На першу сторінку
 
РеєстраціяЗайтиВідновити доступ
ЛітКлуб лого
всі твори проза поезія інше рецензії форум автор

Срiбнi черевики

Шон Маклех, 25.05.2017 року



«I cried when the moon was murmuring to the birds:

Let peewit call and curlew cry where they will,

I long for your merry and tender and pitiful words,

For the roads are unending, and there is no place to my mind.»

(William Butler Yeats)

У липні 1977 році, подорожуючи графством Кілдер – графством Кілл Дара – графством Церкви Дуба, я відвідав замок Кілкі – давній ґотичний замок рідкісної величі і якоїсь моторошної краси. Правильно називати цей замок, звісно, Кілл Кахах, а не Кілкі, але я не про це. На той час замок вже перетворили в готель – досить фешенебельний і головне романтичний. Графи гордого роду ФітцДжеральд давно вже не жили в ньому. Готель, не дивлячись на те, що розміщений був в замку неймовірної краси, мало користувався популярністю в туристів – був майже порожнім. Я зупинився в одному з номерів. Оглянувши замок, поговоривши з службовцем готелю Брінданом О’Ріганом про старовину я повернувся до себе в номер, відкрив вікно і споглядав літню ніч. Коли вже було далеко за північ і околиця занурилась у мовчання темряви, я почув тупіт копит – до замку під’їхав вершник на білому коні в довгому плащі та береті. Він залишив коня неприв’язаним блукати біля замку і прочинив ворота. Я вийшов з номеру і почав ходити коридорами замку, намагаючись перестріти цього нічного гостя. І справді – в напівтемному коридорі замку біля башти я помітив постать у старовинному камзолі та червоному плащі, накинутому на плечі і взутому в срібні черевики, які блищали і дзвеніли при кожному його кроці. Я одразу зрозумів хто це. Це був Джеральд ФітцДжеральд – ХІ граф Кілдер, якого називали «Граф-чаклун», алхімік і знавець магії, лицар і вигнанець, багач і жебрак, нащадок королів і волоцюг, той хто двічі сходив на ешафот, але вертався з нього з головою на плечах, некоронований повелитель Ірландії. Я промовив до нього ірландською: «Failte, Do Mhorgacht! Ta me do aoi, ta bron orainn gur thainig se gan chuireadh…» («Вітаю Вас, Ваша Світлосте! Я Ваш гість, вибачаюсь, що приїхав без запрошення…») Але він навіть не озирнувся і продовжив йти коридором до сходів з тихим мелодійним дзвоном своїх срібних черевиків. Втративши будь-яку чемність я намагався його наздогнати, але він раптом зник – розтанув у повітрі. Зранку я почав розпитувати службовців, але ніхто нічого не бачив. Тільки старий ключник кинув мені: «Кажуть, буває тут таке… Через кожні сім років…» Згадавши цей випадок я уявив на мить, що він відповів би мені, якби захотів і написав на білому листку паперу таке:

«Якщо світ білий чи то посріблений,

А копита коней білих дзвінкі й важкі,

І важко думати: а може я останній –

Лицар-алхімік і граф-чарівник

І просто мрійник – невже останній?

Я шукав золота – а знайшов срібло,

Я шукав світла – а навколо темрява,

Я шукав мудрості – а знайшов забобони,

Я був графом – а став вигнанцем,

Я шукав слави – а знаходив плаху,

Я шукав Вітчизну – а знайшов Тауер,

Башту ґратовану-муровану для таких от

Шляхетних чи то гонорових – надто,

Для таких от неприкаяних-непотрібних,

Навіть для пекла зайвих. Чи то заячих.

І смерть на чужині у місті брудному-чужому,

Де навіть багно чуже, у місті патлатої королеви

І язиків злих зміїних чорнилом фарбованих.

І де вона істина? Серед літер покручених

Фоліантів старих важких і запилених?

Чи може на вістрі меча сталевого

Чи в оцих сутінках таємничих? Де вона?

А в очах людей страх – у зіницях синіх,

А в очах людей відчай – бо де вона,

Земля наша – чи там за пагорбами,

Чи тільки в жмені – і та між пальцями

Піском сухим…»

Читати коментарі (0)
Рейтинг Оцінили Переглянули
0 Kрабаt , Руслан Герасимов. 117
( написати коментар )