На першу сторінку
 
РеєстраціяЗайтиВідновити доступ
ЛітКлуб лого
всі твори проза поезія інше рецензії форум автор

Шлях

Ковальчук Вова, 13.04.2015 року





1

Він пам’ятав свій перший раз, як загалом кожен нормальний чоловік. Нервові рухи, поспіх, легке розчарування. Звичайно, уява малювала зовсім іншу картину. Йому здавалося, що все повинно пройти просто ідеально. Ніяк інакше.

Була рання весна. Вона спочатку обдурила мешканців міста, подарувавши їм чудову погоду. Сніг непомітно зник, зимній холод сховався до шаф разом з теплими куртками. Сонце ледь чутно торкалося пальцями людей, але навіть цих дотиків їм було достатньо, аби відчути тепло. Городяни прогулювалися містом, весело посміхаючись та розмовляючи один з одним на якісь безглузді теми.

Проте згодом стало холодніше. Дивлячись у вікно, кожен бачив чудову погоду, але надворі красива картинка доповнювалася холодним вітром.

Так тривало днів п’ять, і наприкінці березня пішов сніг. Він падав на людей, немов намагаючись збити їх з ніг. Вітер був солідарний зі снігом. Зривав з бідолах шапки та виривав з рук сумки та дітей. Люди знову поховалися по домівках, пили чай і дивилися безглузді передачі по телевізору.

Приблизно о сьомій Бульдозер вийшов з дому, збуджений та знервований. Запалив цигарку, зробив кілька затяжок, кинув її під ноги, сплюнув. Декілька хвилин постояв, подумав. Одягнений тепло: “аляска”, джинси, шкіряні черевики. Через плече – сумка, з якою він ходить до університету.

Відчув, як тілом пробігло стадо слонів. Його пересмикнуло. Знайомі казали йому, що найголовніше – побороти в собі страх, бо якщо сильно перенервуєш, то можеш облажатися.

Недавно йому виповнилося дев’ятнадцять. Він знав хлопців, які робили це і в п’ятнадцять, проте вважав, що краще не поспішати, обдумати, зважити всі “за” і “проти”. Був впевнений, що рано чи пізно це все одно станеться, особливо в цьому місті.

От і настав час Ч.

Бульдозер рушив. До будинку, в якому вона проживала, йти кілька кварталів. Її звали Майя. Мала сімнадцять років. Вони познайомилися два тижні тому. Бург, вчитель Бульдозера, порадив спочатку втертися їй в довіру, а потім діяти, аби на повну відчути, як воно.

Він то йшов повільно, то різко зривався на швидкий крок, немов згадав, що не вимкнув чайник. Білий бруд летів прямо в обличчя, накинув на голову капюшон. Пройшов повз маркет, на другому поверсі знаходився більярд, Бульдозер любив іноді пограти там з друзями. Вони часто виходили надвір палити, дивилися на дорогу та говорили про вічне. На щастя, їх зараз не було видно: або по домівках розповзлися, або якраз партія.

Коли переходив дорогу, його ледь не збила маршрутка. Водій різко загальмував, почав крутити пальцем біля скроні, Бульдозер у відповідь показав середній палець. Помітив, що водій збирається вийти з машини та поговорити з ним як зі справжнім чоловіком, пришвидшив ходу, котра скоріше нагадувала біг, та зник у дворах.

Через три хвилини стояв біля під’їзду. Важко видихнув. Кляте хвилювання. Натиснув номер квартири на домофоні. Протяжні та гидкі гудки. Один, два, три.

– Так? – нарешті гудки обірвав її приємний голос.

– Це я.

Двері відчинилися, Бульдозер увійшов у теплий під’їзд. Той, на диво, був чистий і прибраний. Пахло свіжістю, а не алкоголем і чиїмось екскрементами.

Майя жила на другому поверсі. Бульдозер швидко подолав дану відстань.

Чорні дерев’яні двері, котрі вели до її квартири, були трішки відчинені. Бульдозер зачинив їх за собою. В коридорі нікого не було. Навіть світло не горіло.

– Можна?

– Роздягайся, мий руки. Потім на кухню, – долинув голос, здається зі спальні.

Бульдозер скинув із себе важку “аляску”, повісив на вішалку, роззувся. Сумку взяв із собою. Пройшов до ванної кімнати, помив руки. Глянув на себе у дзеркало. Сцикун, подумав. Обличчя все пашіло, червоне, ніби сором ночі. Витер руки та обличчя.

На кухні нікого. Стіл заповнений численними наїдками. Різні салати, м’ясна нарізка, пляшка дорогого червоного вина.

