На першу сторінку
 
РеєстраціяЗайтиВідновити доступ
ЛітКлуб лого
всі твори проза поезія інше рецензії форум автор

художник я...спалахи пам'яті

Світлана Князєва, 10.04.2017 року



Світлана Князєва

Творчість художника Анатолія Буртового, добре знаного не лише в Україні, закорінена в рідну землю, мову, культуру. Саме українська земля, рідне село Гулі, що на Київщині, наснажили та пробудили генетичну пам'ять митця. Його живописні полотна та графіка наскрізь пронизані національним духом, глибинною, ніжною, зворушливою любов’ю до України, Матері, Жінки. Книга «Художник я..» - це спалахи пам’яті Анатолія Буртового, зафіксовані його дружиною, заслуженою артисткою України Світланою Князєвою.

Художник я…

…чи був я метр, чи був собі заброда

без визнання і лаврових вінків, -

божественна натурщиця Природа

мене любила тисячі віків.

Ліна Костенко

Передмова

Життя кожної людини без винятку неповторне й може стати предметом окремого дослідження. Проте читачів більше цікавлять люди непересічні, видатні особистості, колоритні представники Нації. Таких яскравих особистостей вирізняє від загалу духовний стрижень, який корінням входить у рідну землю, а верхівка його занурюється у Всесвіт. Люди, дивлячись на продукт їхньої творчості, в захопленні говорять - Талант. Як мені здається, вони хотіли б знати, звідки той талант узявся, бо розуміють, що саме завдяки таким людям із ними говорить сам Бог, Творець усього Сущого. Талановиті люди - то інструменти в Його руках. Я так собі вважаю, що коли Всесвіту настає час сказати тому чи іншому народу щось нове або нагадати про щось важливе з минулого, він запліднює неймовірно потужним і яскравим променем Землю, й народжує вона Митця тій Нації. Мені поталанило поєднати своє життя з такою Особистістю, з Художником, у творах якого закодовано послання Всесвіту до українського народу.

Навіть дата його народження не є випадковою. 10 червня 1961 року померла видатна українська художниця Катерина Білокур. А наступного дня народився в селі Гулі, що на Київщині, хлопчик, якому судилося стати Художником. Просто збіг, скажете ви! Під цим небом нічого не буває випадкового!

ПЕРШІ СПОГАДИ

Село Гулі розташоване на горбах, між якими сміються до сонця озера та ставки. А ще з горба біля батьківської хати видно на ранній зорі, як плавають у легкому тумані ліси та луки для випасу худоби. Височінь блакитного неба, примхливі кучері хмар, сліпучі промені сонця, які вкупі з вітерцем граються вишневим листям у садку, привітні обличчя, що раз по раз схиляються над ним, - такі були перші спогади хлопчика-немовляти. Спалахують у глибинній пам’яті яскраві картинки. Мати купає його у великих ночвах, тепленька водичка ллється з глечика, розмальованого чудернацькими квітами. Він дивиться на ті малюнки й на мамине усміхнене обличчя, від радості починає дриґати ручками та ніжками. Мамі це подобається; він ще більше радіє, з його маленьких рученят злітають краплинки, густо зрошуючи мамине лице. Мати сміється й свариться, похитуючи пальцем:

- От я тобі!

У пам’яті спливає інша картинка, на якій мати вишиває рушника. Оте біле полотно й снування голкою туди-сюди, а потім з’являється диво: птаха чи квітка. Мати довго дивиться на свій витвір та починає пальцями легенько пестити тканину з новонародженим малюнком. На її обличчі з’являється якесь дивне сяйво, що випромінюється, здається, із самої середини її серця.

А ще мати співала йому ніжним голосом колискові та мелодійні українські народні пісні, проте по-справжньому його вразила пісня, яку співали після родинної вечері всі разом, то була пісня «Туман яром». Ох, і гарно ж співали! Баба Марія з матір’ю виводили мелодію високими тоненькими голосочками, а дід Федір із батьком співали сильними мужніми голосами. Тужлива пісня вилетіла з-під навісу з виноградних кетягів над столом, за яким вечеряла родина на подвір’ї біля хати, й поплила понад горбами рідного села. До пісні долучили свої голоси собаки, якийсь пес загавкав, а чийсь завив... Малий теж хотів додати свій голос, спробував, але в нього нічого не вийшло, і тоді він із досади голосно залементував...

На ніч його клали до колиски з лози, яка була прикріплена довгими мотузками до гачка в стелі. Малий дивився на ті мотузочки, що світилися в темряві під місячним сяйвом. Вони були схожі на довгі сріблясті вії зірок, які підморгували йому через вікно з неба.



ДИТЯЧА КРОВ

Одного разу малий хлопець порізав склом від битої пляшки палець. Кров стікала до крихітної долоні. Було боляче, але дитина не зважала на це, а із захватом дивилася на виблискуючу під сонцем дивну рідину в своїй долоньці. Сонячні промені насичували кров малого чудернацьким золотим випромінюванням. «Схоже на пелюстку троянди», - подумав він. Підібрав із землі вишневу гілочку та занурив її до сяючого озерця в долоні. «Я намалюю мамі квітку!»

Хлопчина підійшов до стіни батьківської хати, білої та чистої, як полотно для маминої вишивки, і почав малювати. Білосніжна крейда, якою була побілена хата, жадібно всмоктувала кров дитини. І квітка, яку намагався малювати хлопчина, начебто в’янула, втрачаючи життя і блискіт променів сонця. Він раз по раз змочував гілочку своєю сяючою кров’ю, але крейдяна стіна була безжалісною, і пелюстки омріяної квітки для мами дуже швидко набували тьмяного кольору. Малий розлютився й замахнувся на стіну пораненою рукою, наче хотів вдарити. Краплини крові злетіли з його долоні й веселкою засяяли над змарнілою квіткою. Крейдяна стіна знов жадібно всмоктала дитячу кров, і на батьківській хаті надовго залишилися сліди першої спроби майбутнього художника створити красу. Аж тоді чотирирічний хлопчина згадав про біль і помчав жалітися матері.

ТАРАС ШЕВЧЕНКО

Хлопця вперше взяли в подорож. Мати з батьком вирішили поїхати до дядька Івана, материного рідного брата. Він зі своєю родиною мешкав у Переяслав-Хмельницькому районі, у селі Велика Каратуль.

Ото було вражень! Пливли по Дніпру на «Метеорі». Хлопець із захопленням дивився на блискучі бризки з-під теплохода, що разом із сонячними промінчиками утворювали чарівні веселки, на сяйво, на мерехтіння відбитків сонечка на хвилях Дніпра. Коли припливли до Канева, де повинні були пересісти на автобус до місця призначення, батько вирішив скористатися нагодою показати синові могилу Тараса Шевченка.

Довго піднімалися довжелезними сходами на верхівку гори до місця поховання великого Кобзаря. Мати для перепочинку запропонувала присісти на східці та й почала напам’ять читати вірші Тараса. Чотирирічному хлопчику запав у душу вірш про червону калину, що зацвіла у лузі, та дівчину - дитину, яка «ніби засміялась».

Велична постать у граніті на могилі Тараса справила на дитину неабияке враження. Усе його маленьке тільце враз затремтіло, коли він побачив цей пам’ятник. Що то було за тремтіння? Можливо, малий тоді вперше відчув глибинні емоції? А, може, у такий спосіб відбувся контакт майбутнього художника зі славетним сином України, з пророком, який відкрив для всього людства скриню духовних скарбів українського народу. А, може, таким чином Праматір-Україна вплітала цю юну квітку-душу до вінка видатних митців Нації?

- Синку, що з тобою? Ти змерз? - спитала занепокоєна мати.

- Та ні, - дитина дивилася на матір сяючими очима.

Раптом поряд із ними опинилася маленька білява дівчинка років п’яти, яка трималася за спідницю своєї матусі. Їхню розмову хлопець запам’ятав надовго.

- Оце, доню, могила Тараса Шевченка. Він писав вірші. Як виростеш, підеш до школи, то будеш їх учити напам’ять, - казала мати доньці.

- Мамо, а ми що, спізнилися на похорон? Цього дядю Тараса вже закопали? - спитала щиро здивована білявка.

- Та ні, він давно помер. Бачиш, який великий пам’ятник на його могилі встановили, - відповіла дівчинці її мати.

- А я думала, що ми дерлися нагору по тій довжелезній драбині, щоб встигнути на похорон. Сподівалася, що буде обід після того, як тоді, коли наш дід помер. Їсти дуже хочеться, - дратівливо відказало примхливе дівча.

«Яка безглузда, дурна дівка», - подумав хлопець.

Усю дорогу до дядька Івана малий пригадував подорож до Тараса Шевченка й розпитував батьків про Кобзаря. Мати розповідала хлопчикові про дитинство поета та про мрію Тараса стати художником, навчитися гарно малювати. Із малим відбувалося щось дивне: він був збуджений, очі в нього сяяли. А батько з матір’ю дивувалися:

- Що це з ним діється?

ХУДОЖНИК

А в дядька Івана на хлопця чекало ще одне потрясіння. Малий побачив картини, які малював дядько потайки від усіх. Картини були яскравими, великими за розміром. Дядько малював на мішковині, яку сам натягував на каркас із деревини. Олійними фарбами вимальовував біленькі хатки під солом’яними стріхами та барвисті квіти. Хлопець захоплено дивився на картини, йому здавалося, що нічого кращого за них він не бачив у світі.

- Подобається? - запитав дядько Іван.

- Дуже. А ви художник?

Дядько, зворушений такою увагою до своєї творчості, сказав:

- На жаль, ні, не художник. Я мало кому показую свої картини, не хочу, аби хтось критикував їх. Мене ж ніхто не вчив. Але мені подобається малювати, я не можу без цього. Розумієш?

- Так. А можна мені теж спробувати?

Дядько Іван підвів хлопця до столу, відсунув шухляду. Перед очима малого постала сила-силенна тюбиків із фарбами, пензлі.

- Я подарую тобі фарби. Ти бачив веселку на небі? Вона має ось такі кольори, - і дядько почав видавлювати фарбу. - А тепер сам малюй.

Малий уперше в житті трепетно взяв до рук пензлика й намалював веселку. Від того малювання він відчув щось надзвичайне, якусь насолоду в грудях, неначе пригадав щось давнє дуже... «Я буду художником, коли виросту», - саме тоді вирішив він. Після повернення додому хлопчик увесь час малював на аркушах паперу із зошита в клітинку птахів та квіти, які пишно розцвітали під усміхненим сонцем. Йому подобалося створювати красу. Малий захоплено милувався своїми витворами. Йому хотілося придумати щось своє, нове, якусь красиву річ. Згодом до вподоби йому стало малювати на дощечках та зрізах дерев, які старанно відшліфовував для нього дід Федір.



ДИВО

Від самого ранку малий знайшов собі цікаву забавку - шукав жуків. Він знав, що інколи вони ховаються від спеки під дрова, тому попрямував за хату, де знаходилась кладка. Дорогу йому перегородила звалена з воза купа хмизу для розпалу печі, але то не завадило хлопцеві зійти зі шляху. Він обережно проліз межи сухе віття дерев, опинився біля кладки з дровами. Між хмизом і дровами був невеличкий простір, тут було затишно й прохолодно. «Саме тут мають бути жуки», - подумав хлопчина і нахилився, вдивляючись під ноги. Раптом краєм ока побачив посеред хмизу якесь золотаве сяйво, схоже на мерехтіння води на сонці. Малий, напружуючи оченята, почав вдивлятися в ту сяючу хмаринку і раптом у самій її середині побачив малесеньке біле поросятко. Через серце хлопчика промайнула радісна хвиля, щось приємне розлилося по всьому тілу. «Мабуть, це поросячий ангел», - подумав він. Якоїсь миті здалося, що поросятко йому посміхнулось, а він стояв і дивився на те диво кілька неймовірно щасливих хвилин, душа його переповнилася любов’ю до всього живого на землі. То було перше його натхнення, перший духовний екстаз, тоді вперше хлопчик відчув себе невід’ємною часткою буття. Малий підвів очі до неба, воно йому здалося безмежним та неосяжним. Кучерява хмаринка лагідно сховала в своїх обіймах сонце. Він знову перевів погляд на купу хмизу, проте... поросячого ангела вже не було... Він щез і більше не показався йому ніколи. І скільки потім малий не приходив на те місце, крім жуків та метеликів нікого там не зустрічав. Аж ні, одного разу таки запримітив їжачка, але то був справжній звір з гострими голками й не світився. Тому й радості від тієї зустрічі було небагато. А поросячого ангела він намалював. Гарно вийшло...



ВИШНЯ

Через деякий час до вподоби стало малому шукати скарби навколо батьківської хати. Почалося все з того, що якось малий вирив із землі дитячою лопаткою щось блискуче та цікаве. Він побіг показати бабі.

- То старовинна монета, онучку. Колись можна було за ту монетку багато чого купити .

Від того часу хлопець міг годинами ритися в землі кругом хати й у садку. Та, на превеликий жаль, монет він більше не знаходив, натрапляв лише на черепки битого посуду.

Одного разу баба Марія прикликала його до себе й попросила:

- Онучку, тільки під тією старою вишнею не рий землю.

- Чому?

- Бо під нею похована маленька дівчинка.

У очах хлопчика застигло здивування. А баба прошепотіла:

- То моя донечка Катруся. Вона померла від голоду.

- А чому?

- Був, онучку, такий час. Це було дуже давно, у 33 році, коли я ще була молодою, як твоя мати. У нас забирали всю їжу лихі люди. Нам не було чим годувати наших діточок.

- І корови не було?

- Вони все забрали.

- А чому ви тих поганих людей не побили?

- Бо вони були дуже сильні, у них була зброя і влада.

Хлопець замислився:

- Я не буду рити землю під тією вишнею.

- От і добре, онучку. Катрусю я завернула в рушничок і поклала в землю під молоду вишеньку. Тепер ця вишня вже постаріла, як і я, - баба витерла сльози з очей.

Після тієї розмови в уяві малого кожного разу, коли він бачив стару вишню, чомусь виринало сумне личко маленької дівчинки: «Це Катруся, вона хоче їсти». І малий почав носити до старої вишні шматочки їжі:

- Їж, Катрусю, я ще принесу...



РОБОТА

На перший ювілей малого, коли йому виповнилося п’ять років, батьки запросили багато гостей. Баба Марія з матір’ю від самого ранку готували смачні страви до свята. Батьки зайшли до кімнати іменинника, привітали його та поставили перед ним великий пакунок:

- Це тобі від нас усіх.

Малий, затамувавши подих, глянув у середину й скрикнув:

- «Марічка»!

Справді, то була вона, омріяна гармошка! Скільки разів він просив тата про неї, та батько завжди відказував, що гармошка дорого коштує. А тепер, мабуть, всі родичі та хрещені склалися та й купили йому те, про що він так мріяв. Тепер він навчиться грати, як тато! Хлопець був неймовірно щасливим! День народження видався на славу! Усі залишилися задоволеними.

Наступного ранку батько сказав:

- Все, тобі виповнилося п’ять років, тепер ти мусиш працювати, будеш пасти скот. Щоб знав, як хліб заробляють. Ти ж молоко любиш? От і будеш заробляти собі на їжу!

Рано-вранці розпочався його перший робочий день. Хлопець повинен був пасти «троє скоту»: корову Квасолю, бичка Майора та теличку Ласійку. У селі Гулі не збирали череду, а пасли домашню худобу самі. Щасливими були родини, у яких народжувалися хлопці, бо скот пасли здебільшого майбутні чоловіки, різні за віком.

- Бачиш оту гору? Жени скот у тому напрямку, а як сонце буде високо, то поведеш до ставка, під гору, туди баба прийде доїти Квасолю та й обід тобі принесе.

