На першу сторінку
 
РеєстраціяЗайтиВідновити доступ
ЛітКлуб лого
всі твори проза поезія інше рецензії форум автор

Осіння казка

pralev50, 21.04.2017 року



«Чи може осінь початися і закінчитись в один і той же день?» - спитаю я Вас. «От безглузде питання!» - скажете Ви подумки. Адже негативна відповідь у цьому випадку здається аж надто доречною. Втім, вирішення моєї загадки, всупереч загальнозрозумілому здоровому глузду, передбачає зовсім іншу логіку. Можливо, нетиповий плин моїх думок викликаний тим, що я – лісник, і дід мій теж був лісником. Тому для мене цілком зрозуміла незвична, нелінійна логіка природи, котра зазвичай для жителя міста часом здається парадоксальною. Відповідно їй, осінь дійсно може відбутися напротязі лише одного яскравого та цікавого людського сну.

«Але ж чи можливий такий сон?» - здивуєтесь Ви. Навіть не сумнівайтесь! Рецепт занурення в нього доволі простий та передбачуваний. Для початку, прогулянка на свіжому повітрі з улюбленою собакою, або ж збір грибів, що супроводжуються спогляданням величі та краси природи не лише принесуть Вам легку приємну втому, але й доставлять справжню естетичну насолоду.

Повернувшись додому з відчуттям приємної втоми та присівши в своє зручне крісло, ви незчуєтесь, як полинете на хвилях дрімоти в країну сновидінь. І цілком можливо, що отримані Вами враження змусять Вас побачити чарівну країну, де справжньою господинею є лише вона – Панна Осінь.

Зустріч

Мені, на жаль, не доводилось зустрітись з нею віч-на-віч. Однак мій дід, Олександр Семенович все ж якось зустрів Панну – Осінь. Він побачив її тоді, коли ще я тільки – тільки навчився витирати носа та перестав ходити пішки під стіл. Звичайно, що дідусь розповів про це своїм внукам і мені теж.

Я тоді ще не вимовляв букви «К» та «Р», але вже вважав себе майже дорослим, пишаючись тим, що дід мені показав, як слід правильно «пускати дим». (Тільки не подумайте, боронь боже, що йдеться про куріння!) Згадане дійство насправді було доволі простим, і я охоче ознайомлю вас з його нескладним рецептом.

Слід стати на невимощену асфальтом чи бруківкою сільську дорогу – путівець та зачерпнувши ступнею ноги доволі вуличної пилюки, щоб потім одним махом підкинути її ногою догори, перетворивши в пилову хмарку, що стелеться над землею. Мене розпирало щастя: я, малий, в ту хвилину відчував себе таким собі спритним чарівником – творцем хмар.

До цих пір пам’ятаю супроводжуючий ці мої дії схвальний, якийсь зовсім щирий і по-дитячому пустотливий веселий сміх мого дідуся та невдоволені слова моєї бабусі, Ганни Марківни, що з напускною серйознітю вичитувала йому: «Боже, боже, що старе - що мале! Чому ж це ти, старий бовдуре, свого онука навчаєш!»

Щось я захопився спомином… Про що ж це я вам, мої читачі вам розповідаю? Згадав: про те, як моєму дідусю випало щастя побачити своїми очима Панну Осінь. Вибачте мені за те, що я, лісник, розповідаю вам так нехитро та по-панібратськи, неначе травлю теревені своєму куму чи сусіду. Я просто не вмію говорити інакше.

Проте в тому, що зустріч мого дідуся з Панною Осінню відбулась саме так, як він розповідав, особисто в мене не було ніяких сумнівів. Адже його авторитет для мене, малого, був величезним: Олександр Семенович навчив мене кататись на двоколісному велосипеді та зробив найпершу вудку. Що може бути важливішим для хлопчака, що відпочиває влітку не в чотирьох стінах!

Якось увечері зграйці онуків (моїй двоюрідній сестричці Наталці, братику Сергійкові та мені) вдалось відірвати свого дідуся від домашньої роботи та вмовити розповісти нам казку. Він нас тоді спочатку трохи засмутив, з робленою лукавою серйозністю сказавши, що видумувати нічого не буде, а повідає нам правдиву історію про те, що сталося з ним самим.

