На першу сторінку
 
РеєстраціяЗайтиВідновити доступ
ЛітКлуб лого
всі твори проза поезія інше рецензії форум автор

Мутаген або Лише одна помилка...

Антон Товстолиткін, 16.06.2017 року



I

– Ну, я всім цим виродкам доведу. Усе вже майже готове, – сказав чоловік, схожий на божевільного, що втік з психлікарні.

У каструлі на плиті щось варилося. Воно видавало якийсь дивний булькіт і кипіння. Чоловік збільшив вогонь.

– Вони ще пожалкують, що глузували з мене. Це буде чудесно. Я завжди казав, що мутаген існує, а ці бовдури із академії не вірили, ще й глузували з мене. Я ж казав, що мені не вистачає лише одного інгредієнта, але тепер я точно знаю, що це – фосфор.

Речовина в каструлі вибухнула й забризкала зеленою рідиною стелю підлоги та стіни кімнатки. Напівтемну кімнату, фіранки якої завжди були закриті, ледь-ледь освітлював вогник на газовій плиті, але божевільний загасив це єдине джерело світла. Проте опинившись у повній темноті, зелена рідина почала сяяти. Чоловік не звернув на це жодної уваги, лише промовив:

– Усе, готово! Так, тепер треба ще знайти Граза, аби він допоміг мені.

До мене подзвонили у двері, тоді, як я дивився телик. Я був певен, це – Лас, адже лише йому могла спасти на думку ідея прийти о пів на першу до мене додому. Нічний візит друга – не проблема, я завжди радий бачити своїх друзів, та й спати лягаю пізно, але я був упевнений, що зараз він прийде з якимись новими божевільними ідеями, і вмовить кудись з ним піти. З великим небажанням іти надвір вночі й шукати пригод на свою дупу, я встав із дивану й підійшов до вхідних дверей.

Я глянув у вічко. За дверима справді стояв Лас. Вигляд у нього був кепський, як і завжди – світле волосся на лівому боці голови дибки, великі очі широко відкриті. Але в певні моменти (такі, як цей) у них палав вогник ризику й азарту, і, як завжди, на обличчі сяяла усмішка. «Нічим хорошим це не скінчиться» – подумав я, але відкрив двері.

– Ну що ж, Гразе, я ж казав, що мутаген існує насправді, – сказав Лас тріумфуально.

– Слухай, Ласе, ці твої божевільні експерименти добром не закінчаться.

Я намагався відмовити його від якихось майбутніх планів, про які я ще не знав.

– Бла-бла! Як завжди. Гаразд, ходімо! – нетерпляче заявив він.

– Але ж ти добре пам’ятаєш, що сталося під час останньо…

– Менше балачок, більше діла! – урвав мене Лас.

– Але ж…

– Давай, давай, ходімо! – з цими словами він вийшов.

– От чорт, з ним сперечатися безглуздо! – сказав я вже пустій квартирі. «Ех, він же мій друг – не можу ж я його покинути», – з’явилася в голові така думка. І я пішов за ним, перед цим замкнувши квартиру.

– Гаразд, Гразе, це чудове місце! Ти навіть не уявляєш, наскільки чудове!

– Що це за смітник? – повільно спитав Граз, одразу ж вступивши в якесь коричневе болото.

– Це моя колишня лабораторія. Вона трохи занедбана, адже я вже не працював тут років п’ять, – сказав Лас. – Яке тут все до болю знайоме, – сказав він з любов’ю. Потім підійшов до столу з пробірками, склянками, і ніжно почав гладити їх. Він немов би не помічав, що кімната радше нагадує смітник, що навколо – все брудне, а повітря смердить сумішшю гнилих яєць і цигарок, на відміну від Граза.

– Хай йому грець! У що це я вступив? – запитав з огидою в голосі Граз.

Лас повернувся і, незважаючи на те, що навколо була темрява, сказав:

– Це шоколад, який розтанув.

– Якщо це шоколад, то чому, я не можу вийняти з нього ногу? – нервово прошипів Граз, намагаючись звільнити ногу з полону густої коричневої рідини.

– Він просто змішався з попереднім варіантом мутагену, пам’ятаєш, такий синенький? Я ще тоді від злості, що не вийшло, розбив пробірку. І не прибрав, бо вирішив покінчити з наукою.

– Якого біса? – скрикнув Граз. – Це було три чи п’ять років назад. За цей час ти повинен був відвідувати лабораторію.

– Ну, так. Кілька разів я заходив сюди.

– І в тебе не було часу, щоб прибрати весь цей бруд?! – спитав Граз.

– Ні, був, але я лінувався. Тим більше, що на моїх експериментах це ніяк не позначилося. Мутаген я все-таки винайшов, і це все, що мені потрібно.