Бульдозер стояв, не наважуючись наблизитися до столу. Ковтнув слину.

“Я облажаюсь, я облажаюсь, я облажаюсь”, – слова проносилися в голові вантажними потягами.

– Сідай, чому стоїш?

Бульдозер обернувся. Перед ним стояла вона.

Майя.

Або сама валькірія. Він ще не вирішив.

На ній була довга вечірня сукня. Шикарна зачіска, обмаль косметики, що робило її ще більш звабливою.

Він хотів зробити якийсь комплімент, але забув слова.

– Не стій, – повторила Майя. Обійшла Бульдозера, немов дерево в лісі, та сіла за стіл.

Він секунду постояв та сів навпроти.

– Чудово виглядаєш, – ледь видавив із себе.

– Я знаю.

– Батьки надовго покинули місто?

– Боїшся, що застукають?

– Уточнюю.

– Післязавтра будуть. Вони хочуть, як казала мама, відпочити від буденності.

– Зрозуміло. В мене для тебе подарунок.

– Невже? – Майя правдоподібно зіграла, що їй байдуже. Бульдозер повівся.

– Так, – він витяг маленьку коробочку, простягнув дівчині, – відкрий.

– Почекай, – вона навіть оком не моргнула, – куди ти, мій соколе, поспішаєш?

Бульдозер тупо кліпав очима. Поклав коробочку на стіл, біля своєї тарілки.

– Пригощайся.

Він налив вина собі та дівчині. Накидав у тарілку салат, мовчки жував.

– Чому такий неговіркий? – з посмішкою забутого місяця запитала Майя.

– Коли тебе побачив, ніби заціпило.

– Фу.

–Що, “фу”? Вино наче нормальне.

– Я не про вино.

– А про що тоді?

– Про ті банальності, які ти говориш.

– Це не банальності – це правда.

– Якась банальна твоя правда.

– Яка вже є.

– Угу. Ну, давай подивимося, що ж ти мені приніс, – Майя спритно перегнулася та коршуном схопила коробочку. Бульдозер не встиг зреагувати.

Її обличчя змінилося. Вона вже не змогла приховати свої емоції. Майя була задоволена.

– Що це? – промовила майже пошепки.

– Брошка.

– Бачу, що брошка. Звідки вона в тебе?

– Знайшов.

– Нічого собі! Тобі так щастить. Такі речі знаходиш. Їй, – Майя покрутила в руках брошку, посмішка блистіла в унісон з прикрасою,– десь так років сто?

– Угу, – Бульдозер задоволено жував салат та запивав вином. Доволі не поганим вином. – Вінтажна, як ти любиш. Ти ж мені розповіла, що в тебе таких ціла колекція.

Майя встала з-за столу. Підійшла до Бульдозера. Він ледь встиг проковтнути останній шматок, як вона його пристрасно, немов перед смертю, поцілувала.

– Ти ж розумієш, що і в мене для тебе є подарунок, – прошепотіла вона Бульдозеру на вухо.

Шепіт жінки – страшна річ, через нього чоловіки кидаються з дахів та вбивають інших представників своєї статі.

– Хто ж вас випустив з пекла? – промовив.

– Ми самі вийшли, ти ж знаєш: жінку майже не можливо спинити.

Знову поцілунок.

– В мене для тебе ще один сюрприз, – сказав Бульдозер.

– Ти мене вражаєш.

– Я намагаюсь.

Бульдозер нахилився до сумки. У жовтуватому кухонному світлі зблиснув пістолет з глушником. Стріляв майже впритул. Бачив її очі, вони хапали за руки життя, що втікало від них. Вона впала підбитим лебедем.

Бульдозер налив собі ще вина. Випив.

Встав. Почав стирати сліди. Глянув на жертву. Груди здіймалися від дихання.

Блін. По ходу, влучив трішки вище серця. Нахилився до Майі. Його руки чомусь стали тремтіти.

– Не... тре...ба, – прочитав по губах.

– Вибач, – промовив Бульдозер та вистрілив в її вродливе обличчя.

Майя була дочкою заможного бізнесмена, котрий не хотів домовлятися та жити за правилами Графа. Спочатку бос хотів викрасти її та шантажувати батька, але потім передумав. Проте наказав позбутися тіла, аби тупий і впертий бізнесмен понервував, тішачи себе надіями, що дочка десь затусила або заблукала.

