На першу сторінку
 
РеєстраціяЗайтиВідновити доступ
ЛітКлуб лого
всі твори проза поезія інше рецензії форум автор

Пункт усвідомлення

Роман Миронов, 26.03.2016 року



Передмова: звернення до читачів

Спершу, ніж почати розмову з Вами, мої дорогі читачі, слухачі, візуали, аудіали, кінестети, дігітали (ким би Ви не були), хочу сказати, що ця повість, в першу чергу, про мене самого, людей у моєму житті і всіх, хто тим чи іншим чином вплинули на формування мене як особистості, і, зокрема, як Людини. Присвячую цю повість усім людям, бо кожен з нас здатен вчити чомусь, і допомагає зрозуміти вічні (істинні) цінності. Від щирої душі бажаю всім Вам щастя, здоров’я, добробуту, любові та гармонії. Бо саме внутрішня гармонія (разом із життєвою мудрістю) є тією рушійною силою, яка робить НАС і цей світ кращим: повним Любові, Злагоди та Спокою.

Присвячую усім людям, що були, є – і ще будуть у моєму житті. Особлива подяка – матері, батькові, бабусі, дідусю, двом найкращим друзям – Колі Кучмі і Любі Котовій, та В’ячеславу Шестопалову. Також – Тюріній Тамарі Георгіївні, Дубленичу Вадиму Дмитровичу, Некрасові Валентині Степанівній та Чайці Оксані Ігорівні.



Глава I. Спогади

Не шукай ззовні, зазирни всере́дину: у

внутрішній людині криється істина.

Св. Августин

Не думай, що світ занурений у темряву:

просто люди не діляться світлом.

Фукусі Кодзіро

Хто б став причиняти шкоди іншій людині,

якби сприймав її, як частину самого себе?

Екхарт Толле

Що би не відбувалося – все добре.

Дзен

Біль – великий вчитель.

Робін Шарма



Усе істинно прекрасне в цьому світі починається з Любові. Це та квітка правди, що живе всюди – та всере́дині кожного з нас – знаємо ми про неї – чи ні. Ті, хто мали шанс бодай на мить відчути переживання духовного (божественного) – лише вони можуть зрозуміти глибину простої, але фундаментальної істини: «Бог є Любов». Як кажуть: «Поки не побачиш – не повіриш». Тільки в цьому випадку – потрібно пережити. Пережити це, аби зрозуміти, з одного боку, прості, а з іншого – правдиві слова, що течуть прямо із серця Космосу в долоні і душі тих, хто світить зсередини: «Я є Любов. Ти є Любов. Світ є Любов. Я є Ти».

Не сприйміть за банальність, але почну свою розповідь із самого початку. Вже здогадались? Правильно, з народження. З моменту, коли я ще не усвідомлював, не розумів, але таки прийшов у цей світ. І що я собою являв у цей момент? Радість батьків, нове життя, чистий лист. І очі стали наповнюватися світлом.

Не обійшлось у моєму ранньому дитинстві і без кумедних моментів (не все ж починалося із філософії). Коля одного разу я, маленький, вкусив бабусю у плече, пролунали щирі, але не зовсім радісні слова: «Курва мать!». Я, чесно кажучи, мало що пам’ятаю із раннього дитинства, але видно так я пізнавав світ. Так-так, через укуси. Зрештою, і не тільки. Було й таке, що переліз із свого дитячого ліжка (за допомогою високої дерев’яної «огорожі», яка б мала допомогти мені не випасти з нього) на ялинку. І ялинка вже потроху збиралася падати разом зі мною, але мама (герой!) врятувала і мене, і ялинку. Одного разу трапилася зі мною і зовсім дрібна цікавинка: просунув я свою маленьку (ще тоді) голівку між високих балок «огорожі» ліжка – і застряг. Але обійшлось і без «випилювання» мене із халепи.

Можливо, ви уже й помітили, що те, що я пишу зараз для вас, не просто оповідка... а цілий анамнез! Так як і зараз це робить мій психолог і просто людина, яку я люблю – Валентина Степанівна. Але про неї і всі інші пригоди – пізніше.