Малий погнав худобу на пасовище. Що то є мала дитина! Деякий час він відчував гордість та відповідальність за доручену справу, та не довго... Почав накрапати дощ. Малий звернув увагу на камінці обабіч дороги, які від дощу набували яскравих кольорів, переливаючись різними барвами й були, наче лаковані. Малий відкрив для себе світ камінців і почав збирати їх. Його вражало це різноманіття. Чого тільки на цих камінцях не було: хлопець бачив чиєсь око, а як повернути камінчик, то це вже було якесь дивне звірятко. Сердечко дитини завмерло, коли він натрапив на камінчик із зображенням, як йому здалося, жінки з немовлям на руках: «То ж як на іконі в кутку нашої хати! Це, мабуть, Мати Божа з маленьким Спасителем», - захоплено промовив малий. Він довго милувався тим камінцем, потім сунув його до кишені, прийнявши рішення ніколи не розлучатись із ним. Коли дощ набрав сили, то малий сховався під старим деревом. Назбирані камінці не давали йому спокою, він із захопленням вдивлявся в ці крихітні етюдики матінки-природи, бавився ними й зовсім випустив із поля зору свою худобу. Опам’ятався, коли сонце викотилося з-поза хмар і над горою з’явилася веселка. Хлопець хутко підвівся й побіг до гори. Аж скоту не було ніде! Малий злякався й почав плакати... Згадалися слова пісні:

- Ах, зачем я на свет появился,

Ах, зачем меня мать родила?

Потім витер сльози та й побіг до ставка. Біля води стояли чужі корови та бички. Малий почав кликати:

- Квасолю! Майоре! Ласійко! Мамо!!! - і побіг до батьківської хати.

Як біг, то придумував, ковтаючи сльози, що ж сказати батькам.

- Скот зайшов у воду та не повернувся звідти! Втопився! - випалив він бабі, яка поралась у городі.

Баба зойкнула та побігла за худобою.

Потім шукали й батько з матір’ю, і дід Федір аж до самої ночі. Худоба щезла, як і не було. Уночі хлопець не міг заснути, зрошував подушку слізьми й сварив себе самого, потім почав молитись:

- Добрий Боже! Поверни худобу додому! Я обіцяю, що вже ніколи не загублю наш скот. Буду гарно пильнувати його! Поверни, будь ласка!

Зранку пошуки поновились. Батьки пішли до сусіднього села. Питалися в людей. І нарешті стара бабця показала на похилену хату, вкриту соломою:

- Бачила там якийсь скот. У яблуневому садку.

Квасоля зраділа, побачивши рідних господарів. А вже як радів малий!

Аби скот звик до нового пастуха, кілька днів разом із онуком випасати худобу ходив дід Федір, та скоро хлопець попросив діда довірити йому самому вправлятися з худобою. С тих пір і аж до вступу в художнє училище він кожного літа до пізньої осені випасав худобу, це був його обов’язок.

- Мій стаж роботи розпочався від п’яти років! - завжди з гордістю говорить він.

БАБА МАРІЯ

Головувала в родині баба Марія. Її всі слухались і поважали. Вона дуже смачно готувала їжу, справно поралася по господарству. Баба Марія запрошувала всю родину за стіл, вона ж і читала «Отче наш» перед їжею. Родина була дружною й працьовитою, мало хто на селі міг похвалитися такими сердечними взаєминами, які були в них. Хлопець зростав між люблячими один одного людьми. Баба Марія та дід Федір були батьками тата.

Баба знала силу-силенну старовинних українських пісень та обрядів. До неї декілька разів приїздили етнографи із самого Києва записувати пісні. Без неї не обходилося жодне весілля на селі. Крім того, що вона була на весіллях шеф-кухарем, ще зналася на звичаях та давніх традиціях.

- Змовини та весілля треба робити тільки на повний місяць, щоб життя було багатим, - приказувала баба. - Взагалі треба жити за місяцем, як наші пращури робили. Городину садити, збирати врожай, дітей зачинати.

На різдвяні свята баба готувала, як годиться, 12 страв, кутю ставила під образи, жмут сіна біля куті:

- Сіно це під квочку підкладемо, щоб гарні курчатка повилуплювалися, поквоктати треба коло того сіна на Різдво.

Усім гуртом, усією родиною квоктали й підкладали під квочку різдвяне сіно. Такими були традиції. Нікого в родині вже не дивувало, що гарні курчата вилуплювались.

На Василя, на старий Новий Рік, малий ходив колядувати. Баба навчила його співати пісню, якої ніхто на селі не знав:

- Ой, у полі, в полі

Сам Господь ходив,

І матір Божа

Бога просила:

«Ой, Боже, Боже,

Й уроди, Боже,

Жито, пшеницю,

Й усяку пашницю,

Коноплі - по стелю,

Сорочка - по землю,

А льон - по коліна,

Краще, як торік».

На щастя, на здоров’я,

На Новий рік,

Аби в вас, хрещених,

Голова не боліла,

Щоб грошей була повна хата

І здоров’я багато.

Направо махнемо - все жито росте,

Наліво махнемо - пшениця росте.

Сію, вію, повіваю,

З Новим роком поздоровляю.

Будьте здорові, з Новим роком, з Василем! - малий щедро посипав пшеницею в різні боки в хатах своїх хрещених батьків та хрещених інших колядників.

Діти наколядовували багатенько грошей, цукерок, печива, горішків. Одного разу баба Марія з подивом вилучила з кишені кожуха, в якому ходив колядувати онук, кілька вареників із сиром та сметаною:

- Що то таке? - питалася в онука.

- Та це хрещена пригостила варениками. Вони мені так смакували, що взяв із собою трохи на дорогу, - відповів малий.

Дід Федір на святу вечерю кожного року дарував хлопцеві маленького бичка:

- Це тобі, онучку. Потім продамо бичка, купимо тобі все, що треба, костюма купимо!

На Великдень ходили до храму на всю ніч. Розмальовували великодні яйця всією родиною. Найпростіший спосіб був -шкрябанки. Варили яйця в цибулинні, а потім наносили гострим ножем лінії на них та шкрябали. Баба Марія пекла в печі святкові паски, пиріжки, випікала сирну паску. Все робилося з молитвами, за давніми українськими традиціями.

Баба Марія була оптимісткою, завжди з посмішкою на обличчі, хоча багато горя бачила в житті: і колективізацію, і війну Велику Вітчизняну. Хто б у гості не завітав, обов’язково пригощала.

- Випустиш із хати гостя голодним, назавжди залишишся холодним, - приказувала було.

Дід Федір теж завжди мав у кишені цукерки, пригощав дітей.

Ще баба любила згадувати минуле, розповідаючи онукові замість казки на ніч:

- На Василя ми з дівчатами ворожили. Збиралися в когось у хаті, приносили з собою калиту, це такі маленькі пиріжечки, та й запускали до хати собаку. Пес по черзі підходив до дівчат, нюхав пиріжечки, а ми дивились, у кого ж першого візьме пиріжок із рук та й з’їсть. Першим підійшов до мене, взяв із моїх рук калиту та й проковтнув її. Потім до Ониськи підійшов, укусив пиріжка раз та в кутку покинув, потім до Гапки попрямував, полизав кілька разів її пиріжечок, та й далі пішов, а в Палажки з’їв. Мені тоді років 13 було. От як пес ті пиріжки по черзі куштував, то в такому ж порядку ми з дівчатами й повиходили заміж. Першою вийшла я в 15 років за твого діда Федора. Потім Ониська пішла до шлюбу, та її чоловік на фронті загинув на самому початку війни. Гапка ж так заміж і не вийшла. З нею було так, як в приказці: «Беруть, пробують, хвалять, а заміж не беруть!» А Палажка вийшла заміж після мене, гарно з чоловіком живуть, як і ми з дідом.

- А як ви з дідом познайомились?

- Я йшла у Владиславку на базар, а Федір їхав туди ж підводою. Зупинився та й питається в мене: «Яка гарна дівка, а чи підеш за мене заміж?» Я йому з гумором відповідаю: «Піду, засилай старостів!» А він мені: «Добре. Чекай! А як тебе звуть?» «Марія», - відповідаю. Через день прийшли старости, та й засватали мене. Федорові тоді було 16 років, а мені 15. Дуже молодими були. Бува Федір піде на роботу до коней, а я чекаю на нього. Дівчата на танці збираються, музики грають, мені теж хочеться. Я піду до клуні та й танцюю сама при місяці. Прийде Федір, побачить мене в клуні та й жартує: «Чого ж ти до дівчат не пішла? Я ж не забороняю, іди, як хочеться, танцюй!»

ДІД ФЕДІР

Справжня чоловіча дружба була в малого з дідом Федором. Усі казали, що вони між собою дуже подібні. Якось дід Федір зробив хлопцеві іграшку, яка стала найулюбленішою забавкою малому на багато років. Це було коліщатко, прикріплене до палиці. Як малий бігав, то воно котилося попереду хлопця й торохкотіло, неначе жива істота: «Наздожени мене!» А ще дід Федір вчив онука:

- Треба вміти хазяйнувати! Чоловік повинен робити геть усе!

Дід Федір учив малого косити траву, клепати косу, запрягати коней, садити городину й дерева, вправлятися молотком та сокирою, багато чому навчав дід онука… На зорі приводив хлопця на луг і перед тим, як косити, наказував босими ногами походити по росі:

- Із росою дасть тобі земля здоров’я. А як будеш землю поважати й любити, то й вона тобі віддячить.

Дід брав хлопця з собою, як їхав підводою до крамниці чи то на базар. Малому вкотре кортіло глянути на літографії, що виготовляли народні майстри. Ці літографії продавалися в Богуславі біля входу до базару. У той час, коли дід придивлявся до граблів та вил, хлопчик насолоджувався сюжетами, які уособлювали щасливу родину. У центральній частині картинок обов’язково панували два голуби, а круг них рясно запліталися чудернацькі квіти. Малий просив діда, аби купив ту чи іншу картинку. Та дід відмовляв, бо баба давала йому грошей чітко

«під список». Одного разу дід купив-таки онукові літографію, бо малий дуже вже просив. На картинці в центрі гордо стояли два олені, переплітаючись рогами, а навколо кружляли птахи в мережеві неймовірно красивих квітів. Ця літографія коштувала аж три рублі. За ту нечувану щедрість баба Марія довго потім дорікала дідові, та він на те не зважав.

Ось вони під’їхали до крамниці, під якою сиділи баби, чекаючи на хліб:

- О, Хведір з Толею приїхали. Доброго здоров’я!

Поздоровкались та увійшли до лавки. У невеличкій крамничці було повно всякого: тут і оселедці у великій діжці, і олія у величезному бідоні, і консерви, і цукерки... Дід купив усе, що баба замовила «під список», розплатився та й звернувся до продавщиці:

- От баба! Все до копійки підрахувала! Не врахувала лишень, що дідові чарку за труди треба налити. Налий, дочко, дідові в борг! Запиши на моє ім’я.

Молода продавщиця налила в склянку портвейну. Дід спочатку підніс склянку онукові, той сьорбнув, скривився, але гордо подивився на продавщицю, мовляв: «Бачиш, які ми з дідом друзяки!» Дід підморгнув молодиці та й випив.

Перед тим, як їхати додому, дід із онуком завернули до кузні, аби підкувати коня. Малий полюбляв бувати там. Особливо його приваблював портрет Василя Івановича Чапаєва, що висів над горном. Колгосп був імені Чапаєва, тому образ героя громадянської війни супроводжував селян Гулів протягом усього їхнього громадсько-колгоспного життя. У кузні коваль дядько Федір під пильним наглядом Чапая оклепував колеса, робив сапи, ножі, здоровенні цвяхи, підковував коней. А ще коваль знав багато анекдотів про Василя Івановича та про Петьку. Коли він дізнався, що хлопець мріє стати художником, то зразу анекдот на цю тему розповів:

- Командирував Чапай вчитися Петьку на художника. Через рік Петька повернувся. «Показуй, чому навчився», - наказує Чапай. Петька виймає аркуш паперу, який густо замальований чорною фарбою. «Що це?» - питає Чапай. «Це я намалював негра, який краде вночі вугілля»…

Уже дорогою додому з кузні дід почав згадувати Велику Вітчизняну війну:

- На початку війни зі мною стався один випадок. Потім я за всю війну не зміг убити жодної людини. А діло було так: я возив у нашу частину продукти на підводі. Це було біля Вінниці. У мене був за начальника один «копітан». Він, бува, коли випивав горілки, то чудив, любив постріляти по деревах. Якось прострелив вухо нашій полковій кобилі, коли та стояла біля дерева. Кобила скарапудилася, тобто злякалася, зірвалася та й побігла. Ледве наздогнали. Добре, що в голову кобилі не влучив. Так от, одного разу ми з цим «копітаном» їхали повз ліс, і на наших очах було збито німецького літака. Пілот катапультувався, та його парашут не розкрився. Цей німецький льотчик із величезної висоти впав за кілька метрів від нас на землю. Ми почули його жахливий крик, коли летів до землі, потім хрускіт кісток, а потім тиша... Я підбіг до нього. Спочатку звернув увагу на красивий, випрасуваний, чистий мундир. Це був зовсім молоденький німець, він був ще живий. Льотчик намагався підняти руку, та все його тіло було перебитим, м’яким, наче купа вовни... І очі... Голубі-голубі, як небо, дуже красиві, великі, якісь дитячі, в них поступово застигав подив. З краєчка рота полився струмочок крові. Так він і помер. І від того часу я вже не міг убивати людей, вони всі були для мене просто люди, а не німецькі загарбники. Кожного разу, як мусив стріляти, бачив перед собою оті красиві голубі очі, в яких віддзеркалювалося небо...

Вже як приїхали додому, баба Марія стала принюхуватися до діда, а потім почала сваритись:

- Де ти вже набрався? Хто тебе залив по дорозі? Ти що, до куми заходив? Чого мовчиш?

- Та ні. Я не пив.

- Я чую, що пив! Чи знову в борг налили в лавці? До книжки записали? Говори, скотино! - лаялась баба, знімаючи з діда чоботи.

- Мені стидно за тебе, бо погані слова говориш! Чого ти сваришся? Ото будеш шкодувати потім, як помру! Ти ж переживеш мене на десять років! Мені циганка наворожила! - у серцях сказав дід.

- Де ви з дідом були? Де його залили? Під дерезою? А, може, в колгоспі, чи в куми? Я тій кумі пасма повисмикую! - не вщухала баба.

- У лавці були. Дід мені ще про німецького льотчика розказував, як ми їхали додому! - випалив хлопець.

- Яка змія наша баба, онучку. Як будеш вибирати собі дружину, то дивись уніматєльно.

- Та сідайте вже обідати, борщ дуже смачний вийшов, - баба Марія заходилася збирати на стіл.

- Не йде мені борщ, у горлі щось стоїть. Треба якось промочити, чи що! Налий мені, Маріє! - дід підморгнув малому.

Баба поставила руки в боки:

- Що, мало тобі?

- Та не пив я, кажу ж тобі!

- Тоді піди, зароби!

- Та чи я ж не заробив? Все за списком тобі купив у лавці!

- Та пий вже, старий дурню, на здоров’я! - баба засміялась і налила діду чарку горілки. - Про німця, онучку, і я тобі розповім. Було це, коли німці відступали з Києва, у 43 році. Я поралася в хаті й побачила: до нашого двору зайшов німець. У його руках була зброя, на голові каска, він прямував до хати. Я вперше бачила німецького солдата зблизька, й мене просто заціпило від жаху. Стою посеред хати й бідкаюся: «Оце й прийшов мій кінець!» Німець зайшов до хати й мовчки сів за стіл. Я стою, серце калатає. А німець подивився на мене, потім дістав із кишені шкіряне портмоне й вийняв із нього світлину, на якій була жіночка з трьома діточками. На очах німця з’явилися сльози, він показав мені правий кулак і сказав: «Гітлер», потім показав лівий кулак: «Сталін», і почав бити стиснутими кулаками один об один, потім викрикнув слово: «Капут!» Я затамувала подих, а він подивився на стіну, де висіли наші сімейні фотографії, щось пробурмотів по-німецькому, зітхнув і вийшов із хати…І тоді я зрозуміла, що багато хто з німців теж не хотів тієї війни, їх змусили, голови їм задурили, вигнали на вірну смерть…

Ті розповіді про війну не полишили хлопчика байдужим. Він спробував малювати літак, німця з голубими очима й танки, які збивають літак. Малюнок показав матері, вона запропонувала надіслати його до телепередачі «Олівець-малювець», бо дуже гарно вийшло. Надіслали... Малюнок показували по телебаченню на День Радянської Армії, він отримав перше місце. Це було першим визнанням.



НА ВИГОНІ

Малий пастух познайомився на вигоні з ватагою таких, як і сам, хлопчаків. Вони збиралися біля озера, коли худоба пила воду. Це був свій особливий світ, грубуватий та навіть жорсткий.

- Ми приймемо тебе до себе, як будеш курити, - сказав ватажок пастухів, якому було вже 16 років.