– Вітаю, – промовив Бург, наставник чи тренер, як його любив називати Бульдозер. – Перша жертва. Перше вбивство. Тепер ти справжній чоловік. Я босу розповідав про тебе, казав, що ти майбутня легенда. Не кривися. Я в тебе вірю. Зрозуміло, що ти сьогодні нервував, не відразу в серце вцілив, та й салон весь кров’ю обмастив. Чому ти її в багажник не поклав, не розумію. Яка вже тут повага до покійника. Але то таке. З роками станеш розумнішим. Два дні маєш на відпочинок, потім нова справа.

– Я зрозумів, – Бульдозер випив гидкий портвейн просто з пляшки та передав її Бургу.

Вони сиділи в лісі на старих каріматах і дивилися на велике вогнище.

2

Славу серед нечисті міста та повагу Графа Бульдозер заробив, розібравшись з бандою Китайчика та з Китайчиком зокрема.

Якийсь нікому не відомий хлопчина, котрий, за чутками, допомагав змінити декілька режимів в африканських країнах, завітав до міста і почав диктувати свої вимоги. Набрав банду з молодих відморозків, що не мали жодних принципів та переконань. Називав себе лідер Китайчиком. Чому – ніхто не міг зрозуміти. Виглядав як статистичний європеєць. Вдягався теж без якогось помітного азійського впливу.

Насамперед Китайчик та його банда відбили західне передмістя. Десь за годину. Вночі підкралися до маєтку, де жив наглядач за даною частиною міста, і розгромили будинок, закидавши його протитанковими гранатами. Ніхто не вижив.

Граф був зайнятий іншими проблемами, тому відклав розборки з нахабним Китайчиком на потім. Той подібну поведінку сприйняв як ознаку страху.

Бійці Китайчика почали вже тероризувати окраїни, а він сам міг спокійно гуляти містом, роблячи вигляд, що нікого не боїться, що він наступний хазяїн міста.

Бульдозер вирішив проявити ініціативу в цьому питанні.

– Ти точно з музею? – старий дідок прискіпливо подивився на Бульдозера. Коротка зачіска, шкіряна куртка, дорогі туфлі не викликали в пенсіонера довіри.

– Точно.

– Не знаю… – похитав головою дідуган, подивився на дорогу автівку, яка блистіла в променях осіннього сонця. – Навіть не знаю.

– Я ж сказав – заплачу, – Бульдозер починав втрачати терпіння.

– А раптом ти бандит, – несподівано видав дід, – не хочу мати кров на руках.

– Добре, я не з музею – я приватний колекціонер.

– Точно?

– Старий, тобі треба бабки? – різко відповів питанням на питання Бульдозер.

– Треба, – ствердно кивнув старий, він зрозумів: час набивати собі ціну минув.

– Ну, тоді тягни сюди те, що знайшов у лісі.

Дід розвернувся і почимчикував до старого, занедбаного, як і його життя, сараю.

Майже серед чистого поля, ніби самотнє дерево, стояла триповерхівка. На один під’їзд. За задумом архітекторів на цьому полі мав вирости цілий район з таких скромних триповерхових будинків. Але, як завжди, фінансів не вистачило, і побудували тільки один будинок.

Китайчик викупив усі квартири та поселив у них свою банду, аби була під боком. На останньому, третьому поверсі, мав штаб-квартиру.

Бульдозер під’їхав непомітно. Ніч заховала його автівку, а фари він не вмикав.

З вікон будинку вітер доносив веселі крики та шум пиятики. Кожне вікно світилося. Навколо будинку колом розташовувалися машини.

Бульдозер ледь чутно підкрався. Біля автомобілів стояв тільки один вартовий, та й то п’яний. Хитався з боку в бік, ніби очерет. Бульдозер легко перерізав йому горло, немов масло. Притримав тіло, аби воно не дуже гучно впало.

Присів, відкрив бензобак однієї з автівок, дістав з кишені маленьку баночку марганцівки й пачку презервативів. Почав їх натягувати один на одного, поклав усередину марганцівку, закрутив. Кинув до бензобаку. Швидко почав віддалятися.

Вибух був шалений. Склалося враження, що дверці машини навмисно женуться за Бульдозером, мов той фантом. Вони впали всього в декількох метрах від нього. Вибухова хвиля зачепила й інші автомобілі, що стояли поруч. Здавалося, що будинок знаходився у вогняному колі.

Бульдозер, не боячись себе видати, гучно завів свою машину та під’їхав до місця подій. Вийшов. Дістав із заднього сидіння старий добрий кулемет “льюїс”. Дід його знайшов у доволі доброму стані. Бульдозер встановив зброю на капоті.

З під’їзду вибігали хлопці Китайчика. Хто зі зброєю, хто без, хто в дорогому костюмі, а хто навіть без штанів. Їхні очі, мов марафонці, бігали туди-сюди.