Коли мені було 4 роки, сталася зі мною і одна травмуюча подія. Якщо коротко (щоб не втомлювати вас, дорогі читачі) я в дитсадку обізвав маму лайливим словом. За що і поплатився – достатньою кількістю «порцій» батькового ременя, при ледь відчутному сяйві жовтувато-оранжевої (чи то білої) свічки – символу надії і, водночас, речі, при якій це все відбулось. Всяке ж буває. З іншого боку, ми живемо у світі дуальностей (протилежностей). Не існує в цьому світі поки-що добра без зла. І навпаки. Мій батько, хай і шляхом проб і помилок (по-суті, як і всі) – допоміг мені відкрити очі. І всі його зусилля добра і любові в мою сторону варті того, аби забути все те погане, що було колись. Батьку, я прощаю тобі. І дяку. І приймаю. А основне – люблю. Як і маму. Люблю, як і кожну людину, яка готова ділитися своїм світлом зі мною. І взагалі, вартує любити і прощати всіх. Або хоча би дорогих вам людей. Рано чи пізно, кожен відчує, як йому бути. Як би не було, правд багато, але істина – одна. Задумайтесь... серцем. Звісно, в кожного свій світ і своє бачення, але, по-суті, якщо вдивлятися глибоко, всі ми прагнемо одного. Хай і у своїх особистих інтерпретаціях. Як людина духовна прагнутиме просвітлення кожного з нас як частинок божественної суті, так і мала дитина радітиме сяйву сонця і ділитиметься посмішкою з ближніми. Але Бог – і в духовній людині, і в дитині. І в кожному з нас. І це прекрасно.

А що стосується періоду, коли я вчився в школі – теж постараюся бути лаконічним. Я вчився, багато вчився. І відпочивав. Багато моїх нервів було витрачено на дрібниці. Але так і мало бути. Зрештою, минуле – мертве, поки ви не почнете його воскрешати у спогадах. А якщо й воскрешаєте – то хай це будуть приємні моменти. А людей (з того періоду), що мали причетність до моїх болісних переживань – простив. Якщо й жити, то з мудрістю. І насолодою. Хіба ні?

А найтепліший спогад з тих часів – про мого друга Толіка, з яким я тоді дружив. Дружба довжиною у десять років. Таке – ніколи не забувається. Дякую тобі, Толіку. За все.

До речі, закінчив я школу із золотою медаллю і ЗНО здав достойно – тобто вже мав у кишені квиток до більшості престижних ВНЗ. А оскільки в мене на той момент ще не було усвідомлення сутності світу і речей, то й не знав, ким мені краще стати в майбутньому. Але поступив на програміста.



Глава II. Роздуми

І ось я став студентом першого курсу Національного університету «Львівська політехніка». Як це? Перше враження – шок і переляк. Ох, який же страшний цей матаналіз із його складною і об’ємною теорією, а фізика – у ній тепер вже і диференціали, і інтеграли. Одним словом, не зовсім було до сміху. З іншого боку, зміна обстановки (замість школи – університет) змінила і моє мислення. Я почав більше роздумувати, спостерігати за світом, ходом думок у своїй голові, зрозумів, що цей світ – це сукупність точок зору, кількість яких може сягати безмежності (про це мені також розповідав мій батько, який і прищепив мені любов до філософії). Тобто, що і не у словах суть, хоча вони важливі, оскільки вміння гарно ними розпоряджатися багато чого вартує у сучасному соціумі. Я почав усвідомлювати. Бодай потроху.

Одним словом, закінчив я перший семестр, майже витягнув на стипендію. І якраз із другого семестру першого курсу і почався (як вже потім виявилось) мій духовний шлях – шлях пошуку Любові. Шлях через терни до зірок.

Але до справді духовного шляху (як до частини історії) ще треба дійти. От.

Почалося все із дівчат.

Зроблю ретроспективу.



Глава III. Кохані, друзі, знайомі

– Блекі. Моя перша (дошкільна) симпатія. Пам’ятаю, як (коли мені було 4 роки) вдавав із себе «господаря» і ледь не попік пальці, коли запалював сірником плитку у неї вдома :)

– Найсі. Ще й тоді (перший-другий класи школи), коли вона ще вчилася разом зі мною, була дуже милою і хорошою дівчинкою. Здається, полюбляли її тоді чи не всі хлопці в класі. І одного разу навіть (під час ігри) вона поцілувала мене в щічку. Мені було дуже мило і приємно.

