На першу сторінку
 
РеєстраціяЗайтиВідновити доступ
ЛітКлуб лого
всі твори проза поезія інше рецензії форум автор

ВІРТУАЛЬНА ПОДОРОЖ НА ПОКРОВУ

Kрабаt, 14.10.2016 року



Сьогодні Покрова. Згадую її, бо на Покрову у нас храмовий празник, який поряд з Різдвом і Великоднем наше третє за значенням свято. Навіть значиміше. Але іще й особливе. Бо на Покрову щороку чекали гостей. І гості обовязково приїзжали. На Покрову завжди чекали дива. І диво справджувалось: який би день не був до того, та навіть і вранці – дощ чи похмуре переддощівя, сльота чи навіть приморозок, вже до обіду погода вирівнювалась, а перед вечором наставала дивна і повна спокою пора. Якраз час гостей. В дитинстві, навіть у школі уроки закінчувались трохи раніше –вчительки спішили завершували приготування празникової вечері і святкового столу.

Вже сутеніло і хати засвічувались всіма вікнами - вірна ознака прибулих гостей. Ми чекали і своїх на гостину. Але гості мали бути з не надто близької сторони, то завше трохи затримувались. Ще колись-колись приїзжав колгоспними кіньми дід-Улян зі всією чималою маминою родино, а потім вже й власними кприбували мої дядьки зрешитою аж двома підводами. Ті підводи, вимощені цьогорічним сіном, вкритим вилинялими ряднами, вміщували численну рідню вкутану у витерті брезентові дощовики поверх таких же старих кожухів. Додому повертатись пізно і дорога не близька. А тепла після Покрови чекати не доводиться.

Я немов би і тепер чекаю тих своїх на гостину. Хоча немає вже тепер ні діда- Уляна, ні дядьків моїх - Михайла, Івана і Федора, ні тіток - Ніни і Насті. А батківська хата належить тепер чужим людям.

І чекаючи своїх колишніх гостей, я уявляю собі ту дорогу, якою їздив з дідом кіньми може ледве один раз ще малим, але яка запамяталась мені давнім-давнім світом. Ніби я справді народжений ще за сто років до нових часів. Так, ніби жив у ті часи, коли…

Я уявляю, як спочатку їхала гайківці. Підводою запріженою сіро гнідою парою, дорога, що йде від Гайок до Руди вздовж Турії, що звивається під високим порослим лісом правим берегом. У тому березі копають свої нори бобри, а з-під лівого раз пораз вибивалися джерела.

Аж перед Рудою була колись моя пасіка. Зі сторжкою і ставочком, викопаним на місці колишньї вирви від випадкової авіабомби. Місце вирви було позначене лище кущиком очеретом. А коли стали копати, то зпід землі бризнуло водою свіже джерело, і відразу стало пробиватись струмком до недалекої річки. В тому ставочку поселилися річкові лини. Але так і не стали ті рибини пасічниковою юшкою. Пройшли ті часи. А пасіка ожила тепер знову.

Вже трошки далі, за вїздом на Руду, дорога повертає через міст наліво лісом аж на Замости. А просто йде сільська вулиця з вже новою церквою ( минулу спалили поляки під час війни). Та вулиця – єдина, що відбудувалась, колишнього села - тепер опустілого. Біля тітчиної хати вже чекають з підводою ще двоє дядьків. З тіткамим і сестрою. Дядка Федорова пара була -світла майже біла кобилка і такий же жеребчик. Рушають.

Вози спускається лугом дорогою до ріки. Тут Турія, що до того тече на захід, впираєтьтся у гору і повертає на північ. А під горою - Залізні береги. Складені віковічною болотною рудою. І навіть дно в тому місці вкладене залізними грудками. Напевне і село від того отримало свою назву. Саме в цьому місці я колись вперше зустрів її - свою Цар-рибину. Далі на захід дорога для Турії закрита. Далі – Високе. Колишній дідівський хутір. А з того боку Високого вже зовсім інші ріки і інші світи. Але трохи ближче – Карасьова гірка. Якогось року перед літом дітвора закрила шлюз між Турією і долиною перед гіркою. То у загаті розлилося озеро аж до нової дороги, що йде тепер просто через місце, де був колись хутірських двір. А на річці – Тонія. Найглибше місце на ріці. З глибиною і підволними круговертями.

