На першу сторінку
 
РеєстраціяЗайтиВідновити доступ
ЛітКлуб лого
всі твори проза поезія інше рецензії форум автор

ПАЛАТА ІНТЕНСИВНОЇ ТЕРАПІЇ

Kрабаt, 28.08.2016 року



Чи вам доводилось колись побувати у палаті інтенсивної терапії? Хоч би відвідувачем? Кажуть, відвідувачем у нас заборонялось. І правильно. Жуть.

Отже останнє, що я запам’ятав, була операційна і заклопотані своїми планами люди в зелених масках.

Потім я прокинувся. Тобто спершу я прокинувся щоб зрозуміти, що таки на цьому світі і питання існування небесного чистилища поки-що є темою для припущень і домислів. Ще відмітив, що за вікном день. Після чого заснув.

Коли вийшов зі сну вдруге, був вечір, навіть ніч. Я лежав на ліжку у кутку післяопераційної палати весь обмотаний дротами і тонкими прозорими трубками з наліпкою на лівому оці і мене нічого не боліло. Побачивши, що я ожив, підійшов лікар і щось запитав. Єдине слово, на яке я спромігся було «дрінк». Лікар кивнув і дав команду медсестрі. Принесли склянку води . Поки я пив, він привів ще одного . Новий звернувся російською, пояснив, що він болгарин, і запитав як моє самопочуття і чи маю я якісь прохання. «Нормально» - відповів я і поки-що «без питань». Болгарин відійшов, щось став писати на аркуші паперу. Після чого простягнув той аркуш мені. На аркуші великими літерами були написані фрази німецькою і російською:

«ЯК ВИ СЕБЕ ПОЧУВАЄТЕ?»

«ЧИ ВАС ТУРБУЮТЬ БОЛІ?»

«ЧИ ПОТРЕБУЄТЕ ВИ ЧОГОСЬ?»

«ЧИ ХОЧЕТЕ ВИ У ТУАЛЕТ?»

Я почувався нормально (якщо можна говорити про «норму» зважаючи на місце моєї теперішньої локації), мене ніщо не боліло ( я навіть засумнівався чи справді щось відбулось), я нічого особливого не потребував і в туалет не хотів. Аркуш з «тестами» залишився на моєму столику, а лікарі розійшлися.

Тепер можна було оглянути і палату. Крім мене тут було ще три зайнятих ліжка навпроти. Ще одне ліжко , що поряд, було вільне і відгороджене від трьох інших невисокою шторкою. Пацієнтів навпроти розглянути не вдавалось. Крім одного. Біля вікна. То був дідусь. Тобто «дідусь» - то слабо сказано. Велетень. «Дідище». Дід спав. Але, на відміну від інших, його ліжко було обставлене чималими балонами з товстезними шлангами і його голова нагадувала голову професора Доуеля. Чергова медсестра-кампучійка кожні кілька хвилин підходила до діда, перевіряла покази десятка приладів, до яких той був приєднаний, і занотовувала ті дані до своїх протоколів. Раптом щось пішло не так. "Кампучійка" покликала палатного лікаря, той підійшов, поглянув, заспішив і вже через кілька секунд примчалась ціла реанімаційна бригада і зачаклувала над дідом…

Коли я прокинувся втретє, дідусь так само тихо спав собі у кутку біля вікна і, здавалось, що нічого такого і не відбулось. Тепер я побачив жінку, яка стояла біля ліжка старого . Жінка була невисока і поряд велетня здавалась зовсім мініатюрною. Вона була вбрана в довге у помаранчеву клітинку плаття. Бабуся стояла зсутулившись, повернута до мене спиною, і обличчя розгледіти не було можливості.

Прийшла медсестра. Допомогла мені прийняти якісь пігулки. Рухами пояснила, що то обезболююче і снодійне. Поки я приймав ліки а медсестра переставляла шторку до мого ліжка, увага відволіклась. Повз шторку я міг бачити лише вікно і ліжко діда біля вікна. Жінка тепер стояла на колінах зі схиленою на руки, складені ніби для молитви, головою. Про що молилася вона? Щось просила в Бога, чи про щось згадувала? Чи доходила та молитва…ні не до Бога – хоч би до того діда через якісь невідомі для нас етери? Снодійне таки спрацювало.

Вранці мене розбудив тихий сміх і якийсь рух. За вікном вже був день. Палата була наповнена сонцем …і студентами. Їх супроводжував мій лікар і сивий професор ( коли «мій лікар» вперше прийшов щоб познайомитись, я спочатку подумав, що він звичайний інтерн. То був років тридцяти- тридцяти п’яти темноволосий « мачо» - брунет з триденною неголеною щетиною, у вузеньких «моднячих» окулярах, привітний і засмаглий. Вже потім виявилось, що він керівник відділення і «доктор». Не в смислі «доктор Хаус», а справжній «доктор медицини»). Студенти жартували, зачіпали дівчат, ті вдавано сердились і скаржились «сивому» професорові. Нарешті всі заспокоїлись і обступили сплячого діда. Почалась лекція. І раптом у мене по тілу пробігла мурашка. Жінки вже не було. Була неширока смуга клітчастого помаранчевого пледу, яким дід був вкритий чиєюсь дбайливою уважною рукою. І я зрозумів – Шварцвальд.

Читати коментарі (2)
Рейтинг Оцінили Переглянули
2 Окайда , Оля Д'оля. 325
( написати коментар )
Яна Лілл
2016-08-28 19:35:28

мо' жахіття? )

(відповісти)
Kрабаt
2016-08-29 09:30:17

в українській мові відповідного слова не знайшов) Але це не оповідання і взагалі не література. Щось в стилі Ентьо Сан'ютей. 

(відповісти)
( написати коментар )