Зараз вона живе в Києві, їй також (якщо я не помиляюся) 23 роки (а зараз надво́рі 2016-ий рік) – і я вірю, що своєї душевної чистоти вона не втратила.

– Світі. Ще (здається) з 5-го клау я дуже її собі вподобав. І (щоб не вдаватися в деталі) скажу коротко – свій перший вірш («Розлука (2007 рік)») я написав їй. Спершу, вдома на карточці, потім – їй у випускний альбом (це було, коли я вчився у дев’ятому класі).

– Кваєті. Якщо мені не зраджує пам’ять – до нас оця дівчина приєдналася у класі десятому. І я зразу в неї закохався – чи то з жалю, чи то із співчуття до неї. Поки (а зараз 25 березня 2016 року) – моя найдовша по тривалості закоханість (а мені зараз 23 роки), тривали оці мої почуття до неї півроку.

Але я не зміг знайти до неї підходу, вибісив її своєю увагою – і навіть вона – така скромна дівчинка – культурно мені сказала: «До побачення, не пхайся до мене більше». Звісно, це були трішки інші слова (культурні, звісно), але зміст був такий.

– Інсомнія. Це був другий семестр першого курсу мого навчання у «Львівській політехніці». І це була моя перша університетська закоханість. Гарна така дівчина. Гривка під емо, красиво підведені олівцем очі. Де я з нею познайомився? Та в Політехніці, звісно ж. Вона була серед філологів. У групі, де були майже всі дівчата і один (здається) хлопець. Коли я її вперше побачив – вона мені дуже сподобалася. Чесно кажучи, я не пам’ятаю, яким саме чином я з нею познайомився. Але це не так суттєво. От і пішли ми гуляти. Я приніс їй троянду, їй (звісно ж) було приємно. Про що ми балакали? Про навчання, сучасний метал, власні життя. Було цікаво, зрештою. Але після години прогулянки я вже й не знав, про що говорити. Мені забракло слів. Чесно кажучи, я ледве тоді викручувався: дивився на оточення, старався згадати хоча б щось, і мені таки вдалося вийти із ситуації. Я провів її до 15-того гуртожитку, де вона тоді жила. Я тоді того не розумів, але я таки їй чимось не підійшов. Пам’ятаю, як дзвонив їй, коли був у своєму (11-му) гуртожитку, в коридорі, і коли я говорив з нею, мене всього трясло. Я був закоханий. І це вийшло невзаємно. І переросло в депресію, яка тривала (з певними перервами-ремісіями) чотири роки, хоча за ті чотири роки я був закоханий ще не раз. Але на Інсомнії світ не зійшовся...

– Фейт. Ми вчилися в університеті в паралельних групах, і в нас часто були спільні пари. Не можу сказати, чи був у неї закоханий, чи це просто було симпатія – але я написав їй вірш, вірш англійською мовою. Їй він сподобався. Так що я був радий. Але добитися її... я навіть і не попробував. Тепер вона вже одружена, і, я надіюся, щаслива у шлюбі.

– С’ю. Познайомився я з нею у поетичній групі «Поезія – це завжди неповторність». Як я туди потрапив? Через Ярослава Молінського, довгий час він був мені хорошим товаришем. І коли я потрапив у цю групу – почався водночас і мій ріст як автора. Чесно кажучи, це було дуже болісно. Але таки, починаючи з мого вірша «На межі» почався мій мінімальний поетичний ріст. Поміг мені тоді з цим Любомир Коблик. Своєю (хоч і трохи різкою) критикою.

