На першу сторінку
 
РеєстраціяЗайтиВідновити доступ
ЛітКлуб лого
всі твори проза поезія інше рецензії форум автор

Щоденник Насті

Ксенія Соколовська, 19.06.2017 року



30 травня – Знаю, це дивно у 35 років вести щоденник. А що, коли нема кому сказати, а слова сказані в пустоту розсіюються як туман і спадає камінь з серця. Тепер у мене з’явився ти, мій друже, Щоденнику! І тобі я можу сказати. Біль розриває зсередини і не дає жити. Біль моєї втрати…

31 травня – Сьогодні був останній дзвінок. Я була присутньою на лінійці. Так, саме присутньою, іншими словами сказати не можна. Душею я була далеко звідси, а тіло залишалося там, де обов’язки, правила, закони, брехня, несправедливість і безсердечність. Мені здавалося, що якби в мене виросли крила, я б відразу ж злетіла в небо. І летіла б, летіла… Доки вистачило моїх сил. Політ це свобода. Свобода від усього: і зобов’язань і почуттів. А я хочу не відчувати, забути все. А біль приходить навіть уві сні. І нікуди від нього втекти.

2 червня – Сьогодні неділя. Я знову одна. Іра (подруга) пропонувала принести кошеня. Не хочу. Я нічого не хочу. Наче горіла іскра всередині і згасла. На вулиці дощ. З тої сторони скла впала капля і одиноко скотилась вниз, пропавши. Так і я…

3 червня – Була на роботі. Ще два тижні до відпустки. Журнали заповнила, звіти здала. Допомагаю літньому табору. Цілий день діти як метелики літають туди – сюди. Я спостерігаю за ними. Такі безтурботні, веселі…щасливі… Заздрю їм… Так почувається жива душа, коли ще не пізнала горя… зради…болю…втрати…

6 червня – Нарешті завтра закінчується тиждень. Хочу додому. Куди додому?! Я і вдома не вдома. Стіни душать, все зближаючись, зближаючись. Я задихаюсь… А може до мами… Я так давно в неї не була. Може…

8 червня – Субота. Вихідний. За вікном все цвіте і зеленіє. Закохані пари як квіти прикрашають собою вулиці. Тримаються за руки, ніжно дивляться одне на одного. Хто гарантує, що то справжні почуття, і завтра він не зіштовхне тебе у прірву.

10 червня – Знову понеділок. Ще один. Кожен наступний день схожий на попередній. Не бачу світла… Не бачу щастя… Не можу довіритись…

12 червня – Всім хочеться зі мною поговорити. Кожен вірить, що допоможе своїми порадами. А я просто хочу, щоб мене залишили у спокої.

14 червня – Нарешті закінчився навчальний рік. Відпустка… Я вдома. Одна… Мені, закутаній у моїй ковдрі так затишно і тепло. Тут я у безпеці і тиші. Так добре.

17 червня – Самотньо. Не розумію, чого хочу. Болить. Погано сплю. Знову снився конверт для немовляти, він плив за водою. Я чула крик, але не могла дотягнутися до нього. Ніби уже схопила його, але він був пустим. І знову я почула дитячий крик.

20 червня – Знову дзвонила мама. Вона дзвонить по десять разів на день. Ігнорую дзвінки… Буде ще раз запрошувати до себе в гості. А може поїхати…

23 червня – Знову снився кошмар. Я кричала. Тримала його у руках, хотіла заглянути всередину, побачити личко. Відчувала у руках таке тепле живе створіння, чула його сопіння носиком. Коли розгорнула… пусто. Не було нічого. Немає більше світла. Воно згасло в той день. І навіть слова чоловіка про те, що він більше так не може, розчинилися у тій темряві. Вся вона – моя. Обгортає мене ковдрою.

25 червня – Подруга знову мучить проханнями піти з нею до психолога. Навіщо марнувати чийсь час, якщо я не буду слухати і говорити. Не хочу! Хочу крила! А може впасти у якусь бездну, щоб дістати дна і там і залишитись. Назавжди! Уявляю себе якоюсь жалюгідною водорістю, яка коливається за хвилями, бо сама триматись не може, доки її не з’їсть якийсь хижак. Бачила сьогодні свого чоловіка, називав «божевільною і навіженою». А я і справді бігла додому як навіжена, обливаючись сльозами. Думала вже запас вичерпався.

