На першу сторінку
 
РеєстраціяЗайтиВідновити доступ
ЛітКлуб лого
всі твори проза поезія інше рецензії форум автор

Я – традиція

Юрій Шеляженко, 13.07.2014 року



Та-та-тата-тата-тата... Хапаю телефон. Він тремтить, як пацюк у лапі лева.

– Слухаю.

– Доброго дня. Мене звуть Наталя. Я представляю центр опитувань громадської думки «Народ відповідає». Ви можете говорити?

– Припустимо.

– Якщо ви чули про діяльність нашого центру, оцініть її за десятибальною шкалою.

– Наталя, скажіть, це ваша реклама по телевізору – така музика і ласкаве шепотіння, наче дев’ять з десяти людей самогубці?

– Ви помиляєтесь. Наше опитування показало, що 93% громадян готові пожертвувати собою заради любові до ближнього, для процвітання держави і щоб не було війни. Натомість лише 7% погодилися назвати себе злочинними егоїстами.

– Одиниця.

– Дякуємо за високу оцінку.

– Думаєте, одиниця для вас занадто висока оцінка?

– Ми пишаємося високою позицією соціологічної компанії № 1 на вітчизняному ринку. А тепер прошу відповісти на питання: чи підтримуєте ви смертну кару або публічне згвалтування ворогів народу?

– Ви ж хочете зафіксувати думку суспільства, так?

– Вірно.

– Можна спитати, навіщо? Що за ідея-фікс?

– Я не повинна вам відповідати. Я тільки питаю.

– Негайно викресліть мене з вашого суспільства.

– Дякуємо за відповідь! Вас зараховано до ворогів народу.

Електронна пошта. Корпоративна розсилка: «Оголошується військовий стан! Ми – загарбники вітчизняного ринку! Президент вимагає 200%-ї рентабельності! Ми не зупинимося!».

Тридцять сім скарг від клієнтів за одну ніч. Лише одна відносно грамотна і без лайки: «У рекламі було сказано, що ваші таблетки чудодійного рецепту тібетського монаха Пло Ци-Бо навіюють яскраві та радісні сни. Але мені сняться кошмари. Я бачила бійку у парламенті. На мене накинулися троє бритоголових, один, зі шрамом на підборідді та роздвоєним язиком, гвалтував мене, а двоє тримали і лапали, рвучи до крові брудними нігтями мої в’ялі груди. Потім банда розіпнула мене між чотирма кріслами та прибила руки і ноги до чотирьох кнопок для голосування. Хтось викрикнув, що я тушка. Всі почали реготати, і я прокинулася на підлозі біля ліжка в калюжі сечі...». Корпоративна політика – всі скарги ігнорувати. Пересилаю тридцять сім нарікань на особисту адресу президента з супровідним листом: «Прощавай. Тебе звільнено. Віднині я працюю на себе».

SMS: «Захисти життя! Уряд жлобиться дати 2 мільйони гривень на операцію малюку Саші, якого куряща мати-лесбійка намагалася вирізати з живота кухонним ножем, бо жоден лікар не пішов би на злочинний аборт! Всі на мітинг протесту! Врятуємо дитину! Вимагатимемо депортації матері-чудовиська на історичну батьківщину! Збір о 13 годині біля пам’ятника Сталіну на площі Козаків!».

Номер відправника знайомий і дорогий. В ньому п’ять п’ятірок поспіль. З нього вже втретє запрошують на безглузді мітинги. Блокую номер відправника, як і всім настирним активістам громадянського суспільства.

У дитинстві я теж був активістом. Якось школяр з бідної родини звернувся до мене, секретаря шкільної ради, з проханням дозволити йому вчитися одному, окремо від всього класу. Йому набридла тіснява у класі. Довгі, нудні монологи вчителів про те, що за десять хвилин можна прочитати в підручнику. Принизливі питання, наче спеціально вигадані для того, щоб оцінити не знання суті предмету, а лояльність до вимог вчителя вивчити напам’ять якісь випадково обрані та несуттєві набори фактів і цифр.

– Що тобі заважає, як всім переконаним одинакам, читати книжки під партою під час уроків?

– Хочу бути чесним. Треба припинити дискримінацію розумних, самостійних людей.

Доповідаю про зміст прохання на засіданні шкільної ради.

– Це божевілля! Як він вчитиметься сам, без класу?

– За підручниками. Користуючись інтернетом.

– Що за ненормальний егоїзм!

– Не треба дискримінувати. Людині просто подобається бути самотньою. Нічого поганого в цьому нема.

– Дискримінація – це коли хлопці кепкують з дівчат, користуючись їх слабкістю. Інших видів дискримінації в нашій школі нема і не може бути, а з гендерною дискримінацією ми успішно боремося.

– Схоже, ваша боротьба проти дискримінації дискримінує одинаків у їх праві заявляти про себе як жертв дискримінації!

Діалог відбувається під плакатом довжиною три метри: «В нашій школі нема місця дискримінації».

– Ми цінуємо твою приватну думку, але, при всій повазі, є більш пріоритетні цілі шкільної ради як інституції громадянського суспільства.

– Наприклад?

– Пропагандувати здоровий спосіб життя серед учнів, займатися їх соціалізацією. Чемпіонат школи з футболу, театральний гурток та уроки демократії – наші головні проекти. За це директор та батьки дають нам гроші.

– Коли ж пріоритетом громадянського суспільства стане захист одинаків від примусової соціалізації?

– Швидше за все, ніколи.