А зі С’ю ми зійшлися романтикою і віршами. Я – з Дрогобича, вона – з

Івано-Франківська. І от настала довгоочікувана зустріч. Побачилися ми у Львові, під час рантки поезії-завжди-не-повторності. Це було надніжно. Я до сих пір згадую ці три дні (а точніше – два з них, бо ще на другий день усе закінчилося). Як це було? Надніжність, надлегкість поглядів. Я пам’ятаю, як їхав з нею у маршрутці, як дивився на неї дуже закоханим поглядом. Її це трішки (а може й не трішки) бентежило. Але це були дрібниці. Вона довірилась мені. От – ми сидимо в ресторані (поруч з іншими «поетівцями»), і я цілую її в щоки. Обіймаю її. Це було щось надзвичайне. Потім ми сиділи разом в хостелі, який знімали всі дружньо, сиділи одне біля одного, і я цілував їй руки. Цілував повільно – і дуже лагідно. Я переконаний – ми обоє впадали в екстаз в такі моменти. Або в екстаз впадав лише я, а вона просто приймала мою ніжність. Навіть якщо й так, то це не дуже погано. Але наступного дня (в суботу) все закінчилось. Я став ревнувати її до поетівців, типу думав собі: «вона моя і тільки моя», чого це мають інші (навіть поети) з нею спілкуватися – от і влаштував скандал. Вона налякалась. От і на цьому все закінчилося.

В будь-якому разі – я дуже вдячний їй за ті дні. Вдячний якщо не тоді – то тепер. Бо зараз в мене вже нема цих моментів, які були насправді незабутніми.

Чесно кажучи, я зі С’ю ще деякий час дружили потім, але я таки вмудрився все спортити, пославши її якось під три чорти за її жіночу інфантильність. От тоді я втратив її і як друга. Втратив її довіру до себе назавжди. Хоча вона й була першою дівчиною, яка відповіла мені взаємністю, проте – не останньою.

– Квін. Познайомився з Квін (як зі С'ю) – також вконтакті, хоча не в поетичній групі (цього разу), але, з іншого боку, Квін також писала вірші. І досить гарні, кращі ніж я (на той час). Чим ми займалися з нею ? Еротичною перепискою. І не тільки. Також – я писав їй вірші. Російською. Це було для мене вперше (ну, в плані написання віршів російською). Зараз ми просто знайомі. Зате це краще, ніж повна відсутність спілкування. А вірші в неї таки-добрі, це факт.

– Даніела. Одна з найсвітліших людей, яких я зустрічав у своєму житті. Коли я вперше подзвонив їй на мобільний і домовлявся про зустріч, я дуже переживав. Ми таки домовилися – і зустрілися. Пам’ятаю, що також (як у випадку з Інсомнією) не дуже мав що сказати, тому говорив про філософію. Я був у напрузі під час прогулянки, але погуляли гарно. За деякий час ми здружилися настільки, що стали мов брат і сестра. Але з часом цей зв’язок згас – і тепер ми просто знайомі.

– Бея. Почалося все так. Я їхав до Кам’янця-Подільського на нову зустріч поетівців, і в дорозі познайомився з музикантами. Коли доїхав – заодно і прогулявся довжелезною алеєю з тюльпанів, яка виглядала тоді (а це був 2011 рік) дуже ефектно. От тусувався я з поетівцями в Кам'янці, тусувався, і вечором приїхала одна дівчина. На перший погляд – дуже позитивна. Лише потім я замітив у неї шрам від порізу в області кисті. Про що ми з нею спілкувалися ? Та ні про що. Просто бігали і скакали, як діти. «М’яв-м’яв», «гав-гав», – от і всі наші з нею розмови в Кам’янці-Подільському. До речі, я собі вже при зустрічі з нею пригадав – що переписувався трішки з нею вконтакті. Типу, що ми при зустрічі будемо разом бігати по дахах і капотах машин. Звісно, такого не сталося. Ми ж не правопорушники.

Потім ми роз’їхалися по домівках, але, оскільки я з Беєю мали бажання спілкуватися (зустрічатися!) надалі, то ми переписувалися потім вконтакті. І потім зустрілися знову. Але вже у Івано-Франківську, бо вона, як і С’ю – родом звідти. Таких зустрічей було дві або три. Насичені емоційно, дуже легкі і невимушені. По 8 годин кожна. Це було блаженство закоханих. Але оскільки Бея виявилася досить депресивною особистістю, та й я тоді був дуже незрілим психологічно – нічого не вийшло. Хоча я зустрічався з нею півтора місяці (а найдовші мої стосунки – дотепер – майже три місяці), а депре́сиву хватило надовго ще опісля стосунків оцих. В кінці-кінців, вона почала зустрічатися з іншим. Ну, нічого страшного, з ким не буває.

