На першу сторінку
 
РеєстраціяЗайтиВідновити доступ
ЛітКлуб лого
всі твори проза поезія інше рецензії форум автор

Вона не вміла казати "ні" (третя частина)

Ольга Білицька, 18.06.2017 року



Поміч ближнім

Вони ж в'яжуть тяжкі тягарі, і кладуть їх на людські рамена, самі ж навіть пальцем своїм не хотять їх порушити...

Матвія 23:4

Юля більше не була пухкою, вона схудла і приваблювала хлопців, але особисте життя лишалося, як то кажуть не влаштованим. І «дурепа Юлька» замість щоб вирішувати свої проблеми взялася за нещастя ближніх. Зі свого заробітку вона жертвувала невеличкі суми тваринам у притулках, хворим дітям, пізніше бійцям, пораненим та біженцям.

Одного дня зустрілася на вулиці із доброю людиною, колишньої знайомою із технікуму – Владою. Та вчилася на старшому курсі і вирізнялася активною життєвою позицію. Тепер вона теж всіляко підкреслювала ту позицію. Але про неї пізніше. Влада розповіла про місцеву дівчинку Валю, що страждала на лейкоз. Маленькій було всього 5 рочків, і день народження у неї співпадав з Юліним.

Дівчина розшукала спільноту допомоги хворій Валі у соцмережі і регулярно відсилала, що могла на вказані реквізити. Раптом їй здалося, що цього недостатньо, вона почала брати участь у розсилці прохань про допомогу. Начебто все нескладно: копіюєш текст, надсилаєш адресатові і чекаєш відклику, мовчання або коли тебе пошлють. Добрий дух допоміг їй знайти через листування чоловіка, що пожертвував велику суму. Тут з’явилася на горизонті адміністратор спільноти, місцевий волонтер, добра людина - Оксана Турбіна. Вона запропонувала Юльці стати модератором групи.

- А що треба робити?

- Ті, нічого, «кидати» картинки, розсилати листи, як і раніше, це не складно, я тобі покажу.

- Ну, добре, давайте спробуємо.

Юля відчувала, що не варто згоджуватись, але відмовити не змогла. За місяць вона повноцінно «вела» групу Валі. Ще за місяць Турбіна запропонувала зустрітися «у реалі».

Знайомство відбулося на базарі - поряд Оксана працювала продавчинею в магазині автозапчастин. Вигляд, мова і манери волонтерки збентежили Юлю. Перед неї стояла низенька рагуліха-пацанка з несвіжою зачіскою- каре дивного кольору. Її ноги, наче циркуль були широко розставлені (як виявилося згодом це її зична поза), їхтрохи прикривала коротенька грайлива спідничка, що аж надто на пасувала до щільної фігури. До спідньої губи «леді» приросла цигарка та разовий стаканчик з кавою. З виглядом бувалої, перемішуючи сленг, матюки, скарги на когось, Оксана розповідала про Валю та її батьків, лейкоз і його лікування, благодійність. Юля майже нічого не втямила, окрім того, що:

- Оксана – соціопатка;

- попередні адміни групи Валі таки добряче пересварилися і пішли «грюкнувши дверима»;

- батько малої - Вітя та Турбіна «реанімували» групу як могли;

- стан дитини важкий, але вони ладні боротися до останнього.

Згодом Оксана запропонувала Юлі допомагати ще з групою іншої хворої дитині з їх міста – Маші з ДЦП. Юля відчувала, що їй важкувато поєднувати роботу, волонтерство у церкві та Інтернеті, але ж воно не могла сказати «ні» і це було б не по-християнські. Алевтина Сидорівна вже звала її «палочкой-виручалочой», Галя та її рідні «харошей девочкой», ну як тут не виправдовувати цих звань.

