На першу сторінку
 
РеєстраціяЗайтиВідновити доступ
ЛітКлуб лого
всі твори проза поезія інше рецензії форум автор

Чапля Драйзаму

Kрабаt, 29.07.2016 року





Моя перша прогулянка Вільним містом мала трагікомічний вигляд: невпевнений крок, кожна половина обличчя немов від різних людей, очі вимагали надзвичайних зусиль щоб сумістити дві картинки навколишнього світу в одну. На додачу до всього я практично втратив слух і всякий оптимізм. Я вже мовчу про так-сяк прикритий «піратською банданою» слід від «білогвардійської шаблі»…Ото, перш ніж писати «час прийде і стану раптом клишоногим і горбатим…», слід було трохи подумати. Між тим професор Центнер ( інші професори його гатунку і кваліфікації - "величини" і "метри", а мій - Центнер) приписав у якості реабілітації замість ліків тривалі прогулянки і позитивні емоції. Тільки фрайбуржці - люди достатньо добродушні і здається найменше звертали увагу на якогось чудернацького перехожого.

Колись я став писати повість про загуборлене у горах містечко, куди випадково потрапив літературний герой і де мешканці вважали за моветон будь-який публічний прояв індивідуальних емоцій. А щоб ті емоції не виставляти напоказ, носили маски щось накштал «Анонімуса». Правда у залежності від зміни обставин вираз маски мав змінюватись. Тобто маска спокою, маска радості, маска смутку і т.д. Я б тепер із задоволенням придбав хоча б маску відстороненості. Але фабула тоді не отримала розвитку і повість так і лежить десь недописана. Та і фрайбуржці найменше були схожі на мешкаців того чудного містечка: вони усміхались. Тобто вся різноманітність людських емоцій була на фоні усмішки. Усміхались перехожі, поспішаючи у своїх справах, велосипедисти, що акуратно об'їзжали мене, коли я з неуважності займав велосипедну стежинку, усміхались школярі, яких вчителька привела оглянути Старе місто… Діти у велосипедних візках, відзеркалення туристів у вітринах магазинів і як відповідь усміхались манекени із тих вітрин. Офіціанти на літніх майданчиках ресторанчиків і продавці-фермери на щоденному продуктовому ринку, який звично розмістився на майдані під стінами Мюнстеру – головного собору міста. Усміхались навіть нечисленні жебраки своїми зніяковілими усмішками. Здавалось усміхненими були і трамваї, що акуратно курсували через пішохідну зону, не створюючи жодних незручностей перехожим. Не усміхались лише поліцейські. Просто мені за весь час не трапився жоден поліцейський. Навіть на залізничному вокзалі. Думаю, що шуцмани таки були десь зовсім поряд. Вони напевне замість масок суварості на обличчі надягли маски добродушності. Не посміхався і я.

А взагалі Фрайбург - місто не таке й мале, як могло б здатися на перший погляд. Охопити зором його повністю неможливо навіть з оглядових майданчиків гори Шлосберг (Замо́к-гора, якщо вірити Гуглу), що починається зовсім поряд зі Старим міст і біля підніжжя і у міжгір'ї якої розкинулось місто. Але при всьому місто досить затишне і вміру доглянуте. Чому вміру? Бо певне, що мешканці за своєю добродушністю не надто переймаються ніби-то належними для всіх німців пунктуальністю і прагненням впорядкованості у всьому, що належить до кола їх відповідальнності. Може здатися, що якась причина у тому у численній громаді місцевих німців-«росіян»(варто зауважити, що у місті працює зодва десятки російських телевізійних каналів і трохи менше десятка українських). Але можу запевнити вас, що це зовсім не так. Бо значна їх частина переселилась з Казахстану і Приазов'я ще наприкінці вісімдесятих – на початку дев'яностих і старші діти повиростали тут, а менші у Німеччині народжені. І то все досить пристойні німці, люблять своє місто і так само добродушні, як і корінні шварцвальдці. А кропива і будяки у палісадниках і парках і залишки «культурного шару» на тротуарах - то все ознаки душевної свободи і незаангажованості безглуздими правилами придуманого десь інде «німецького порядку».

Я не стану тратити час на опис Старого міста ( всі німецькі старі містечка схожі поміж собою і в той же час різняться чимось часто ледь помітним). Ну хіба що у Старому Фрайбурзі вуличками по кам'яних лотках течуть струмки, які ,час від часу, для зручності проходу перекриті сталевими гратками. Вони живляться водою Драйзаму. чистою і прозорою як і належить воді гірської річки. Крім того є і кілька нешироких каналів, що витікають от просто зпід одного з будинків і зникають під землю перед фасадом Старої міської бібліотеки. На набережній Драйзаму поступово щезають останні ознаки присутності Старого міста. і ми якраз вийшли туди.