Як зараз пам’ятаю його натхненне обличчя. Час зупинявся, коли Олександр Семенович починав за звичкою оповідати неспішно та плавно, ніби на коромислі ніс відра з водою:

- Вже почався спекотний серпневий день, сонечко щедро гріло світ божий. Я плентався додому після того, як зранку вже встиг оглянути ліс і зібрати повний козуб грибів.

Дідусь мій в цей раз забрів далеко, вийшовши на галявину, де проходила межа лісу, за котрий він відповідав. Далекий шлях, кілометрів з дванадцять, нагнав на нього втому. Олександр Семенович вирішив на хвилинку присісти у затінку під своїм улюбленим столітнім велетнем – дубом, спершись спиною на його кремезний стовбур.

Чи задрімав тоді мій дідусь, чи ні: хто знає. Але невдовзі Олександр Семенович несподівано побачив ЇЇ. Вона йшла по лісі якось особливо, невідворотно, незупинно. Вишукана панночка з яскравим довгим рудим кучерявим волоссям ступала по гарячій від щедрого сонця серпневій свіжескошеній траві. То була Панна Осінь!

На її милому, ніжному, прекрасному обличчі мрійливість змінювалась легкою іронією, приємна сонячна посмішка туманною задумливістю. Чарівність цієї дивовижної, надприродної дами незмірно перевищувала людську, віддзеркалюючи душевні достоїнства найвищої проби.

Дідусь наш запевняв, що подібної надлюдської краси в природі не існує. Йому здалося, що будь-якому чоловікові, що побачив би її, обличчя Панни Осені здалося б нескінченно знайомим, давно та безнадійно коханим.

Її принадну жіночу голівку прикрашала неповторна корона з астр, ягід калини та зоряного кленового листя. В глибині виразних синіх очей Осені сховалась весела пустотлива золотинка. В своїй ніжній руці Панна тримала дивовижний букет з незвичайно великих та прегарних хризантем. Таких мій дідусь ще не бачив. Їх було лише три, проте букет Осені здавався єдиним, завершеним, повним. Перша – пронизливо-синя, друга – чарівно жовто-гаряча, і, накінець, третя неповторно поєднала своїм срібястим полиском всі відтінки чорного кольору.

Світ, вимучений безкінечними літніми місяцями спеки, нетерпляче очікував її приходу, і, лише побачивши, спрагло полинув в осінню ауру неповторної свіжості. Першим помітив Панну Осінь високо ширяючий в просторі неба журавель. Неначе небесна трембіта прозвучав його голос: «Пора! Пора! Пора». Цей трубний крик почули не тільки його родичі. На нього зразу ж відгукнувся шпак. Невеличка пташечка, що напровесні повернулася на рідну землю майже безголосою, набула на батьківщині не абиякого таланту та вміння! Він, примостившись на гілку, розпочав своє натхненне прощання перед перельотом у вирій. Шпак співав Осені про все, що побачив у рідному краю, що відчув. В його пісні чувся і щебет солов’я, і посвист вітру,і сюрчання цвіркунів та цикад, і дзюркіт лісового струмка.

Аж ось із хащів лісу випурхнула зграйка синичок. Вони, раді та невгамовні, рухливою жовтою хмаркою зустріли Пані, вітаючи її своїм : «Тінь, тінь, тінь, Осінь! Тінь, тінь, тінь, Осінь! Тінь, тінь, тінь, Осінь!»

Олександр Семенович, придивився: Пані Осінь слідувала не наодинці, її супроводжував незвичний, вдягутий у старовинні одежі почет: юнак-музикант Вересень, чоловік-художник Жовтень та філософ-аскет Листопад.

Після цих дідових слів, моя невгамовна сестричка Наталка, що до цього часу уважно його слухала, вирішила виявити свій чисто жіночий талант невчасно задавати питання:

- Чому ж ти, дідусе, лише побачивши трьох незнайомих чоловіків, що йшли разом з молодою жінкою, визнав в них Пані Осінь та її місяців? – раптом засумнівалась вона.