– Меджі. Чесно кажучи, я з нею навіть ніколи не бачився. Зате я написав їй вірш «Вкриваючи серце весною». Ну а сама Меджі жила тоді в Старому Самборі. Я мав бажання до неї поїхати на побачання, але таки не дійшли мої руки до цього задуму. Ну, нічого страшного.

– Хлоя. Ще одна світла людина з мого життя. Ми вчилися у паралельних групах у Політехніці. Вона, до речі, дуже симпатична. І після того, як вона мені подарувала паперового журавлика, я назвав її дівчиною із серцем-орігамі, присвятивши їй вірш з однойменною назвою. І завдяки Хлої я познайомився з Нікіто́ю.

– Нікіта. Нікіта – шатенка із кучерявим волоссям. І вона була б моєю дівчиною, якби не інший претендент на цю «посаду», який мене випередив. Пам’ятаю, як ми з Нікітою гуляли по Стрийському парку, що у Львові, і дивилися на білих лебедів. Було гарно.

– Евранда. Познайомився я з нею вконтакті. І так зачарувався її поглядом на світлинах, що написав їй вірш. Зараз ми з нею не спілкуємось.

– Ляля Бо. Так, я багатьом дівчатам писав хоча би по одному віршу. Лялі я теж написав один. Пам’ятаю, що коли я вперше зідзвонився з нею, то був дуже захоплений нашими філософсько-літературними бесідами. Вірші у Лялі Бо просто шикарні. Мені було приємно її читати. Сиділи ми одного разу з нею в «Зенику» і вона ще понасміхалася з мене з приводу того, як мене легко розвести на поцілунки. Потім я гостював у неї в гуртожитку, ми разом палили на балконі і бесідували. За деякий час – поїхали разом до Івано-Франківська і провели там гарні вихідні. Як моє спілкування з нею неочікувано почалося, так і неочікувано закінчилося. В любому разі – я не жалію.

– Дама в рожевому. Класна дівчина, направду. Одного разу вона мене нагодувала навіть. Було смачно. Перед тим, як почати зустрічатися, ми тиждень гуляли, я дарував їй квіти, читав їй вірші, впринципі, вона мною зацікавилася. Але прозустрічалися ми недовго – 4 дні. Бо я написав їй, що люблю її, а вона при зустрічі вживу сказала, що не вірить в це. Одним словом, все розлетілося.

– Та́йра. Познайомився я з нею вконтакті, через спільного знайомого. Вона сама з Суховолі (це біля Львова). Одного разу я до неї приїхав, і ми гарно провели час, спілкуючись і гуляючи. Але на цьому дні наші стосунки і закінчилися. Далі я поїхав до Запоріжжя і мав там поетичні читання з друзями.

– Ніченька. Для неї я написав вірш, який став головним у моїй другій збірці поезій («Співвідчутність»). Воно того вартувало, хоча я так і не зустрівся з нею вживу.

– Весна. Пухкенька дівчина, яка мені подобалась. На неї претендували двоє – я і мій друг Олег. Але Олег таки переміг. Короткочасна, зате перемога.

– Зеланія. Я від неї тащився. І навіть мій записник, з якого я скатую сюди всі ці імена, теж тащиться.

– Люба. Познайомився я з Любою на поетичних читаннях у Львові. З моєї любові до неї народився вірш

«Осінь». Зараз ми найкращі друзі, і дружимо ми вже 4 роки.

– Олена. Вона любила дівчат. Але я написав їй гетеросексуальний вірш. Отак все й було.