27 червня – Я задихаюсь в цьому місті. Воно оповите сірістю, гарячим повітрям, примарами і болем. Сни не дають дихати, людські погляди жити… Бачу лише туман або темряву, як дві полоси, які змінюють одна одну по черзі.

29 червня – Прокидаюся і сходжу з розуму. Чую в кухні якийсь шерхіт. Повільно встаю і йду на звуки. Дивно, не відчуваю страху, лише цікавість. Зупиняюсь… Мама біля плити жарить млинці. На столі стоїть моя улюблена чашка, з неї димкою піднімається пар. Вперше чітко бачу її очі. Вони в сльозах, горошинками котяться по рідному обличчю. Підходжу до неї міцно обіймаю.

30 червня – Ми їдемо в автобусі у рідне село. Дорога здається довшою ніж зазвичай, ніби ніколи не закінчиться. Мама знову дивиться на мене своїми волошковими очима. В очах така… Я відвертаюся. Мовчу… І вона мовчить.

1 липня – Я знову у місці свого дитинства. Ніби нічого не змінилося. Проте, мені все одно. Просто лежу.

2 липня – Знову снився страшний сон. Прокинулася з криком. На вулиці – темінь. Босою виходжу з хати. Дихаю… Десь там за нашим городом є річка. Я любила дитиною туди ходити. Іду туди…

6 липня – Сьогодні свято. І мама пішла. Я знову прямую на своє улюблене місце біля річки, де ніхто мене не побачить. Лише жаби порушують нічну тишу своїм кваканням, літають мушки, а десь з іншої сторони ехом віддається свято. Слухаю. Чую на своєму плечі легкий дотик, злякано озираюся. Позаду стоїть хлопчик років шести.

- Ти прийшла на моє місце! – заявляє серйозно.

- Ти мене злякав! – вигукую я.

- Тут моє місце! – не вгаває він.

- Добре. – здаюся і відсуваюся.

Він сідає і уважно дивиться на мене. Мовчимо, але мені комфортно. Потім він встає і тікає в темряву. Я знову одна.

8 липня – Я знову на «своєму місці». Дитя знову прийшло теж. Тепер мовчки сідає, лише скоса поглядаючи на мене. Вдаю, що не помічаю.

- Ти не наша. – тихо говорить.

Мовчу.

- А звідки ? – не відстає.

- Здалеку. – шепочу.

Знову тиша.

- Ти п’єш? – питає буденним тоном.

- Що? – вигукую.

- Ну, ти так виглядаєш… Моя мама, коли п’є, теж так виглядає… - опускає голову вниз.

Мовчимо. Потім він різко підхоплюється і втікає.

9 липня – Сьогодні встаю рано. Довго сиджу на ліжку, збираючись з силами, а потім підходжу до дзеркала. На мене дивиться якась неохайна, нечесана жінка.

Це я? Іду у ванну кімнату, довго приводжу себе до ладу. У дверях зустрічаю здивований погляд мами. Тепер вона відводить погляд від мене…

11 липня – Суцільна темрява. Я боюсь ступити крок. Дику тишу прорізає ножем дитячий крик. Я іду на звук. Темрява… Темрява… Різко спалахує світло. Бачу вдалині дитячу коляску. Біжу до неї. Падаю не один раз. Нарешті я біля неї, дивлюсь усередину – пусто… І знову чую дитячий крик. Прокидаюся від того, що розумію, кричу сама.

Повільно встаю. На вулиці ще темно. Виходжу на свіже повітря. Стає трішки краще. Чую скрип вхідних дверей. Мама! Вона легенько кладе руки мені на плечі. Мовчимо.

- Мамо! – наважуюсь.

- Що доню? – теплом огортає рідний голос.

- Я тут біля річки хлопчака зустріла. Не знаєш, чий він? – чекаю.

Тиша.

- Знаю. Однокласниці твоєї – Галинки.

- Як? – виривається. Хочу спитати про алкоголь, згадала, про що дитина говорила.

Мама перебиває.

- Віті Бережного то дитина, на два роки старшого од вас. От дитинку придбав Галині, а відмовився… П’є вона тепер… Дуже…

Мовчимо. Потім, як по команді, заходимо в хату.

