На першу сторінку
 
РеєстраціяЗайтиВідновити доступ
ЛітКлуб лого
всі твори проза поезія інше рецензії форум автор

Зразка 1966-го

Олег Шеверда, 05.01.2017 року



Олесь Поліщук

Зразка 1966-го

Спасибо товарищу Сталину за счастливое детство!

З статті: «Счастливые дети сталинской эпохи» (газета «Правда», 23.09.1937)

У 1966-му зі мною трапився дивний випадок. Непримітний на перший погляд, може і вартий згадування але не особливої уваги. Просто перша ланка в ланцюгу подій, що заклав фундамент моєї професійної кар’єри. І якби не тяга до розслідувань, що є, напевне, спадком моєї собачої інкарнації, то не стояло б і сьогодні переді мною питання: що це було - втручання надприродних сил чи фантастичний збіг обставин?

В ті часи остаточно прижилась мода додавати до поточної події номер року. Не повний порядковий номер від Різдва Христового, а тільки дві цифри з молодших розрядів. Отже, як наші селяни-колгоспники почали за вказівкою влади щось сіяти, то в газетах з’явились про це репортажі під рубрикою «Посівна-66». Дуже таке було модним і сучасним, як на ті часи. Якщо в такому стилі подавати мої події 1966-го року, то вийде «Вибір-66». Причина була проста - закінчувалось моє шкільне навчання.

Щодо «Вибору-66», то дуже хотів вчитись далі. Мріяв тоді про комп’ютери. Уявляв собі низку металевих шаф вздовж стін, бобіни з магнітними стрічками, мерехтливі вогники на консолі керування і я, ще не зрозуміло хто, серед всього цього. Може програміст, може розробник цього напівпровідникового королівства. Для здійснення своєї мрії, почати вчитись на комп’ютерника, відводив собі літо поточного 1966-го. А тут ще несподівано виникли не сприятливі обставини з подвоєною кількістю випускників. От і маєш вибір: знайти потрібний ВИШ, бо у 1966-му в СССР обчислювальній техніці ще не вчили. Чи вчили? Чи вчили частково?

Добре було міфічним древнім: іде хлопець дорогою, аж раптом на його шляху з’являються дві богині. Одна пропонує веселе майбутнє, інша - сумне. Хочеш, слухай їх резони, або роздивляйся яка краща на вигляд. Не пригадую, чи можна було задавати богиням питання. Людині, що брала участь у моєму «Виборі-66» і була схожа на американського актора Роберта Редфорда, питання задавати було можна. І я задавав. А короткочасна зустріч з цією людиною визначила все моє подальше життя. В самій зустрічі не було нічого надприродного, хіба що була вона рафінованою, як деякі рекламні ролики. Такої ідилії не було в оточуючому житті. Але мені було сімнадцять і я не помітив солодкої фальші.

На момент «Вибору-66» я вже був мізантропом. Вважаю свою мізантропію набутою в той час, як перейшов до спеціалізованої школи для вундеркіндів. Совєтські вожді шкільного навчання тоді, на початку 1960-х, вирішили, що не всі діти однакові, то і вчити їх треба по різному. Комусь досить початкових восьми класів, а кому всі одинадцять, та й ще за спеціальною ускладненою програмою. Математика та електроніка були в моєму випадку профілюючими дисциплінами.

Але така чергова реформа не дуже вдалася. Завдяки совєтському закону про загальну середню освіту і тиску батьків, першого вересня була відмінена селекція у вигляді співбесіди при прийомі. Одразу до класів вундеркіндів почали приймати всіх без розбору. А от програма навчання залишилась в тих класах саме для «вундерів». То ж я, тоді ще чотирнадцятирічний підліток, спостерігав як мої численні однокласники кидали школу, бо не витримували навчання за цією програмою. Таке тривало один навчальний рік. В підсумку, в класі залишились практично ті ж вундеркінди. Здається, що ситуація виправилась. Але моя психіка встигла побудувати стіну, що відокремлювала мене від більшості людей. Бо бачив за той рік вже занадто багато проявів розумової жалюгідності моїх однолітків. Однак, я розумів вже тоді, що приречений жити в оточенні та, нажаль, при абсолютному диктаті саме таких безпорадних невігласів. І цей їх диктат, от де дива діалектики, робив безпорадним саме мене.