Невдовзі нагрянуло знайомство із мамою Маші - Вікою. Вона була однолітком Юлі і належала до касти гламурних рагуліх. Симпатична, не дурна, вона, нажаль, ніколи не «годувала» свій інтелект, тому обмеженість суджень та вузькі інтереси псували її. Рано вискочила заміж, народила з великою бідою доньку, ну а далі.. далі було по-всякому. Віка не вдавала із себе добру людину, а сильну жінку, хоча насправді просто мала міцні нерви, як всі гопніки, та паскудний характер. Із зачіскою «дикобразом», у спортивному одязі жінка-вамп цинічно судила про все і про всіх, курила цигарки немов голлівудська зірка. Здавалося, що от-от сяде на лавці і перекине ноги, як Шерон Стоун у культовому кіні. Юлі стало шкода Машу двічі, через ДЦП і таку маму. Віка страшенно «гнала» на Оксану і то було взаємно. Щоразу як Оксана та Віка зустрічалися з Юлею наодинці, то починали ритуал поливання одне одної брудом. Оксана казала, що Віка – погана мати і не цінує її заслуг, як волонтера,вона взагалі нещадно критикувала всіх, кого знала; Віка насміхалася з Оксани і скаржилася, що та її «за**ала» зауваженнями. Юлі було однаково кепсько спілкуватися з ними. Але дівчина щосили заплющувала очі, ба навіть заклеювала їх скотчем, виправдовувала опоненток і боялася пошкодити їх «делікатну душевну організацію».

А ще Юля казала собі, що робить це заради дітей і горе треба поважати. Валя мала красиві блакитні оченята, в яких читалося багато болю і такого, про що немає знати дитина, а також світле волоссячко, яке потім «з’їла» хіміотерапія. З правильних рис її блідого личка можна було писати класні портрети. Але її тільки фотографували аби зробити чергову листівку із проханням, воланням про порятунок. Хвороба то відступала, то поверталася. Під Новий Рік Юля поїхала на благочинний ярмарок, що влаштовувала Оксана, її знайомі, добрі люди - Марина та Гєна. Тут Юля і побачила маленьку хвору Валю вперше і… востаннє. Тато дівчинки передав, що їй до вподоби петшопи – іграшки у вигляді кумедних звірят. Юля не знайшла їх у місті, тож замовила в інтернет-магазині. Валя вдягнена умалинову курточку та рожево-білу шапочку соромилась і невпевнено розказала якогось віршика. Дитина щиро зраділа петшопикові, бо ж сподівалася отримати його на утрєнніку від Діда Мороза, але той «спізнився». Юлі справді було приємно стати добрим чарівником для цієї маленької нещасної людини. Це був бонус із присмаком полину. Юлька проковтнула полин і сльози, всміхнулася і присіла біля Валі. Вони сиділи недовго. Було зимно, дівча втомилося, батьки теж. Юля купила у Марини зшиту власноруч іграшку-конячку із запахом ванілі, та поїхала додому.

Маша, недужа на ДЦП, була дорослішою, вона вже починала «витягатися» як підлітки. Дівчинка зовсім не ходила, їй сильно судомило руки та спину, але вона подавала світові приклад оптимізму. Її чорні оченятка випромінювали бісики-вогники, густі каштанові трохи кучеряві коси розсипалися по спинці інвалідного візка. Якось Маша, на свій манер, сказала Юлі, що любить її.Вона часто всміхалася, була вдягнена як справжня модниця. Віка вважала, що добрий одяг, два йоркширські тер’єри компенсують інше. А натомість мала Маша частенько залишалася біля телевізора, де дивилася недолугі и недитячі передачі. Що робилося у маленькій головці? В чомусь Оксана мала рацію, якби Віка, мати Маші, не витрачалася на ці цяцьки, песиків та цигарки, то менше було б треба клянчити грошей на реабілітації.

Юля погано розуміла Машу, бо та ще майже не говорила. Цим вона завдячувала добрій людині, старому "спеціалістові", що багато років працював акушером-гінекологом, завідуючим пологовим будинком у місті. Вважався гарним фахівцем. Того фатального дня десять років назад йому було ліньки зробити Віці кесарів розтин. Він ще й досі вважався гарним фахівцем, відвідував церкву, носив величезного золотого хреста та вів прийом у платній діагностичній «шаразі», яку відкрила підприємлива та амбітна «тьотя» у їхньому провінційному містечку.

