На першу сторінку
 
РеєстраціяЗайтиВідновити доступ
ЛітКлуб лого
всі твори проза поезія інше рецензії форум автор

Перший воїн

pralev50, 20.04.2017 року



Темні очі цього чорнявого молодого хлопця, в котрих навіть тоді, коли він всміхався стояв смуток, пронизливо вдивляться в нас з його фотографії. Він ніби мовчки запитує наші душі: «Люди добрі, чи не даремно я наклав своїм життям?» і чекає від нас на відповідь.

Це - Сергій Нігоян. Третього серпня йому б виповнився 21 рік. Тричі картеччю по ньому в ніч на 22 січня під час наступу «Беркута» було зроблено смертельні постріли: в голову, в шию і в груди. Шансів вижити у юнака не лишалось, стріляв навчений вбивця – снайпер практично впритул: з 5- 6 поверху сусіднього будинку, що по вулиці Грушевського (Київ). Не здригнулася рука у нелюда, котрий безжально позбавив віку цю ще зовсім молоду людину, в котрої попереду було б чудове, чисте і чесне життя.

Сергій Нігоян для українців є назавжди Першим воїном Небесної сотні. Він став часткою нашої новітньої Історії, ввійшовши до неї не безіменним. Безсумнівно, він – наш, він – свій. Його смерть – то наша перша втрата на путі до «волі святої», оспіваної Великим Кобзарем.

Сергій зовні чимось нагадував священника, монаха: спокійний та зосереджений на своїх думках. Він й справді щиро й від всієї душі вірив в Бога. Він був впевнений, що Україна знаходиться під його захистом. Зовсім як і наші предки – козаки юнак по велінню серця завжди тримав на грудях молитву «Отче наш».

Ті хто спілкувався з ним, відзначали враження оголеної відкритої душі, що, здається, струменіла з нього: з завжди сумних очей, з посмішки, з жесту, з слова.

Сергій охороняв майдан, стоячи на варті зібрано і сумлінно. Був неговірким, уважним, більше думав, ніж говорив: про свої мрії, про те якою хотів бачити свою другу Батьківщину – Україну, де він народився в селі Березноватка Солонянського району Дніпропетровської області. (Його батьки виїхали сюди з вірменського прикордонного з Азербайджаном міста Спітаку.)

Всім, хто його знав, Сергій запам’ятався чоловіком, що дійсно ніс в своїх грудях справжню любов до України: не меркантильну, не пов’язану з вигодою. Він в своїх мріях повністю пов’язував своє майбутнє життя з Новою Україною і вірив в неї. Для нього не стояло питання: бути на Майдані, чи не бути.

Хто він, Перший воїн? Це та людина, що, спалахнувши перед нами, і вмить згорівши, оживила, змусила звучати сучасно, владно, заклично доти ніким не згадані слова Великого Кобзаря: «Борітеся й поборете, вам Бог помагає!».

Запам’ятались слова його матері, мужньої жінки, сказані побратимам Сергія, котрі повідомили її про загибель єдиного сина. Сліз і зойків не було. Лише її голос став глухішим. Вона наказала їм триматись там на Майдані, наказала по праву крові, адже жертва її сина «за всю Україну» не мала стати марною.

Перший воїн... Дозорний. Він, той що бере на себе перший удар ворога, завше йде попереду і попереджає побратимів про небезпеку, що очікує на них... Лише зараз переосмислюється підтекст того, що нам слід було зрозуміти, коли він натхненно читав рядки Шевченка.

Ще тоді наші співвітчизники не знали, та й здогадуватися про майбутні підступні, ФСБ - шні плани по анексії Криму та перетворенні сходу України в сіру кримінальну зону, наводнену зброєю та терористами – найманцями.

Ще ворог не здійснив свій гріх клятвопорушення під Іловайськом 29 серпня, підло та по-зірячому розстрілявши 300 українських вояків, напередодні по-ієзуїтськи пообіцявши їм недоторканість.

Каїн себе тоді ще не виявив. Він з острахом дивився на те, як повсталий народ відстоює свою першу рукотворну твердиню, перший клаптик Нової України – наш Майдан. Його душила лють: план імперії з слухняним вассалом – Україною пішов у небуття.

Поема «Кавказ» тоді прозвучала саме з уст Першого воїна як шифр, як застереження, чітко вказавши, звідки Україні надалі чекати нападу.

Адже не секрет, що Тарас Григорович писав в 1845 році в своєму дійсно політичному творі зовсім не про легендарних персонажів грецького фолькльору, а саме про хижого імперського двоголового орла, що рве плоть Прометея – народу, котрий є безсмертним, і за котрим-таки буде перемога...

«Борітеся й поборете, вам Бог помагає!..»

Поховали Сергія Нігояна на малій Батьківщині в селі Березноватка. Приїхало віддати йому останню шану декілька тисяч людей. Лише щоб покласти квіти слід було півгодини стояти у черзі.

Поцілувавши та перехрестивши його на прощання, мати поклала йому до домовини Шевченкового «Кобзаря». Коли труну з тілом Першого воїна опускали до ями, присутні заспівали Гімн України.

З вірою в майбутнє України та любов’ю до неї відходила до Бога душа лицаря, нашого небесного захисника.

Читати коментарі (0)
Рейтинг Оцінили Переглянули
0 85
( написати коментар )