Малий розгубився. У його ж родині баба Марія увесь час дорікала дідові, аби той не курив. Дід Федір ховався від баби, коли кортіло затягнутись «Примою». Він нишком пробирався до стайні, закурював і вів бесіди зі своїм улюбленим конем або коровою Квасолею. Малий не раз чув ті розмови. Дід часто згадував отого німця з голубими очима, жалівся на бабу, на життя в колгоспі...

- Гаразд, я спробую, - малий узяв простягнуту цигарку й підніс до рота. Ядучий дим ударив у ніс, на очах з’явилися сльози, стало гидко в роті, почало нудити. Ватажок побачив огиду на обличчі п’ятирічного хлопця:

- Йди геть звідси, бо битимемо, - і з силою штовхнув малого в траву.

Хлопці зареготали. Малий підвівся й пішов пасти свою худобу. «Та нічого, мені й самому добре», - подумав він. Збирав камінці, вдивлявся в ті неповторні, створені природою картинки, вигадував щось дуже цікаве про кожен камінчик. Вони для нього стали справжніми друзями, яким можна довіряти. А ще він лягав на спину та дивився в небо на хмари. І чого тільки ті хмари не зображали з себе й чим тільки не дивували малого! Надивившись на небо, малий заплющував очі, і йому здавалось, що він раптом починав швидко рости, його руки сягали неба, і сам він ставав велетнем. То були дуже приємні відчуття. Мабуть, у ці хвилини земля насичувала цю молоду душу своєю силою та красою.

Потім він пригонив скот додому. На нього чекала родинна вечеря, пісня за столом, зорі на небі. Він приносив із собою камінці, ховав найкращі з них на печі, бо баба Марія кожного разу сварилася та викидала їх із хати:

- По всій хаті розкидане те каміння! Не принось вже, не сміти!

- Так воно ж красиве! - просив хлопець.

- Та скільки вже можна! Геть! - і баба викидала каміння за ворота.

- Нічо! Я ще назбираю!

Знову ранок і робота. Ватага хлопців на випасі грають у якусь дивну гру. Накреслили велике коло, всередині якого ямка, намагаються влучити в неї та збити палицю, яка стирчить звідти. Регочуть, смикають один одного, весело їм! І таку самотність відчув малий, що аж сльози на очах виступили. Захотілося туди, до хлопців, але ж тоді треба курити! Ні, буду дивитися здалеку. Згодом хлопці почали будувати халабуду біля лісу, запалили вогнище, почали грати в якусь гру з картками. Цікаво... Один із хлопців попрямував до малого:

- Йди геть, не дивися! Бо будемо бити!

Малий поплівся геть і погнав скот щонайдалі від ватаги пастухів. Декілька днів він відчував велику самотність і тугу, а потім наважився підійти до хлопців:

- А прийміть мене до себе, я буду курити!

Хлопці зареготали. Друга спроба виявилася більш вдалою, він кілька разів випустив дим із рота. Вийшло! І не так вже це й гидко, як йому здавалось! Тепер він свій. Він може дивитися на гру з палицями зблизька. Як виявилось, ця гра має назву «Цурки-палки» і вона дуже давня, як сказав ватажок пастухів, ще за козацьких часів грали в неї. Потім хлопці шукали патрони біля лісу, видобували з них порох та підпалювали його. Малий знайшов теж начебто два патрони, та виявилось, що то були пусті набої. Коли запалили багаття, хлопці почали розповідали історії своїх дідів про війну з німцями, про запеклі бої, що відбувалися навколо їхнього села під час Корсунь-Шевченківської битви:

- Знаєте, на кутку Береговівському живе баба Магдалена? Її дочка Катерина під час війни здійснила героїчний вчинок. Тоді їй було лише 17 років. Невеличкий загін радянських бійців стримував навалу німців через дорогу біля хати баби Магди. Катерина разом із матір’ю ховалися в льоху. Наші бійці тримали оборону за допомогою кулеметів, та, на превеликий жаль, гинули один за одним. Залишився лише один кулеметник. Катерина побачила, що ще трохи й німці прорвуть оборону. Вона вилізла з льоху та й почала стріляти з кулемета разом із бійцем, та скоро і його було вбито. Катерина залишилася сама й розстріляла декілька десятків німецьких загарбників. Вона стримувала навалу окупантів до тих пір, аж поки не прийшла допомога радянської армії. Німці не увірвалися до села, завдячуючи сімнадцятирічній дівчині! На жаль, у їхню хату влучив снаряд і її було тяжко поранено, проте вона залишилася живою. Я був із батьком у Корсунь-Шевченківському музеї, де є картина, яка так і називається «Героїчний вчинок Катерини Бобровицької», де відображено цю подію.

Хлопці слухали оповідь, затамувавши подих. Майже в кожній родині села Гулі були учасники війни, багато хто з них не повернувся. Вічна пам'ять полеглим! Та були й такі, що повернулися з високими урядовими нагородами й званнями:

- Мій дід Василь Сколота пішов на фронт дев’ятнадцятирічним юнаком, війну закінчив у званні капітана, а у відставку вийшов вже підполковником, у нього багато орденів та медалей, - із гордістю повідомив один із хлопчаків.

А життя тривало! Наслухавшись оповідей, пастухи надумали варити цукерки. Надоїли з однієї корови трохи молока в консервну банку, додали цукру та й поставили на ледь жевріюче багаття запікатись. Як же смакували їм ті цукерки, приправлені димом від вогнища!

За тими заняттями день пролетів швидко, як і не було. Хлопець повертався додому в гарному настрої. Та вдома на нього чекало випробування. Баба Марія підозріло зиркнула на онука. Камінців не приніс, не поліз на піч ховати, якийсь дивний на вигляд, очі відводить, щось начебто приховує.

- А йди-но сюди, онучку, ти не захворів часом? - принюхалася до нього, як це робила, коли зустрічала діда (чи не випив, бувай, чогось), сплеснула в долоні. - А чи не курив, онучку?

Малий опустив голову.

- Миколо! Діду! Маріє! А подивіться-но, що втнула наша дитина! Курити в п’ять років! - залементувала баба.

Батько змушений був наказати хлопця:

- Піди та виламай собі гарну хворостину, якщо кріпку вибереш, то сильно бити тебе не буду.

Малий пішов у садок ламати знаряддя для биття. Його ніколи ще не били. За провину батько ставив його голими колінами на гречку та давав до рук праску, аби тримав над головою. Таке покарання було одного разу за те, що він зронив зі столу крихти хлібу, як протирав ганчіркою після обіду.

- Треба поважати хліб, бо то праця й солений людський піт! - сказав батько й поставив його на гречку, а коли хлопець стомився, то додав: - Вище тримай праску над головою, випрямляй руки! Ти повинен на все життя це запам’ятати!

Тепер батько за куриво буде його бити! Що ж робити? Хлопці хотіли лупцювати за те, що не курив, а батько навпаки!

Батько бив не сильно, але на наступний день хворостина залишила-таки на згадку про покарання сині смуги на сідницях. Малий погнав пасти худобу. Підійшов боязко до ватаги хлопців.

- Кури!

- Мене били за те вдома!

- А не брешеш? Покажи!

Побачивши сліди на сідницях, хлопці зареготали, та від того часу вже не змушували малого хлопця курити. Так він виборов своє право бути серед них.

СКРИНЯ

На вулиці була справжня спека. Хотілося сховатись від неї хоча б де. Хлопець давно мав намір побувати на горищі, та все ніяк не випадало. Баба не дозволяла цього й кожного разу відставляла важку дерев’яну драбину від отвору на горище:

- Тобі туди не можна.

Та одного разу малому поталанило. Драбина стояла біля отвору в стелі, та й баби не було в хаті, десь поралася коло городини. Малий, затамувавши подих, поліз по драбині нагору. Важкі дерев’яні дверцята на отворі не підкорялись хлопцеві. Малий з усієї сили натиснув плечима на ті дверцята в стелі, і вони зі скрипом піддались. У ніс та в очі хлопчини полетіла пилюка з горища. Малий чхнув і з цікавістю подивився в щілину. Там була напівтемрява. Малий із зусиллям натиснув на дверцята рученятами, і нарешті вони з грюкотом відчинились. У сонячних променях, що світили з малого віконця під дахом, крутилась пилюка, яка піднялась від вторгнення хлопця на горище. Малий виліз нагору. Тут був якийсь особливий запах. Так пахнуть зів’ялі квіти.

Увагу хлопця привернула величезна скриня, що стояла посередині горища. Скриня була розписана квітами, які потьмяніли від часу. Навколо неї був звалений до купи якийсь посуд, горщики, поряд стояв ткацький станок, дерев’яні відра, діжки, стільці, плетені з лози кошики. Та увага хлопця прикипіла до скрині. Над нею під солом’яним дахом (під самим сволоком) було прикріплено ікону. Від скрині до тієї ікони було натягнене неймовірно велике павутиння. Малий пошукав щось, аби змахнути те павутиння. Під дахом на цвяху висів серп. Хлопець вирішив, що таке знаряддя підійде, аби позбутися павутиння, і зняв серп із гачка. Чиркнув по павутинню і розрізав навпіл. Верхня його частина одразу підскочила під дах, приліпившись до ікони під сволоком, а нижня плавно опустилася на скриню. Малий з усієї сили дмухнув на кришку скрині, здійнявши в повітря пилюку й павутиння. Величезний павук, позбавлений своєї домівки, побіг ховатися серед горщиків. Хлопчина підняв кришку скрині. Вона була майже порожньою, тільки лежали в ній вишиті рушники, сорочки та сувій полотна. Хлопцеві спало на думку залізти до скрині, що він і зробив. Щоб було цікавіше, вирішив закритись кришкою. Скриня була просторою, затишною, а зі щілин розсохлої деревини пробивались сонячні промінчики. Належавшись у скрині досхочу, малий почав піднімати кришку, та щось грюкнуло, як начебто метал об метал, і кришку заклинило. Як не намагався хлопець звільнитися зі скрині, у нього нічого не виходило. Що ж робити, треба просити допомоги:

- Діду! Бабо! Рятуйте!

Довго волав. Аж ніхто не чує. «Оце, мабуть, і прийшов мій кінець, ця скриня стане мені труною», - подумав хлопець, і рясні сльози потекли по щоках. Гірко стало на душі. Завершити своє коротке життя так жахливо у скрині на горищі! Почав згадувати найжахливіші події в своєму житті. Згадав раптом, як йому вирізали гланди. Краплини крові з гланд рясно зрошували стіну в лікарні. Кров не встигали змивати. На стіні чітко відбивався контур голови дитини, в якої видаляли гланди. Жах! Ще згадав, як ходив карасів ловити. Риба не ловилась, тому вирішив покупатись. Вода була прохолодною, та він не зважав на те і відплив далеченько від берега. Раптом судома скрутила ноги, почав тонути. На щастя, Микола, з яким він сидів за однією партою в школі, проходив повз ставок, побачив жахливу пригоду й врятував. Проте малий встиг-таки добряче наковтатись води. Це було дуже гидко. Ні, треба боротися за життя! І хлопець у відчаї став стукати ногами, руками й кликати на допомогу. Невдовзі почув голос діда Федора:

- Онучку, ти де?

- У скрині! На горищі!

- Ото пригода! Який біс тебе сюди заніс? - питався дід, звільнивши хлопця з пащі скрині. - Дивись, впала клямка на петлю для замка. Самому тобі було не вибратись. Це ж треба! Потурбував ти, мабуть, святі реліквії, що приніс дід Іван із Єрусалима. Не можна до цієї скрині залазити. Це не іграшка. Баба Марія ж тобі казала, щоб на горище не лазив! Чого такий неслухняний?

- Не кажи бабі. Я не буду більше. А що то за реліквії? Розкажи про того діда!

- Це мій дід Іван. Він був дуже схожий зовні на Тараса Шевченка, таку ж саму шапку на голові любив носити й кожуха. Він був дуже набожний і одного разу прийняв рішення піти пішки до Єрусалима помолитися за весь наш рід. І пішов. Якщо хтось хотів його підвезти, він відмовлявся. Вирішив виключно пішки дійти до святого місця як прочанин. Дорогою за їжу робив людям якусь роботу, допомагав по господарству. Він був відсутній майже рік. Баба моя дуже сумувала, бо не знала, чи живий, чи не сталося чого з ним? На щастя, все скінчилося добре, він повернувся і приніс із собою святі реліквії: плащаницю та літографію. Дід Федір показав на ікону під сволоком:

- Це житіє Ісуса Христа. Ця ікона є оберегом нашої хати. Скільки павутиння на ній! Непорядок!

Дід дістав вишитого рушника зі скрині та й почав протирати ікону. Малий став вдивлятись у сюжети, зображені на іконі. Все житіє Ісуса Христа аж до його Воскресіння було відбито на досить величенькому шматку картону.

- А плащаниця лежить у скрині.

- А що таке плащаниця?

- Це тканина, в яку загортали Ісуса Христа, коли його зняли з хреста для поховання. Зрозуміло, що це копія справжньої плащаниці, - дід обережно вийняв зі скрині сувій полотна й почав розгортати. - Дивись, онучку, це відбиток тіла Христового.

Хлопчина, затамувавши подих, вдивлявся в коричнево-золотаві лінії на полотні й слухав розповідь діда про неймовірну здатність Спасителя зцілювати людей, повертати їх до життя та про його Воскресіння. Отак уперше хлопець отримав релігійний урок і відчув на собі Божі дива. Лише тепер йому стало по-справжньому моторошно; він лежав у скрині разом із Христом, тобто, із відбитком тіла Господнього на самій плащаниці. Недарма малий уперше в своєму житті задумався про смерть, відчувши її подих так близько, коли лежав у зачиненій скрині.



СВІТ ДИТИНСТВА

Руденька квочка висиділа п’ятнадцятеро курчаток. Хлопець любив дивитися на ті пухнасті ніжні створіння. Йому до вподоби було одне руде, схоже за кольором на сонечко, курча. Малий кожного разу намагався годувати його пшоном зі своєї долоньки. Курча спочатку пручалось, тікало від хлопця, та все ж таки через деякий час, завдячуючи наполегливості малого, звикло й дзьобало з його рук. Місяць по тому з курчати виріс красивий червоно-рудий півень, який біг назустріч хлопцеві, коли той повертався з роботи на вигоні. Півень отримав ім’я Петя. Цей приручений півник увесь час ходив за малим по подвір’ю, коли той був вдома.

- Це мій друг! - гордо казав хлопець.

Ще одним товаришем у нього був пес на ім’я Тузик. Той песик кидався на всіх, гарчав та гавкав і радів лише тоді, коли до нього підходив малий хазяїн. Тузик мав буду на подвір’ї батьківської хати. Її побудував дід Федір. Буда вийшла занадто простора для собаки, хлопець частенько залазив туди й грався з Тузиком. У цей самий час півник Петя ходив колами навколо буди й шаленів від ревнощів. Пес теж не поступався й відганяв півня від свого друга. То були цікаві взаємини.

Аж ось напередодні Різдва баба Марія зварила борщ із півня Петі. Не треба й казати, як засмутився хлопець. Він навідріз відмовився їсти той борщ і довго не міг пробачити бабі безславної загибелі друга.

А як хлопець став працювати, то дід Федір сказав:

- Тепер ти маєш повне право культурно відпочивати: можеш ходити в неділю до клубу в кіно, але треба спочатку придбати пасок для штанів. Бо без паска з тебе будуть глузувати дівчата.

Вони разом вибрали на базарі чорний пасок і зарядили в штани хлопця.

Хлопець пишався, що заробив право на пасок і кіно. У клубі тоді демонстрували фільм «Хазяйка мідної гори». Враження від того залишилося в хлопця на все життя. Головний герой стрічки Данило створював красу з каменю. Це було так зрозуміло хлопцеві, адже малий теж любив камінці. У фільмі було багато казкового та містичного. Красива Хазяйка мідної гори побажала залишити талановитого майстра в себе назавжди, та Данило не захотів. Чому? Якби на його місці був хлопець, то він би залишився, мабуть, із тією Хазяйкою. З нею ж цікаво, бо вона могутня чарівниця! Вони б разом створили багато красивого! А Данило прийняв інше рішення. Після того фільму хлопець потаємно чекав на дива у власному житті, мріяв про зореносні, неймовірні зустрічі.