Юля взяла на себе групи Валі і Маші, формально там булі ще інші модератори, але вони «забили» і весь тягар ліг на неї. Дівчина писала жалібні пости, робила красиві колажі, займалася розсилками, зверталася не без успіху до фондів. «Витягла» декілька зборів у Маші. Хоча у тієї значилися серед рідних тітки - сестри Віки, теж добрі люди. Одна взагалі не робила нічого, інша постійно виходила заміж за гопників з «Правцевого сектора». Коли Юля гостила у Вікі, в кімнаті поряд з ними сидів її племінник, син тієї «правцевої» нареченої. «Закинуте» дитя від першого шлюбу гралося смартфоном. Тут ввірвалася його «матуся» - вона готувалася до чергового весілля. Вагітна, обтягнена в комбінезон, але найстрашніше - з патлами у фарбі і застромленою в них розчіскою. Її обличчя перекривила злість. Юлька злякалася прояви, що нагадувала японку, яка збирається чи вже почала робити сеппуку. «Японка» зовсім не лагідно потягла малого з кімнати, не дивлячись на його переляк та голосний плач. Віка дуже пишалася, що її сестру покохали такі браві хлопці, що вони ледь не рідня із самим Шмарошем, донька якого почала збирати гроші для Маші, які згодом кудись таємничо табезслідно зникли.

Оксана Турбіна щодня «вивалювала» на пошту Юлі купу фоток, які треба було маркувати, обробляти, обрізати. Казала, що і як робити, направляла до неї інших добрих людей, аби вони лишали свої заявки на безкоштовний «фотошоп». Затюкана добродійка боялася і соромилася заперечити, хоча від неї не приховалося, що активіст – лише вона. Здавалося б все легко, але діяльність відбирала декілька годин на день, як і церква. Юля втомлювалась, почала погано спати, нерви ще більше розхитувались. Дійшло до того, що Оксана почала просити, щоб та обробляла їй світлини з машинами для магазину, який вони відкрили з чоловіком. Юля тактовно відмовила, вперше у житті. Оксана страшенно образилася та наговорила якусь гидоту про Юльку Віці та ще бозна кому. Юля вибачила їй людську недосконалість, як заповідав Ісус.

Турбіна вирішила відкрити власний фонд. На засідання прийшли Марина, Гєна і Юля. Марина – руда дівчина, що мала хист до рукоділля і швидкої зміни уподобань у житті, сперечалася с Оксаною про назву і статут організації. Гєна жер цукерки, що принесла Юля. Остання мовчала.

Гєна – дворовий хуліган із судимістю мав потяг і до поганих,і до добрих справ. Його занесло на стезю націоналізму, він примкнув до якоїсь рун-кун-мун спілки, потім до «правців», деякий час координував збір крові у місті, потім був на Майдані, ще пізніше вирішив «захищати батьківщину». Гуртом «захисникові» збирали кошти на тепловізор небайдужі місцеві патріоти. Але виявилося, що на фронті не так весело, як хизуватися та криміналити у мирній частині суспільства. Гєна накивав п’ятами з передової, знайомим лишалося тільки сподіватися, що тепловізор він залишив тому, кому той справді потрібен. Але то відбувалося пізніше, а поки що вони творили «Небайдужу дію» - новий фонд, чи то центр допомоги.

Оксана створила групу «Небайдужої дії». Вгадайте, хто її вів? Звісно ж «дурепа Юлька». Тобто формально офіційною «Матір’ю Терезою» лишалася Оксана, що вже пересварилася майже з усім містом, роздуваючись як ропуха від гордощів та невихованості.Та практичні дії були справою «харошей дєвочки». Хоча Оксана так її не називала, вона лаяла дівчину позаочі, як і всіх. Зрештою дуже грубо розсварилася із Маринкою. «Небайдужа дія» припинила існування, натомість виникло нове об’єднання зі складною назвою, що мало на меті допомогу онкохворим дітям області, сиротам. Юлька і тут «була під рукою». Вона стверджувала, що терпить примхи Оксани заради дітей. Частково це було правдою. А Оксана байдикувала, «смакувала» свої заслуги та подробиці дитячих страждань.

Хворій дівчинці Валі ставало гірше. Дівча«поклали» в гематологічне відділення обласного центру. В дитини от-от мало бути День Народження, як і в Юлі. Вітя сказав, що Валя, коли не страждає від стоматиту, слабкості та інших симптомів страшної недуги, просить нового петшопіка – «кицьку зі смугами на морді». То був тигр. Юля знайшла його не одразу, вмовила менеджерів магазину продати одну іграшку, хоч вони реалізували товари гуртом. Додала ще одного подаруночка і передала посилочку мужній дівчинці. Вітя наприкінці дня подзвонив Юлі і дав слухавку доньці. Валя слабким, ледь чутним голосом, що торкався самого серця, дякувала «тоьті Юлі». Ніхто більше не дякував їй щиро, тільки ця малеча, приречена жорсткою волею Бога або безжалісним законом випадковості. Власне Юля й не чекала подяки, вона хотіла лише її одужання. По вечорах уявляла дівчаток, Машу та Валю: здоровими, грайливими, звичайними…

