На першу сторінку
 
РеєстраціяЗайтиВідновити доступ
ЛітКлуб лого
всі твори проза поезія інше рецензії форум автор

ІНША

Апальков Олександр, 04.07.2014 року



Тепер Арістов думав про неї як про іншу людину.

Вагони стукали колесами. У кватирку влітав вітер і торсав його чорну шевелюру. Він курив, сидячи на сміттєвому ящику, уперши погляд в двері туалету. Ті деренчали.

— Все! Забути! — повторював він сам собі, жадібно затягувався димом.— Та невже я відразу не розумів, що не любить вона мене. Адже відчував, шкірою і душею. А я — прилетів. Таксі узяв. А вона? З порогу: "Ти? Що ти хочеш? Я така зайнята."

Він сплюнув прямо під ноги. А може вона просто дурка? Ні, це я дурень.

За вікном відповзали терикони. Громадами почорнілих пірамід. Тепер сонце сідало. А коли летів до неї, стояло в зеніті. Зверху він дивився на ці ж терикони із захопленням. Бачив він їх вперше, на 19-му році життя. Все тоді здавалося — і довгі степи і випадкові в них селища, і сам він собі — прекрасним.

Тепер було гидко.

Треба було її схопити, притиснути. І хай силою, але узяти! Адже стільки про неї думав, стільки писав їй... І в армію через три дні. Що я там згадуватиму?

І знову він пригадував їх нічні прогулянки. Її плечі. Як вони мерзли під тонким ситцем її сарафану. І як він накидав, майже силоміць, на них свій піджак. І як мерзнув сам, бачивши задоволений блиск її татарських очей...

Згадував її слова, коли раптом вона почала розстібати гудзики в тиші ночі:

— Ти, що, алкоголік?

— Ні.

— А чому ж від тебе завжди лікером пахне?

Він не знав, що заперечити, адже перед кожним їх побаченням він робив два ковтки м'ятного лікеру. Для запаху ... А як їй про те сказати було.

В кінці серпня її будзагін виїхав...

А ось тепер він теж виїжджав від неї.

"Не солоно хлебтавши" — підсумував Арістов, кинув недопалок в завіконня.

Той, розсипавшись на три вже видимі у сутінках жарини, зник. Все зникає, все зникне.

І шкода йому стало недопалка, що згинув в цих чужих степах... Як і його любов.

Арістов дістав нову, ніжно пахучу сигарету, запалив.

З коридору, розхитуючись, увійшли двоє. Першою була пишноволоса руда баберя, в синьому з хвилями на грудях светрі і синющих джинсах.

За нею мужик, удвічі старший, із вислими вусами на рябій морді.

— Палимо? — запитав він, схожий на батька Махна. І не дочекавшись відповіді, заштовхнув баберю в туалет, увійшов сам, хряснувши дверима.

Сигарету було шкода докурювати. Здавалося ось, разом з останньою затяжкою закінчиться його життя.

Двері відкрилися.

Схожий на Махна, застібав ремінь. Вправляючи в пом'яті брюки сорочку.

— А ти не хочеш? — запитав він, важко видихаючи перегаром.

— А сам що? — перепитав Арістов, з дивовижною навіть для себе

байдужістю.

— Та там трясе... А у мене... Ну, не виходить. Га?

Арістов підвівся. Прочинив двері.

Страшно шуміло вітром в розкрите вікно і двері. По підлозі повзала вода. На унітазі, стояли два черевики. На них зіжматою гармошкою тряслися джинси. З джинсів тягнулися незагорілі ноги, руда подібність трикутника, глибокий пупок, спущений ліфчик притискав довгі груди, обличчя не було видно. Баберя утримувала руками зім'ятий під шию светр і впиралася зігнутою головою в стелю. З її розкритого рота тягнулася довга слина.

— Вона, що, заснула? — запитав Арістов.

— А біс її знає. — прогудів Махно, — може образилася. Якась вона якась інша стала.

Арістов закрив двері. Поплескав Махна по плечу.

— Дай закурити. — сказав той.

— На.

— Так остання ж.

— Бери, бери. Тепер байдуже.

Териконів вже зовсім не стало видно. За вікном зливалося все в суцільну темряву. І на себе в це темне тепер дзеркало, дивитися зовсім не було потреби.

Читати коментарі (0)
Рейтинг Оцінили Переглянули
3 Kрабаt , ellinia , Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ. 412
( написати коментар )