14 липня – Думаю про того хлопчика. Не виходить він у мене з голови. Одягаюсь і йду до Галинки. Подругами раніше були. З дитсадка дружили. Я поїхала в місто, вона залишилась. Так і не бачились уже років десять. Знаю, батьки Галинки тоді померли, одне за одним: у батька серце хворе було, а мати слідом за батьком пішла, не витримала без нього.

Заходжу на подвір’я, нікого немає. Гукаю, ніхто не озивається. Тихо прочиняю двері у хату, заходжу. Там – хаос: немитий посуд на столі, на підлозі; сміття; пусті пляшки з-під алкоголю; якісь брудні купи одягу. Галинка, поклавши голову на простягнені руки, спить за столом. Буджу, відмахується, як від набридливої мухи. Знов буджу. Підіймає голову.

- Ти хто?

- Я?! Настя.

- Настя… Як зайшла сюди?

- Я…

- Іди, звідки прийшла! Ходять тут… Я спати хочу, не бачиш?!

- Галю! Це ж я, Настька!

- Настька? – підіймається. – Моя Настька?! – гаряче обіймає. А потім знову спокійно сідає за стіл. – Чого прийшла?

- Я до матері в гості приїхала. Хотіла..

- Іди геть! – обриває на півслові.

- Галю!

- Пішла звідси! – бачу, розмови не буде.

Іду, не опираюся.

Дорогою додому думаю про все це. Заходжу на рідне подвір’я, мама на ганку плаче. Підходжу ближче. Підходить і міцно обіймає. Крізь схлипи чую тихе шепотіння: «Думала, ти щось з собою зробила… - плаче…

Тепер обіймаю її я.

14 липня. Вечір – Іду до «свого місця» відпочити. Був важкий день. Сідаю і довго дивлюся на воду. Вона випромінює вечірній спокій. І я потроху заспокоююсь. Відчуваю як щось важке залишає мене. Я дихаю!

- Як ти пішла, мама довго плакала. Що ти їй сказала? – чую позаду докірливий дитячий монолог.

- Нічого. – відповідаю.

- Чого тоді вона плакала?

- Рада була мене побачити.

- А-а-а-а! – протягує. – То і так радіють?

Мовчу. Він не вгамовується.

- Вона сьогодні вперше на мене не кричала, а так сумно подивилася і обняла. Вперше подивилася. І обняла… А раніше, я бачив, не хотіла. Вона не дивилась…

Мовчу.

- Ти мені допоможеш? – питає схвильовано.

- І з чим?

- Хочу, щоб мама…- замовкає.

- Поможеш? Поможеш?

Зітхаю.

- Побачимо. – говорю і втомлено іду до хати.

15 липня – Сьогодні вперше спокійно спала. Не снилось взагалі нічого. А вранці встала з твердим наміром допомогти тій дитині.

Приходжу до Галинки, спить. В хаті темно, дитини вже немає. Відкриваю всі вікна. Подруга хмуриться, починає лаятись. Я не звертаю уваги, прибираю. Вона встає, іде до відра з водою, п’є з кухлика і пильно стежить за тим, що я роблю. Тоді ставить кухлик на місце, хапає мене за руку і тягне з хати.

- Іди геть, сказала! – кричить.

Тепер я опираюся. Висмикую руку з її і кричу:

- Не піду!

Починаємо битися як двоє дітлахів. Їй обридає, іде знову лягає в ліжко.

А я продовжую прибирати.

17 липня – Знову іду до Галинки. Цього разу малюк гуляє на подвір’ї: дивиться привітно і посміхається.

- Привіт! – говорю стиха і сама всміхаюсь.

- Здрастуйте! А мама ще спить.

- Нічого. Ми її зараз розбудимо. – і йду рішуче в хату. Малюк хвостиком біжить за мною.

До мене ніби повертається картина позавчорашнього дня. Цього разу Галинка взагалі ніяк не реагує. Бачу, що прокинулась, але мовчить, роблячи вигляд, що ще спить. Мию посуд, прибираю, готую їсти малому. Він спокійно вибігає з хати гуляти.

Тишу прорізує шепіт: - Навіщо це тобі?

- Не знаю. Треба – значить. – теж тихо промовляю.

- Не награлась в ігри в місті, приїхала сюди?!

- Ага! – говорю.

Тиша. Зробивши все, іду додому. Біля паркану стоїть син Галинки.

- Як тебе звати? – питаю.

- Вітя. – говорить.