Дівчина змарніла, та ніхто не питав, з якої причини, і чи не треба їй самій допомога. Одного разу вона просила про неї та отримала суху, категоричну відмову. Всюди були самі «добрії люди», але в них не вистачало часу на добрі справи, допомогу та жертви. Та чи варто їх осуджувати? Бо в кожного власні проблеми, біди, помилки. Частіше вони лише питали «Пачєму ти такая худая?» або «Кагда ти вийдєш замуж?». А потім пліткували за її спиною. Апогеєм нетактовності стали побажання отця Михайла у вщерть сповненій людей «коморі» «швидше вийти заміж».

Валя з батьками поїхали до Пітера, на неї чекала чергова пересадка кісткового мозку, на цей раз - від батька. Клітини наче прижилися, але малій не ставало легше. Почалася внутрішня кровотеча, яку проґавили халатні ескулапи. Дитина пережила клінічну смерть, останні місяці провела приєднаною до апаратів штучної нирки та вентиляції легень. Здавалося, надія була, вона перемогла лейкоз. Та не змогла перемогти людську байдужість і безвідповідальність. Вона задихнулася, бо добрі люди їй вчасно не звільнили трахею від слизу…

Юля дізналася про смерть маленької Валі від Оксани. Тіло швидко доставили в Україну. Оксана, мама Маші - Віка, Юля поїхали на похорон. У маленькому обійсті сільської хатки зібралися родичі, друзі, волонтери та сусіди. Посередині стояла маленька моторошна труна. Валя лежала у ній із блакитною шкірою у красивій білій суконці та хустинці, що вкривала лису голівку. Казали, що її бальзамували у клініці.

Мама та бабусі малої мучениці, що вже не страждала, сиділи поруч і голосно ридали. Вітя стояв поодаль, він не проронив жодної сльози, навіть коли єдину довгоочікувану доньку засипали землею. Юля обійняла обох осиротілих батьків по черзі і не змогла втриматися. Потім відійшла далі, за гараж. Там стояла Влада із кумом Віті. Вона допомагала Валі давно, першою здавала для неї кров. Казала щось філософське. Потім всі поїхали до цвинтарної каплиці, де Валю відспівали.

Юля притулилася в притворі і думала, чому, чому Бог це допускає? Валя пішла в рай. А якщо ніякого раю немає? Так, життя на землі важке, але є в ньому і світлі миті. Валя як і більшість «маленьких янголів» їх ніколи не спізнає. Вона пішла у вічну порожнечу. А її батьки? Хіба вони настільки грішні? Може вони і недосконалі, але такої «страти» точно не заслужили. Де справедливість? Чому добро не завжди винагороджується, а зло - карається? Чому ті суки лікарі безкарно вбили дитину і чи покарає їх Боженька? Чому так мало людей, що дійсно допомагають, а не лише багатозначно вимовляють затріпані цитати про «доброту, спасающую мир»?

Смерть і похорони Валі «підкосили Юлю». З тих пір вона відчувала, що життя не буде колишнім, що енергія «витікає» з неї, наче рідина з розбитого яйця. Вона продовжувала за копійки писати роботи за тупих йолопів, бігати до церкви на поклик Алевтини Іпмператорівни, вислуховувати незрозумілі проповіді панотця Михайла та «вести групи».

Після 40 днів вирішували, що робити зі спільнотою, де збирали кошти для Валі. Були присутні її батьки, Оксана, Даша – волонтер з Пітера, що найбільше за все любила сперечатися, та Юля. Вітя хотів переробити паблік з великою аудиторією на сторінку фонду допомоги хворим на рак- «Аглая». Фундацію започаткували їх друзі у нещасті - подружжя з Києва, що втратили доньку на ймення Аглая. Непомітно для себе і попри справжні бажання та погане самопочуття Юля погодилася «піднімати» новий проект.

Читати коментарі (0)
Рейтинг Оцінили Переглянули
1 Василь Усатенко. 44
( написати коментар )