На першу сторінку
 
РеєстраціяЗайтиВідновити доступ
ЛітКлуб лого
всі твори проза поезія інше рецензії форум автор

На Спаса

Kрабаt, 19.08.2016 року



Скільки себе пам’ятаю з самого дитинства якимось дивним заклинанням згадується мені той давній-давній гомін « На Спаса».

Воля Щитинська – село , що причаїлось десь аж під Білоруссю - татова батьківщина і моя дідівщина. Яке по простому – Вілька. Звідти вся батькова родина – сім’я діда Івана - Діда-П’ятака і Баби -П’ятачихи. П’ятаки, бо мали п’ять синів. «На Спаса» там празник.

Діда не стало десь на початку п’ятдесятих. Як почалися колгоспи, то мусив все вціліле за війну господарство і землю передати в спілку. А як віддав, то загорював, заслаб, зліг і вже не встав. Було напевне йому тоді трохи більше ніж мені тепер.Так батько розказував, а я те слухав і дивився на старі портрети-світлини з Дідом і Бабою, що висіли над моїм дитячим ліжком у нашій з братом кімнаті. Дід був гарний з лиця, темноволосий з невеликою залисиною над правою скронею і вусами. А бабця - звичайна бабуся у світлій квітчастій хустині - жила і щороку приїжджала в гості. авжди восени як городи закінчувались, а зима ще не наставала. І хоча ми знали, що бабця вже десь має бути , її приїзд завжди був несподіваний. Я приходив зі школи : а от і бабуся. Вона роздавала нам подарунки, а на додачу засовувала до кишені рубель-два і притискала до грудей . І пахла зорвсім не старістю а свіжістю домотканного полотна сорочки , травами і ще чимось, що тепер згадати не можу, хоч би скільки не старався. Розмовляла вона смішною для нас поліською говіркою, і ми ледь здогадувались що то означає ті «ногавиці» чи «телушка».

А потім до ночі слухали нехитрі селянські новини з тої далекої Вільки. Про синів і дочок, «добрих» і «лихих» невісток, зятів. Зяті всі були «добрі». А невістки по-різному. З однією доживала віку у приязні і спокої, а з мамою бачилась не часто, але любила, як любила свого середнього «Михалка». Дві інші невістки – «лихі». Щонайбільше бабуся витримувала у нас один день. А потім прокидаємось вранці, а бабуся щезла. І тільки черговий по залізничній станції заспокоював тата, що переймався розшуком: «Так, була старенька, поїхала вранішнім. Лише просила передати «своєму Михалкові», що все добре, тільки як же без неї її господарство, і що чекатиме «вгості» наступного літа, «на Спаса».

І от настало те літо і той Спас. Я якраз мав іти до першого класу. Ми втрьох - тато мама і я подались у подорож на ту далеку, для мене ще невідому Вільку. Тато набрав цілу валізу яблук з нашого саду «на гостинець». Яблука були незвичайні - великі, червонобокі і коли достигали, то зернятка в них, як потрусити біля вуха, торохкотіли тихим звуком. Мені спочатку було дивно і смішно : ну що то за «гостинці» – яблука. І вже потім я зрозумів, що для наших волянських селян яблуко було справжнім чудом, бо виростити яблуню на тих пісках між боліт і лісів було великим клопотом. А тамтешні діти у більшості яблука до того і не бачили.

Спочатку ми їхали потягом. Потім автобусом до райцентру. В райцентрі пересіли на зовсім маленький автобус. Такі автобуси були у нашому «еспетеу» і у деяких сільських школах, аще у кіно «про війну». Людей було багато , я примостився у мами на руках, а тато на валізі з яблуками. Але дорогою пасажири виходили, а нові не підсідали. Час був передвечірній, і що ближче до вечора і до прикінцевого пункту маршруту, то голосніше звучало клопітке "як би так, щоб вмовити водія їхати далі". Більшості треба було таки далі, бо вже і Вілька недалеко , і завтра Празник, і не лише на Вільці а і по всіх навколишніх селах. А вже ніч за вікном. Нарешті знайшовся найрішучіший, пройшовся між рядами, зібрав по «трояку» і пішов на преремовини з водієм. Водій довго опирався, посилався на незнання дороги, на саму дорогу, на швидку серпневу ніч. Але стосик «троячок» таки подіяв і ми поїхали.