Як же Олександру Семеновичу не подобалися, коли його розповідь безцеремонно переривали подібними «недолугими питаннями»! Він, звична справа, й не збирався відповідати на них. Проте й не принижувався до суперечок та повчань. У нього була інша метода. Він одразу ж замовкав, та, ніби великий актор, талановито «тримав паузу». Дивлячись кудись в далечінь, поволі витягував з кишені пачку цигарок «Столичні» (інших він не визнавав), діставав одну з них, та починав задумливо розминати пальцями цю міні-ампулу з никотином, красномовно вдаючи, що втратив усіляку цікавість до своїх слухачів. Це відбувалося до тих пір, поки ж сама сестричка, зрозумівши недолугість свого питання, не витримавши, почала плаксиво вмовляти Олександра Семеновича:

-Ну, діду! Ну розкажи, що ж було далі…

Тоді Олександр Семенович поволі, не втрачаючи гідності оповідача, доволі неспішно повторив тільки що пророблену маніпуляцію, але вже в зворотньому порядку: клав цигарку на її місце в пачку, саму пачку – у внутрішню кишеню піджака (його він носив навіть у літню спеку) і, ніби нічого не сталось, прожовжив розповідати.

Флейта Вересня

Мало було б сказати, що побачене здивувало Олександра Семеновича, він закляк, мов стовп, на якийсь час онімівши від здивування, не вірячи своїм очам. Настільки чудовим, яскравим та незвичним було побачене ним! Однак дуже скоро його думки побігли впертим струмочком, шукаючи пояснення побаченому.

Версія, що спростовувала незвичність знайшлась одразу: Невже в його лісі хтось знімає кіно? Інший би лісник вийшов би навперейми незваним гостям. Він би, для початку, спитав, чому ті заздалегідь не повідомили про зйомки, а потім би, звісно, знайшов підстави щоб полаятися з ними. Адже на його стороні була б моральна перевага: гості не погодили свої зйомки з керівництвом!

Чому ж вони, в кінці кінців, роблять це безкоштовно, не заплативши за послуги лісового зйомочного майданчику? Справді, ремесло лісника, «керуючого лісом» передбачає не тільки догляд за примноженням природи, але й піклування за тим, щоб вона давала дохід.

Проте Олександр Семенович не поспішав діяти таким банальним чином. Він був розумним і розважливим. Тому, не виказуючи свою присутність, дідусь продовжував своє спостереження, присівши та сховавшись за стовбуром дуба.

Однак скоро його охопили сумніви. Здивувало Олександра Семеновича, що окрім побаченого ним почету, у лісі не було ні операторів з кінокамерами, ні керуючого процесом зйомок режисера, ні його довгоногої ассистентки, ні гомінливого натовпу не зайнятих в зйомках акторів, що витріщившись, пліткували про своїх колег, котрі знаходилися «у кадрі».

Дідусь нарешті почав усвідомлювати, що йому, простому ліснику, випало щастя побачити те, що було заповідним, таємним для решти людей.

Панна Осінь владним жестом зупинила супроводжуючих. Одразу ж, першим, до неї з поклоном підійшов юний і благородний Вересень. Він був гарний особливою красою молодого клена: гнучкий, стрункий, кучерявий. Його одяг поєднував два, здавалося б, неконтактних між собою кольори, що викликають відчуття прохолоди, внутрішньої глибини та спокою. На ньому були малахітово-зелений берет, такого ж відтінку шовкова сорочка та контрастуча з ними коротка і вишукана аристократично-синя середньовічна куртка- котарді.

Все, що відбувалосся, йшло своїм порядком не стихійно, а строго притримуючись свого одвічного порядку. Панна Осінь простягнула Вересню для вітального поцілунку руку. Той в поклоні м’яко торкнувся її губами і був нагороджений синьою хризантемою.

Юнак звично дістав з свого заплічного мішка флейту і хвилююча шовкова мелодія, що народилася в якихось інших неземних і прекрасних світах, незримими хвилями заповнила все навкруги, стрімкою пташкою піднялася в висоту, несучи всьому сутньому, стомленому спекою, довгоочікувані спокій та прохолоду.

Ми, онуки, після цих слів, спробували дізнатись у свого дідуся, що ж то була за музика. Проте тоді Олександр Семенович нам відповів якось ухильно, не перериваючи своєї розповіді:

- Як небудь потім покажу!