Іншим разом у клубі демонстрували індійську стрічку. Усі баби лили сльози під час перегляду фільму, бо дуже шкода було дівчину-сироту, над якою знущались багатії. А от малого глядача вразило чудернацьке яскраве індійське вбрання, співи та танці. Він із захопленням дивився на святково уквітчаних слонів і розкішний палац. У стрічки був щасливий кінець. Індійська дівчина вийшла заміж за багатого хлопця. У фіналі картини відбулось їхнє шикарне весілля, і до неба полетіли різнокольорові кульки, салюти та розмальовані повітряні змії.

Коли зранку хлопець пригнав худобу на випас, то подав ватажкові Івану ідею зробити повітряних зміїв, той погодився. Від того часу малий художник здобув повагу серед ватаги, бо придумував та розмальовував дивних зміїв із великими очима, роззявленими ротами та довгими хвостами. Потім усі разом чекали на вітер і запускали їх у неосяжні простори, тримаючи за довгі нитки. Ті чудернацькі повітряні істоти дивились величезними кольоровими очима на рідне село з неба й тішили не тільки ватагу пастухів, а й мешканців села.

МАТИ

Коли хлопець пішов до школи, то першою вчителькою в нього була його мати. У школі він повинен був називати її по імені та по-батькові, проте спочатку плутався й звично кликав:

- Мамо!

Потім ледве второпав, що в школі треба звертатись до неї:

- Маріє Сергіївно!

А вдома часто називав її, як у школі. Мати пригортала його до себе й казала:

- Бідна дитина! Нічого, звикнеш!

Батьки познайомилися на квартирі в батькової матері. Молода випускниця педагогічного училища, майбутня мати нашого хлопця, приїхала до села Гулі на роботу за розподілом. Вона шукала, де жити. Їй порадили попитати в тітки Марії. Сказали, буцімто вона бере на квартиру пожильців. Так воно й сталося. Тітці Марії одразу припала до душі молоденька вчителька. Дівчина була ввічливою, лагідною, щирою, мала неабияку вроду й дуже гарно вишивала. Як з’ясувалося згодом, у її родині всі були надзвичайно обдарованими. Брат Іван та сестра Галина гарно малювали, хоча не мали спеціальної освіти. Проте найдивовижнішим талантом був наділений її батько Сергій. Мав надзвичайно красивий голос. Його тембр був подібний до голосу видатного українського тенора Івана Козловського. Після Великої Вітчизняної війни, на якій батько від першого до останнього дня воював із ворогом і залишився живим після запеклих боїв на Бруклінському плацдармі, його запросили вчитися до Московської консерваторії, проте він відмовився:

- У мене ж дружина й троє діточок, на кого я їх покину? Мені вже запізно вчитися… От якби не війна…

Не поїхав до Москви, натомість справно шив чоботи, тримав пасіку та співав у церковному хорі. З дитинства пам’ятала Марія розповіді матері:

- Як коли ще був молодим твій батько Сергій, то забирали хлопців на Фінську війну. А твій тато захворів на запалення легенів. Якось рано-вранці хтось стукає у вікно й питається: «А Сергій ваш де?» «Є, та хворий дуже!» А за вікном хтось каже: «Ну то й добре, що хворий!» А як вийшли з хати, аби глянути, хто говорить, то нікого й не було, і слідів на снігу навколо хати не було. «Хто ж це стукав і питався про Сергія?» - дивувались батьки. «Не питайтесь, то доля моя приходила!» - відповів їм Сергій, який палав від жару. Його не забрали на Фінську, от тому й живий залишився. А багато з тих, кого забрали, поклали голови на тій війні.

Марія завжди мріяла бути вчителькою. Багато книжок читала. Серце мала ніжне й вразливе. Усе мріяла про справжнє велике кохання, рушники та сорочки на придане вишивала, як і годилося робити молодій дівчині за давніми українськими традиціями. Свого ж майбутнього чоловіка Миколу Марія побачила спершу на світлинах, які він присилав матері з Кронштадта, де відбував службу в морфлоті. Хлопець був видний, справжній красень, дуже йому личила морська форма! Ну як тут не закохатися заочно! Дівчина з нетерпінням чекала на зустріч. Та дійсність перевершила всі потаємні сподівання сподобатися йому під час зустрічі. Хлопець закохався в чарівну дівчину з першого погляду. Марія була неймовірно щасливою, здійснилися її мрії. Невдовзі й весілля справили за всіма місцевими звичаями. Чого ж ще можна було бажати й просити у Господа? Хіба тільки здорових і щасливих діточок. Троє дітей народить вона своєму Миколі й побудують вони по-справжньому щасливу родину, якій будуть заздрити односельці.

Сім «Я» буде в їхній родині, й усе в них буде гаразд: і добробут, бо всі працьовиті, і щира любов, бо всі мали чисті серця та віру в Бога, і талановиті діти, бо генетично обдарований цей український рід. Згодом Микола побудує нову простору хату, в якій будуть зростати їхні діточки. А справжнім Оберегом цієї родини буде їхня любов і молитви один за одного. Жінки в родині стануть справжніми подругами на все життя й передаватимуть свої рецепти страв і життєвий досвіт наступним поколінням.

Невдовзі баба Марія розкаже молодій невістці про те, як вивозили їхніх родичів із козацьким корінням до Сибіру в Красноярський край. Багато їх там оселилося: Кириченки та Мурашки. Розповідала про колективізацію:

- Ішли до комуни лише ледарі та п’яниці. Вони були справжніми бандитами. Зранку робили рейди, грабували працьовитих селян. А в другій половині дня сідали на горбі, пісні революційні співали, пили та їли вилучені під час рейдів горілку та продукти. Понапиваються, а зранку знову «рейд». Отака була колективізація. А якщо комусь щось не подобалося - до Сибіру! Недарма наше село назвали Гулі. Колись тут пани приїздили, на горбах гуляли, потім комунари. А вже за наших часів ми на тих горбах на травневі свята гуляємо.

І справді, на травневі та релігійні свята все село виходило на горби. Односельці стелили довжелезні скатертини на самісінькій траві, виставляли різноманітні страви на той загальний імпровізований стіл і святкували всі разом як єдина родина. Там кожен ділився своїми здобутками та бідами, іноді занурюючись у спогади та перекази, які стосувалися їхнього села.

Саме на тих сходинах дізналася молода Марія про велику Гулівську дерев’яну церкву на сім бань, з якої за гарної погоди було видно Лаврську дзвіницю в Києві. Зруйнували ту диво-церкву, яка була побудована без жодного гвіздка, комунари в 32 році. А ще розповідали старі люди про церкву біля Богуслава, яка сама пішла під землю ще до революції. Кажуть, що то хтось такий великий гріх скоїв, що аж церква під землю провалилася. От тобі Божі дива й кара Господня!

Марія була набожною, проте вірила у всілякі прикмети та знаки. Великого значення надавала снам. Одного разу потайки пішла до ворожки, аби дізнатися про долю своїх рідних. Баба-ворожка мешкала в крихітній хатинці на околиці села, її обличчя майже ніхто не бачив, бо була вона згорбленою, з ковінькою. Та слава про неї ходила така, що вона людям усю правду каже про майбутнє. Ворожка сказала матері:

- Усе в тебе добре буде. Старший синок твій стане відомим, бо талант у нього великий. Другий син за кордоном житиме, і в дочки все буде гаразд. Та випадає тобі самотність наприкінці життя. Залишишся зі своїми спогадами одна-однісінька у великій хаті. Будуть тебе діти звати жити до себе, аж ти сама себе приречеш на самотність, бо не зможеш покинути хати, де пройшло твоє щасливе життя.



БРАТ

Баба Марія якось сказала:

- Проси, онучку, в батьків брата або сестричку, то вони грошей назбирають та й куплять.

Малий Анатолій почав просити, й на його шостий день народження мати принесла з лікарні, де перебувала декілька днів, немовля:

- Це твій братик. Будете святкувати свої дні народження в один день, хоча він народився 9 червня, а ти 11.

- Чого це? - обурився Анатолій. - Це несправедливо, я не хочу!

- Добре, добре, не хвилюйся, час покаже, - заспокоїла мати.

Уся материнська увага та турбота була тепер тільки на братові Сергієві, названому на честь материного батька.

- Орьожик, - ласкаво називала мати немовля. Вона його обожнювала. - Ти, Толю, народився худесеньким, а Орьожик, подивись, який пухкенький.

Тільки те, що стосувалося навчання в школі, привертало тепер увагу матері до Анатолія. Батько ж, навпаки, все більше й більше дбав про старшого сина, цікавився його захопленнями, купував фарби та пензлі для малювання. І ще більш міцними ставали дружні стосунки з дідом Федором.

Немовля Орьожик підростало. Коли братику було понад рік, він почав говорити, і перші слова немалого вже карапуза були:

- Мамо, дай цицю!

Ледве відучили брата від маминої пазухи.

Орьожик був вередливим братом. Як трохи підріс, то почав за будь-якої нагоди шантажувати:

- Дай мені те, а не даси, то буду кричати!

Анатолій давав. Одного разу батько почув погрози Орьожика:

- Аж ось ти який уредний?

Як братові виповнилось три рочки, то витворив таке, що надовго запам’яталось у родині. Його залишили вдома самого. Це не сподобалось Орьожику. Він розсердився, вибив шибку та й виліз із хати надвір. І як він не порізався скалками від вибитого вікна? А це було взимку. Босоніж по снігу він прибіг до сусідської хати та постукав у двері. Сусідка, стара самотня бабця, відчинила двері та й заклякла від подиву. Якомога швидше закинула малого мандрівника на піч, натерла йому ноги горілкою, а тут уже й Анатолій прибіг по брата: за слідами босих малесеньких ніжок на снігу простежив похід Орьожика до сусідської оселі.

- Я боявся. Мені страшно самому було в хаті, - виправдовувався брат Сергій.

- А вікно вибивати не страшно було? А по снігу босими ногами не холодно? - допитувались батьки.

Аж от навесні зник кіт Мурчик. Баба Марія його дуже любила. Як питалась в малого Сергія про кота, то підозріло їй було, що Орьожик очі додолу опускав. Нарешті малий зізнався:

- Мурчик там, - і показав на криницю.

- Ти що, Мурчика до криниці кинув? Навіщо втопив кота? - допитувалась баба Марія, але капосний малий так і не зміг пояснити свій вчинок. Укинув кота до криниці, та й край! Певно, цікаво було, чи вибереться кіт звідти?

- Він мене подряпав! - лукаво жалівся він по тому старшому брату.

Криницю довелося вичищати хрещеному батькові Петру та дідові Федору.

Через деякий час вередливий брат Сергій почав красти в діда Федора цигарки «Біломорканал» та пробував курити. А якось здивував родину тим, що раптом почав жменями їсти колорадських жуків, яких збирали всі разом з бадилля картоплі. Смакували вони йому!

Якось Сергій допік-таки старшому брату через якусь дрібницю. І тоді Анатолій вирішив його налякати:

- Все, набрид ти мені, буду тебе вбивати!

Поставив брата на стілець, навів на нього самопал. Сергій злякався, хотів стрибнути зі стільця.

- Стій! - несамовито крикнув Анатолій, брат Сергій закляк від того крику. Старший брат підпалив сірником запал та й вистрелив. Пролунав потужний вибух. Хатою в диму літали шматки газет. А молодшенький стояв білий, як полотно, на стільці та й не ворушився: очі великі, відкритий рот, з якого не встиг вилетіти зойк.

- О, Господи! - заволала баба Марія. - Навіщо це зробив? Ти ж міг його вбити! Пощастило, що не влучив!

- Та я пожартував. Хотів налякати, аби слухняним був. А самопал начинив газетами, то ж воно б йому не нашкодило. Це для виховання, - так виправдовував свій вчинок Анатолій перед батьками.

Самопал Анатолій зробив собі за зразками, які виготовлялися хлопцями на вигоні. То була давня традиція. Мідну трубку, запаяну з одного боку свинцем, кріпили до палиці, потім робили маленький отвір напилком для запалу, пачкою з-під сірників терли по сірнику, що був прив’язаний на гумці біля запалу. У середину мідної трубочки засипали порох, добутий із справжніх патронів та снарядів, які можна було знайти в ярах навколо села, або сірку з сірників. Потім у мідну трубочку засипали справжній дріб або цвяхи. Цілили по склянках, пляшках та горобцях.

А ще хлопці виливали зі свинцю саморобні кулі округлої форми. Видовбували дірки в цеглинах і заливали туди розплавлений на вогнищі свинець. Хлопці є хлопці - вони всі мають природу вояків, тренуючись на іграшках у вигляді зброї, коней, техніки, танків та машин.

На вигоні хлопці мали й справжню зброю. То була величезна таємниця ватаги пастухів. За будь-яких обставин вони не мали права про неї розголошувати. У ватаги була клятва, яка стосувалася саме тієї справжньої зброї. А знайшли старші хлопці першу снайперську гвинтівку з прицілом ще за кілька років до того в поруйнованому окопі часів Великої Вітчизняної війни. Саме біля цього лісу сталася колись історична Корсунь-Шевченківська битва, що спричинила переворот у війні, на кшталт Сталінградської битви. З тої пори хлопці знаходили вибухівки, снаряди, військову зброю, реставрували її, вирізали з дерева приклади, натомість тих, що погнили, лакували їх, змащували олією. Зброя зберігалась у схованці, про яку знали лише старші хлопці. Іноді покриті іржею гранати кидали до вогнища. То були дуже небезпечні іграшки, хлопці розуміли це. Вони не раз чули перестороги батьків і їхні розповіді про численні випадки загибелі дітей, які підірвалися на снарядах та мінах після війни. Проте хлопці мужньо випробовували свою долю, кидаючи гранати, й тікали як надалі від вогнища, припадаючи до землі. Яке ж то було щастя почути потужний вибух!

Одного разу викопали із землі незвичайні кулі з червоною лінією навколо патрона. Кинули до вогнища одного такого патрона, сховалися й раптом почули гучний вибух зі страшним свистом. Це було жахливо. Ватажок пастухів здогадався:

- Це кулі, які трасірують. Мені дід розповідав про них. Уночі вони залишають після себе яскравий слід. Їх використовували під час війни в нічних боях.

Таємницю про зброю передавали молодшим пастухам у певний час, лише тоді, коли старші йшли до армії або їхали з села на навчання. Про ті реліквії часів війни та небезпечні випробування зброї батьки й не здогадувалися. А ще не мали гадки вони про пов’язані із загрозою для життя їхніх дітей катання на крилах величезного млина на околиці села біля лісу. Хлопці прив’язували до крила вітряка мотузок, чіплялися за нього й крутилися по коловерті млина. То було випробування на сміливість, бо не кожен міг на те зважитися. Ці злети над землею тримались у величезній таємниці, бо якось один дідусь із села вгледів таке катання та й повідомив батькам сміливця. Наступного дня «відчайдушний герой» прийшов синій від побиття батьком. Отакі були потаємні розваги ватаги пастухів.

Коли братові Сергію виповнилося п’ять років, він долучився до ватаги хлопців на вигоні. А до того часу Анатолій мусив допомагати йому зводити халабуди в садку, супроводжувати до ставка, щоб той ловив рибу та купався, запускав із ним розмальованих повітряних зміїв. Ще одне цікаве заняття знайшли: сцяли в глиняну пилюку при дорозі та робили з тієї вологої багнюки фігурки коней, чашечки, звіряток. Коли до них із цікавістю наближалися сусідські дівчата, то ламали вербові гілочки й залицялися до протилежної статі:

- Покажи, що в тебе під платтячком? Ось бачиш, є в мене вербова паличка, зараз засуну під платтячко!

Дівчата верещали й тікали навсібіч. То були, певно, перші прояви еротики, інстинктів чоловічої та жіночої природи.



БАТЬКО

Батько працював прорабом на будівництві. Будував по всій Київській області школи. А ще любив фотографувати. Це захоплення почалось у нього, коли він відбував службу в Кронштадті. У листах до своєї матері він надсилав зроблені саморуч фотокартки.

Скільки себе пам’ятав хлопець, батько весь час робив знімки. Він фотографував свою родину, а також односельців. Знімав у будні, під час свят, у сумні часи випробувань. Батько сам проявляв та друкував знімки, і Анатолій з часом легко опанував увесь процес створення світлин. А ще батько робив фотолистівки, у виготовленні яких він використовував надписи, різноманітні візерунки, оздоблюючи фотопортрети. Листівки користувались неабияким попитом у односельців. Людям приємно було надсилати листівки зі своїми фотографіями, на яких, окрім їхніх зображень, красивими літерами було надруковано привітання зі святами. Батько вирішив спробувати розмальовувати фотолистівки акварельною фарбою. Виходило непогано. Згодом він доручив синові підфарбовувати листівки.