Ну, звісно, як його ще можна звати.

- Гарне ім’я! – він посміхається.

Вдома садимо з мамою квіти. Розмовляємо. Про все. Але не про мене. Мама знаходить номер брата Галинки. Завтра ж подзвоню.

18 липня – Дзвоню до Романа – брата Галинки. Не бере трубку. Передзвонює аж увечері. Довго говоримо, обіцяє на вихідних приїхати, бо живе і іншій області, працює. А треба ще доїхати, про відпустку домовитись. До вихідних ходитиму до Галинки всеодно!

21 липня – Субота. Ополудні приїжджає Роман з донькою удвох на сріблястій «Skoda Octavia». Хочеться чомусь спитати, де ж дружина, але боюсь бути нетактовною. Мовчу.

Рита, дівчинка восьми років, білява красунечка з двома кісками, несміливо посміхається і від тата не відходить. Роман на три роки за мене старший. Пам’ятаю, якусь дівчину проводить увечері, а ми з Галинкою слідом біжимо. А потім він нас помічає і починає ганятись за нами. А ми верещимо і втікаємо. А як підросли ми, пропонував зустрічатися, з армії чекати. Та не захотіла я ні зустрічатися, ні з армії чекати. Одружився з дівчиною з міста, де служив. А тепер от сам з донькою і без дружини. Чому ж не приїхала?! І чому це мене хвилює?! Мимохідь помічаю, що милуюся ним. Чому я ще не провалилася під землю?!

Роман пильно дивиться на мене, чемно вітається. Йдемо до Галинки. Розмовляємо. Діти граються неподалік на подвір’ї. Галинка плаче, брат давно не приїжджав. Він мовчки її обіймає. Каже, що взяв відпустку, а у Рити канікули, тому будуть тут до середини серпня.

23 липня – На подвір’ї Галинки все сяє. Все попране, вичищене. Вітя ходить, щасливо посміхається. Подруга готує їсти. Спитала, де Роман. Каже, поїхали з Ритою по продукти. Сама починає розповідати, що покинула його дружина Анжела. Вже як рік. Тепер з донькою удвох живуть. І дивиться так вичікувально. А я – на неї.

- Знаєш, а я подякувати хотіла. Ми ж давно з Ромчиком не спілкуємося, а все через Анжелу. Як ти випросила у нього, щоб він приїхав?

- Галю, не випрошувала. Сам сказав, що приїде. Він же твій брат!

- Сам?! – дивується. – Я думала, вже і до смерті не побачимось. Як народила Вітика, так і не бачились. Сорому нанесла на все село…

- Що ти таке кажеш? Це ж дитина!

- Дитина… Безбатьківщина…

- То батькові Вітиному хай соромно буде, а ти – молодець! Дала дитині життя!

- Ага! А знаєш, як гляну на нього, а він на Віктора схожий. – плаче.

- Це не кінець світу! Головне, що ви з сином живі та здорові. – зітхаю.

Мовчимо.

- А ти? Як ти? – раптом питає.

- Я?! Та що я…

Важкою холодною зливою виливаю свою історію про моє так і ненароджене янголятко, зраду і втечу чоловіка, свій біль і страх. Вона мовчки слухає. Потім плачемо удвох, обіймаємось. І я чую, як вона шепоче ледь чутно: «Вибач!»

28 липня – Вечір. Сидимо з мамою на ганку. Хочеться поплавати. Беру рушник і йду до річки. Тут добре. Тихо десь кумкають жаби, хлюпоче вода, омиваючи вербове гілля. Я відпочиваю. Довго сиджу на березі. Раптом чую в темряві обережні кроки.

- А Вітя так і сказав, щоб я тебе тут шукав.

Від несподіванки підскакую на місці. Роман!

- Так. Люблю тишу. А тут спокійно, тихо. – швиденько докладаю йому і замовкаю.

Мовчимо.

- Як Галя? – цікавлюся.

- Нормально. Вкладає малих спати. Уявляєш, почала знову в'язати. – сміється. (його сміх лікувальний бальзам моїй душі) – А гарно ж уміла вив’язувати то шкарпетки татові, то кофту мамі. Мені – шарф на день народження. – замовкає. – Насть!

- Ммм?