І він таки своє слово стримав. Якось, зайшовши до хати з якимсь особливо поважним виглядом, він вийняв з яскравого конверту платівку і вставив її в програвач. І ми в захваті нарешті почули цю музику, котру потім ще і ще просили в дідуся знову дати нам почути. Адже ми її слухали, уявляючи перед собою Панну Осінь. Через багато років я знайшов ту платівку, котру впізнав би з тисячі! На ній було написано: «Вівальді, пори року».

Проте, повернімося до нашої історії і до Олександра Семеновича, що, сховавшись за стовбуром дуба, дивився на цю небачену місерію. Дідусь ясно відчував, як прохолода і синь, народжені й примножені флейтою Вересня освіжають и витверезлюють від спеки навколишній світ, котрий під час довгого й втомливого для себе літа досяг своєї спілості, завершенності й подарував людям щедрі плоди. Саме чарівна вереснева флейта допомогла цьому щедрому і неповторному Світу зрозуміти, що влітку він жив гомінким і суєтним життям, а зараз, подорослішавши, помудрішав і нині вже готовий до яскравої творчості та глибоких роздумів.

І ми, гороб’яча зграйка малих онуків, слухаючи натхненну розповідь Олександра Семеновича, нежданно для себе чітко відчули приховану за простотою велич навколишнього Світу. Ми слухали нашого дідуся з розкритими ротами, знаходячись в його милій та щедрій хаті, але раптом відчули себе персонажами величної картини Реріха: «Ми відчиняємо врата».

А Олександр Семенович все розповідав…

Юнак –Вересень вигравав так, як співають птахи, аж поки по відомих лише йому ознаках зрозумів, помітив гармонію всього сутнього і побіліле від серпневої спеки небо нарешті набуло чарівного кольору сапфіру. Воно, небо, тепер здавалося справді безмірним, по-дівочому чистим, і в ньому в далекій, недосяжній людям вишині, прямо над головою у мого дідуся ріяли, кружляли печальні журавлі, покидаючи рідну землю для дальнього перельоту, то вибудовуючи строгий клин, то знову розсипаючись в безформенну зграю.

Нарешті Вересень, сховавши свою флейту в невеличку заплічну торбинку, притиснувши до грудей свою хризантему, мовчки повернувся до свого місця в почеті.

Мольберт Жовтня

Побачене настільки вразило дідуся, що він спіймав себе на бажанні вийти зі своєї схованки. Проте він стримав себе, відчуваючи велич та надлюдську природу того, що побачив. Адже він став свідком чогось таємного, великого, такого, що люди його зараз не готові сприйняти. Але все ж колись, коли будуть готові до цього, вони таки зрозуміють суть світу своєю душею, котра колись врешті – решт таки розчиниться, щоб нарешті почути голос Бога.

Між тим, бал Осені продовжувався. Пані підбадьорливо посміхнулась Жовтню, натхненному статному художнику з густим, довгим та в’юнким каштановим волоссям, що водограєм спадало на його широкі плечі. Він, одягнутий у жовто-багяну шляхетну вишиту сорочку та червоні шовкові, широкі мов український степ, шаровари, вдячно та ввічливо поцілував її руку, прийнявши від Панни Осені другу квітку - чарівну жовто-гарячу хризантему.

Жовтень поволі, без швидких рухів, поставив свого мольберта, дістав пензлі, палітру. В його неспішності та повільності відчувалась впевненість та розважливість майстра, котрий сприймає одразу всі, навіть невидимі грані цього дивного світу, та здатен змусити їх нарешті зсередини засвітитись, заграти своїм затаєним внутрішнім світлом.

Дід уважно спостерігав. Спочатку на мольберті, на площині картини, що народжувалась, з’явилися риси обличчя, постаті Панни Осені. Панна і її свита, супутники Жовтня також завмерли, споглядаючи і чекаючи на щось незвичайне. Їх очікування не було марним. Чудо, народжене рукою незвичайного художника, раптом прийшло у Світ, та так потужно, як з гір сходить лавина. Майже невидимий порух пензля Жовтня змусив все навколишнє спочатку ледве помітно, а потім – все більше і більше чарівно та обвально перетворюватись. Полотно його картини, що раніше займало лише площину мольберта, раптом ожило, широко розкрилося, заполонивши собою все навкруги. Воно розгорнулося далеко, за всі безкраї небосхили, видимі і невидимі.