Через деякий час батько сам розробив технологію друку кольорових світлин. Справжню лабораторію організував. Хімічні реактиви для проявлення кольорових фотознімків батько готував за спеціальними рецептами для кожного кольору окремо. Потім суміш розчиняв у підігрітій воді, підтримуючи постійну температуру. Хлопець запам’ятав, як батько занурював світлину по черзі десь у 25 бочечках з проявлювачем, і тільки тоді фотографія набувала кольорів. Як же він радів кожного разу, коли виходило вдало!

А ще батько вправно грав на гармошці. Його запрошували грати на сільських весіллях та різних святах. Через деякий час до нього приєднався й Анатолій зі своєю «Марічкою». Батько із сином грали ще й на пляшках, в які наливали на різну мірку воду. Пляшки підвішували на мотузках до дроту, вони видавали приємні й гучні звуки. Був у них ще приятель, дядько Василь Безкровний, який грав на бубоні та знав силу-силенну народних гумористичних переспівів (частівок), з яких «рвали животи» люди на святах:

- Ох, ох, не дай Бог

Одного любить удвох.

Одна любить і коха,

Друга сльози пролива…

Як була я мала, мала

Колихала мене мама,

А як стала підростати

Стали хлопці колихати…

А у мого миленького

Руді вуса й борода,

Очі сірі та великі,

Як у нашого кота…

Мамо, мамо, люблю Гриця!

Гриць на конику вертиться,

Грицю шапка до лиця, -

Люблю Гриця-молодця…

Одного разу батько здивував малого тим, що придбав йому товстий альбом з репродукціями «Художники про війну», який коштував неабияких грошей. Цей альбом наштовхнув хлопця на ідею вирізати зображення картин художників із журналів та газет та наклеювати їх у зошит. У Анатолія ніколи не було іншого бажання, як тільки стати художником, коли виросте.

Баба Марія розповідала онукові, що його батька Миколу дуже любила прабаба Ярина. Вона була німою від народження, та якусь несамовиту любов відчувала до онука. Чекала на його листи з армії, ридала над ними, коли читала по багато разів. Так, чекаючи, померла біля вікна, виглядаючи свого Миколу. Батько власноруч виготовив для баби Ярини пам’ятник і встановив на могилі, коли повернувся додому.

Ще малий на все життя запам’ятав урок із керування автомобілем. Батько придбав новесеньке авто, червоного «Запорожця», і вирішив навчити сина водити машину. Коли малий сів за кермо, батько розповів, де «газ», а де «гальма», а потім скомандував:

- Їдь, сам керуй!

- Я ще не вмію!

- Їдь! Не бійся!

Малий і поїхав прямо у ворота, не встигнувши вивернути керма. Машина зупинилась, розбивши фару й пом’явши передню частину бампера об ворота. Малий злякався, думав, що батько буде сварити, а, може, ще й ляпасу по потилиці дасть, та той гучно зареготав. Малий теж засміявся. Двоє чоловіків сиділи в розбитому автомобілі й голосно реготали: батько й син. Вийшла з хати мати й затужила:

- О, Господи! Нова машина!

Батько із сином ще гучніше зареготали.

- Чи не подуріли ви часом?

Нічого не відповів на те батько, а мовчки віддав машину в ремонт.





ПІДЛІТОК

На перші ювілейні десять років батько подарував Анатолієві прилад для випалювання по дереву та декілька здоровенних листків фанери. Хлопець про це ніколи не просив і навіть не мріяв. Але батько чомусь вирішив, що це буде цікаво синові. І не помилився. Почався новий етап творчого розвитку майбутнього художника.

Тепер Анатолій не міг дочекатися, коли закінчиться літо, робота на вигоні, щоб піти до школи, а після уроків сидіти в своїй кімнаті й творити красу за допомогою випалювального приладу та шматка фанери або підбирати на слух на «Марічці» вальси.

Проте літо все ніяк не кінчалося, і він мусив займатися іншими справами. На випасі хлопці навчилися кататися верхи на молодих бичках, а то було справжнісіньким випробуванням на сміливість. До того ж у їхньої корови Квасолі зіпсувався характер. Якось один хлопець із ватаги показав Квасолі кулака, ту це чомусь дуже образило, і вона погналась за ним. Хлопцеві довелось непереливки, бо Квасоля гнала його кількасот метрів до води, аж доки він не булькнув у ставок. У корови були величезні роги, схожі на бичачі, як попадеш на ті роги, то ой-йо-ой! Хлопці довго реготали зі сміливця, який мокрим вилізав на берег, та потім почали по черзі навмисне дратувати Квасолю. Показували їй кулака чи дулю. Квасоля, як тільки одним оком скоса побачила це, то так по черзі й стала ганяти їх лугом, загонила на дерева та у воду. Так тривало увесь день. Від того дня, мабуть, Квасоля зрозуміла, що хлопчаки бояться її рогів, 1 відчувши, що таке є влада, корова загордилась. Вона тепер хотіла йти тільки на чолі череди. Перестала слухатись бабу Марію, яка доїла її, а за хазяїна визнавала лише Анатолія. Дід сварив Квасолю, подовгу розмовляв із нею в стайні. Корова уважно слухала ті його повчання й нотації, інколи смикаючи головою, наче не погоджуючись із дідом.

Одного разу пастухи гнали худобу додому, на чолі череди була Квасоля. Раптом, коли дійшли до Яремихи (колись дід Ярема там жив, то й назва залишилась), хати, що з обох боків позаростала дерезою, Квасоля зупинилась, а разом із нею й уся череда з 30 голів худоби. Через це вузьке місце череда щодня проходила на вигін. Квасолю штовхали, били, та вона ревла й не йшла далі. Анатолій проліз між коровами, глянув у напрямку, куди дивилась Квасоля й закляк від жаху. На старій розлогій акації, за кілька метрів від корови, висів на гілці величезний товстелезний змій. «То, мабуть, цар зміїний», - подумав хлопчина. Жах його минув, коли він розгледів жовті плями на голові плазуна:

- Це вуж, здоровенний, завбільшки метрів зо два! - крикнув хлопцям.

Пастухи завернули череду назад, озброїлись дрючками та й почали скидати вужа з дерева. Не заспокоїлись аж доти, поки не розтрощили його вже на землі на шматки. Скоса дивлячись на мертвого змія, корови на чолі з Квасолею попрямували далі.

Літо нарешті скінчилось. З початком навчального року Анатолія спіткало перше кохання. Йому сподобалась сусідська дівчина Валентина. Як на нього, вона була дуже красива, а ще тішило, що слухала уважно. В Анатолія було враження, що вона його розуміє. Щоб передати свої почуття, Анатолій звертався до пісні або до гри на гармошці. Він голосно виспівував:

- Для тебя, для тебя, для тебя

Самым лучшим мне хочется быть,

Все пути, все пути я готов обойти…

Дівчина уважно слухала пісню або гру на «Марічці», посміхалася, а потім вони разом готували домашні завдання, ходили одне до одного в гості. Це тривало досить довго. Баба Марія частенько підслуховувала їхні розмови та раділа концертам онука перед дівчинкою. Анатолій надумав зробити подарунок до дня народження Валентини у вигляді власного малюнка, випаленого на фанері. Це була картинка, на якій Буратіно сидів на півникові, тримаючи в руці золотого ключика. Хлопець захопився процесом створення подарунку. У нього виходило дуже гарно. Проте він все менше й менше приділяв уваги Валентині, бо на те не вистачало часу. Коли робота над твором була завершена, Валентина вже встигла образитись на хлопця за неуважність до неї. Картинка їй сподобалась, та не була вона від неї в такому захваті, як сам автор від своєї роботи. Так їхні відносини й зійшли нанівець. А майбутній художник все більше й більше поринав у випалювання картинок. Йому нічого не було потрібно, окрім випалювального приладу та шматка фанери, на якому він творив власний світ.

Згодом батько придбав ще одне диво - фільмоскоп. Тепер Анатолій разом із братом Сергієм дивились діафільми. Ці яскраві сюжети на білому екрані - стіні біля печі - надихнули Анатолія на створення картинок на ґрунті казок. Так улюблені герої з «Трьох поросяток», «Золотого ключика» тощо перестрибували з екрану на шматки дерева. То був насправді казковий, переповнений творчістю та напрочуд продуктивний час у його юному житті.

ЧЕКАНКА

- Анатолію Буртовий, встань! - наказав учитель математики Микола Іванович Гудзенко.

- Що, до дошки? - перелякано спитав хлопець. Взагалі-то в Анатолія були складні відносини з математикою.

- Давайте привітаємо Анатолія з народженням сестрички!

Так уперше хлопчина почув про нового члена їхньої щасливої родини. Дівчинку назвали Любочкою.

Тато взяв Анатолія до Києва, бо мати попросила придбати для сестрички красиву дитячу колиску. Отак хлопець уперше побував у столиці України. Передусім тато попрямував із сином до Києво-Печерської Лаври. Анатолій був у захваті від величної Лаврської дзвіниці, вразили його руїни Успенського храму, а екскурсія в печери до святих отців, на превеликий жаль, не відбулася, бо день був «вихідний» у дальніх печерах. Насичений враженнями, Анатолій із татом попрямував за покупками. «Юний технік» - прочитав хлопець назву на одному з магазинів, що знаходився на бульварі Лесі Українки.

- Я в цьому магазині купив тобі прилад для випалювання, - сказав батько, - там багато є чого цікавого. Подивимось?

Чого тільки не було в тому «Юному техніку»: конструктори, з яких можна було збирати іграшкові літаки, машини, будиночки, радіодеталі, кольорові вітряки! Очі розбігалися від того різноманіття, й зосередитись було досить важко. Аж раптом погляд Анатолія привабили блискучі пластинки з міді. Вони були невеличкі за розміром, як сторінки в шкільному підручнику.

- Це для чеканки, - пояснила продавщиця, - у нас і набори інструментів є для цього. А ось зразок готової вже картини, зроблений у цій техніці.

Вона показала Анатолієві картинку з випуклим зображенням бригантини з вітрилами. Хлопець знову відчув оте тремтіння, що супроводжувало його, коли йому щось дуже подобалось. Руки самі потяглись до виблискуючого ніжним дивним сяйвом витвору мистецтва. Продавщиця посміхнулась і простягнула картинку хлопцеві. Анатолій у захопленні розглядав її, пестив пальцями випуклу поверхню, потім перевернув і подивився з іншого боку.

- Так, правильно, картинку видавлюють з протилежного боку, - пояснила привітна жіночка-продавець, - до набору інструментів додається інструкція.

У батька з сином не було іншого бажання, як тільки придбати набір інструментів та мідні пластинки для чеканки, щоб спробувати створити щось красиве в цій техніці.

Саме від тієї поїздки до Києва в хаті весь час було чутно стукіт, який переривався лише тоді, коли Анатолій був у школі, виконував домашні завдання, їв або спав. Хлопець облаштувався в окремій кімнатці, щоб не заважати домашнім своєю роботою, та стукіт чутно було далеко за межами їхньої хати. Батьки дивились телевізор під той стукіт, заколисували маленьку Любочку, сварили брата Сергія, під той стукіт жили своїм життям дід із бабою. А для Анатолія вся цікавість і пристрасть зосередились на виблискуючому мідному віконці в світ його мрій і краси. Він сам розробляв сюжети майбутніх чеканок. Дещо він перемальовував із репродукцій у журналах чи альбомах, щось придумував сам. Його приваблювали зображення королев, красунь, а також човнів, дельфінів, птахів та квітів.

- Що то за дятел у вас весь час стукає? - запитували цікаві сусіди.

Коли мати сердилась на той стукіт, то батько відказував їй:

- Не чіпай його! У нього виходить! Я навіть і не сподівався, що син так скоро й вправно опанує цю техніку.

Анатолія почали залюбки запрошувати на дні народження шкільні товариші, особливо дівчата, бо він дарував їм неймовірно красиві чеканки. І вчителі в школі на всі свята отримували подарунки від Анатолія, зроблені саморуч. А ще він зрозумів, завдячуючи чеканці, як треба справно клепати косу. Це була ціла наука, навіть мистецтво. Потрібно було вибрати правильний кут, під яким витягувався метал молотком. Саме за це вміння його заповажав дід Федір, а люди з села часто звертались до Анатолія поклепати косу.

ЗАОЧНИК

Читати книжки його привчила мати. Вона змалечку садовила хлопчика поряд, брала книжечку з цікавими та яскравими малюнками, і разом вони поринали в чарівний світ. Коли Анатолій навчався вже в школі, то улюбленою книжкою стали «Тореадори з Васюківки» Всеволода Нестайка про гумористичні пригоди корови та хлопчаків. Він так реготав, коли її читав, що аж лякав батьків та діда з бабою.

- Сміється до всцикачки! - казала баба Марія.

Та й самі вони так само сміялися, коли всі разом уголос читали «Кайдашеву сім’ю» Нечуя-Левицького. У їхній родині ті читання стали доброю традицією.

Коли батько придбав фільмоскоп, то улюбленим заняттям для Анатолія й молодшого брата Сергія стали перегляди й читання під малюнками текстів численних діафільмів, які купував батько. А от коли Анатолій навчався вже в середніх класах, він захопився книжками про художників. Він перечитав усе, що було в шкільній бібліотеці на цю тему. «Жизнь замечательных людей» - ця серія книг викликала у Анатолія тремтіння у всьому тілі. Клод Моне, Ван Гог, Пікассо, Рєпін, Айвазовський і багато інших постатей ставали по черзі частиною його життя. Він захоплювався ними, розшукував репродукції із зображенням їхніх картин, потім наклеював їх у великий зошит і годинами міг переглядати та милуватися ними. Батько, як міг, підтримував синове захоплення, купуючи йому альбоми з репродукціями видатних художників, а також книжки з серії «ЖЗЛ».

Коли Анатолій був уже у восьмому класі, то натрапив на повідомлення в газеті - запрошення до навчання в заочному Московському народному університеті імені Крупської. Він написав до університету листа. Отримав відповідь, що до університету приймаються всі бажаючі навчитися малювати, треба тільки надіслати копії документів про середню освіту. Анатолій не вагався ні хвилини, підробив документи, що буцімто він має атестат зі школи та приписав собі два роки життя. Надіслав «липові» документи й став чекати. На його подив, надійшов лист із повідомленням про зарахування його до лав студентів. Яке це було щастя!

Підручники з університету надсилали поштою. Треба було за них платити 80 карбованців на рік. Проте батько з радістю погодився допомагати юному студентові. В Анатолія були тепер заочні вчителі, які вчили його малюнку та живопису: Ліморенко та Єфремова. З університету надходили завдання від педагогів, існував план, за яким він повинен був надсилати свої роботи. Ті, що діставали оцінку «5», не поверталися, а роботи з нижчою оцінкою надсилалися зі слушними зауваженнями. Він мав свій студентський номер -196, під яким його знали в Москві! Це навчання тривало два роки. За цей час він самостійно виготовив собі мольберт, почав освоювати техніку акварелі та живопису олійними фарбами. Та все ж заочного навчання для нього було замало, і тому після закінчення середньої школи він спробував вступити до художнього училища в Києві. Усі творчі іспити він склав блискуче, а от із математики отримав «2». Проте ректорові училища дуже сподобався здібний хлопець, і він підійшов із проханням виправити оцінку з математики до викладача, але той навідріз відмовив:

- Що я буду з ним робити? Що стосується математики, то цей Буртовий безнадійний! Навіщо мені потрібен такий головний біль?

Анатолій повернувся додому й почав шукати в довідниках

художнє училище, де не треба було складати іспит з математики. Знайшов у Дніпропетровську. Ледве вистачило сил чекати цілий рік. Батько влаштував сина на роботу в

Миронівський будівельний комбінат художником-оформлювачем. Там працював художником батьків товариш Володимир Сіроштан. Як виявилось, він свого часу теж навчався у заочному Московському народному університеті імені Крупської, тому йому було про що розказати:

- Тобі треба здобути справжню освіту. Заочне навчання - то не навчання для художника, то тільки заради «корінця». Ти повинен їсти не сам хліб, а щоб на ньому було масло з червоною або чорною ікрою, а для того треба вчитися на стаціонарі. Почни з училища, а потім обов’язково вступай до інституту. Щоб стати справжнім художником, треба багато вчитись і працювати. Я в своєму житті теж прагнув більшого, тепер шкодую, що через сімейні обставини не здобув справжньої освіти. От тому їм хліб без ікри.