От просто сьогодні ми з моїми німецькими друзями зійшлися на думці, що «драйзам» означає «трояка», чи «трояк» Всі ж напевне памятають ту лемківську пісню:

Червона ружа трояка,

Червона ружа трояка.

Мала я мужа, мужа я мала,

Мала я мужа пияка…

Мій Дід-Минькач вважав кращим самогоном «первак», українці четвертого сина у сім'ї називали «четвертак», а моя інша бабуся через п'ятьох синів мала одвічне для мене призвисько Баба-П'ятачиха.

Ми йшли малолюдною набережною річки, яка навіть тут у місті не могла приховати свій гірськиї норов, Біля одного з мостів побачили посеред річки чаплю. Я спочатку вирішив, що то чийсь жарт і чапля несправжня. Бо вона стояла нерухомо на якомусь поліні, що зачепилось за невеликий острівець якраз там, де за мостом на дні закінчувалась ялинова вимостка і починались каміння і скелі. Поряд чаплі літала якась менша пташка з яскраво-червоним пірям на грудях. Пташка все норовилась присісти поряд чаплі. але присівши, враз злітала, щоб знову повернутись.Чапля ворухнулася, опустила голову і, напевне таки помітивши очікувану здобич, щось дзьобнула у воді. Мала при цьому пурхнула. перелетіла на сусідній камінь і з цівкавістю стала дивитися за сусідкою. Ми спостерігали за тим деякий час і раптом щось змінилося.

Я почув шум води. Місто ожило звуками. Шумом авто на протилежному березі, голосами дітей, яких татусі вигулювали вздовж річки, сміхом і перегуками велесипедистів. Маленька червоногруда пташка тим часом десь зникла. А чапля все стояла виглядаючи здобич у своєму пташиному терпінні.

H.S. Кажуть, що Трояк-зіллям називають у горах трави і квіти, що мають декілька незвичайних властивостей і без яких не обходяться жодна гірська відьма чи мольфар у своїх ворожіннях і чаклуваннях.

Прохорівка. 27.07.2016.

Читати коментарі (8)
Рейтинг Оцінили Переглянули
3 Максим , Окайда , Наталка Янушевич. 346
( написати коментар )
Максим
2016-07-29 17:01:05

А центнер, здається, також "величина" )

(відповісти)
Kрабаt
2016-07-29 18:14:23

Отак. І, як виявилось, одна й з перших величин у своїй царині)

(відповісти)
Максим
2016-07-29 17:13:47

Посміхатися в європейських містах - це щось на кшталт "ми з тобою одної крові". Якось пішов я до фотографа в Маастріхті (він мені, звісно, посміхнувся, і я не втримався у відповідь), треба було мені терміново фото зробити. Та він, мабуть, розгадав іноземний акцент моєї кривої посмішки і запитав: - Для поліції? - Ну, так, для поліції. - То всміхайся отак (він показав як) - ширше! - Клац! - чи не єдина моя світлинка з "ми з тобою одної крові" ) 

(відповісти)
Kрабаt
2016-07-29 18:18:50

Як правило то дійсно свого роду "код". Але от зовсйм у сусідніх Базелі і Страсбурзі люди більш заглиблені у собі і такого не надто впадає в очі)

(відповісти)
Максим
2016-07-29 21:25:13

Ну, так, в Страсбурзі геть інша атмосфера, дещо нервова, напружена, багато перехожих транслюють агресивність. Втім, це було 100 років тому, щонайменше, та ще й в іншому житті ) Про Базель не скажу, а от Цюріх - царина самозаглибленого фінансово спроможного солідного спокою ) Вражає кількість книжкових крамниць, крамничок, крамничичок, кіосків і розкладайок, а ще - синхронний хід годинніків на усіх, біс їх забери, баштах!

(відповісти)
Kрабаt
2016-07-30 09:28:59

Моє знайомство з Цюріхом, нажаль, обмежилось лише аеропортом.

(відповісти)
Окайда
2016-07-30 19:37:10

Кажуть, у Новій Зеландії на вулицях всі люди посміхаються і вітаються один з одним, навіть з незнайомими людьми, більше того, якщо у вас щось сталося, місцевий житель, помітивши це, обов'язково допоможе)

(відповісти)
Kрабаt
2016-07-31 14:56:34

) Ееех!!! Давно я не був у Новій Зеландії)

(відповісти)
( написати коментар )