На першу сторінку
 
РеєстраціяЗайтиВідновити доступ
ЛітКлуб лого
всі твори проза поезія інше рецензії форум автор

Директор

pralev50, 21.04.2017 року



Я не міг себе змусити поглянути на його непорушне, неприродно спокійне високе чоло. Навколишній світ мені видавався штучним, потворно – деформованим. Я тихо прощався з своїм директором, читаючи про себе «Отче наш», і у мене раптом склалось непереборне відчуття, що я втратив батька. За якусь хвилину вся моя робота з ним пробігла у мене перед очима.

Спершу я згадав, яким було моє життя до праці в банку. Погрузнувши в нестерпне безгрошів’я та поневіряючись по найманих квартирах, я, як тисячі й тисячі моїх ровесників, відчував себе надломленою гілкою. Каюся, що в ті непрості 90-і, не бачачи перспектив у житті, я став випивати. Можливо від того, що не міг забезпечити свою сім’ю . Моє життя впевнено котилося під укіс, і я вже зовсім звикся, змирився з думкою, що незабаром залишуся наодинці, полишений дружиною.

До цих пір не розумію, чому ж він взяв мене на роботу водієм? Інший би мене вигнав, лише поглянувши на шкільний атестат. Перед ним стояв, переминаючись з ноги на ногу невеличкий, розгублений хлопчина, водій з мінімальним стажем… Чому ж він вибрав мене? Адже тоді, на особистій співбесіді, (в чому я абсолютно впевнений), директор відчув невміло приховуваний мною запах вчорашнього перегару. Я пам’ятаю його погляд, спочатку здивований, а потім пильний. Відверті питання про моє життя, про сім’ю. Здається, він дивився не на мою безпорадність, не на затерту одежу, а якось глибше, проникливіше…

-Я не обіцяю тобі в банку просту роботу. Ти будеш працювати?

***

Мені здалось, що на радощах я перескочу через дах тоді ще одноповерхової будівлі банку: я- на роботі! А згодом мене поглинув її невгамовний ритм: поїздки до клієнтів, у відділення, в Київ. Я працював щиро, стільки скільки потрібно. Через деякий час мені вручили ключі директорської машини.

І тут мій директор вразив мене тим, що якось неочікувано та незвично легко доніс до мене романтику моєї професії. Зараз я усвідомлюю: до цих пір я міг вважати себе водієм лише номінально. В одну з наших поїздок він, змінивши мене за кермом, з посмішкою доброзичливо показав, як водій всім своїм єством має відчувати машину. Тоді я зрозумів: у цієї людини душа на стільки ж приймає участь в роботі, як і її зір, та слух. Він був талановитим педагогом. Я засвоїв від нього те, чому не вчать в автошколі: відчувати дорогу, зливатися душею з нею, передбачати несподіванки, блискавично приймати рішення.

Саме з того часу я отримую справжню радість від професії, відчуваючи, що перетворююся у птаха лишень сівши за кермо машини, - і злітаю.

***

Я стою, намагаючись стримати сльози.

Чому вбивць незборимо завжди вабить бажання споглянути на вже неживе, незрушне тіло своєї жертви? Так було раніше в цьому світі, і так буде. Ось вони, біля банку… Люди з штучними серцями. Вони приїхали, щоб формально попрощатися з директором. Про що вони думають?

Чи відчувають вони свою вину за продані для тимчасових «дутих» показників основні фонди та автомобілі? Чи їм не соромно за огульно звільнених ключових працівників, команда котрих зводила найуспішніший банк в регіоні? Як важко було йому все це бачити, розуміти, й бути не в силах зупинити цей прихований під недолугу «стратегію» безлад.

Його звільнили підло, без підстав: за два роки до завершення директорського контракту, по-шулерськи змінивши правила гри. На відміну від попередніх менеджерів – власників, «варяги» так і не зрозуміли, чим вони керують, знищивши перспективний механізм дирекцій, та відкинувши, мов сміття, успішний управлінський досвід. Тих керівників, хто аргументовано диспутував з ними, - дикуни звільняли без пояснень.

Чого ж вони добились нині? Заміни потужних дирекцій їх обрубками - центральними відділеннями. Звільнення половини працівників.

Мій директор був цілковитим антиподом стосовно «варягів». Він любив говорити: «Нам ніхто нічого не дарував, ми все вибудовували самі!» На старті свого злету наша дирекція була вимушена пасти задніх (адже область за економічним рейтингом слідувала в «третій десятці» областей України), проте він вирішив змінити стан речей.

Я бачив своїми очами: він сам працював в скаженому ритмі: планові наради змінювались позаплановими, штатні підрозділи посилювались робочими групами. Зібравши міцну команду і налагодивши творчу роботу, директор в стислі терміни планомірно виконав надзадачу. Обласна дирекція ввійшла в першу «десятку» найуспішних.

Тоді на себе він взяв найвідповідальніше: залучення найліпших клієнтів. Й діло йшло: внутрішні плани нашої дирекції в півтора – два рази перевищували ті, що доводив нам Київ! В той час у мене сплутались день та ніч.

Як зараз пам’ятаю цю ситуацію.

Ніч. Опів на четверту. Я сиджу за кермом директорської машини побіля ресторану. Там – день народження, на ньому мій шеф використовує шанс – переконати в майстерності працівників нашого банку потужного керівника. А мені кожні п’ятнадцять хвилин телефонує дружина. Вона в істериці: не вірить, що я – на роботі, підозрює мене у всіх смертних, обіцяє розлучення. Нарешті до салону машини сідає директор. Він злегка «під шафе», але задоволений: все вдалось.

