На першу сторінку
 
РеєстраціяЗайтиВідновити доступ
ЛітКлуб лого
всі твори проза поезія інше рецензії форум автор

Старобільська діва

Апальков Олександр, 02.02.2016 року



На лівому березі ріки з татарською назвою Айдар стелився свіжий ковиль.

“Ось воно, “Дике поле”, — мiсцина, куди стiкалися утiкачi. Задля кращої долi.

Я був тут чужинцем. Подорожуючим у приватних справах. Сумував.

Ввечері, в підвальному, що блимав одним вікном, барі я зняв її.

Вона — робітниця плодоконсервного заводу. Струнка, аж худа. Та так палали її очі. Чорні. І волосся — наче смола — збентежило його.

— Часто я думаю, чому ж я стала такою? — голос її був тверезим і розсудливим, наче вона нічого й не пила, і взагалі, наче вона й не жила в місті приватних будинків, а потрапила сюди помилково. — Чому вже ні в що не вірю? Нічого не чекаю? — вона подивилася на Стефана довгим поглядом. Очі її тепер здавалися божественними і грішними без міри. А в розлеті її широких брів, і в її очах, здавалося, палав невгамовний жар неприборканої степової крові. — Іноді навіть страшно. Пам’ятаю, в перший раз приїхав за мною якийсь п’янючий тип. У довгому пальті, притрушеному попелом. Слина в кутках вузьких губ. Мені років шістнадцять було. В бурсі ще. “Поїхали”, — каже. Я і поїхала. А шофер його, інтелігент, заробляючий архітектор, чи що, каже, коли приїхали чортзна в яку глухомань: “А не боїшся, що він тебе зараз зашморгом за шию?..” Тоді не боялася… А тепер… Пустка розширюється. Все більше й більше. Те, що раніше приносило насолоду, тепер байдуже.

Вона потягнулася до сумочки. Дістала із зім’ятої пачки “Приму”. Запалила. Жадібно втягла й випустила клуб жовтого диму.

—Ти не повіриш, я так любила шити. Вигадувати нові моделі, а перешивати — мабуть, більше, ніж шити. А тепер… Ще восени набрала тканини для шикарного плаття і не можу. Просто руки не стоять. А скільки було планів щодо плетива… Із задоволенням дивилася раніше фільми, різні передачі. А тепер телевізора можу декілька днів не вмикати. Тільки до читання ще не згас інтерес. Та й те не так. Вже давно не зачитуюся, як раніше. Тільки перед сном. Думала зайнятися англійською — не можу. Та при цьому подобається перекладати. Хоча багато чого не розумію. А в школі знала краще за всіх. Навіщо ж ми вчилися? Хоч що-небудь з моєї десятирічки кому-небудь треба? Ні. Тільки моє тіло. Та й те — тільки на хвилини. Думала, що з весною це пройде. Анітрохи. Коли потепліло в перший раз, багато сонця якось одразу, один сказав: “Якщо дівчата роздягаються, значить, весна!” Козел. Мені стало ще гірше. Ще більше відчуваю порожнечу. Що ж мені треба, щоб я відчула себе живою? Яким повинен бути поштовх? Мовчи! Найстрашніше те, що я вже навіть і не знаю, чи хочу я змін… Таке відчуття, що я вже давно розчавлена сторонніми спостерігачами мого тіла, як розчавлена моєю країною, яка виплюнула мене спочатку з ПТУ, потім з заводу, і, мабуть, скоро взагалі з розряду живих.

— Тобі треба покохати! — не витримав я. — Ти ж ще така молода, красива.

— Кого? Тебе, чи що? — вона посміхнулася, притуливши кутики очей. З них викотилися дві сльозинки. Але не потекли по її щоках, а ніби випарувалися. — Це, певне, схоже на стан клінічної смерті. Кажуть, людина бачить своє тіло, людей навкруги, але не приймає в цьому ніякої участі. Якщо раніше хоч якусь життєву різноманітність вносили чоловіки, то тепер і цього нема. Якось вже все одно.

Читати коментарі (0)
Рейтинг Оцінили Переглянули
2 Ігор Стожар , Kрабаt. 301
( написати коментар )