– Бодай ти скис! Як ця клята лабораторія, – сказав Граз і хотів кинутися на друга, але болото не відпускало його лівий черевик, і він сам ледь не впав обличчям у нього. На щастя, його підхопив Лас.

– Дякую, – промовив Граз. – Вибач, ти ж сам знаєш, як сильно я ненавиджу бруд.

– Ага, вийми черевик з багна, а то воно його не відпустить, – сказав Лас, ніби й не почувши свого друга. Він відвернувся, підійшов до столу і, вийнявши з кишені скляночку з мутагеном, поставив її на стіл. Зелене світло, яке йшло від склянки, залило всю кімнату.

– А що ти будеш робити? – спитав Граз. Він уже зняв черевик (навіть два черевики, бо ходити в одному – йому було незручно) і підійшов до друга.

– Я нанесу мутаген на руку, доторкнуся до тварини, якою я хочу стати, а потім вип’ю воду, – сказав буденним голосом учений.

– Воду?!

– Так, вона була однією з причин, через які мої попередні мутагени зазнавали краху. Для того, щоб він діяв, потрібно було випити літр води протягом двох годин (до або після прийому мутагену). Але я був настільки зайнятий експериментами, що зазвичай не їв і не пив до їхнього остаточного завершення. Проте аби дослід пройшов вдало я випив воду якраз перед тим, як приїхати до тебе. Ага… у нас є ще півгодини.

– А ким ти хочеш стати? – зацікавлено спитав його друг.

– Зараз побачиш, – відповів Лас і підійшов до клітки, яка стояла на підлозі, закрита полотном.

– Опа! – сказав він, театрально відкинувши полотно.

– А… вовк. Хоча, враховуючи твою нездорову приязнь до цих тварюк, я мав би здогадатись. Але навіщо тобі перетворюватися у вовка?

– З дитинства я мріяв бути супергероєм, а тепер уяви – людина-вовк! Він – швидкий, у нього гострі зуби, хороший нюх, сильні ноги...

– Я досі не розумію, навіщо це тобі, – урвав друга Граз.

– Я сам буду ловити вбивць, крадіїв, грабіжників – тих, до кого не змогла дістатися поліція – тому я мушу стати людиною-вовком. А тепер найважливіший момент тисячоліття, – сказав Лас і потягнувся до мутагену, який стояв поряд із кліткою.

Те, що відбулося потім, було несподіваним для обох. Вовк, просунувши морду через ґрати, вкусив Ласа. Той закричав і різко висмикнув руку з пащі хижака, зачепивши склянку з мутагеном. Вона впала зі стола, і зіткнувшись з підлогою в горизонтальному положенні розбилася. Густий мутаген повільно витікав із розбитої посудини на підлогу. Лас зачерпнув його рукою і, щоб завершити процес, хотів доторкнутися до вовка, та враз кімнату залило зелене сяйво. Воно засліпило людей, які знаходилися там. «Що? Це неможливо! Але ж ще не час…» – між рукою Ласа і мордою вовка залишалося кілька міліметрів, але його паралізувало і він знесилено впав на землю.

Кінець 1-ої частини

II

– Ми ввіряємо його чудову душу Господу, – почувся урочистий і водночас траурний голос.

– Чому я так і не сказала, що кохаю його? – почувся жалібний жіночий голос, а за ним і схлипування.

Лас відкрив очі. Навколо було темно й тісно. Бачив лише тонесеньку горизонтальну лінію світла. Прокинувшись чи отямившись, зрозумів, що рука боліла, а кровотеча, хоч і була не значною, але не зупинилася. Йому було дуже душно. Він зібрав волю в кулак й обома руками уперся в стелю. Вона трохи посунулась, лінія світла збільшилася. Лас надавив ще трохи і побачив сонце. Війнув свіжістю вітер. Він виглянув і побачив натовп у чорному, що сидить біля його труни, а поруч з собою зляканого священика, який хрестився.

– О, Боже! – крикнула мати Ласа і зомліла.

– Він живий? – почувся той самий, але вже переляканий жіночий голос.

– Він не живий, це – зомбі, подивіться на його руки: вони всі в крові, – крикнув хтось швидко і злякано.

– Вбийте його! – заволав той самий жіночий голос.

– Тікаймо! – скрикнув якийсь переляканий чоловік.

– Де Хелзі? Знайдіть Хелзі! – репетував хтось.

Лас вивалився з труни, затиснувши рану рукою, щоб спинити кровотечу, і враз над його головою просвистіла куля, яка влучила в труну. Лас одразу ж кинувся тікати. Постріли, крики, переляк спричинили метушню. Він нею і скористався. Ніхто навіть не помітив як «зомбі» зник. Завернувши за ріг, Лас побачив, що туди йде Граз. Щойно той звернув теж, Лас схопив його, прижав до стіни однієї рукою, а іншою затиснув рот – щоб той не крикнув.