Ви вже зрозуміли, напевне, що реформа з вундеркіндами провалилась. Точно так, як це відбувається і зараз з шкільними реформами. Більшовицька партія з відповідним урядом повідомили щасливе населення, що надалі, з метою подальшого покращення якості учбового процесу, вводиться загальна десятирічна середня освіта. Для мене, як і всіх, хто закінчував шкільну освіту за старою схемою (11 класів) і тих, кому вистачило десяти, це означало, що одночасно отримають атестати зрілості вдвічі більше вчорашніх школярів і, відповідно вдвічі важче буде вступити до вищого навчального закладу. Тоді, в більшості, їх називали інститутами, тепер університетами.

Я не пам’ятаю подробиць шкільної церемонії останнього дзвоника. Але пам’ятаю, що вона була коротка, і ми, чотири однокласники, того травневого дня пішли на розвідку - в який ВИШ поступати. Наша школа знаходилась поруч з Центральним стадіоном імені Н.С. Хрущова. Сьогодні це Олімпійський стадіон, цілком перебудований, але його трибуни тримаються на пілонах, встановлених саме в 1966-му році.

Київський Державний Університет був недалеко, тож ми почали свою розвідку саме з нього. Був університет нам близький не тільки географічно – ми в школі посилено вивчали математику. В коридорах Червоного корпусу в той день було порожньо. Ми якийсь час блукали під важкими склепіннями в пошуках приймальної комісії. Але марно. Врешті ми натрапили на прибиральницю, що мила коридорну підлогу. На наше питання де знаходиться приймальна комісія, вона відповіла лайкою. І цілком справедливо, тому що ми своїми вісьмома черевиками псували її досконалу роботу. Для певності своїх намірів, прибиральниця виставила перед собою швабру з намотаною мокрою мішковиною і пішла на нас у наступ. Ми боягузливо втекли. Більше того, припинили розшукувати університетську приймальну комісію. Так що, до Університету вступати не будемо?

Поїхали до КПІ. Це абревіатура Київського Політехнічного Інституту. Тепер це є вже університет імені Ігоря Сікорського. Щось мені підказує, що це «імені» є тимчасовим. І колись університет назвуть, наприклад, іменем Табачника. Це я жартую так, звісно. Просто люблять у нас хрестити і перехрещувати. Ближче до вулиці Борщагівської, в новенькому п’ятиповерховому корпусі розміщувалась тамтешня приймальна комісія. На цей корпус вказували покажчики на всій здоровенній території закладу.

В кімнаті на третьому поверсі, було розташовано тільки первинне представництво приймальної комісії, розгорнуть її в повному обсязі пізніше. Інтелігентного виду жіночка подарувала нам величезний плакат з оголошенням про прийом студентів. Точно такий висів у коридорі і я вже ознайомився з його змістом. Ми задали жіночці питання. Кожний питав про своє. Я, наприклад, цікавився чи є в КПІ факультет, де викладають обчислювальну техніку. Назву таку на плакаті я не знайшов. Та хіба мені потрібна була назва? Жіночка якось пожвавішала, і доповіла мені, що в порядку експерименту на приладобудівному факультеті планують набрати дві групи. Не дуже оптимістичне повідомлення: шансів поступити вдвічі менше, якщо порівнювати з попереднім роком; якщо поступиш, то шансів опинитись серед приладобудівників значно більше ніж серед комп’ютерників.

Трошки пригнічений я плівся за своїми товаришам до зупинки, щоб доїхати до дому і там обдумати свою незавидну долю. Раптом мій однокласник на назвисько Фарман (це такий був авіаційний бренд в першу світову війну) запропонував поїхати до ГВФ. Насправді це був Інститут Інженерів Цивільної авіації, а ГВФ то була застаріла абревіатура, як от бренд «Фарман». Я знав про існування ГВФ, але вважав, що в мене з цим інститутом нема нічого спільного, як і з консерваторією, наприклад. На якусь мить я хотів кинути своїх товаришів, бо мені нема чого робити в тому інституті. Але цікавість і табунний інстинкт перемогли і я разом з усіма подався на Відрадний. Пам’ятаю, що в автобусі ми не брали квитків, бо в нас на було стільки грошей в кишенях. Дорогий проїзд коштував п’ять копійок.

