На першу сторінку
 
РеєстраціяЗайтиВідновити доступ
ЛітКлуб лого
всі твори проза поезія інше рецензії форум автор

Ганнуся

pralev50, 06.04.2017 року



В дверях невеличкого старомодного і строгого кабінету, обставленого книжковими та канцелярськими шафами, почувся ледве чутний стук. Тихий, але якийсь відчайдушний, ніби ластівка, що залетіла в кватирку билася крилами в шибку. Невисока миловидна інтелігентна сива жінка, в поношеному діловому вбранні, його навіть не почула - відчула всім своїм єством. Вона відірвала втомлений погляд від щедро накладеної на стіл документації і приємним низьким жіночим голосом промовила: «Заходьте!»

Двері несміливо відчинилися. В світлі, що лилося з яскравого коридору на порозі з словами вітання на вустах завмерла дівчинка. Бідова, худа. Хоча їй було дванадцять, на вигляд вона здавалась дев'ятирічною. На дитині була вдягнута старенька спідничка та чистенька вилиняла, вишита українська сорочка, що видавалася в рукавах замалою на ній. Дівчинка ледве стояла на ногах від втоми.

Але всього того жінка не помітила, бо чомусь погляд притягували лише розумні карі очі, що видавались на худому обличчі якимись надприродно великими. В їх іскристому погляді літня жінка з подивом помітила одночасно і розум, і розпач, і страх, і відчайдушну надію. Їй захотілося приголубити це мале ластовеня, яке, мабуть, помилково зайшло до міністерства освіти.

«Треба обов'язково, - подумала жінка, - завести її до їдальні, та нагодувати.» Це було слушно, адже в 1934 році прості люди голодували. Однак спершу вона вирішила розговорити і розрадити незвичайну відвідувачку. Люб'язно посміхнувшись, жінка почала розмову з нею:

- Як тебе звуть, дитинко?

- Ганнуся, - несміливо відповіла вона.

- Ти з Києва?

- Ні, я з Коростенщини.

- Ти з батьками приїхала в наше місто?

- Ні, тьотю, я сама прийшла пішки.

- А де ж твої батьки, дівчинко? Вони мабуть хвилюються.

Ганнуся на хвилинку замовкла та опустила очі. Але, поглянувши на ласкаву посмішку жінки, їй раптом захотілось розповісти все – все: і про свого доброго батька Марка, що працював з своїми дорослими синами від зорі до зорі на викупленій своїй землі, і про те, що той був розумним і грамотним, вибраним всім селом мировим суддею.

Хотілось поділитися болем про той страшний день, коли до їх милої та світлої хати, хати «ворога народу», ввірвались зі зброєю в руках вчорашні сільські п'яниці, очолювані заїжджим комісаром, та вигнали геть всю сім'ю куди очі дивляться, забравши і землю, і худобу до колгоспу. Про улюбленого брата Сашка, що виявив свій гнів, і його розстріляли. Про матусю, котра, не витримавши горя, занедужала серцем, та через неділю померла.

Як їй було боляче від того, що поряд не було її добрих та дужих братів! Адже вони повтікали від нелюдського терору: хто - на Донбас, а хто – поближче до кордону. Як їй важко було без рідного батька, котрий остерігаючись кривавої сваволі НКВС, подався світ за очі!

Проте доля навчила дівчинку бути обережною, тому вона, пересиливши бажання розказати свою історію, лише відповіла співрозмовниці, що зараз живе в приймах у своєї двоюрідної тітки.

Жінка була уважною, вигляд похнюпленої дівчинки красномовно говорив, що далі про батьків розпитувати не варто, - час такий! Звернувши увагу на коротку вишиту сорочку дитини, вона нарешті зрозуміла, чому та, все ж носить її.

- Це мама вишивала?

- Так, - нахиливши голівку, відповіла дитина.

- З-за чого ж ти, дівчинко, пішла у таку даль, та ще й в міністерство освіти?

І тут з очей Ганнусі, що до цих пір стримувала себе, раптом бризнули рясні сльози. Дівчинка, ніби від болю, застогнала. Обхопивши обличчя руками, крізь плач вона, захлинаючись, схвильовано заговорила тонким дитячим голосом, схлипуючи, та ковтаючи слова:

- Тьотю, мене виганяють з класу! Мені кажуть, що я – дочка ворогу народу і вчитись не маю права. Я приходжу знову, однак вчитель мене бере за руку та веде геть. Тьотю, я вчитись хочу. Тьотю, захистіть мене! Скажіть їм, щоб я вчилась!

Жінка відчула на собі погляд дитини. На неї, як на останню надію, з відчаєм дивились великі іскристі карі очі. Вона зрозуміла, що школа– то саме дороге, що є у тої дитини зараз. Що в Ганнусі не залишилось ніякої зачіпки за майбутнє життя, окрім освіти, котрої її намагаються позбавити. Дівчинка в цей нелегкий для себе шлях до Києва вклала, може бути, свої останні душевні сили, весь свій біль і відчай.

Жінка ласкаво погладила Ганнусю по голові й промовила:

- Сідай, будь ласка, дочка…

Але говорити зразу не змогла. Горло перехопило в неї самої. Вона поволі присіла напроти дівчинки, сперлася чолом на руку, щоб прикрити долонею очі, котрі також мимоволі стали вологими:

- Дитино, я, здається, можу зарадити твоїй біді. Тебе більше не будуть виганяти з класу. Лише покажеш своїм вчителям ось цей документ.

Вона поривчасто витягнула з червоної папки указ, декілька днів тому підписаний головним тираном, де йшлося, що діти за батьків юридично не відповідають, та лагідно подала його Ганнусі:

- Бережи його!

Жінка була доброю. Дівчинку вона нагодувала, спровадила в дорогу, знайшовши подорожніх до Коростеня. А від себе подарувала їй «Кобзар» Шевченка…

Давно то було…

Ганна Марківна стала вчителькою української мови та літератури. Вона прожила довге і чесне життя. На жаль, її вже немає з нами. Діти сільської школи її поважали за інтелігентність та привиту любов до рідної мови, вона була хорошим і чуйним класним керівником.

Шевченковий же «Кобзар» бабуся знала весь напам'ять. При нагоді будь-який вірш, поема, будь-яка цитата згадувалась швидко і дослівно. Вже немає Ганни Марківни, але багатьом односельцям запам'ятались слова, сказані нею про «Кобзар»: «Та це ж про нас написано!»

Читати коментарі (2)
Рейтинг Оцінили Переглянули
2 Василь Усатенко , Василь Липа. 177
( написати коментар )
Василь Усатенко
2017-04-11 13:17:36

На диво легко читається. Перед цим прочитав кілька творів сайту співпрацівниці - вона нічого не второпала, але на Ганусі ожила. Черговий раз впевнююся що треба більше читати вслух звичайним людям.

(відповісти)
pralev50
2017-05-04 18:06:14

Ця історія - не вимисел. Вона справді відбулась

(відповісти)
( написати коментар )