Анатолій наполегливо готувався до вступних іспитів у Дніпропетровське художнє училище.

А за цей час сталася подія, яка засмутила всю родину: корова Квасоля постаріла (їй виповнилося 16 років), захворіла, й постало питання вести її в забій. Не треба зайвих слів, щоб зрозуміти, що Квасоля стала членом їхньої родини за всі ці роки. Вона мала свій особливий характер і звички. А дід Федір в її особі мав собі в стайні сердечного слухача його сповідей.

- Корови стільки не живуть, - казали сусіди. - Вона скоро здохне у вас на очах. Ведіть її на бійню, щоб не бачити, як помирає.

Бабі Марії наснився сон: начебто корова Квасоля, йдучи з випасу, упала на купу буряків біля хати й здохла. Бабин сон сприйняли як знак. Усією родиною прийняли рішення відвести Квасолю на бійню. Дід Федір вивів корову зі стайні. Вона подивилась на всіх своїх рідних, що зібрались її випроводжати, і… сльози потекли з величезних, наповнених тугою очей. Це неможливо було витримати, почали ридати та причитати всією родиною разом із коровою. І раптом від її голови відпав величезний ріг і покотився під ноги дідові Федору. Корова хитнула головою, неначе хотіла струсити з очей сльози, і попрямувала з рідного двору. Дід Федір казав, що з її очей котилися сльози аж до самої бійні.

- Я ніколи не бачив, щоб так плакала корова, - казав дід. - Хто скаже, що тварини нічого не розуміють?

Той ріг дід Федір приладнав до коси замість ручки, а як косив, то кожного разу згадував свою душевну подругу, втираючи сльозину, що всякий час зривалася з очей.

Для Анатолія ця подія була прощанням не тільки з улюбленицею Квасолею, а чимось набагато більшим: це було прощання з дитинством, з яким тісно була пов’язана ця неймовірна корова. Завершувалась якась частина його життя, попереду на нього очікувало щось зовсім інше.

Ледве дочекавшись наступного року, Анатолій поїхав до Дніпропетровська. Виборюючи конкурс серед десяти осіб на одне місце, він блискуче склав іспити й був зарахований до училища на стаціонар. Анатолій не тямив себе від щастя! Художник! Він буде справжнім художником! Саме слово «художник» викликало в нього трепет у серці, він навіть не міг повірити в своє щастя, відчуваючи гордість за самого себе. Емоції переповнювали його. Чи буде він колись у майбутньому такий же щасливий, як нині, коли знайшов у списку зарахованих до училища своє прізвище?! Анатолій стояв біля дошки зі списками і радів, коли раптом почув страшний крик, він рвучко озирнувся: під колесами автомобіля лежала розчавлена дівчина. Як з’ясувалося потім, дівчина кинулася під машину, після того, коли не знайшла себе в списку зарахованих до навчання в художнє училище міста Дніпропетровська.

ХУДОЖНЄ УЧИЛИЩЕ

Як приїздив на літні канікули, то всі товариші в селі, знаючи, що Анатолій - справжній художник, зверталися до нього з проханнями щось намалювати. Часто малював на воротях квітки олійними фарбами. Прохання іноді були досить несподіваними. Одного разу до нього звернувся хлопець із проханням, щоб Анатолій намалював на передньому склі мотоцикла Богородицю. Художник залюбки взявся до роботи. Богородиця вийшла на славу, її лик було здалеку помітно, коли водій мчав відчайдух на своїй «Яві». Власник незвичного мотоциклу зухвало зупинявся перед бабами біля крамниці:

- О, Господи, Пресвята Богородице! - хрестилися баби й хитали головами. - Хіба можна зображати лик Пречистої будь на чому? Хто це зробив? Це гріх!

- Релігія - це опіум для народу! - зухвало кричав бабам сміливець, власник мотоциклу, й мчав далі.

Малювати ікони на мотоциклах та шлемах стало модним серед сільської молоді. До Анатолія вишиковувалася черга з власників мотоциклів. Це був перший успіх молодого художника серед цілого прошарку молоді на селі та перші зароблені гроші! Лик Богородиці й Сина Божого Ісуса Христа прикрашав водійські шоломи та мотоцикли з різних боків. Згодом баби прийшли до батьків Анатолія з проханням припинити це:

- Бог усе бачить, коли б біди якої ваш син на себе не наврочив!

Довелося покінчити з отим «гріховним» живописом, та незабаром уже й літо скінчилося, час було повертатися до Дніпропетровська в гуртожиток.

Після приїзду до училища спіткало його кохання. Разом із юними художниками в гуртожитку мешкали студенти театрального, культпросвітнього та музичного училищ. Якось на концерті на честь Жовтневої революції, що проходив у гуртожитку, Анатолій побачив струнку русяву дівчину. Ця дівчина грала на бандурі та співала тоненьким голосочком пісню на вірші Тараса Шевченка «Реве та стогне Дніпр широкий». Вона дуже старалася, проте її голос тремтів та зривався на верхніх нотах. Анатолій співчував їй, і йому було аж трохи ніяково за той її спів. Після концерту він підійшов до неї:

- Не хвилюйтеся, ви добре заспівали!

- З чого ти взяв, що я хвилююся? - зверхньо глянула на нього русявка.

«Вона, певно, вважає, що добре співала, - промайнуло у голові в хлопця, - який же я був дурень, що хотів її підтримати!»

З того вечора він вже не міг не думати про неї. Дізнався, що звати її Оксаною. У Анатолія з’явилась мрія зробити для дівчини подарунок, намалювавши щось дуже красиве. Він знав, що його картини подобались усім дівчатам, і тому вирішив, що за допомогою своєї творчості обов’язково колись знайде шлях до серця красуні Оксани. «А що найбільше люблять дівчата? Мабуть, квіти. Цікаво, а які квіти полюбляє Оксана? Я намалюю по одній квітці з усіх, що знаю і бачив колись. Це буде квіткове мереживо на великому полотні. Серед цих квітів будуть і ті, що їй подобаються!» - подумав закоханий художник і взявся до справи. Малювати вирішив олійними фарбами. Потайки він милувався Оксаною, та більше не наважувався до неї підійти, малював подарунок. Вишукував у журналах зображення квітів, збирав листівки з ними, перемальовуючи на полотно. А ще купував на базарі за гроші, заощаджені від студентської стипендії, по одній чарівній квітці. Вони подовгу стояли в склянках на підвіконні в кімнаті гуртожитку. Коли прийшла весна, то малював квіт яблуневий та абрикосовий, перші проліски, кульбабки та конвалії. Домальовував картину влітку, коли квіти буяли на клумбах та навколо хат. Мати любила насаджувати квіти біля паркану. Він малював мамині чорнобривці й паничі, лілеї та троянди, гладіолуси, жоржини, а особливо йому подобалися мальви. Мати раділа за сина, за його почуття й за те, що так красиво й романтично її дитина хоче освідчитися в коханні. Нарешті подарунок було завершено. Це була надзвичайно красива картина. На величезному(1х1,5) полотні густо рясніли різнобарвні квіти, як результат його закоханості. Вдалині, у мережеві квітів, стояла освітлена сонцем біленька хатинка, схожа на батьківську хату в рідному селі. Він власноруч виготовив для картини красиву раму.

Та підійти до дівчини з подарунком Анатолій все ніяк не наважувався. Через друзів він дізнався, що в Оксани скоро буде день народження. «Гарна нагода зробити подарунок», - подумав Анатолій. Він із нетерпінням чекав того дня, та з прикрістю дізнався, що Оксана поїхала святкувати день народження до матері в село. Анатолій прийняв рішення їхати за нею і там вручити картину дівчині. Так він і вчинив. Дізнався, в якому селі вона мешкає та як до нього добиратися, та й вирушив. Прибув на місце призначення. На подвір’ї лунала музика, під навісом стояв святковий стіл. Анатолій наблизився до Оксани. Вона щиро здивувалась, проте швидко опанувала себе:

- Чого тобі?

- Хотів привітати з днем народження, приготував подарунок, - і простяг дівчині картину. Вона мимохіть зирнула на неї.

- Хто це? - спитала жіночка, що підійшла до них. Вона була схожа на Оксану. «Мабуть, Оксанина мати», - промайнуло в голові художника.

- Та це хлопець із художнього училища, разом у гуртожитку живемо. Я навіть і не знаю, як його звати! Увесь час витріщається на мене! - відповіла матері русявка-бандуристка. - Ось картину в подарунок намалював! Ці художники тільки й здатні, що картини дарувати!

- Запрошуй гостя до столу! Можна подивитися на подарунок? - мати Оксани уважно стала розглядати квіткове мереживо на картині. Очі її засяяли, на обличчі з’явилася лагідна посмішка.

- Це дорогий подарунок, - тихо сказала вона Анатолієві, дивлячись прямо у вічі.

Оксана попрямувала до гостей.

- Приєднуйся до них, - запросила мати.

Анатолій відчував себе зайвим та скутим серед гостей Оксани. То були її давні подруги та шкільні друзі, у них було багато спільних інтересів. Анатолій повернувся до матері Оксани, яка весь час знаходилась осторонь молоді із запитанням:

- А о котрій вирушає автобус до Дніпропетровська з вашого села?

- Завтра, о шостій годині ранку, - відповіла жінка і, побачивши розпач на обличчі хлопця, запитала: - Тобі немає де зупинитися? Можеш переночувати в нас.

Анатолій ледве витримав самоту, напругу й ніяковість на дні народженні коханої дівчини. Він так мріяв про неї, про цю зустріч, майже рік готувався! Хлопець був вражений байдужістю дівчини й так стомився від того всього, що як тільки мати Оксани завела його до малесенької кімнатки, де йому довелось ночувати, він ледве зміг підтримувати розмову з привітною жіночкою. Аж лишень вона вийшла з кімнати, Анатолій одразу заснув.

Снилося йому, що Оксана в розкішній машині проїхала повз нього, а він кричав їй навздогін, здається, щось про кохання.

Зранку його розбудила Оксанина мати. Снідати Анатолій відмовився і, не побачивши дівчини, поплівся до автобусної зупинки. На душі було огидно. «Нічого, - втішав він сам себе, - ми тепер вже знайомі, і я до неї в гуртожитку підійду».

Анатолій купив торт, квіти й наважився завітати ввечері до своєї симпатії, як тільки лише дізнався, що вона повернулася з села. Оксана зверхньо глянула на нього, коли Анатолій увійшов до кімнати, де мешкали, крім неї, ще дві бандуристки, й сказала:

- Ну що ж, коли ти вже приніс торт, то будемо пити чай!

Дівчата почали накривати на стіл.

- Ти якийсь не сучасний: не куриш, не п’єш горілки, мені соромно було за тебе перед моїми друзями з села. Ти занадто вихований. Мені з тобою не цікаво, - вичитувала Оксана. Сусідки по кімнаті почали хихотіти. Ошелешений цим зізнанням, Анатолій не повірив власним вухам. Серце його як хтось начебто стиснув залізними щелепами.

- Пий чай, - Оксана простягнула йому склянку.

Хлопець відпив трохи й здивовано зауважив:

- Ти переплутала цукор із сіллю, чай солоний.

- Я навмисне так зробила, щоб ти відчепився від мене.

Анатолій вибіг геть із кімнати бандуристок. Довгий час у нього було гірко на душі від спогадів про своє захоплення. Він мучив себе питанням, чому і за що вона так із ним обійшлася? Потім згадав, як мати Оксани розповідала йому, що Оксана в неї єдина дитина, про те, як вона з малою дочкою пішла від батька дівчинки, бо він знущався з них.

«Мабуть, вона мститься всім чоловікам за ті приниження від батька», - раптом спало на думку хлопцеві. А взагалі «все, що робиться, то на краще», - згадав він вислів матері, і так йому закортіло поїхати до своєї родини, до рідного села Гулі, де завжди панували любов та повага один до одного.

СТУДЕНТ

В училищі уроки академічного малюнку та живопису проходили під супровід найкращих зразків класичної музики: Чайковського, Шопена, Баха, Моцарта, Вівальді та інших. Така була традиція. Живопис і малюнок викладали педагоги Олександр Ніколєнко та Іван Щедров. Постійною натурницею була Тамара, її навіть називали заслуженою натурницею. Перед тим, як оголитись, вона просила склянку червоного вина, роздягалась і розповідала анекдоти про художників:

- Дама запитує в художника, який малює її портрет: «А мій портрет насправді буде чудовим?» «Немає сумнівів, ви себе навіть і не впізнаєте»… Ще один анекдот:«Дама звертається до художника: «Скажіть, ви зможете мене намалювати в оголеному вигляді?» «Немає нічого простішого», - радіє художник і починає швидко роздягатися…

А ось ще: молодий художник поцілував натурницю. Вона зробила вигляд, що ображена: «Ви цілуєте всіх своїх натурниць?» «Ні, ти перша», - відповідає художник. «А скільки їх у вас було?» - питає натурниця. «Чотири: цибулина, картоплина, склянка і ти»… Ой, ще згадала анекдот: якось професора Академії мистецтв запросили на весілля до однієї з натурниць. Маститий художник, уперше побачивши її вдягненою, нахилився до колеги та пошепки сказав: «Ніколи б не подумав, що вона настільки приваблива!»

Іноді приходив натурник, якому виповнилось вже 92 роки, - Марк Бритвін, єврей. Всі знали, що він заповідав після смерті зі свого тіла зробити кістяк для вивчення студентами анатомії. Марк був одинаком, мешкав при училищі, був дуже добрим і щедрим, кожного разу купував цукерки і роздавав студентам за гарні оцінки.

А ще однією традицією в училищі було ходити о шостій годині ранку на завод імені Петровського малювати сталеварів або як з ковша ллється розпечена сталь. А о дев’ятій годині на них чекав викладач, який підбивав підсумки здобутків майбутніх художників. Кожного разу будь-хто зі студентів міг стати першим. То був своєрідний мистецький конкурс. Треба сказати, що частенько роботи Анатолія були найкращими серед однокурсників. Успішними також були тренування в стрільбі з гвинтівки, далось-таки взнаки багаторічне спілкування зі зброєю на вигоні серед пастухів. На спортивних змаганнях з-поміж студентів творчих училищ Анатолій посів перше місце.

Проте були й прикрощі в навчанні. Викладача математики Алієва Кадира Алієвіча дратувало те, що Анатолій розмовляв виключно українською мовою:

- Чево ви сюда прієхалі? Вам бурякі в селє сажать!

Його виводило з себе, коли Анатолій давав відповіді з фізики:

- «Електромагнітна індукція». Якщо взяти ошурки і …

- Вон отсюда! Какіє такіє ошуркі? Опілкі, олух, опілкі, а нє ошуркі! Научись на нормальном язике говоріть!

Одного разу в чоловічому туалеті училища над унітазом з’явився величезний малюнок орла з розгорнутими крилами й напис: «Я как горний орьол сіжу на краю унітаза» і підпис «Кадир». Після того Кадир Алієвич ще суворіший став до студентів. Прискіпливо вдивлявся в очі Анатолієві. Доводилось нашому герою неодноразово перескладати заліки та іспити з математики та фізики, хоча насправді він не мав жодного відношення до того малюнку.

У гуртожитку студенти жили весело, влаштовуючи гучні свята. Молодь із театрального та музичного училищ ставили «капусники», а художники оформляли святковий зал. Потім були танці до нестями.

В училищі Анатолій здружився з Едіком Бєльскім і Юрком Юрченком. Хлопці були працьовитими, веселими й талановитими. А через якийсь час до них долучилися Мирослав Капотієнко та Світлана Шевченко. Ото була весела компанія! Разом запрошували до художньої майстерні при гуртожитку красивих дівчат із театрального училища й малювали їх з натури. Пригощали дівчат цукерками та вином, слухали «Аббу», «Пінк Флоїд» і танцювали.

На одному курсі з Анатолієм навчалося лише троє дівчат, решта були хлопці. Староста курсу Костя Мартинов запропонував усім за будь-яку погану поведінку або лайку платити до загальної скарбнички по одному карбованцю. Усі погодились, придбали величезного сувенірного кота-карнавку і справно кидали туди гроші за свої провини. Одного разу кота знайшли розбитим і спорожнілим, почали шукати крадія. Згодом староста Костя признався, що пропив гроші разом із старостою паралельного курсу. Довго сміялись потім над цією історією всі разом.