Я прокинувся від того, що автобус стояв на роздоріжжі. За вікном повисла глибока ніч а у повітрі відчай. Ми таки заблукали. Думки знавців розділились на «правих» і «лівих». «Праві» перемогли, і за деякий час ми потрапили у невідоме село. Там відшукався піднятий серед ночі голова сільради, і нам у тій «сільраді» дали притулок до ранку. Примостилися хто де міг. Мамі і мені як найменшому дістався старий пружинний диван, а всі інші вляглися де хто міг, тимпаче, що особливого вибору і не було – стіл і стільці.

Ранок зустрів нас радісною новиною : підводою приїхав мій «дядько Степан» - батьків молодший брат. Він працював на Вільці сільським крамарем, мав у магазині телефон і право на пару «службових» коней.Ми їхали на підводі запряженій парою карих на соломі засланій домотканими ряднами по лісовій дорозі, і мені здавалося, що я тепер у зовсім невідомому вже світі, про який брат мені читав тільки у книжках.

Той світ справді був казковий. Люди жили ще без світла при гасових лампах, пекли хліб дома і готували їжу у печі, старші жінки і малі діти ходили у домотканому, у личаках чи босоніж, чоловіки правда - поважні у "хромових"чоботях, сорочках фабричних і магазинних «маринарках» Світло було лише у сільраді і магазині. Навіть у «клубі» щоб «дивитись кіно» через маленький допотопний проектор, ставили «на руль і сідло» велосипед і крутили педалями «динамо»…

Я ще і тепер пам’ятаю, як дядько підвозив нас тепер іншою дорогою аж до містка через Прип’ять, а далі мусили йти пішки, бо мосту не було, як ми йшли втрьох: тато, мама і я через старий ще напевне довоєнний ліс дорогами, що їх батько з якогось дива пам’ятав. І листя на деревах вже починало жовтіти. І ожина на узбіччі вже достигала, і тато набирав повні жмені, щоб трохи втамувати мою спрагу, бо вода у пляшці була тепла і спрагу не гамувала. Я чекав поки сік наповнить рота, і потім ковтав . І спрага справді на якийсь час зникала...А далі вже пам’ять ховає все у тумані забуття. І з того туману тепер лише пам’ятаю тітчині прощальні голоси: « На той рік приїжджайте дло нас на Спаса ще…»

Читати коментарі (9)
Рейтинг Оцінили Переглянули
7 Окайда , Максим , Пілігрим , Гаврилишин Наталія , Яна Лілл , Арфіст , pralev50. 416
( написати коментар )
Окайда
2016-08-20 09:43:06

А гарно ж як вималювали від ілюстрації до найменших дрібниць!

(відповісти)
Даринка Снігур
2016-08-20 15:13:00

скільки себе памятаю завше світили мені вікна в задумі розмаю і рушники на стіні)

гарний текст ваш

(відповісти)
Максим
2016-08-21 06:59:01

Гарно так... Який би небудь Паустовський розтягнув би це на повість - але й такий який є, цей текст приблизно так і сприймається.

(відповісти)
Kрабаt
2016-08-21 09:13:31

Дякую вам всім за враження)

(відповісти)
Яна Лілл
2016-08-22 11:54:50

Чудово, так, наче повернулась в дитинство )

(відповісти)
Kрабаt
2016-08-24 09:51:28

Радий пригодитися)

(відповісти)
Гаврилишин Наталія
2016-08-25 12:18:29

"Той світ справді був казковий" )

(відповісти)
Kрабаt
2016-08-27 14:52:40

Часом здається, що він нікуди не зникав, що він десь зовсім поряд...

(відповісти)
pralev50
2017-05-19 23:16:30

Художньо. Щиро.

(відповісти)
( написати коментар )