Весь світ – повністю і до країв -наповнився образом Панни Осені, радісно змінюючи приглушену спекою зелень на жовто-багряні кольори її чарівної корони, величного й неповторного жовто-багряного бального плаття, чудового сонячно-рудого волосся. Він весь – від небес –до землі перетворився в її дзеркало, в кожному сегменті котрого відображувалось її неповторна стать і привабливість.

Дідусь захоплено спостерігав за листям, яке просто на його очах намагалось відтворити кольори бального плаття Панни Осені. Здавалось, величезна зграя казкових жар-птиць прилетіла до нас з іншого, прекрасного, щасливого, поетичного світу та обліпила гілки наших дерев. Олександр Семенович в ті хвилини втратив відчуття місця і часу й його раптом обуяло нестримне бажання залишитися просто тут, на цій галявині, біля цього дуба на цілу вічність, щоб нескінченно милуватися довершеню картиною Жовтня.

Проте художник вже опусив руку з пензлем, адже вся природа: калини, берези, тополі, липи,горобини, клени глибоко ввібрали в себе яскраву, неповторну поезію, а земля перетворилась на збільшені в мільйони і мільйони разів жовто-помаранчеві полотна Ваг-Гога.

Нехай мій великодушний читач вибачить мене за незграбну тяжкомовність при моїй недорікуваній спробі розповісти про справи двох незвичайних осінніх місяців. Можливо, я дещо суттєве упустив, недосказав. Визнаю, що мені слід ще рости й рости «як до неба рачки» до рівня мого діда, справжнього майстра розповіді .

Намагаючись згадати й передати вам ті ж самі речі, котрі мені розповідав Олександр Семенович, у мене виходить просто сором якийсь. При цьому я сам собі нагадую людину, ніби й знаючу деякі потрібні слова, проте нездатну вправно з’єднати їх докупи, ніби в неї в роті замість язика стирчить незграбна, неотесана дерев’яна колода.

Мовчання Листопада

Коли ми, внуки Олександра Семеновича, були малими, дідусь зазвичай обмежував свою розповідь про Панну Осінь розповіддю про Жовтень. І це нас цілком влаштовувало. Проте вже будучи хлопчиною-підлітком, я спитав його якось:

- Дідусю, а чому ти ніколи не розповідав нам про Листопад?

На що старий лісник коротко та вичерпно мені відповів:

- Малі ви ще, щоб про нього слухати.

Після чого замкнувся в своїх думках, закурюючи свої «Столичні». Я й зараз нерідко згадую Олександра Семеновича. На День Перемоги він, фронтовий старшина мінометної роти, завжди надягав строгий чорний костюм, прикрашений орденами, медалями і двома непримітними колодками. Ці дві скромні колодки мовчазно свідчили про фронтові поранення. Одна - темно червоного кольору, немов осінній лист горобини, означала легке поранення; інша, золотава - важке, що ледве не коштувало моєму дідусеві життя.

Якщо до нагород він ставився порівняно байдуже, то, бувало, колодки поранень подовгу лежали на його столі, і він в глибокому роздумі споглядав їх невидячим поглядом, ніби в сам він в ці хвилини знаходився десь далеко-далеко в часі і в просторі. Олександр Семенович мовчки вдивлявся в них, коли йому було тяжко. Мабуть це допомагало за дошкульними побутовими негараздами знову згадати про заступництво Бога, котрий за чотири страшних безкінечних роки на фронті, всупереч звіриній натурі вбивці – Війни, його навіщось зберіг.

Олександр Семенович, схоже, при цьому безкінечно та мовчки питав когось невидимого: «Навіщо?» Мабуть знаходячи відповідь в захисті свого лісу, в посаджених в ньому деревах, у врятованих взимку тваринах, котрих він підгодовував. А ще, щоб виростив дітей та внуків, прищепивши їм, як саджанцям яблуні любов до цього недосконалого Божого світу.

Одного разу, це було вже після закінчення інституту, я жартома сказав діду про осінній колір колодок поранення, і Олександр Семенович раптом спитав мене:

- А хочеш, я розповім тобі про Листопад?

Я, його старший онук, не погодитися не міг, і оповідь полилася з уст мого дідуся так, ніби її перервали щойно.