На другому курсі училища Анатолій захопився образом Дон Кіхота й зробив серію офортів сухою голкою на цинку ілюстрацій до цього твору. Перший досвід мистецтва офорту ледь не коштував йому втрати здоров’я. Справа в тому, що в процесі взаємодії цинку й сірчаної кислоти випаровується кислота у вигляді зеленого диму. Анатолій, вивчаючи самотужки техніку офортів, не знав, що це небезпечно робити в приміщенні, бо можуть бути негативні наслідки для здоров’я. Він наковтався зеленого диму, йому запаморочилось у голові, потемніло в очах, і він втратив свідомість. На щастя, друзі знайшли його в майстерні, викликали невідкладну допомогу та все обійшлося. Проте дебют Анатолія щодо офортів не минув марно. За цю серію графічних монотипій він став переможцем конкурсу в художньому училищі й дістав нагороду у вигляді набору олійних фарб та чотирьох полотен для живопису.

На практику студентів художнього училища повезли до художніх музеїв Москви та Ленінграда. Два тижні перебували в полоні картин Третьяковської галереї та Ермітажу. Від емоційних вражень після перегляду шедеврів живопису в Анатолія кожного разу дуже боліла голова .

На канікули, як завжди, приїздив до батьківської хати, до своєї родини.

Якось захотілось Анатолієві написати олійними фарбами місячну ніч у рідному селі. Він читав колись в «ЖЗЛ» про Ван Гога, як той малював уночі. Наслідуючи улюбленого художника, Анатолій закріпив на брилі три свічки, одягнув його на голову і пішов малювати.

Містичне сяйво повного місяця… Усе навколо видно, тіней немає, біла хата вночі світиться, ореол навколо місяця райдужний… Краса! Анатолій запалив свічки на брилі й почав працювати. Фарби якось по-особливому світилися під місячним сяйвом і при свічках. Працював у захваті, емоції переповнювали молодого художника. Ще трохи, і буде світанок. Треба встигнути до світанку намалювати картину! Раптом побачив унизу, біля верб, гурт людей. Щось між собою тихо говорять, на нього руками показують. Потім почув:

- Толю, це ти?

- Я.

- Тьху на тебе! То художник, Толя Буртовий! Щоб ти провалився! Налякав нас!

І тут тільки до Анатолія дійшло, що, мабуть, страшненьку картинку побачили доярки, які рано йшли доїти корів на ферму.

- Чудо стоїть зі свічками на голові! Здуріти можна! Такого ми зроду не бачили! Злякались, не наважувались іти, а обійти неможливо, бо якраз на стежці до ферми стояв! Думали, чи не чорт який там! - реготали Галька й Мілька, розповідаючи Анатолієвим батькам про нічну пригоду.

Якось мати сказала:

- Там художники приїхали з Києва. Малюють наше село. Піди, познайомся!

Побіг шукати. Знайшов. Під млином стояли, малювали.

- Ви художники?

- Так, ми з Києва. Ми тут на творчому пленері, присвяченому сільському господарству. Я - Микола Стратілат.

- Невже? А я знайомий із вашими творами. Ви гравюри ріжете. Я їх навіть із газети вирізав, наклеював у альбом. Мені дуже подобаються ваші роботи.

- Розкажи мені про себе, - попросив Стратілат.

- Я навчаюся в художньому училищі в Дніпропетровську. Може, мої роботи подивитесь? Ми запрошуємо вас до себе на вечерю!

Увечері художники завітали до родини Буртових. Мати з бабою накрили стіл. Коли Анатолій показав свої роботи, Микола Стратілат щиро здивувався:

- Боже, які гарні роботи! Приїжджай до Києва, в мою майстерню, ось адреса.

А ще приємно було Миколі Стратілатові подивитись альбом, у якому Анатолієм були зібрані всі його репродукції гравюр, надруковані в газеті «Київська правда».

Через декілька днів Анатолій поїхав у Київ до відомого художника-графіка.

- Андріївський узвіз 34-в, - прочитав він на аркуші паперу адресу.

Андріївський узвіз… Від Андріївської церкви донизу в’ється, як річечка, легендарна вулиця митців та художників. Усюди продають картини, вироби народних майстрів, сувеніри, прикраси. Люди щось купують, посміхаються, радіють, дякують. Такої щирої атмосфери немає більш ніде в Києві. Старовинна архітектура будинків на цій вулиці затишна й зворушливо красива.

Микола Іванович Стратілат радо зустрів гостя. Майстерня художника справила на Анатолія неабияке враження. Полиці з книжками та альбомами, на столі - інструменти для виготовлення графічних робіт, фарби, пензлі, на стінах - готові роботи. Микола Іванович розповів про будинок, в якому знаходилась його майстерня:

- Цікавою є історія цього будинку. Він один із найдавніших на Андріївському узвозі, можна сказати, - патріарх узвозу. Його побудував у 1813 році польський письменник і поет, сучасник Пушкіна і Міцкевича, що був знайомий з ними, Міхал Грабовський. Цей поляк займався історією України і видав книгу польською мовою «Україна давня і нинішня», брав участь у розкопках курганів Перепет і Перепетиха під Фастовом. Міхал Грабовський співпрацював з Пантелеймоном Кулішем. Саме Пантелеймон Куліш познайомив польського літератора з Тарасом Шевченком. Тут бував історик Микола Костомаров. Тарас Шевченко з Кирило-Мефодіївськими братчиками збирались тут під час святкування Великодня й Різдва. Свого часу в будинку мешкали ченці й священики з Андріївської церкви. Згодом у цьому будинку перебували викладачі університету Святого Володимира. У кімнаті, де зараз моя майстерня, мешкав професор університету на прізвище Кейзма, турок за походженням. А творчими майстернями Спілки художників ці приміщення стали лише в 1975 році. Цей будинок між собою художники називають «Ноєвим ковчегом» за щиру й творчу атмосферу та спорідненість світоглядів і вподобань між художниками й за те, що майстерні відкриті для всіх бажаючих, для будь-яких відвідувачів.

Анатолій не зміг втримати своїх емоцій і сказав від щирого серця:

- Як хочеться тут колись працювати, мати свою майстерню!

Його щирі бажання були-таки почуті тієї миті десь там, Нагорі. Пройде зовсім мало часу, й Анатолій Буртовий буде мати тут свою майстерню впродовж 20 років (від 1987 до 2007 ), аж до того сумновідомого підпалу майстерень нелюдами, яких обов’язково покарає Всемогутній, почувши й моє щире від серця на те бажання.

ІКОНИ

Службу в армії Анатолій проходив у Баку як полковий художник. Разом із двома солдатами-художниками за час служби розмалював на плацу вздовж Каспійського моря монументальну роботу (понад двісті метрів у довжину й шість метрів у висоту), яка мала призначення прославляти честь і могутність Радянської Армії. Саме в цей час відправляли солдат до Афганістану. Одного разу Анатолія викликав до себе начальник штабу й сказав:

- Толю, я робитиму все, щоб тебе не забрали в Афганістан, залишу в Баку, бо ти мені потрібен як художник.

Анатолієві насправді поталанило, бо якби не те малювання, то була б іншою історія його життя.

Протягом усієї служби в майстерні полкових художників жила маленька собачка -«блондинка», яку назвали Малишка. Собачка обрала собі Анатолія за хазяїна, а він говорив про неї:

- Моя подружка!

Після закінчення служби Анатолія Малишка ще залишалася деякий час у майстерні, але так сумувала за своїм хазяїном, що через місяць її не стало, померла від туги.

Разом із Анатолієм служив Сергій, хлопець із Загорська, який розповів молодому художнику про іконописну школу при монастирі в його рідному місті. Сергій запрошував Анатолія до школи вчитися малювати ікони (він сам мріяв туди потрапити), а ще розповідав про переваги чернечого життя перед світським. Анатолій не раз замислювався над цією пропозицією, проте переважило бажання навчатися живопису саме в Україні, до того ж він не хотів від’їжджати далеко від своєї родини:

- Я не зможу без рідної мови, без матері, без України! - дав Анатолій остаточну відповідь Сергієві із Загорська.

Проте захоплення іконописом вилилось у колекціонування Анатолієм ікон. Після закінчення служби в армії він робив індивідуальні експедиції за іконами до сусідніх сіл:

- Доброго вам дня! Я з Гулів, знаєте Марію та Федора? Я їхній онук. Я художник, роблю експедиції, розшукую ікони старих майстрів. Буду ваші ікони копіювати. Якщо вам сподобається, то залишу вам свою копію, а оригінал ви мені подаруєте. Добре?

Баби лізли на горище, зносили звідти старі ікони, поточені шашелем, а Анатолій їх копіював. Бабам більше подобались нові ікони, написані художником. Тому дякували і, зачаровані його чудовою роботою, виймали зі скринь, зносили з горищ і віддавали йому старовинні ікони, літографії вже просто так, без копіювання. Коли Анатолій писав ікони, то святив дошки в церкві, постився, набував урівноваженого «нульового» стану, писав із молитвами, усе намагався робити за канонами, про які вони не раз розмовляли з Сергієм із Загорська. Якщо працював над іконою, то вже не міг писати живописну картину, бо живопис не напишеш у стані рівноваги, потрібні емоції, враження.

Не зібрав колекції. Запалу вистачило десь на 20 ікон, а потім батько сказав:

- Ікони «роздирають» хату, вони повинні бути в церкві.

І поніс батько дарувати найбільшу ікону «Тайну вечерю», написану на бичачій шкірі, у Владиславську церкву. Вона й досі там знаходиться. А величезну старовинну ікону, порубану шаблею по діагоналі через увесь лик Богородиці, Анатолій сам повіз у Київ до настоятеля храму Бориса і Гліба, отця Юрія Бойка, аби її передати церкві. У правому куточку внизу ікони було зазначено: «Сія святая ікона написана в монастирі святого Пантелеймона в Єрусалимі і подарована руській церкві». Реліквія серйозна. Перед поїздкою до Києва наснився Анатолієві сон, буцімто хтось говорить йому: «Не віддавай цю ікону, в ній багато золота, будеш багатий!» Уві сні Анатолій бачив, як вказують йому на схованку в тій іконі, де знаходяться золоті старовинні монети. Анатолій прокинувся, став вдивлятися в ікону (вона насправді була дуже важкою), але схованки не знайшов, тому сприйняв сон як «спокусу» та й повіз ікону до Києва, аби передати в храм. Нині вона висить у вівтарі храму.

Багато подарунків зробив Анатолій мистецтвознавцям та друзям у вигляді ікон та літографій, у самого майже нічого й не залишилось.

Іноді йому замовляли написати ту чи іншу ікону. Він робив це із задоволенням, за всіма канонами, проте помітив, що написання ікон впливає на його життя досить дивним чином: як начебто сам Всевишній починає прискіпливо вдивлятися в його серце й душу. Під тим Божим поглядом Анатолій чітко починав бачити свої вади й помилки, у нього з’являлося бажання до самовдосконалення й прагнення до довершеності в стосунках з оточуючими. Цю закономірність Анатолій виявив якось сам, і після того вже писав ікони з бажанням, аби Бог допоміг йому видалити з повсякденного й творчого життя непотріб.

Проте найголовнішим у творчості Анатолія було написання живописних картин та графіки. Щодо графіки, то величезний вплив на нього мало спілкування з Миколою Стратілатом, який став йому і другом, і вчителем. Графіка органічно переходила в живопис і навпаки: вони перепліталися між собою, створюючи неповторний дивосвіт художника Анатолія Буртового.



МОЗАЇКА

Колись, ще замолоду, Анатолієві наснився яскравий сон: будинок, розмальований дивовижними квітами й чудернацькими птахами, кругле віконце під стелею, як прообраз сонця за давніми трипільськими традиціями, й усміхнене обличчя привітної жінки в тому вікні. Жінка посміхалася йому, Анатолію. Він одразу відчув спорідненість із цією жінкою та велике взаємне кохання. Серце в його грудях стало всеосяжним і обійняло, як сонце промінням, усю землю. Він відчув себе щасливим. Та, на превеликий жаль, це був лише сон, і він прокинувся. Проте довго ще на душі в нього було радісно й млосно до щему після того сну. Минув час…Анатолій здобув вищу художню освіту, багато всякого різного було в його житті: він став визнаним художником зі своїм, лише йому притаманним стилем, пережив невдале одруження, злети й падіння духу… Проте завжди з ним був той сон й усміхнене обличчя жінки, яке надихало його кожного разу на написання нових картин. Вона була його Музою, його Мрією. На рівні підсвідомості він чекав на неї. Він вірив, що колись ця жінка зі сну прийде в його життя. Про це він мріяв довгі роки. Інтуїція йому не зрадила. 25 квітня, коли рясно цвів бузок на пагорбах Андріївського узвозу та буяла весна надворі, до його майстерні нарешті увійшла Вона. Він одразу впізнав її.

- Світлана, - назвала Вона своє ім’я.

Від її голосу стало тепло й затишно на душі. Анатолій почав показувати їй свої живописні картини з серії «Сенс життя». Уперше бачив художник таку реакцію на свої твори. Здавалося, що Світлана відчуває кожен порух його душі під час створення тієї чи іншої картини. Вона в захопленні вдивлялась в образи, створені на полотні, радіючи з того, що вони збігалися з її власним сприйняттям життя й творчості. Сльози злетіли з її очей, коли побачила картину «Люди, що переходять в хмари». Анатолієві стало зрозуміло, що ця жінка багато чого пережила в своєму житті. Відверто й щиро вона почала розповідати про себе. Виявилося, що вона актриса, співачка, вдова відомого українського кінорежисера, має двох синів-близнюків. Ця жінка наче випромінювала світло зі своєї душі, очі її сяяли. В Анатолія з’явилось нестерпне бажання доторкнутися до неї. Коли він наблизився, то раптом все його єство наповнилося спокоєм і легкістю. Він відчув ніжність і гармонію в своєму серці. Вона пильно подивилась на нього і посміхнулась.

- Мені так добре й легко з вами, начебто знала вас завжди! - сказала невимушено й щиро.

Після того, як вона залишила майстерню, Анатолій уже не міг не мріяти про цю жінку, про нову зустріч із нею. Він увесь час думав про неї, її сяюче обличчя переслідувало його уяву. Вирішив: треба обов’язково її намалювати!

І він малював… Музу, Кохану, Єдину… Він закохався. І бажав, і боявся нової зустрічі з нею. Та вона несподівано сама зателефонувала:

- Я в полоні ваших картин, вони в мене перед очима стоять, хотілось би ще раз побачити їх. Хочу перевірити, чи буде таке ж саме враження, як від першого разу.

Анатолій не тямив себе від щастя… Прийшла, знову дивилася на картини сяючими очима, а потім сказала:

- Це щось неймовірне. Жодного разу не пам’ятаю такого враження від живописних полотен, яке справили на мене ваші. Мені здається, що якби я була художницею, то я би так само малювала, як і ви. Знаєте, мені вчора наснився сон, як я ніби дивлюсь у люстерко й бачу спочатку себе, а потім раптом ваше обличчя з’являється замість мого, і таке я раптом велике щастя відчула! То було неймовірно сильне почуття радості, якоїсь неземної любові, що аж спало на думку: мабуть, таке відчувають душі людей, коли Додому повертаються, туди, Нагору.

У Анатолія одразу з’явилось бажання подарувати цій жінці найкращу свою картину, він кинувся вибирати, але Світлана зупинила його:

- Не треба! Це дуже дорогий подарунок. Коли в мене буде можливість, я придбаю ту картину, яка мені припаде до серця. Це для мене буде краще, буду більше цінувати. Адже ми

по-справжньому цінуємо лише те, за що платимо…

Анатолій зголосився провести Світлану до автобусної зупинки, бо вона мешкала на Печерську. Вони разом спускалися по Андріївському узвозу на Контрактову площу. Анатолій знову відчував щось дивне: коли він наближався до Світлани, торкався її руки, то з’являлася внутрішня цілісність, спокій і довершеність. Вони прийшли на зупинку, але Анатолій не в змозі був відірватись від цієї жінки, він зайшов разом із нею до автобусу:

- Я на наступній зупинці зійду!

Але не зміг вийти ні на наступній, ні надалі… Підійшли до її будинку:

- Мені треба вигуляти Стенлі, нашого песика. Зачекайте, я зараз вийду з ним, - сказала Світлана.

До Анатолія підбіг рудий красень кокер-спанієль. Дружньо привітався з ним, облизав обличчя художника, наче знав його дуже давно, і впевнено попрямував кудись .