Після Руди дорога якийсь час йде вздорвж річки, оминаючи брід перед Замостами, вздовж сіножатей і полів – Підруддя. Перед війною тут були хутори польських переселенців-осадників з казковими яблуневими садами. Тепер ні сліду, ні знаку ні тих хуторів ні тих садів.

Далі ще один міст. Після мосту Турія знову звивається крізь очеретяні нетрі повз сільські городи. Колись із Іваном - своїм давнім товаришем, ми бродили тут річкою з кловнею. Рибальське щастя все оминалао нас. Тільки раптом я знову зустрів її – мою Цар-рибину. Вона попала у сіть під неглибоким берегом на стрімнині, де риби і зовсім не мало б бути. Величезна і велична вона здивовано дивилась на нас своїм рибячим оком, відсвічуючи золотою лускою. Може, якби ми не взяли гріх – відпустили її, - зовсім інакше б склалаия наші з Іваном невеселі-сумні дороги. Мені й досі сниться та Рибина. Дивится своїм оком. І мовчить.

Коні переїзжають гравійку і далі дорога їде вздовж лісу – Капітульщина. Хто він той Капітул? Колишній господар? Таємниця того Капітула давно загубилась у часі. Чи знесена рікою у далекі поліські болота за Ковелем…Дід розповідав, що після війни хтось з місцевих доніс і у тому лісі відкопали величезну схованку зерна припасеного порвстанцями. Десять безтарок аж. Там далі по ріці була основна база УПА - Вовчак

Переїзжають асвальтівку. Дорога на Ковель. Поряд село Верба. Колишнє родове село князів Сангушків. Олена Сангушівна була останньою дружиною князя Андрія Курбського, відомого своєю перепискою і опозицією до царя Івана ІV (Лютого). Років десять тому я вичитав , що можливо не знайдена могила князя Андрія знаходиться у підземеллі зруйнованої у війну вербської церкви. І хоча дослідники стверджують, що то насправді зовсім інша церква і інше село – Вербка, але у тій «справжній» Вербці могили Курбського якраз і не знайшли. Хоча ще при Миколі І була створена ціла археологічна експедиція у складі якої був Шевченко.

Далі дорога через присілок Верби – Сіраківку. Взагалі Сіра Ківка – назва колишнього, зниклого тепер чи то хутора, чи колишньої єврейської колонії. Я ще памятаю скільки тих садків на місцях колишніх українських і польських хуторів, єврейських і німецьких колоній було розкидано по навколишніх потім колгоспних полях…Тепер ні знаку. Ні слідіва навіть.

Зрештою через поле на околиці – і наша хата. Першим приїзжає дядько Федір на своїй біло-сивій парі. Дядько Іван на сірій з гнідим трохи відстав - дорогою обірвав постороонка. Поки перші гості злазять з підводи, вітаються і обнімаються, доїзжають і всі. Заходять до хати. Сідають до вже приготованого столу. Празник починається.

Покрова.

Читати коментарі (3)
Рейтинг Оцінили Переглянули
7 Настя Марчук , Окайда , Арфіст , Гаврилишин Наталія , Максим , Микола Нечета , Фома Пугаляк. 163
( написати коментар )
Микола Нечета
2016-10-19 11:58:03

меморіальна - не віртуальна подорож. якщо минуле робить нас щасливими, то мене бентежить як себе шукають у спогадах, а я все ніяк не визначусь, чи хочу забути, чи пам'ятати вічно.

(відповісти)
Kрабаt
2016-10-19 19:19:09

Зара. Минуле - щось окреме від нас, що разом з тим є нами.

(відповісти)
Микола Нечета
2016-10-19 19:37:42

це така концепція множинності особистостей-(особистості) наряду з паралельністю і мультипотенційністю всесвітів. так і загубити себе можна - якщо вважати себе жертвою- лялькою в руках долі , чи ляльководів?! Зручна позиція для похуїстів та слабаків спостерігачів. від мене ніц не залежить, якщо завтра я вже не те, чим був вчора. А чи є тоді сьогодні, і чим воно є

(відповісти)
( написати коментар )