Мовчазний філософ з суворими рисами обличчя, босий, в простій рясі з грубого сукна, вклонившись, прийняв з рук Панни Осені найбільш цінну темну хризантему, відтінену сріблом, котра одночасно втілювала і гранично згорнуту палітру кольорів всього світу, і високу таємницю досконалості.

Незважаючи на оманливу простоту й аскетичність одягу, його зовнішність здавалася не менш яскравою, ніж у його супутників. Мабуть це відчуття виникало від глибокого, розумного, чіпкого, трохи іронічного погляду та натхненного, виразного обличчя. Він, ставши на коліно, з повагою доторкнувся губами до простягнутої йому руки Панни Осені, і цей поцілунок послужив для навколишнього світу таємним сигналом.

«Вона – досконалість!» - захоплено зашептали зграї листочків – метеликів, нарешті відринувших від дерев, що до цього моменту стримували їх граціозний, м’який та плавний політ додолу. Почалося величне дійство – листопад.

Щось вічне, мудре і, навіть, магічне було, є і завжди буде в цьому явищі. Дерева здавна навчилися без жалю та меркантильності скидати з себе все несправжнє, тимчасове, тлінне, щоб, очистившись, знову і знову починати своє життя «з чистого листа». Їм, на відміну від нас, людей, не жаль минулого, їх не з’їдають пристрасті, вони досконалі.

Кожен листопад для них – не трагедія, а перевантаження життя. І немає в світі сили, здатної спинити цей яскравий опадаючий потік, адже він є одним з проявів Вічного Життя.

Філософ-Листопад, немов тихий янгол, мовчки спостерігав за цим опаданням, але в його безкінечно глибокій німоті відчувалось більше сенсу, ніж у тисячах і тисячах проповідей. Адже про справді високе можна лише мовчати, і це було дуже добре відомо Листопаду, котрий від дня створення людини терпляче підказує, їй як виправити свою непостійну подвійну природу.

Екзистенції філософа

Олександр Семенович за роботою рідко дивився телевізор. Проте в його цілковитій індифферентності до масс медіа було виключення. Кожен вечір він, змінюючи канали, дивився інформаційну програму. Мій дідусь не сліпо довіряв сказаному, в нього був особливий природний талант – відчувати правду. Він безпомилково знаходив фальш навіть приховану за простими і ясними словами. А іноді він не стримувався й, не коментуючи побачене та вимовивши: «Боже, як нам брешуть!», вимикав телевізор. Його щоки в ці хвилини горіли, а губи беззвучно шептали молитву. Він мовчав, хоча йому було що сказати.

Одного дня, то був обідній час, наш дім відвідав знаний юрист, досвідчений, знаючий чоловік, за плечами котрого була не одна сотня справ. Плануючи свій візит на півгодини, він пробесідував з Олександром Семеновичем до вечора. А, від’їжджаючи, сказав, що мріяв би мати в своїй роботі помічника з такою інтуїцією.

Проте, мій читачу, дідова розповідь про Листопад ще не закінчена. То чи не продожити мені її?

Недаремно він, останній місяць осені, прийняв на себе личину людини – філософа, чимось подібного своєю внутрішньою суттю на Григорія Сковороду, здатного визначати смак життя не по його шкаралупі, а по ядру.

Листопад, оповитий красномовним мовчанням, підійшов до могутнього дуба, за котрим знаходився мій дідусь і доторкнувся долонею до його кори. Він дивився Олександру Семеновичу просто у вічі. Такий погляд було доволі нелегко витримати. Очі недаремно називають дзеркалом душі. Коли це дійсно так, то мій дідусь відчув поряд себе душу такої сили, котра відчувала та жила виключно передсмаком майбутнього та могла б передати мудрість лише поглядом. Олександр Семенович, на свій подив, доволі легко зрозумів, що хотів йому Листопад сказати.

Філософ німо розповідав про людей, вказуючи лише на дерева. Мій дідусь нарешті зрозумів, що був помічений ще раніше. Бо ховатись від Осені та її свити вкрай безглуздо: це все одно, коли б людина вирішила сховатися сама від себе.

Вказаний Листопадом Дуб здавався справжнім володарем цього лісу, його життєдайний спокій та впевненість передавались деревам, що росли поряд з ним.