- Ми гуляємо на стадіоні, - ледве поспішаючи за рудим Стеном, сказала Світлана. Пес тягнув її за пасок із усієї сили.

На стадіоні Світлана звільнила пса від паска й зітхнула з полегшенням:

- Придбала синам три роки тому цю живу іграшку, бо просили дуже, а тепер самій доводиться ним бавитись. У хлопців з’явилися нові інтереси: комп’ютер, баскетбол, їм бракує часу на Стена. Дивіться, дощ накрапає, і сонце світить. «Сліпий» дощ!

Анатолій відірвав урешті-решт погляд від Світлани й глянув у небо. Справді, йшов дощ, світило сонце, і раптом подвійна веселка з’явилася саме над стадіоном. Хмари набули помаранчевих кольорів. «Уся природа святкує нашу зі Світланою зустріч! Це доля!» - подумав Анатолій, і неймовірна радість спалахнула в його серці. Він простягнув руки до неба й несподівано для себе крикнув:

- Йо-хо-хо!

- Йо-хо-хо! - почув, як відлуння, Світланин голос. Вона, як і він, простерла руки до неба й радісно вплітала свої емоції в його емоційний стан. «Це моя жінка!» - подумав він.

Потім Світлана запросила його до себе на каву. Вони переглядали разом уривки з кінофільмів, в яких знімалася Світлана, слухали на диску пісні в її виконанні. Анатолія здивували її творчі художні роботи в техніці «батік», акварелі, вишивки. Трималася вона невимушено, щиро й гостинно. На прощання він сказав:

- Ти відунка! Твої очі мені говорять, що ти багато чого знаєш і вмієш!

- Можливо, й так…

З того дня він більше не міг жити без неї. Він почав запрошувати її на побачення по кілька разів на день. Вона сміялась і радо погоджувалась на наступну зустріч. Одного разу він із сердечним болем вигукнув:

- Як мені набридла самотність!

У той самий день Світлана залишила його в себе назавжди.

Несподіваним для Анатолія було її признання, що вже майже рік вона кожного дня, наче молитву, читала вірш Ліни Костенко:

В пустелі сизих вечорів,

В полях безмежних проти неба

О, скільки слів

І скільки снів

Мені наснилися про тебе!

Не знаю, хто ти,

Де живеш,

Кого милуєш і голубиш.

А знаю - ти чекаєш теж,

Тривожно вгадуєш і любиш.

І я прийду в життя твоє.

Тебе, незнаного, впізнаю,

Як син вигнанця впізнає

Прикмети батьківського краю.

Я ради цього ладна жить.

Всі інші хай проходять мимо,

Аби в повторах не згубить

Одне,

Своє,

Неповториме.

Нехай це - витвір самоти

Нехай це - вигадка й омана!

Моєму серцю снишся ти,

Як морю сняться урагани…

- Я тебе впізнала серцем, Анатолію! Наша зустріч - це справжнє диво. Мабуть, геніальна поетеса Ліна Костенко є посередником між людьми і Творцем. Завдячуючи її віршам, Всевишній чує глибинні людські бажання…

Згодом вони разом поїхали на пленер в Карпати до знайомої художниці Софії, яка мала в Верховині дачний будиночок. Анатолій малював Карпати, Світлана співала українські народні пісні. Анатолій підспівував - виходило дуже гарно, і тому вони вирішили створити співочий дует. Поряд із ними в Карпатах мешкала жіночка, яка наглядала за хатою Софії. Якось вона завітала до них і порадила:

- Ідіть на Білу Кобилу. Гора тут є така, багато цікавого побачите, - потім пильно подивилась на Світлану і сказала, - Гарна в тебе жінка. Випросили в Бога! Твоя мати за тебе молилась, і ти все життя просив! Ну, щасти вам! Ідіть на Білу Кобилу, вона вам все розкаже й покаже!

«Мольфарка!» - промайнуло в голові Анатолія. Всі знають, що живуть у Карпатах люди, наділені неймовірними здібностями, вони мають дар зцілювати та передбачати майбутнє, а також читають у серцях людей їхні потаємні бажання. І за порадою мольфарки закохані пішли до гори.

То була незабутня подорож. Спогади про неї залишаться в їхніх серцях назавжди, бо то був перший вагомий внесок у скарбницю їхнього спільного життя. На Білій кобилі вони знайшли підкову: «Це до весілля!» - скаже мольфарка. Похід збігся з Днем художника, тож поки Анатолій малював Білу Кобилу, Світлана видерлась на верхівку гори й на всі Карпати заспівала йому в подарунок «Чотири воли пасу я…». Старий гуцул, що підійшов до Анатолія, аби подивитися, як той малює, здивувався:

- Хто це так голосно виспівує?

- Це моя дружина! - саме тоді вперше він назвав Світлану дружиною.

А після приїзду до Києва сталося лихо: хтось підпалив майстерню Анатолія. Картини, на превелике щастя, постраждали лише від води, якою щедро гасили полум’я пожежники, але працювати в майстерні після того було вже неможливо. Анатолій дуже засмутився. Світлана співчувала йому, а потім запропонувала:

- Потрібно позитивними подіями заблокувати цей негатив! Щось треба вигадати дуже приємне для нас обох!

- А давай одружимося й відгуляємо весілля! - Анатолій нарешті озвучив своє давно вимріяне бажання.

- Я згодна!

Весілля відбулося в рідних Гулях, благословляли їх батьки іконами, як і годиться. На рушник молоді встали разом, а це за давніми прикметами свідчить про те, що буде в їхній родині взаєморозуміння й повага один до одного.

На річницю їхнього знайомства, 25 квітня, Світлана поклала до ніг Анатолієві 25 троянд. Він намалював ті троянди на величезному полотні й подарував картину своїй коханій дружині.

Якось, переглядаючи живописні роботи в альбомі Андрія Антонюка, якого Анатолій особисто не знав, але поважав його творчість, він натрапив на картину під назвою «Весілля поета». Це було неймовірно! Він очам своїм не повірив! На полотні були зображені, без усіляких сумнівів, саме Анатолій і Світлана! Анатолій глянув на дату, вона була написана за шість років до його зустрічі зі Світланою! Святий Боже! Там, Нагорі, вже тоді знали, що вони мають зустрітися в майбутньому, і Муза Антонюка надихнула його на цей сюжет, аби ще раз довести людям, що існують дива Божі й Доля, яку аж ніяк не обминеш.

А через деякий час запропонували Анатолієві оздобити новий п’ятиповерховий будинок мозаїкою на власний розсуд. Коли він уперше побачив цю будівлю з круглим віконцем нагорі, то пригадав свій сон: привітне обличчя коханої жінки, що дивилось на нього з трипільського віконця, зовні уквітчаного великими квітами й дивними птахами. Зробив ескіз розпису, подібний до того, що йому наснився. Ідея дуже сподобалася замовникові. Гонорар за виконану роботу йому запропонували у вигляді тієї самої мансарди з круглим віконцем, яку він зовні повинен був оздобити мозаїкою. «Мрії збуваються! Дякую тобі за все, Боже!» - подумав Анатолій.

ТВОРЧА ЛАБОРАТОРІЯ МАЛЯРА

Хочу запропонувати вам, дорогі читачі, зазирнути до творчої лабораторії маляра Анатолія Буртового. Анатолій упродовж усього свого життя писав тексти, які я називаю «емоційними сплесками». На мій погляд, у творчій лабораторії душі художника «емоційними сплесками» запліднюються образи майбутніх картин, розбурхується фантазія, живиться уява. Потім виростають із них зримі образи на полотні. А ще я вважаю, що «емоційні сплески», які він записував будь-де, - це намагання художника зосередитись, зібрати разом свої думки, закликати Натхнення чи то Музу до спільної праці. Дуже часто тексти народжувались під впливом і за допомогою музики.

Я в світі поміж небом і землею збираю перли, що переді мною лежать. Згортаю небо, як тканину, перебираю в руках зірки, близькі й далекі. Натикаюсь на мерехтіння бентежного спокою. Роздираю темряву сум’яття. Хочу знайти хоч трошки бурштинового намиста душі невловимої. Неначе спадає завіса мороку з очей моїх. Бачу… Бачу… Не можу… Не можу!

Нескінченно невловиме передчуття вічності й Нічого… Найкраще й незбагненне торкається до мене й втікає, неначе вітерцем наблизившись. Я найщасливіший у світі!

ххх

Роздуваються по світах тріади нестримних вітрів, не знаходячи свого притулку в жодному кінці земного буття. Час не стоїть…

Перекочується хвиля спокою, підхоплена виром тисячолітніх миттєвостей. Ніколи не може скінчитись безкінечна круговерть вітрів, обдарованих Божою благодаттю та силою великого Сонця…

ххх

Надійний той спадок, який уособлює в собі безмежність духу та енергетичну силу вселенського тіла. Світло допомагає всьому єству існувати у безмежному просторі буття.

У вищому світлі можна танути до безкінечності й знаходити для себе нові відчуття духу неземного. Все рухається і залишає після себе незбагненно красивий новостворений світ.

ххх

Знайдіть себе в собі самому, тоді будете мати безцінний скарб божественної сили. Відчувайте себе маленькою часточкою і водночас безкінечним Всесвітом…

Насолоджуйтесь і радійте усьому, що бачите й відчуваєте, у цьому найбільша життєстверджуюча сила. Усе складене разом буде подарунком долі…

ххх

Я в тисячоліттях рухаюсь через плин небесних світил. Світлу немеркнучу пам'ять про незабутні мрії та подвиги зберігаю та стверджую в одній із неосяжних Галактик, щоб прийти знову… Разом зі своїми нерозказаними мріями полетів високо поза мету реального, та й засвітивсь найбільшою із зірок…

ххх

Я стою посеред спокою безкінечної пустелі. Бачу незаповнену порожнечу… Де ти, моя Єдина, я чекаю на тебе… Заповни мене своєю ніжністю, затопи коханням цю нестерпну порожнечу… Спустися з високості рясним дощем, засвітися веселкою над моїм життям…

ххх

Я вірю, що пройде ця нестерпна ніч, настане світлий день, коли переколишуться зима і літо, настане зрілість… Я бачу: ми з тобою, моя Єдина, стоїмо щасливі поряд, і наші корені в землі… І наперекір всім сум’яттям, вирветься з наших закоханих серць струмінь світла, перетворюючись в матеріальну красу зримого буття …

ххх

Біля важкого каменю зупинився старий чоловік, аби перепочити. Якби могла розповісти кожна зернинка живого каменю про свій дивовижний світ, то здригнулася б всесвіту величина…

Нахилившись до землі, старий переосмислює пройдений шлях життя свого. Невимовлені словами почуття переповнюють душу радістю і смутком. Їхня з каменем спорідненість знайшла незнищенне світло в його вічній душі. Усе вічне…Хвилини мить здалась йому вічністю… Ще далека дорога…

ххх

Протистояння мене давить. Я не можу знайти точки опори. Я падаю вниз і не можу піднятись догори. Де істина? Один Господь знає! Я буду сам собою. Забуду про світи Чужі… Я буду йти, все одно я знайду своє! Десь між зірками забудусь, стану відчуттям і перетну свою зорю немеркнучою вічністю!

ххх

Була ніч. Закрилася волошка. День настав, приніс надію на життя. Сонце – світло - не має меж. Воно має силу в найпотаємніших куточках темряви. Жива трава, небо, вода. Вони не розмовляють… Вони справжні! Вони нам дарують радість, бо в нас є Знак Всесвіту. Підсвідомо ми такі ж, як і вони…

Треба згоріти дотла, аби перейти в Новий Вимір. Світ кожного неповторний. Будуймо душу! Не будьмо однаковими, бо то є топтання на місці. Будьмо завжди людяними й НОВИМИ!

ххх

Шукаємо себе, думку свою не можемо вголос сказати, і все тому, що ми безвимірні… Я відчуваю, що в мені є часточка Сонця! Воно сліпить очі та іноді спалює до простої чорної землі…

ххх

Ніколи не закінчується те, чим живиться душа. Потім все переходить в неймовірну радість або в смуток німий. Навздогін біжать радощі, переконуючи прикрості про те, що треба ствердити себе… А світ безвимірний. А може, не треба бути складними, знаходити в самому найпростішому найскладніше сплетіння життя вічного. От вже й просте стало складним…

ххх

Слово - найбільша магнетична сила, яка несе в собі інформацію Вселенську. Кожний високий чи низький звук зв’язується незримою ниткою з душею людською. …Короткий звук, коротке слово може стати всемогутнім вбивцею чи, навпаки, спасителем. Повна чуттєва організація нашого досвіду. У складному завжди криється просте: Бог, Сонце, Мати, Земля… Усі ми родом з дитинства. Нехай наші початки будуть справжніми! Треба любити й цінувати життя! Ще дорога… Допоможи мені, Боже!

ххх

Вирощені надії злітають в простір безмежного неба… Моя Кохана, я чекаю на тебе!

Так, як сонце сходить і вода перетікає між берегів буття земного або починають пробиватись квіти через каміння, так і надії одухотворяються й набувають незмірної космічної величини. Кожен існує у своєму Всесвіті, який породжується нашими нескінченними думками, мріями, надіями… Кохана… Єдина… Та, що випромінює сонцесяйну Ніжність, де ти?

ххх

Переохолоджується Небесним спокоєм божественна плоть Венери. Шукає кожна часточка тіла насолоди неземної, краси невловимої.

… І Діана не знаходить собі спокою в пошуках гармонії буття земного. Обидві до Всемогутнього прагнуть, та не можуть доторкнутись.

Наше буття винне у всьому прийдешньому. Найтонкіший світ краси не може знайти точку опори в матеріально-земному. Те, що бачать наші очі, не може перетнутися з чуттєвим.

Найдавніші боги, предки, народи шукали істину буття земного, та завжди наштовхувались на камінь вічного пізнання. Перелік нескінчених істин словесних та чуттєвих. А що за цим…

Маленька грудочка землі, шматочок хліба, повітря багато, але немає, чим дихати… Та за всіма законами єства завжди є хліб, земля, повітря.

ххх

Наші предки пройшли довгий та величний шлях духовного розвитку до сьогоднішнього дня. Але тільки пройшли, не зберегли… Хто знає, аби ми зберегли своє глибинне, то, може, вже давно жили б в повній гармонії. Той, хто собі не зраджує, той зберігає своє Я…

Я веду до того, що наш нарід в давніші часи мав традиції, віру, яка відрізняється від сьогоднішньої. Зовсім не хочеться зруйнувати набуте, але хочеться, аби українці звернулись до прадавніх коренів, до наших генів…

ххх

Казкова ніч… Цвіт папороті шукаю, але його важко знайти. Та й як знайти? Будьте справжніми і не фальшивими. Не забувайте про Матір - Берегиню, яка на світ вас народила. Найсвятіше - це мати. Вона дала життя…

ххх

Слухаю звуки… Вже розвивається хвиля неосяжного спокою, що перехрестям збігається в знак безкінечності. Даю собі можливість перейти через темряву несподіваного дощу великої Галактичної сили, щоб знову доторкнутись до вічного. Я буду знову зустрічати сліпуче світло й зупинятися в струмені нерозказаного словами відчуття…

ххх

Вічна боротьба світла і темряви… Моє кредо в творчості - проголошувати торжество світла. Безкінечний плин часу… У всі епохи прагнули довершеності. Скільки випробувань випало на долю нашого народу… Усе земне є неподільною природою цілого. Сонце дає світло, тепло, життя. У своїй творчості я звертаюсь до найдавніших праукраїнських легенд, міфології. На українській землі Сонце і жінка були чи не найбільшим символом та оберегом. Жінка ототожнювалась із Сонцем, бо вона дарувала нове життя. Ми, українці, маємо свій генетичний корінь і підсвідомо з ним пов’язані. Наша рідна земля просить нас віддати себе їй у всій своїй повноті.

ххх

Мистецтво - це великий дарунок від Бога. Я переконаний, що всі наші переживання, думки нікуди не зникають, вони переходять в іншу форму, яка рано чи пізно дає відчутний результат: хороший чи поганий. Чи можливо душевні духовні відчуття перенести у повній мірі на світлу площину, перевтілити у справжню творчість? Якого внутрішнього стану треба досягти, щоб можна було втілити у твір свій внутрішній трепет? Важливо для кожного художника зберегти на все життя цей трепет. Коли цього трепету не буде, то це вже не мистецтво, тоді це буде ремесло…

Читати коментарі (0)
Рейтинг Оцінили Переглянули
0 351
( написати коментар )