А в мені всередині все кипить, я невимовно злий на нього, адже людина, на котру я працюю, стає справжнім руйнівником моєї сім’ї! Я не в силах стримати себе, і замість того, щоб відвезти його додому, доїжджаю до міської стоянки таксі й полишаю напроти неї і службову машину, і директора. А сам, не тямлячи себе від люті, у таксі їду до своєї дружини.

На слідуючий день я йду до нього в кабінет – звільнятись. Я стукаю, відкриваю двері і дивлюсь на нього, а він на мене. Першим перериває мовчанку він:

- Дома все нормально?

Я киваю у відповідь:

- Я прошу вибачення, але мені здається, що ви теж неправі.

Далі він запитує:

- Ти можеш працювати? – і до мене через весь кабінет летять ключі від машини.

Це – мій директор: великодушний, людяний.

***

Останнє прощання біля дому…

Сердце крається, коли дивлюсь на його прибиту горем сім’ю. Виходить дружина, і крізь сльози говорить, що він всіх простив. Її, невтішну, ведуть дорослі сини.

Окрім рідних, колег, присутня вся еліта області, депутати. Адже мій директор ( в минулому голова колгоспу, а потім і райради) за життя був знаною публічною особою, та не з чуток знав її господарський механізм регіону.

Мене пересмикнуло: слово бере чоловік з штучним серцем. Як просто і повсякденно він розповідає про свою підлість! Про те, що не маючи досвіду, був призначений по протекції на «тепле» місце, що по праву таланту, розуму, досвіду керівництва належало директору. Господи, звідки беруться ці бовдури з лампасами! Ще один удар в спину йому. А скільки їх було всього?..

Він змінив моє ставлення до життя. Працюючи водієм у нього, я отримував невеликі гроші. Моїй любій дружині було тяжко з таким чоловіком, як я. Не чоловік, а одна назва: вдома звично мене не було. Вся домашня робота лягала на її плечі. Непорозуміння в сім’ї змінювались ненормованою працею в банку. Порою я відчував себе роботом. Щоб позбавитись стресу, я знову запив.

Вранці я нерідко слідував на роботу з перегаром. Проте директора важко було ввести в оману. Скільки разів було так, що відправляючись з банку в рейд по області, він за найближчим поворотом висаджував мене з машини:

- Йди додому, а завтра щоб був «у формі».

Скільки разів? Пять? Сім? Проте він мене не виганяв – перевиховував. Один раз, коли я особливо допік йому, навіть тимчасово позбавив права водити. Я «займався благоустроєм автопарку», отримував догани. Проте мені легше було тричі пофарбувати всі бордюри банку, аніж чути, як він проймав мою совість своїми «фірмовими» негрубими натяками та беззлобними жартами… Врешті-решт йому вдалося і це: я назавжди покинув пити.

***

Його відспівують у дерев’яній сільській церкві його малої батьківщини. Я тримаю в руках свічку.

Оманливий світ його не впіймав. Він, зв’язаний непростими службовими обов’язками, завжди залишався людиною творчою. Мій директор всім своїм життям довів, що керувати людьми і служити розвиткові суспільства можна, керуючись не параграфом, а порухами душі. Він так і не сприйняв згубну мораль штучних сердець. Працював натхненно, цілеспрямовано, добиваючись зростання обсягів, та, відповідно, кількості робочих місць. Він завжди був серед людей та шанованим ними.

Згадуючи світлий образ керівника, мої колеги пригадують його привітний гучний голос, доброзичливо – жартівливе звернення, усміхнене приємне обличчя. Він жартував: «Раніше я був молодий і красивий, а зараз – просто красивий!» Він починав підсумкову нараду з короткої інформації про кількість новонароджених у сім’ях своїх колег по дирекції.

Він був завжди щедрим на похвалу гідним, «вибивав» для них премії. Часто виїжджав на Київ на наради після безсонної ночі, але неодмінно готовим розказувати про «свою дирекцію».

В діловому сенсі директор залишався криштально – чесним. Не раз до нього, намагалися пробитись «слизькі» ділки з пропозиціями «по-легкому зрубити грошей». Таких він безкомпромісно, без реверансів, відсилав прямо з порогу.

- Ти кому це говориш?! Йди геть звідси.

Йому, своєму другому батькові, я зобов’язаний тим, що доволі непростий пасьянс мого життя нарешті склався. (І те ж саме можу сказати не тільки я.) Він бачив як я живу і як я працюю. Директор довго мене вмовляв: взяти кредит на купівлю житла. І таки вмовив: «Ми виплатимо цей кредит!» А потім особисто посприяв, щоб я отримав іпотеку, хоча сума моєї зарплати була недостатньою. Я все ще сумнівався, проте все сталось так, як він казав.

***

На жаль, його нема. Нема й дирекції котру він вибудовував. Адже руйнувати завжди легше. Але я впевнений, що світ не запам’ятає тих невігласів, позбавлених людського серця, що вчинили цей жах. Проте в пам’яті багатьох назавжди залишится він, справжня нефальшований чоловік, котрий своїм талантом – пробуджувати в людях надію - міг та вмів творити і організовувати.

Він дійсно вмів згуртовувати, надихати на плідну працю, виховуючи в підлеглих діловитість та шляхетність. Грав роль лідера дирекції немеркантильно, ревно, натхненно, по-гамлетовськи, кров’ю і потом. Воістину, Бог, творячи його, був щедрим, поєднавши в одному тілі незрадливе щире серце потомственного педагога; шляхетне благородне хліборобське ставлення до праці; інтуїцію непересічного банкіра.

Вклоняюся його світлій пам’яті.

Читати коментарі (0)
Рейтинг Оцінили Переглянули
0 33
( написати коментар )