Листя на ньому опало, і саме тому дідусь детально побачив, як високо і могутньо він підносить свої віти у відкритому широкому жесті паладина. Біля нього не було рослин-паразитів. Його щира та відкрита природа виключала їх присутність. Товста кора могутнього дерева - його богатирські лати, була вкрита шрамами й зберігала сліди найжорстокіших ударів страшної вбивчої сили.

Дуб неначе живий громовідвід, захищав берези, осики, клени, котрі росли поряд від смертоносних для них ударів блискавок.

А Листопад, знов таки, в своїй глибокій та всепоглинаючій німоті лише поглядом запросив Олександра Семеновича поглянути на зовсім іншу Владу над лісом, хижу та отруйну. Опале листя відкрило все раніше приховане під їх рясною зеленню. «Листопад для дерев – момент істини», - подумав про себе мій дідусь.

Зовсім недалеко від Дуба-велетня, на іншій стороні галявини починався вже другий ліс з оголеними, напіввисохлими та нещасними стовбурами. Дуби, котрі колись тут росли були давно вже зрізані чиєюсь жадібною рукою, а інші дерева, полишені свого захисту здавалися сумними, запущеними, покинутими, недоглянутими. Вони безладно та приречено простягали руки – гілки, німо благаючи про допомогу.

Було видно їх відчай, адже в’юнкий вічно-зелений паразит, ім’я котрому Омела, рясно розсіявся на їх гіллях і стовбурах, жадібно та невгамовно витягуючи з них Життя. Її окремі кущі з нещадними та невгамовними чіпкими отруйними стеблами недозволено вільно розрослися, розкинули по лісі свої згубні обійми, все більше і більше заволодіваючи ним.

Листопад, повернувся обличчям до Панни Осені і вдруге вклонився їй. І та повернула до лісника своє сумне одухотворене обличчя. Її потухлі сині очі тепер здавалися темно-сірими, вони були печальними та молили лісника зрозуміти і прийняти щойно відкриту йому Істину. Панні було безмірно жаль не тільки отих дерев, а й людей. Вона страждала справді щиросердно. Адже й ми для неї – живі душі, що мають тягнутися вверх, а не страждати. «Як часто ми схожі на оті дерева! - подумав Олександр Семенович, - Хіба Вона не має рацію! Ми в нашому штучному напіввіртуальному сучасному світі нерідко йдемо, блукаючи навмання, мов євреї в пустелі без свого Мойсея. Ми страждаємо, безпорадні перед омелою мотивованої брехні, безжальної інфляції, штучної кризи, безробіття, пустої реклами зовсім як оті, показані Листопадом дерева.

Панна Осінь, не стримуючись, враз залилася сльозами. Її печаль була не акторською, не награною, а реальною, відчутною, такою глибокою, що та, набравши своєї критичної маси, матеріалізувалася в тяжкі дощові хмари.

Олександр Семенович, встиг сховався від раптової зливи, припавши до стовбура Дуба-велетня, З небес, омиваючи Світ, летіли мілліарди і мілліарди сльозинок Осені. Вони, краплі її вічної мудрості, омивали Божий витвір, розбиваючись в водяний пил, вдаряючи в вибудовану безумними смертними твердь несправедливих земних істин.

Філософ – Листопад, нарешті, втретє вклонився Панні, після чого її слізний потік, котрий здавався безкінечним, поступово завершився…

Осінь. Усмішка крізь сльози

Люди осені, люди старшого покоління… Вони, мов дерева, відчувають свій листопад. Вони несуть в світ просту і світлу мудрість, котру ми часто ігноруєм, захоплені яскравими, примарними ідеями. Їм властива не показна грамотність школярства, не азарт оволодіння тими плинними знаннями, котрі від свого початку до кінця відірвані від Життя і після зубріння неодмінно забуваються, а справжня, нефальшива життєва мудрість. Одним з проявів цієї мудрості, є вміння зберегти свою суть, особливо у час скрути, не переповнюючи себе гіркотою плинних незгод.

Мій дідусь, ввійшовши в літа, напевно відчував своє згасання. Проте старість не вплинула на його інтелект. До свого останнього дня він ходив своїми ногами, а темного волосся на голові в нього було більше, ніж сивого. Я пам’ятаю, як зараз ту нашу останню розмову: він тоді примившись, присів на стілець, і я, бесідуючи з ним, згадав його давнішню розповідь про Панну Осінь. Олександр Семенович у відповідь посміхнувся і якось по-змовницьки сказав мені: «А знаєш, я ж тобі ще не розповів дещо!» Мені нічого не залишалося, як перепитати: «Що ж саме я не почув?»