– Ти, бовдуре, що ти зробив, я ж попереджав, що після прийняття мутагену абсолютно всі життєві процеси припиняються на 8 годин, – зі злістю промовив він і відпустив друга.

– Вибач, я забув, – винувато сказав Граз. Проте враз його голос змінився на обурений: – Але ж я не слуга тобі, аби все пам’ятати!

– Звісно ні, але ти мій друг, чорт забирай, і міг би запам’ятати, що я не мертвий. Ну ти і йолоп, – усміхнувся Лас. – Та вибачаю, не переживай, – сказав він уже без злості.

І знову в його очах заблищав божевільний вогник. І неймовірно хвилюючись божевільний учений спитав:

– То як пройшов експеримент?

– Ну, розумієш… – обличчя Граза скисло.

– Він пройшов успішно? Мутаген діє? – схвильовано спитав Лас.

– Так.

– Ура, ура! – застрибав щасливий Лас. – Я їм всім казав! – радісно кричав він.

– Але я мушу тебе розчарувати – ти став не тим, ким хотів.

– Тобто? – здивувався Лас і щаслива усмішка сповзла з обличчя.

– Ти мутував не у вовка, а в таргана, – сумно відповів Граз.

– Що?! – ошелешено скрикнув Лас. – От чорт! – від горя він був готовий розревітися, – я все зрозумів: я доторкнувся до вовка, але було занадто пізно, бо до того я доторкнувся до таргана! Чорт! Треба було хоч іноді прибирати там! Чому я такий дурень?

– Невже це не можна змінити?

– Ні, дія мутагену незворотна: лише до однієї істоти ти можеш доторкнутися, а потім усе життя мутуватимеш у неї, коли питимеш воду.

– Усе життя?! Коли питимеш воду?!

– Так, але лише через дванадцять годин після того, коли це сталося вперше. Або ж за годину до цього моменту чи після, майже як і під час першого прийому мутагену. Ба більше, тепер я можу пити вдень не більше двох літрів чистої води, тому що назавжди мутую в таргана. І якщо вип’ю в інший час, то теж назавжди…

– Он він, цей зомбі! Він захопив нашого друга Граза, – почувся істеричний голос.

– Тепер вони обидва зомбі!

Лас упізнав голос священика. Розлючений натовп наближався: у когось був пістолет, у когось – палиця, у когось – ніж. Кожен був озброєний.

– Хутко, в машину! – крикнув Граз.

І вони метнулися до машини, яка була в кількох метрах від них. Лас завів автомобіль і вони поїхали, а їм навздогін полетіло каміння, палиці, ножі.

Один ніж влучив у задній бампер. Проте колеса залишилися неушкодженими, так само, як і пасажири авто.

Кінець 2-ої частини

III

– От чорт! Це жахливо! Чому я був такий самовпевнений? Чому я не винайшов того, що могло б змінити ситуацію? Чому не можна повернутися в минуле, аби все змінити? – безнадійно спитав Лас.

– Заручників взято в центрі міста, в офісі компанії «Торгаші», поліція оточила будівлю, але терористи попереджають: якщо хтось наблизиться до будівлі, то вони вбиватимуть заручників. Аби довести це, вони тримають всіх на мушці. За нашими даними поки що помічено трьох терористів, – почувся стурбований жіночий голос з радіоприймача.

– Це наш шанс, Гразе! Нехай я не людина-вовк, а людина-тарган, я все ж таки випробую дію мутагену по-справжньому! – забувши про невдачу, захоплено закричав Лас, в очах якого знову загорілися божевільні вогники.

– Ні, це жахлива ідея! – знову я намагався відмовити його від планів, але прекрасно розумів, що вже через кілька хвилин я повезу його в центр.

– Або ти дуєш до центру міста, або я сам поїду туди! – сказав Лас голосом, який не терпів відмови.

– Як я розумію, сперечатися з тобою марно, – сказав уже я безнадійним голосом.

– Дуй швидше! – не чуючи мене, підганяв він.

– Поїхали, чорти б тебе забрали, друже, – сказав я і натиснув на педаль газу.

Ми під’їхали і вийшли з машини.

– Я відчуваю, це буде перша справа таємничого героя, який врятує світ... Про мене будуть говорити в новинах, я буду на всіх шпальтах журналів, газет, але ніхто не знатиме мене, як Ласа, а всі знатимуть, як людину-таргана. Знайди мені воду.

– Але ж зараз уже майже 12-та година! – сказав я, поглянувши на годинник. – Точніше – 11:55.

