На першу сторінку
 
РеєстраціяЗайтиВідновити доступ
ЛітКлуб лого
всі твори проза поезія інше рецензії форум автор

1968.Серпень.

Kрабаt, 26.08.2016 року



За Спасом і Днем Незалежності пам’ять таки сховала на дні спогадіві ще одну подію з того ще дитячого життя. Кінець серпня 1968. Через кілька днів – школа. Перший клас. Ми вже знаємо по літній «підготовчій групі» і нашу школу і нашу першу вчительку Людмилу Дмитрівну. Школа «маленька" - початкова. «Велика» трохи далі – на місці колишньої панської "економії", - складена з довоєнних польських хат, розібраних німцями на бліндажі. Вже приготовано випрасуваний мамою синій костюмчик з пришивним білим комірцем і ранець з картонної «шкіри» з зошитами «в лінійку» і «в клітинку», з буквариком і чорнильною самопискою з «відкритим пером». Зошит «в лінійку», бо ми йдемо у перший клас «за новою програмою» - у нас не буде «каліграфії» (до цього часу розплачуюсь за те пожиттєвою мукою – відсутністю « почерку»). «У клітинку», бо з першого класу «математика». Але найбільше наше школярська гордість– нові чорнильні самописки. Їх спеціально привезли до сільських «Культтоварів» і продавали «по списках». Вони дешевші і простіші ніж «звичайні» самописки, до яких я звик, бо тато писав щомісячні «звіти» і мама такими користувалась «на роботі» Та і старший брат йшов уже в сьомий. А найголовніше, що навіть четверокласники ще мусили носити до школи звичайні ручки зі стальними перами і «чорнильницями – невиливайками».

То були загалом, як нам здавалось, цілком "щасливе життя". У нашому «Продуктовому» хліб правда ще продавали «на розвіс», але все інше їстівне отримували «з городів» і люди нарешті могли передихнути після не таких давніх хрущовських потрясінь. Поїзди ходили (тепер «дизелі» замість ще недавніх «паровозів» ) , комбайни снували колгоспними полями, наближаючи вже скорий «український мільярдний пуд» ( про «мільярд тон» чи навіть «центнерів» тихо мовчали, а от «пуд» якраз була міра «підходяща»), «кукурузники» літали, щедро посипаючи «дустом» і кроплячи ще якоюсь отрутою колорадських жуків і інших "довгоносиків".

Правда вже з весни у повітрі забриніла незрозуміла тривога. Щось «не так» почалось у сусідній але далекій Чехословаччині. З «наших» газет втямити було важко, але працювала польська телевізія. І з тих кількох телевізорів, що були на весь куток, вчувалась ледве вловима розгубленість і непевність. Було зрозуміло , що звичний «план» дає осічку. Стали поширюватись чутки, що новий керівник Чехословаччини ніби розпорядився вирізати «бєрьозки» і натомість насаджувати «дубки»…Що тепер американці "точно кинуть атомну бомбу", що і поляки і угорці "народ непевний". А потім настала і розв’язка. Сам початок ми не застали. Нас якраз захопила подорож «на Спаса». Кілька днів проминуло швидко. Завтра – школа.

Вже перед вечором ми почули гул з боку поля. «Війна!- Війна!» - гукнув, пробігаючи повз наш двір, мій приятель Іван (втім Іван завжди був диваком). І старші враз напружились, припинили свої звичні справи і повернулись в сторону того наростаючого гулу. «Танки» - сказав хтось з дорослих тихо. –« Йдуть на станцію. Вантажитись.» І наші матері тільки охнули.

Село, що мало не стало містечком, було поділено на дві частини залізничною станцією. За станцією була стара частина, з нашого боку – нова- зібрана на місці колишніх хуторів. Між станцією і Старим селом залишалась простора територія, де раніше стояв «Лісосклад» а потім - накопичувальний майданчик для військової техніки «бригади», що розміщувалась у сусідньому містечку.

Гул наближався і ми побачили перший танк, що виїжджав зза призалізничної лісосмуги. Колона йшла швидко, з ввімкненими ліхтарями і затягнутими у брезент вінцями баштових гармат. Йшли «похідним маршем». І ми малі вже знали, що то похідний марш, бо колона не зупинялась як то часом бувало, коли танкісти – молоді хлопці трохи притишували ходу, щоб вхопити якесь яблуко, що ми їм жбурляли..Танки поминули залізничний переїзд і почали шикуватись вздовж станційної рампи. Тим часом стали прибувати відкриті платформи для техніки. Вся станція з ввімкнутими прожекторми, "дизелями", що снували з колії на колію, "тягачами", що запускали чомусь "заглохлу" техніку, запрацювала як величезний механізм.Танкісти вискакували з відкритих баштових люків, механіки через інші люки визирали, щоб краще орієнтуватись. Але, як то буває, «механізм» раптом став застрявати, сповільнюватись і майже завмер. Чи то не було команди, чи не вистачало платформ, але з башт залунав неочікуваний регіт і передвечірні сутінки засвітилися десятками запалених цигарок. То для нас – малих стало ніби сигналом, і ми спочатку несміливо приблизились, старші, заохочувані «танкістами», вже полізли на броню, хтось і в саму башту. Башта виявилась настільки тісна,що не було простору навіть для нас. По колу були розкладені гарматні набої з незрозумілим кольоровим маркуванням, нижче кулемети. «ДШК» - хтось зі старших виявив обізнаність.Мене вразили обличчя воїнів простих і безжурних хлопців, що були і не так вже набагато старші наших старших братів. «Хлопців-які-їхали-на-війну».

Вже потім, через десяток з гаком років, чех-екскурсовод у Брно, сказав нам кільком студентам –практикантам: «Що наші молоді можуть знати про 68-й?... Але вони вам того не пробачать».

Читати коментарі (2)
Рейтинг Оцінили Переглянули
10 Максим , Окайда , Ant.on , Василь Усатенко , Руслан Кукса , Гаврилишин Наталія , Арфіст , Даринка Снігур , Настя Марчук , Микола Нечета. 269
( написати коментар )
Василь Усатенко
2016-10-28 13:34:25

Не мав змоги написати відгук. Дякую за нагадування про події. З таких оповідок історія промальовується краще ніж з товстих (часто брехливих) підручників та довідників.

 Напевно хлопці танкісти теж вам подякували б.

(відповісти)
Микола Нечета
2016-11-02 10:16:45

нема часу читати, та плюсану, мабуть

це потрібно молодняку

(відповісти)
( написати коментар )