Дідусь говорив ледве чутно, проте мені здалося, на цей раз, розповідаючи, він звертався не лише до мене, а до всіх людей, і навіть до тих, хто з ним зовсім незнайомий.

Він почав дещо пафосно та відсторонено: «Всупереч земним бідам, печаль Панни Осені завжди швидко спливає. Ще сльози сяють на її віях, а її губи вже посміхаються. І дуже скоро чарівне обличчя осяває посмішка, і Світ від неї знову яснішає.»

Уявіть собі, сама Панна Осінь веде вас по милому парку з чепурними деревами та доглянутими аллеями. Ось йдучи по яскравій осінній кленовій алеї, ви здалеку помічаєте силуети пари закоханих. Вони наближаються до Вас, і вже їх одяг і риси їх облич можна розгледіти, розрізнити . Ви вдивляєтесь у ці обличчя, і вони здаються вам знайомими, особливо одне… Ви приголомшені! Та це ж Ви і є! Та юна людина, що колись вперше прийшла на побачення.

Олександр Семенович зробив невеличку паузу і продовжив, заплющивши очі: «Прошу вас, ніколи не забувайте побачене Вами з ласки Панни Осені! Дивіться уважно, вбирайте, запам’ятовуйте, фіксуйте до найдрібніших рис своєю пам’яттю, своєю душею, всім що у вас є. Будьте уважні, не випустіть нічого! Адже вам випало знову стати свідком незвичайного чуда, котре сталося саме з Вами! Закристалізоване всередині Вас, воно незбагненно об’єднається з вашою суттю, довіку ставши Вашим оберігом, котрий завжди даруватиме наснагу.»

Прощання Панни Осені

Олександр Семенович так і не встиг розповісти про відхід Панни Осені. Проте закони гармонії потребують, щоб відома мені з дитинства історія була завершена. Одного разу, я відчув, як мимоволі, ніби експромтом підібрались потрібні слова, котрі потім склалися в рядки, а ті вже самі, майже без моєї участі, осіннім листям лягли на папір. Мені тоді здалося, що я таки здогадався, як би цю оповідь міг закінчити мій дідусь.

Можливо, що так: «Листопад доторкнувся своєю незвичайно-темною з сріблом хризантемою холодної осінньої землі, і та, набула особливої витонченої передзимової краси. Темна, заклякла, від того дотику вона вмить прикрасилася срібним мереживом першого, ще несміливого приморозку, а розкидані то там, то тут калюжі вкрились крихким кришталем першого льоду.»

Так влаштований Світ: на зміну золоту Осені приходить срібло Зими. Так повинно бути і так буде надалі. Адже й історія світу людей стверджує: на зміну Золотому віку завжди приходить Срібний.

Листопад же вже зайняв своє місце в почеті своєї Панни, і та подарувавши на прощання свою милу посмішку, поволі пішла з лісу геть, легка, мов подих вітру, м’яко та нечутно ступаючи по сріблу з кришталем. Адже саме срібло і кришталь, а не калюжі та багнюка мають увінчати шлях відходу чарівної Панни Осені.

А тепер, я звернусь, до вас, мої дорогі терплячі читачі:

- Спробуйте собі відповісти, чи могли б Ви самі побачити такий сон після відвідин осіннього лісу?

Від такого видіння ви раптом прокинетеся вранці, відчуваючи свіжість та легкість. При цьому на вас ніби продовжують трохи насмішкувато дивитися бездонні сині очі з ледве помітною в них золотинкою. Вас охоплює занепокоєння: невже побачений Вами сон виявився лише маревом, фантомом, котрий неминуче витреться з пам’яті, згине, забудеться, не залишивши свого сліду в душі?

Ви, охоплені незбагненим хвилюванням, запитуєте когось невидимого: «Чи сном було це видіння?» І раптом чуєте у відповідь знайомий рідний голос: «Ні, це було Благословенням!»

Для мене то був голос мого дідуся.

Читати коментарі (0)
Рейтинг Оцінили Переглянули
0 56
( написати коментар )