– Якщо ви хочете диктувати і не хочете домовлятися, я виходжу з вашої організації. Я буду самостійно захищати права одинаків!

За наступні роки мені довелося витягнути сотні одинаків з тисяч спільнот та організацій, які вбивали людське життя пустими зборищами та шкідливими затіями. Я знаходив важливі місії для тих, чия робота не мала сенсу. Я вигадував нові професії тим, хто хотів піднятися вище вузьких рамок свого ремесла.

Я відроджував любов до знань, повертав цноту допитливості, вкрадену і принижену у багаторічній неволі пустих, нестерпно нудних навчальних годин.

Мені вдалося напоумити чимало світлих голів, що вважали себе приреченими на нещастя та головоломки за древніми законами життя у бездумній парі. Ми вчилися керувати своїми почуттями, ми шукали згоди між собою та укладали угоди про спільне життя самостійних людей, про народження та розвиток самостійних дітей. Уявіть собі любов, закріплену один-на-один шлюбним контрактом, без формальностей та ладану, без помпи та масового пияцтва... Уявіть, як приємно розповідати всім бажаючим про спільне життя через багато років: «І жили ми довго та щасливо, бо все заздалегідь продумали та виконували свої обіцянки, бо знайшли в собі терпіння і мудрість впоратися зі всіма непередбачуваними проблемами, а всіх сторонніх просили не втручатися у наші договірні відносини!».

Мені вдалося витягнути тисячі одинаків з соціальних мереж, в яких більше нав’язливої реклами, ніж змістовного спілкування.

Поки бізнес ставав грабунком, поки право ставало війною, поки культура ставала обманом, поки суспільство вмирало, перетворюючись з розумного договору розумних людей у розгнівану масу тіл, спантеличених власним невмінням володіти собою – ми, одинаки, наче в раю, воскрешали у собі кращі традиції цього суспільства: фантазію, грамотність, винахідливість, підприємливість, стриманість, чесність, вірність своєму слову і бажання домовлятися з кожним, як з рівним.

Є один гріх, що береже людину від всіх інших гріхів і навіть від самого себе, якщо переповнитись цим гріхом, пересититись, налитись під зав’язку. Цей гріх – гординя. Поки всі вбивають – я занадто поважаю себе, щоб стати вбивцею. Поки всі грабують – я занадто поважаю себе, щоб стати розбійником. Поки всі отруюють мозок алкоголем, наркотиками та простотою нестриманих почуттів – я занадто поважаю себе, щоб ловити кайф у стані ейфоричного ідіотизму. І, звичайно, гординя не дозволить мені думати, наче я кращий за інших. Бо я занадто поважаю себе, щоб уподібнитись до першого-ліпшого зазнайки.

Я одинак. Я пам’ятаю те, що всі хочуть забути. Я несу в собі найдавнішу традицію, від якої всі готові відректися просто заради того, щоб полоскотати собі нерви.

Я знаю, що я – це все, що було, є і буде, що можна собі уявити і що не можна собі уявити. Я дух і матерія, ствердження і заперечення. Я добро і зло, небо і земля. Я – вчора, сьогодні та завтра, я вічна дійсність.

Я – воістину я, і цим все сказано.

Я – традиція вірності собі, що живе в кожному суспільстві. А коли суспільство стає натовпом і не помічає мене, я залишаюся його духом, його вічністю і його пам’яттю.

Мені спало на думку розмовляти з рікою, просити вибачення за червоніючу воду, коли соплемінники тисячі років тому воювали стадом проти стада. І ріка підказала заповідь: «знайди щастя наодинці». Мені вдалося винайти колесо, запалити вогонь і розмістити всі важливі для мене істини в інтернеті, щоб кожен одинак міг вчитися самостійно. Мої міфи, створені силою священної фантазії, завжди вчать людей свободі та мудрості.

Мої знання створені заради того, щоб міфічні блага стали реальністю, поки інші тупо сперечаються з міфами.

Мої книги написані, поки інші воювали; моя краса створена, поки інші ненавиділи; мої винаходи задіяні, поки інші безуспішно мріяли підкорити мене собі, і лише в руках одинаків ці винаходи приноситимуть радість успіху, а для інших залишатимуться безглуздою саморуйнівною зброєю. Моя любов належить тим, хто, перш за все, є собою і лише за свідомою домовленістю може бути парою чи множиною.

У мене багато домовленостей. За угодою мені доводилося бути і родиною, і племенем, і корпорацією, і союзом племен, і містом, і громадською організацією, і вотчиною, і князівством, і асоціацією, і царством, і державою, і товариством, і імперією, і республікою, і комітетом, і союзом, і нацією, і спільнотою, і партією, і установою, і церквою, і натовпом на площі, і мислителем, що усамітнився біля комп’ютера, підключеного до всесвітньої мережі.

Але в сім’ї та у племені, наодинці та пліч-о-пліч з іншими мене завжди тішила щаслива внутрішня самотність – свобода бути собою, свобода бути традицією.

Навіть ті, хто у пориві безумства нападає на мене, в глибині душі знають: бажаючи зрадити мене, зраджуєш себе; бажаючи знищити мене, знищуєш себе.

Я спонукаю вас замислитись про свою долю.

Я заважаю вам втратити себе.

Я традиція.

Я – це я.

Читати коментарі (1)
Рейтинг Оцінили Переглянули
1 Злата . 509
( написати коментар )
Злата
2014-07-31 01:08:02

початок трохи заплутав, але далі думки - глибокі. змусили замислитися, дякую!

(відповісти)
( написати коментар )