Кожна епоха має свою естетику. Інтер’єр головного корпусу ГВФ відображав моду середини шестидесятих. Так пригадую, що цей стиль обізвали «совєтським авангардом». І дійсно, хол інституту при скромних розмірах здавався світлим і просторим. Глухі стіни прикрашали гігантські, від підлоги до стелі, чорно-білі фото Бориспільського аеропорту. Знайшлось місце для зони очікування або зустрічей, яка була обмежена перегородкою з встановлених вертикально білих металевих труб. Меблі в тій зоні мали металевий каркас і оббивку з світлого замінника шкіри.

Черговий, студент в авіаційній формі, направив нас до кімнати приймальної комісії. Вона була поруч з холом, тільки спуститись сходами на один проліт. Ми делікатно постукали у двері перед тим як ввійти. Подібно до КПІ, приміщення приймальної комісії було невеличке і складалось з двох кімнат. Перша кімната була обставлена такими ж меблями як і хол.

Не встигли ми роздивитись на всі боки, як до нас з другої кімнати вийшов молодий чоловік у ладній авіаційній формі. Золоті шеврони на рукавах мали означати його ранг в авіаційній ієрархії. Звісно, що в тих шевронах ми нічого не петрали. Молодий чоловік був схожий на американського актора Роберта Редфорда в його молоді роки. Редфорд чемно привітався з нами, похвалив, що ми завчасно прийшли ознайомитись з умовами прийому і, врешті, видав кожному з нас по маленький брошурці, де анонсувався «прийом-до-вишу-66». Редфорд покинув нас, а ми всілись хто у крісло, хто на довгу лавку, щоб прочитати, що пропонує ГВФ.

Я тоді втупився у другу сторінку, де було написано, що інститут має факультет автоматики і обчислювальної техніки і готує фахівців… Тобто, цілий факультет, який існує тільки один рік. Як до нас знов підійшов Редфорд, я спитав скільки студентів планується прийняти на цей факультет.

- Орієнтовно - 200, - відповів Редфорд.

- І що викладають? – спитав я в надії, щоб хоч щось з того, що має відношення до комп’ютерів.

Редфорд буквально зрозумів моє невиразне запитання і почав перелічувати:

- Математичні та логічні основи цифрових машин, програмування, обчислювальну математику, теорію моделювання, теорію множин і вірогідності, теорію автоматичного регулювання… - якщо я, хоч слухав уважно, не запам’ятав тоді всіх «теорій», то чи варто тут їх перелічувати вслід за Редфордом.

Ми задали ще багато питань, в основному процедурних, і пішли з маленькими брошурками в руках і з напуттям Редфорда нічого не боятися і поступати саме в цей ВИШ.

Я так і зробив. З випускника-66 став абітурієнтом-66. Щоб стати студентом-66 мені прийшлось пройти дуже важкі приймальні іспити. Не на часі тут висвітлювати всі подробиці. Наведу лише один приклад: маючи вищий бал за іспит з письмової математики, я десять годин простояв в черзі на іспит з математики, вже усної. Врешті, я отримав максимально високі бали і став студентом. Це була перша перемога, здобута виключно моєю головою.

За короткий час я адаптувався до студентського життя. Поступово став орієнтуватись, з ким спілкувався як був абітурієнтом. Ось викладачка з кафедри математики, яка приймала в мене усний іспит. А ця скромна дівчина, що видавала мені тимчасове посвідчення абітурієнта, працює секретаркою у нашого декана. Хамовитий молодик, який приймав мої документи, виявився аж раптом студентом другого курсу мого ж факультету. Добре, а де ж Редфорд, якому я вдячний за натхненну презентацію?

Я розпитував тих, хто брав участь у приймальній комісії. Скромна секретарка послалась на те, що підключилась до роботи у комісії коли вона вже розміщувалась у великому спортивному залі, а про маленьку кімнату вона нічого не знає. Мої одногрупники теж пов’язували приймальну комісію виключно із спортивним залом. Я пояснював це тим, що одногрупники пізніше за мене завітали до ВИШу. З якогось моменту моє розпитування почало викликати подив і ті, до кого звертався, самі почали цікавитись моїм настирним бажанням дізнатись була чи не була початкова приймальна комісія за цими зачиненими дверима і чи на бачив хтось в інституті білявого молодика, що там працював. Я почав, як умів, викладати історію про наші відвідини і розмову з Редфордом. Не всі серйозно ставились до моїх пошуків. Чоловіка, схожого на американського актора Роберта Редфорда в молодості так ніхто не пригадав. А щодо закритої кімнати, де, начебто, була приймальна комісія, то мені пропонували звернутись до технічних працівників. Врешті, якийсь чолов’яга, може заступник завгоспу, відкрив своїм ключем двері завітної кімнати. На підлозі з кахлю стояли складені у стек оцинковані відра, фанерні лопати для прибирання снігу, швабри та мішковина. Це для ганчірок. Може ще якесь причандалля та хімія, каустична сода, наприклад. Ніяких дверей у другу кімнату, де ховався Редфорд коли ми читали наші брошурки, не було. Як не було в кімнаті з віниками та лопатами ніяких меблів. Заступник з ключем запевнив мене тоді, що весь цей скарб для прибирання зберігається там роками і кімната для інших потреб не використовується.

