На першу сторінку
 
РеєстраціяЗайтиВідновити доступ
ЛітКлуб лого
всі твори проза поезія інше рецензії форум автор

ВДОВИНІ ПОСИЛКИ

Апальков Олександр, 21.01.2017 року



— Ти знаєш що-небудь з Гете?— запитав мене Фріц, мій сивий і респектабельний друг, — мені ось згадалося: " Серце, серце, ах що сталось..."

— "Що збентежило життя твоє" — продовжую я.

Він дивиться на мене примруживши очі. Із здивуванням.

— Нічого дивовижного, — я знизую плечима, — просто в мою юність була така пісня. Співали її по-нашому, але з вкрапленням німецького.

— Я коли приїздю до вас, — він обводить широкою долонею півколо, —завжди приходить цей вірш. Хочеться жити і любити. Не дивлячись на роки.

Фріц народився в 1939 році, а вперше побачив батька в 1949. Той повернувся з полону...

— Дивуюся, — продовжує він, — ти завжди знаєш що-небудь зі всіх моїх поетів. А можеш ще з Гете?

— Можу. "І так довго ти не знав простого: помри і народися, — ти всеодно лише сумний гість на цій похмурій землі".

— Ну це не вдала строфа, — парирує він і закурює товсту сигару. — Треба радіти життю. Почитай ще старого Гете. Я подарую тобі всі його твори.

— Спасибі.

За вікном мікроавтобуса мерегтить сірий лютий. Але вже відчувається дихання весни. Ніде не немає снігу. Ми розвозимо посилки. Солдатським вдовам. Від солдатських вдів Німеччини.

У мене в руках список. У місті їх зосталося 72 душі.

Семеро перших живуть на п'ятих поверхах. На найостанніших.

Ми довго тиснемо кнопку дзвінка. Потім стукаємо в двері. Дихання наші важкі. Ноги вже починають нити. Фріц валко спирається на стіну. Від цього плечі і рукави в крейді. Він безпрестанньо їх тре- чистить.

— Хто там, — питає слабкий голос.

— Ми з міста - побратима, — говорю я, — привезли вам посилку. Як солдатській вдові. З Німеччини.

Нам відкривають. Ми входимо. Темно. У кімнаті майже немає меблів. Стара жінка ховає сиве волосся під косинку. Хвилюється.

— А за що? — голос її тремтить.

Мені стає ніяково.

— Гутен таг, — каже Фріц, і розповідає про себе, про несправедливості війни.

Я перекладаю.

У кожній з посилок є лист. Із зворотною адресою. Можна написати.

— Спасибі, — говорить жінка. І її очі починають моргати.

Ми йдемо.

І знову ми тягнемо посилку. І знову на п'ятий поверх. У під'їзді сажа по стелі та стінам.

— В цьому будинку була пожежа. У підвалі, — пояснюю я, — пересуваючи ноги вгору, і допомагаю животом, підтримую картонний ящик. Він важкий. У нім харчі, мило, зубна паста і т.і. — Зажевріло увечері. Приїхали пожежники. А у них в балонах кисень на резерві. Ліхтарики шукали всім будинком. Хлопці задихалися, але гасили. До самого світанку. Передихнемо?

— Ні. Я ще міцний старий.

Знову кімната, де не горить лампочка, економлячи пенсійні копійки. Старенька в хусточці з вилинялим візерунком. Вона слухає нас. І пропонує випити сто грам...

—Дякуємо, — говоримо ми відразу на двох мовах, — але нам ще треба до інших.

Поспіхом тікаємо.

— Їх що спеціально поселили на самих верхніх поверхах?— питає мене німець.

— Виходить що так.

До вечора ми вже насилу піднімалися оббитими сходідцями, по темних клітках під`їздів. І з побоюванням входили в темні квартири. В одній нам розповіли про самогубство внука, в іншій — про безнадійну хворобу, в третій про те, що вже три місяці ніхто не стукався в двері...

Вже густіли сутінки коли ми добралися до околиць міста. Тут теж вдови.

— Василь був красивий, — шепотіла нам старенька. Вона сиділа на ліжку. Без ніг. Над її головою висіла фотокартка її Василя. Жовта і, немов, не належала нікому...

Один будинок ми шукали особливо довго. Петляли кривими розбитими вулицями. Знайшли. У нім, в напів-розваленому сараї, чотири входи. Тут живуть люди. Ми питаємо потрібну нам вдову. І знаходимо її. У останній коморі.. Двері не замкнуті. Холодно.

Вона лежить на залізному ліжку. Над нею картина "Три багатирі", копійована колись давно безіменним умільцем. Добриня, Ілля, Альоша хмуряться на нас. Старенька ж посміхається. Прямо на ліжку лежить переламаний буханець хліба. Він, видно, лежить вже декілька днів. Старенька щипає з нього крихти. У її головах ікони.

„Дух же говорить ясно, — пригадалось мені, — що в останні часи дехто відступить від віри, слухаючи духів підступних і наук демонських...”

Я говорю бабусі про нашу "місію", а вона слухає і відповідає:

— Добра людина лiсничий. Вiн менi дровець давши. Безплатно. А я й не спитала як його звати. Бо я молюся за нього. А от, приходила до міні жiночка. Каже дитятко хворе. Нiхто не лiчить. Я молилася за неї. I воно одужало. Спасибi Боговi...

— Ти помітив, — мовив Фріц вже на вулиці, — ніхто з них навіть не глянув що в тій посилці. Їм хочеться поговорити. Хоч з ким-небудь...

Ми стукали в двері одного будиночку, низьковрісшого вікнами в жирну, таку, що вже відкрилася весні землю. Нам ніхто не відкривав.

— Постукаєте у всі вікна.— порадила нам з вулиці жінка. Вона несла порожнє відро. І зупинилася хвилину тому, пропускаючи нас поперед себе у цей двір. Ми стукали. Але тиша була нам відповіддю.

— Може ви передасте?— запитав я жінку з порожнім відром.

— Передам. А що там?

— Посилки солдатським вдовам. З Німеччини. Ось і людина спеціально звідти приїхала, — показав я на Фріца. Він якраз розкурював чергову сигару. Вечіровий вітер колисав його сивину.

— У війну, — сказала жінка, — мені були чотири роки, а сестрі п'ять. Загинули мама і тато. І з тих пір ніхто не питав, як я живу.

Коли я перевів її слова, Фріц зламав сигару, пішов до машини, приніс ще одну посилку, подав її жінці.

— Я вже не можу, — сказав він мені.— Морально немає сил.

Ми запустили мотор. А жінка, поставивши порожнє відро біля двох картонних ящиків, все ходила від вікна до вікна, стукала в їх темні стекла, і безупинно звала: " Тітка Ксена! Тітка Ксена!"

Але не було її відповіді.

Читати коментарі (1)
Рейтинг Оцінили Переглянули
2 Viktoria , тиха вода. 78
( написати коментар )
Viktoria
2017-01-21 17:05:34

Дякую, авторе, вражаючий твір. Важко було втриматися від сліз.

(відповісти)
( написати коментар )