– Софія. Познайомився я з нею в електричці, коли повертався зі Львова до Дрогобича. Вона мені сподобалась візуально, і я наважився, підійшов до неї і познайомився. Ми розговорилися. В результаті ми дуже класно здружилися, а зустрічатися почали лише тоді, коли вона поїхала по навчанню в гори. Вона там збирала метеликів і рослинок. Її не було десять днів, і вже в останній день я ледь не здурів. Але Олег з Вірою і Катею старалися мене підтримати. І от настав день, коли Софія повернулася в Дрогобич. Я купив по дорозі тринадцять червоних троянд і коли прийшов до неї додому і обійняв її, мене всього трусило. Нас двох об’єднувала любов до тяжкої сучасної музики, і ми опісля закінчення наших з нею стосунків ще багато перекидувалися піснями і відеокліпами, ну і просто спілкувалися.

– Юліана. Познайомився я з Юліаною через свого друга Олега. Пам’ятаю, як вперше з нею побачився. Ми сиділи в кафе і любувалися одне одним. А вже на наступний день ми мали еротичну фотосесію у Львові. В кінці-кінців, після майже трьох місяців стосунків, вона пішла до іншого. Та й я був настільки закоханий у неї, що й сам би не витримав більше, оскільки ломка була надто сильна. Але й приємні спогади є. Наприклад, як ми разом святкували на презентації моєї першої збірки віршів. А за два дні після закінченя стосунків я поїхав до Львова і напився в зюзю поряд зі своїм другом Юрою Новіковим. Юра відправив мене маршруткою на вокзал, але в той день я до Дрогобича не доїхав. Я був надто п’яний. І мене збила машина. А виручила мене подруга Люба. Вона відправила мене на квартиру Юлі, а на наступний день зустрілася зі мною, вгостила булочками – і посадила в маршрутку до Дрогобича.

– Аделя Вальтер. Познайомився я з нею, коли сидів у кафе зі своїм найкращим другом – Йоганом Штребаном. Вона мені тоді дуже сподобалася візуально. Я часто приходив до неї додому – і ми разом дивилися аніме. А потім вона поїхала в Польщу.

– Ліліт. Зустрічався я з нею півтори місяці. Розходилися ми чотири рази. Бачилися один раз – по скайпу. Вона сама з Єревану (столиці Вірменії). Мила дівчина. Але нам було не по дорозі.

– Марія Пак. Зустрічався я з нею два рази. І два рази це ні до чого не призвело. Хоча… вона мене годувала. Це було класно.

– Дарк і Мистері. Ми часто стараємось закопати в собі те, з чим не можемо справитися. Ці кислотно болісні спогади пронизують нас до кінчиків пальців, а колись вони всього лиш починалися з безневинних митей.

У мене був друг. Звали його Дарк. Одітий в темне, а очі передавали весь холод і безмежжя Атлантичного океану. Ми часто сиділи з ним наперекір світанкам і мовчазним заходам сонця, які окутували нас то безмежним спокоєм, то легкою тривогою. Нам подобалося спілкуватися про письменництво і обговорювати всі аспекти написання творів, які часто самі пишуть нас, а не ми – їх.

У нього була дівчина. Одного разу я помітив, як вони сиділи в кафе. Надворі було досить тихо – і від цього навіть трохи моторошно. Я підійшов до них, але привітався лише з Дарком. Мистері (його дівчина) була дуже красивою. Іноді мені навіть хотілося запустити руку в її шовковисте і чорне волосся, яке так ніжно виблискувало на сонці.

За деякий час я зустрів її у центрі міста – і ми домовилися про зустріч. Вигляд у неї, був, як завжди, прекрасний. Але я тоді не звертав уваги на витонченість її скул і щік. Мене турбувала моя внутрішня тривога. Тривога за теперішнє і майбутнє. І ось вона взяла мою руку. Почала її гладити. Мені було вкрай приємно. Ми зустрілися поглядами, але так і не наважилися об’єднати наші душі в трепеті поцілунку.

Наступного дня я прийшов до неї додому, в гості. В неї була собака, яка зустріла мене не дуже так і привітно. Але це тривало недовго. Собака врешті одобрила вибір Мистері, не зважаючи на те, що в неї вже був хлопець. Вона взяла мене за руку, повела в кімнату. Ми лягли в ліжко. Це був момент блаженного спокою. Світло було виключене. Вона, заворожена ароматом мого одеколону, почала мене цілувати. Потім вона залишила мені цілу незабутню ніч, яку я й до сих пір не насмілююсь витерти зі своєї пам’яті.

