Частини мови

я тривалий час

вважала твоє ім’я,

відповідно,

іменником,

власною назвою, –

власне,

цим і керувалася,

надаючи тобі форми

придатної для занурення

в потаємні отвори

моєї душі і тіла,

беззастережного привласнення тебе

і якнайшвидшого засвоєння

базових молитов до тебе,

але

згодом мені здалося,

що ти мусиш бути прикметником,

адже прикмети твоєї присутності

(так само як і прикмети твоєї відсутності)

означують безперервну тяглість часу:

це вектори мого руху

вертикалями крику,

горизонталями мовчання

тощо

втім,

надалі я гадала,

що ти – прислівник,

адже я кажу «боляче»

(так само, як кажу «ти»),

я кажу «тепло»

(так само, як кажу «ти»),

врешті, я кажу «ніколи»,

але по цьому слові

лякаюся

надмірної двозначності конотацій.

потім, зрештою,

я дійшла висновку,

що ім’я твоє – вигук,

адже не містить

жодних предикатів,

крім солодкого лоскоту

в пучках і долонях моїх,

а до того ж

форма та зміст його єдині –

щойно поіменую тебе,

на язиці з’являється твій солоний присмак.

і так досить довго

я вибирала

гарячими тремтячими губами

раціональні зерна

з теорій

про твою належність до:

сполучників

(адже ти сполучаєш собою хисткі уламки мене),

займенників

(за іменем,

замість кожного імені,

твоє чути належить),

прийменників

(приймаю тебе у твоїх обладунках та перах),

часток

(з тебе складено все,

і я – мозаїка

з відлунь імені твого).

так було.

так було, чи інак.

але ніколи

– віриш? –

ніколи

я не думала,

що насправді твоє ім’я –

це дієслово минулого часу.

19:13

26.12.06