– Ти маєш знайти воду, усе інше – за мною!

– У тебе лише 10 хвилин! Краще не будемо ризикувати, – знову спробував я його відмовити.

Але він мене вже не слухав, він підійшов до офіцерів поліції і щось із ними почав обговорювати. Поговоривши з копами, він усе-таки отримав напівпорожню 0.5-літрову пляшку води.

– Але ж для мутації потрібно щонайменше півлітра води, – сказав я, передавши йому пляшку з водою.

– Знаю. Є інший метод. Тільки ти відвернися.

Я відвернувся. Почувся хлюпіт природнього процесу. А коли знову глянув на Ласа, то побачив, як він п’є жовту рідину.

– Віднеси мене до ліфта.

– А?..

– Що а? – нетерпляче сказав Лас

– Рідина… У тебе губи жовті, – сказав я із огидою.

– Дідько! – сказав він грубо і замість того, щоб витерти їх рукою, облизав язиком. Мене ледь не знудило.

– Так, я випив суміш сечі з водою, а потім облизав губи, тому що для успішної мутації потрібна точна кількість рідини. Чим не доводиться жертвувати заради науки і суспільства, навіть власної гідністю.

– Еее, – пробелькотів я, оскільки мене все ще нудило.

– Віднеси мене до ліфта, а далі я сам.

– Віднеси? Звісно, твоя маса трохи менша за мою, але ж я не качок, щоб тягати 60 кілограм.

– Не 60, а 57 з половиною, – поправив мене Лас, – але не хвилюйся – зараз мутаген почне свою дію, зараз, зачекай...

Після цих слів Лас почав швидко зменшуватися і перетворився на маленького таргана.

– Ну, чого чекаєш? Неси! – на диво, його голос не змінився.

Граз із огидою взяв таргана і поклав собі в кишеню. Він підійшов до входу.

– Я чистий, можете перевірити. Іду в будівлю лише для того, аби перевірити стан заручників – чи ви ще нікого не вбили, – сказав Граз у гучномовець, який теж позичив у копа. (Перед цим йому довелося трохи повмовляти правоохоронців, але, врешті-решт йому дозволили піти добровольцем, бо ніхто не хотів ризикувати власним життям).

– Гаразд, сучий сину, підіймайся сюди, але без фокусів. Одна помилка – і заручники здохнуть, – прокричав терорист із вікна 15-го поверху у свій гучномовець.

Граз без перешкод зайшов у будинок і піднявся ліфтом на 15-ий поверх. Ще в ліфті він вийняв таргана з кишені і поклав його на землю. Опинившись на поверсі, він підняв руки вгору, які терористи одразу ж заламали йому. Вони дали окинути оком заручників, підвели до відкритого вікна і дали гучномовець. Він крикнув: «Усе добре». Поліція, дивлячись знизу, не відразу впізнала Граза, адже він був одягнений так само, як і терористи (в одного з терористів навіть колір волосся та очей був такий, як у Граза, ще й така ж зачіска). Одразу ж після повідомлення про стан заручників, терористи зв’язали йому руки мотузкою і підвели до інших бранців, які сиділи на землі. Так само сів і Граз. І тут враз нізвідки з’явився Лас. Один із трьох терористів злякався цієї несподіванки і з диким криком вистрибнув з вікна. Другий зняв запобіжник з автомата і почав розстрілювати Ласа, а третього, який потягнувся рукою за пістолетом у кишеню, уже вбив поліцейський снайпер, котрий встиг зайняти позицію на 15-ому поверсі протилежного будинку. Коли в другого терориста закінчилися набої в магазині, і він потягнувся за іншим магазином, Граз стрибком збив його з ніг і почав гамселити кулаками. Він розквасив пику терористу так, що той захлинувся власною кров’ю. Незважаючи на те, що вбивця Ласа вже був мертвий, Граз продовжував лупцювати його з ненавистю й бажанням помсти за друга, хоч у самого з’явилося кілька розсічень на кулаках, а може навіть й переломів. Невідомо, скільки б часу Граз бив мертвого, якби снайпер, який не зрозумів, хто кого б’є (оскільки почався хаос, та й у Граза був точно такий же одяг, як і в терористів), не послав би кулю точнісінько в скроню Гразу.

Граз зрозумів, що вмирає, але ще встиг подумати: «Принаймні я помстився за свого найкращого друга». Останнє, що він побачив, падаючи з тіла терориста, – закривавлене тіло Ласа, вкрите дірами від куль. І в голові у Граза промайнула думка: «А он лежить справжній герой – якби не він, то заручники не були б врятовані, а терористи були б живі... так само, як і ми…»

Кінець

Читати коментарі (0)
Рейтинг Оцінили Переглянули
0 17
( написати коментар )