Але у всякому разі я не належав їй повністю, оскільки її серце було вже зайняте. Розлука виявилась надто болісною для мене. Але це був лише початок. Початок інших (і прекрасних) почуттів. Почуттів, довжиною в життя. Почуттів до Одрі.

– Галя Голота, Марія Сахан, Світлана Кормило. Пам’ятаю, що був закоханий у них трьох. Не зразу, звісно. По черзі. Зате, було весело.

– Каріела. Познайомився з нею в інтернеті. Стосунків у нас не вийшло, але дружили ми десь рік.

– Олівія. Вона, як і більшість моїх дівчат, була дуже симпатична. І вона, як і більшість моїх дівчат, налякалася моєї любові – і зморозилась.

– Жардін. Вона мала дуже специфічно-милотне личко і любила реп. Але вона не розділила моїх почуттів.

– Маріетта. Вона, як і я, з Дрогобича. Познайомилися ми вконтакті. Хоча ми зустрічалися всього лиш п’ять днів, вона за цей час подарувала мені збірку віршів Цвєтаєвої, кружку, з якої я час від часу п’ю капучіно, і велику валентинку. А зараз ми дружимо. Трішки більше, ніж рік часу.

– Тіна. Познайомила нас спільна знайома. Вона з Одеси. На час нашого знайомства їй було двадцять шість, а мені – двадцять два роки. Нас охопила любов на відстані. Я приїхав до неї в Одесу, але при зустрічі вживу вона зрозуміла, що я їй не підходжу. Ми ще потім деякий час дружили але наше спілкування закінчилося.

– Аліна. Познайомилися ми з нею на сайті знайомств. І до місяця часу я приїхав до неї в Київ. Загалом, ми класно відпочили. Але стосунки у нас не склалися.

– Одрі. Вона – любов і світло мого життя. Знайомі ми були ще давно, з літературних кіл. Повторне і поглиблене знайомство почалося, коли я пішов вчитися до неї на літературний курс. За деякий час ми зустрілися. Одрі приїхала до мене в Дрогобич. День був чудовим: ми гуляли, сиділи в кафе, грали в більярд, спілкувалися про літературу і життя. Незабаром ми почали зустрічатися. Ми вже чотири місяці разом. І я дуже щасливий, що вона поруч.



Глава IV. Життя

Так от. Починаючи з другого семестру першого курсу я впав у депресію. На цілих чотири роки. Частково мені помагала Валентина Степанівна, а частково – прогулянки з Йоганом.

А у лютому 2014 року в мене відбулося духовне прозріння. Я відчував величезну енергію любові, яка проходила через мене. Я був закоханий буквально у все і у всіх. І ця всезакоханість не причиняла мені болю. Я не відчував ні страху, ні сумнівів. Цілий місяць я перебував у блаженстві. І зрозумів, що єдине, що має значення у цьому житті – це любов.

До речі, тоді я ще деякий час працював в магазині «Київстар» в Дрогобичі. Всього я там пропрацював рік і дев’ять місяців. Це був непоганий час. А далі мене скоротили.



Епілог

Зараз в мене є я і Одрі. І я знаю, що разом ми досягнем усього, чого забажаєм. Тому що ми вірим у одне одного. І тому що є МИ.

P.S. Дякую, тобі, сонце, за все. Я тебе кохаю – і вдячний тобі за твою любов, підтримку і прийняття.

Читати коментарі (3)
Рейтинг Оцінили Переглянули
2 Василь Усатенко , Окайда. 249
( написати коментар )
Окайда
2016-03-30 09:23:41

Трошки забагато цитат і дівчат:)

А так файно. Щиро написано.

(відповісти)
Любомир Коблик
2016-03-30 18:37:50

тут ще не всі) у Романовому записнику (він педант і все туди вносить) їх сила силенна. 

(відповісти)
Любомир Коблик
2016-03-30 18:39:27

спасибі, що й мене згадав. дуже мило з твого боку

але хіба я бував різкий?)

(відповісти)
( написати коментар )