- Ну що? Тепер задоволений? – спитав мене заступник. Так гадаю, що його попередили про те, що хлопчик першокурсник трошки не в собі. Тож просили, мабуть, бути до мене поблажливим.

Але на зустрічі я спілкувався з Редфордом не сам на сам. Нас було четверо. Як вийшли з дверей інституту, то поклялись поступати сюди і тільки сюди. Правда, двох від клятви можна було звільнити, бо євреїв не приймали тоді до київських ВИШів. Негласно брали приклад з нациської Німеччини. А Біленький, четвертий з нас, що поступав на електротехнічний факультет, не добрав кілька балів. Кажу ж, конкурс того року був величезний. Біленький потім служив військовим моряком. Розповідав мені, як приїздив у відпустку, що база його знаходилась в лівійському Тріполі. Врешті, я втратив з ним зв'язок, як і з двома іншими, які повернулись до Ізраїлю, тобто до дому.

У мене нема пояснення, що насправді відбулося. Той дивний випадок так і залишився загадкою. В часи тієї зустрічі я не знав про існування американського актора Роберта Редфорда. Хоча тоді він вже знімався в кіно і був ще молодим. Я почав згадувати прізвище Редфорда набагато пізніше, як переповідав знайомим про цей дивний випадок, який має таке велике значення для мого життя. Невдовзі після інспекції загадкової кімнати я кинув займатись якимсь подальшим розслідуванням, шукати свідків присутності Редфорда. Залишилось тільки питання: кого чи що дякувати за ту надзвичайну зустріч?

І все ж таки, природу не обманеш. Прокляття дослідника висить наді мною все моє життя. І сьогодні я задаю собі питання: чи почались всі ці дива тоді, коли ми переступили поріг тієї загадкової кімнати? А може раніше? Щось вже занадто порожньо було в той день в Київському Університеті. Наче у сцені з фільму жахів. І що це за агресивна прибиральниця, що поводилась зі шваброю мов із бойовим списом?

Київ. 2016

Читати коментарі (3)
Рейтинг Оцінили Переглянули
3 Kрабаt , Борис Смиковський , Mr. Grey. 174
( написати коментар )
Mr. Grey
2017-06-20 09:06:02

це був Воланд - він хотів, аби Ви вивчились на комп'ютерника ))

ось тільки я не пам'ятаю, аби тоді існувало таке поняття, як комп'ютерник

бо комп'ютери в СРСР називались ЕОМ - електронно-обчислювальні машини

коли з'явились персоналки, то їх спочатку називали ПЕОМ - персональні електронно-обчислювальні машини

та й зараз поняття комп'ютерник - це щось типу тижпрограміст

(відповісти)
Олег Шеверда
2017-06-23 21:03:24

Так, це була єдина містична пригода в моєму вже довгому житті. А термін «комп’ютер» вже тоді, пів століття тому, вважався в світі вульгарним. В 1961 англійці винайшли операційну систему, а невдовзі IBM запропонувала замінити «computer» на «data processing system». Совєтська абревіатура ЕОМ, згідно цих обставин, була безграмотною і залишилась тільки в старій офіційній документації та таблицях Госплану. Ні я, ні моє оточення ніколи цю абревіатуру не вживали.

(відповісти)
Mr. Grey
2017-07-02 11:39:29

чому не вживали? в нас казали "супер-ЕОМ", "периферійні пристрої", "процесор", "оперативна пам'ять", "комутатор оперативної пам'яті"

а жартома, наприклад, пристрої вводу-виводу на перфокарти називали "Геббельс" :)

(відповісти)
( написати коментар )