“Льюїс” з ними привітався. Кулі були безжалісні до банди Китайчика. Хлопці красиво падали, розкинувши руки.

Бульдозер бачив, як куля влучила у пах одному з бандитів, який був без штанів; бачив, як вибухає, мов той кавун, голова ворога, що біг на нього з сокирою; бачив, як останній із жертв падає на холодну землю, а його тіло нагадує сито.

Кілер припинив тиснути на гашетку. Витяг з автівки гранатомет. Вистрілив два рази у вікна другого поверху. З вікна вилетіло тіло повії, охоплене полум’ям. Впало на автівку.

Бульдозер відклав зброю. Підійшов до трупів. Ніхто не вижив. Повія лежала на капоті й палала. Кілер дістав цигарку та підпалив від полум’я, яке йшло від неї.

Хороша ніч.

З будинку у вогні, хитаючись, вийшов чоловік.

Китайчик.

– Слабак! – крикнув він.

Будьдозер оглянув поле битви.

– Я б так не сказав.

– Справжній чоловік повинен вбивати руками, – процідив крізь зуби Китайчик. У кожній руці він тримав по самурайському мечу.

– Давай без пафосу, – скривився Бульдозер.

– Добре, помреш без пафосу.

– Ти занадто самовпевнений.

– Угу. Нападай.

– Може, меча кинеш?

– Навіщо? Я ж сказав: справжній чоловік повинен вбивати руками, а воїн – мечем.

Китайчик кинувся на Бульдозера. Руки робили рухи, які нагадували рухи вітряка.

Бульдозер відступав. Місяць флегматично спостерігав за дуеллю. Вітер монотонно вив, немов вовк.

В очах Китайчика блищав вогонь.

– Пішов в жопу, – промовив Бульдозер. Швидко витяг з-за паска кольт і поцілив межи очі Китайчика.

Через півгодини до місця битви, скоріше бійні, під’їхали чотири джипи. Люди Графа.

Бульдозер сидів у своїй автівці. Слухав радіо.

До нього підійшов чоловік із хворобливо білою шкірою. Анджей – права рука Графа.

– Хто віддавав наказ? – сердито запитав.

– Передай презент босу, – промовив Бульдозер, кинувши пакет до ніг Анджея. В пакеті була голова Китайчика.

3

– Знаєш... Я десь усередині себе відчував наближення даної розмови. Мені подобається твоя прямота й щирість. Міг же просто взяти речі з бабками (а ти їх заробив чимало, кому, як не мені, це знати) і забратися світ за очі. Але ні – прийшов. Скільки трудового стажу маєш?

– Через рік буде двадцять, – Бульдозер нервово завовтузився у дорогому кріслі. Загалом кімната, в якій відбувалася розмова, мала свій характер та стиль. Картини відомих класиків, оригінали, висіли переважно за спиною Графа, який сидів за великим дерев’яним столом. У руках він тримав склянку з ромом.

– Майже ювілей.

– Так. На одному диханні роки пролетіли.

– Ти говориш немов старий дід.

– Вибачте.

– Припини. То ти думаєш зав’язати?

– Не проти був би.

– І чому ти гадаєш, що я тобі дозволю, а не застрелю. Точніше мої люди тебе не застрелять тієї ж миті, коли ти вийдеш з цього кабінету.

– Ну, тому що ви людина честі. З вами можна домовитися, головне – бути чесним і не намагатися вас наїбати. Самі ж казали.

– Казав. Проте багато хто з тобою посперечався б на рахунок того, що я людина честі.

– Можливо.

– Чим думаєш зайнятися, так би мовити, на пенсії?

– Бізнесом.

Запала довга мовчанка.

Бульдозер важко дихав. Він весь спітнів. Він не пітнів, коли голими руками вбивав трьох виродків, а потім тупою пилкою розпилював їх на частини, а тут спітнів.

Граф посміхався. Запалив дорогу цигарку. Випив рому. Закусив лимончиком, тарілка з яким стояла біля майже повної пляшки на столі.

Піт стікав з Бульдозера, ніби водопад.

Граф повільно жував цитрусові.

Кілер дістав з кишені хустинку, витер піт.

– Ти закохався? – прямо в лоб запитав бос.

– Е… ну… – від несподіванки замість слів з рота Бульдозера вилізли жуками нечленороздільні звуки.

– Не нукай, я тобі питання поставив. А коли я ставлю питання, то звик, що на них отримую відповідь.

– А звідки ви дізналися?

– Досвід.

– Вона дуже класна. Я без неї, здається, не можу. Буду одружуватися. Як тільки отримаю від вас згоду – освідчуся ій.

– Ти говориш як двадцятип’ятирічний засранець. Яка любов? Ти кілер. Твоя справа – вбивати за моїм наказом різну сволоту, бухати дорогу випивку та трахати елітних повій.

– Проте ви ж маєте сім’ю?

– Люблю нахабних, у цьому моя біда, – Граф підніс до вуст склянку, проте не пив, певний час тримав її в такому дивному положенні. – А яким бізнесом хочеш зайнятися?

– Автомобільним.

– Ясно. Добре, – бос встав з-за столу; мавпуючи його, Бульдозер теж підвівся. – Ти мене не підводив, допоміг з тим відморозком та його бандою, як справжній чоловік прийшов вирішувати проблему, а не злиняв. Займайся своїм бізнесом, проте в мене до тебе останнє прохання.

– Яке?

– Здогадайся з трьох разів.

Граф дістав з шухляди столу теку та передав Бульдозеру.

– Зробиш безкоштовно, це твої відкупні.

Відрізаною рукою простягалася автострада. Поодинокі автомобілі, які належали переважно бідним дачникам, важко пересувалися по ній.

З лівого боку траси розкинувся ліс. Крізь не дуже густі дерева просвічувався залізничний шлях. З правого – простягалося поле. Зелена трава перегукувалася із численними комахами, які заполонили густе від спеки серпневе повітря.

Сонце, напевно, не злюбило людей, тому вирішило їх засмажити, як карасів, а потім під пиво смачно ними поласувати. Хмари рухалися повільно та тупо, мов нещасні бички на бойню. Дарма сподіватися, що небо захоче напоїти навколишній світ дощем.

Бульдозер лежав на полі серед трави приблизно годину, можливо трішки більше, проте час тягнувся нескінченно, наче презерватив. Відстань від Бульдозера до дороги –рівно триста метрів. Якщо дивитися з траси, ніхто й не скаже, що в полі лежить чоловік. Камуфляж допомагав злитися з природою, робив одним цілим з нею.

Годинник показував другу годину дня.

Кілер уважно спостерігав за дорогою в оптичний приціл своєї снайперської гвинтівки.

Комарі пили його смачну кров, навіть численні мазі від цих гидких істот не допомагали. Хотілося кинути зброю і почати вбивати настирливих кровопивць. Але стримався.

Щось клієнт не поспішає.

Бульдозер відчував біля пояса якийсь рух. Не відриваючи око від окуляра прицілу, напружився, прислухався. Згадав усі прокльони, які знав, швидко проговорив їх подумки.

Гадюка, курва. Напевно, гадюка, вуж – це було б занадто просто.

Кілер крізь камуфляж відчував гидке холодне тіло змії, яка могла будь-якої миті його вкусити. Залізла під живіт. Хоче примоститися. Курва.

Головне – не рухатися, не провокувати гадюку.

От і маєш.

На горизонті з’явився ескорт із трьох автівок. Попереду великий джип і ззаду джип, між ними – новенька “беха”. Звичайно, вікна в ній затоновані та куленепробивні. Проте Бульдозер знав, де зазвичай сидить клієнт і де купувати потрібні кулі.

Змія спокійно лежала під животом.

Палець обережно ліг на гачок.

Перший джип минув, “беха” теж.

Навів приціл на скло заднього сидіння. Майже посередині.

Натиснув гачок.

“Беха” проїхала кілька метрів. Зупинилася. Джипи згодом також. Почали вибігати охоронці.

Влучив.

Гадюка продовжувала спокійно лежати під животом Бульдозера, сприйнявши його як незмінний елемент ландшафту.

4

Діана не приїхала.

Йому подобалося, як вона виконує те, за що їй платять. Робить усе з душею, викладаючись на повну. А яка з нею наварсадата, сам Шива позаздрить.

Бульдозер сидів біля вікна, пив горілку. Осінь дивилася на нього та сміялася холодним, мов труп, небом.

Заплющив очі.

Тепер він бізнесмен, батько, чоловік. Мрія дурня справдилася.

Випив.

Діана не приїхала.

Щось неладно стало в цьому місті, якщо вже повії не виконують свою роботу.

Багато чого змінилося. Він іноді жалкував, що обрав шлях бізнесмена, іноді – ні. Все залежить від того, скільки випити. Йому зараз потрібна була жінка. Точніше тіло жінки.

Діана не приїхала.

Читати коментарі (0)
Рейтинг Оцінили Переглянули
0 284
( написати коментар )