- Дякую…Що сестру допомогла вернуть. Ти не її врятувала – нас. – несподівано бере за руку. Як вогнем обпекло, у горлі став ком, не то провалююсь кудись, не то лечу. Приходжу швидко в себе, висмикую руку, різко встаю і йду. Але чую позаду його несміливі кроки. Зупиняюся, і - він. Так стоїмо деякий час.

- Вибач. – шепоче і йде.

А я стою, не можу зрозуміть, чого мені не всеодно. Ну пішов, то й пішов. Дивилась, доки не зникнув з очей.

3 серпня – Вже кілька днів сиджу вдома. Боюсь. Боюсь себе і його боюсь. Але так хочеться його побачити, малих, Галинку. Коли поруч з ними, відчуття, що я у своїй сім’ї; так затишно, спокійно.

Мама допитується, що сталося, лише обіймаю та знизую плечима.

Увечері чую у вікно стукіт. Виходжу, а там мої курчатка Вітя з Ритою. Усміхаються, а в руках – ромашки. Боже! Мені вже сто років ніхто квітів не дарував. Обіймаю їх міцно.

Розповідають, як у них справи; про батьків, що переживають, чому не приходжу. Обіцяю, що завтра прийду.

4 серпня – Нікуди не йду. Варю вареники і капусняк. Іду в сад по яблука для компоту. Як же тут гарно! І ніяких тобі конспектів уроків, журналів, характеристик, зошитів. Щось мені не хочеться вертатись до роботи.

- Настя!

Роман! Знову!

- Ти? Привіт! Щось сталося?

- Це я у тебе спитати хочу! Я образив тебе? Щось не так? Що не так? Ти більше не приходиш. Галя переживає… і я..- ніяково дивиться на мене.

- Рома! Все нормально. Роботи багато…

- Ні! Приходь увечері до нас. У Віті день народження. Діти тебе побачити хочуть. Обіцяй, що прийдеш?!

Зітхаю.

- Добре.

Увечері вітаю Вітю з днем народження. Говоримо, граємось з дітьми. Я таки за ними скучила!

Роман наполіг провести додому. І так, якось, по дорозі виливаю на нього ківш холодної води про себе. Може хоч зараз залишить в спокої. Він мовчки слухає. Не зговорюючись, ідемо до річки. Він обіймає мене. Я починаю плакати. Тягар всіх цих днів лавиною падає вниз. Рома заспокоює, говорить ніжні слова. Ми удвох і нам зараз всеодно, що буде з рештою світу. Він обережно нахиляється і цілує мене. А що треба моєму зраненому серцю зараз?!

Іду додому під ранок. Так легко мені. Згадую, як в старших класах нас з Галинкою батьки шукали на свято Івана Купала цілу ніч, а ми поснули біля річки. Ой, що тоді нас чекало!

6 серпня – Як же зранку чудово! Така приємна тиша, таке свіже повітря! Мама сміється з мене, а я вже другий день як навіжена: то яблука, то сливи на закатку рву, то на городі допомагаю.

Галинка з дитинства в'язати любила, а я – малювати. Увечері ходила до річки малювати!

9 серпня – Гуляю з дітьми - Вітьою і Ритою. Вони допомагають по господарству. Роман з Галинкою в місто поїхали. Рита, звертаючись обмовилась, назвавши мамою. Я оніміла! Так приємно на душі стало від одного цього магічного слова.

12 серпня – Прийшла в гості до Галинки як завжди. Тиша на подвір’ї. Зайшла. Галинка снідати варила. Подивилась на мене сумними очима.

- Де Рита? Рома?

- Настя…

- Що?

- Анжела дзвонила, щось там помиритись просила, і доньку давно не бачила. Поїхали… - дивиться винувато.

- Галь! Не треба! Він мені нічого не обіцяв…

- Насть! Ти не знаєш…

- Не треба!

Виходжу. Десь знову ділися мої крила. Іду по землі ногами. Бачу перед собою Вітю, підходжу до нього і міцно обнявши, йду.

На рідному подвір’ї мене чекає гість – мій колишній чоловік. Приїхав просити пробачення.

15 серпня – Знову приїхала в місто. З Дімою. Не відчуваю болі, і радості не відчуваю.

18 серпня – Дні повторюються. Я вже не плачу і не жахаюсь. Дімині обійми крижані і холодні як лід. Мені нецікаво те, про що він говорить. Хочу знайти заняття для себе.

20 серпня – Я задихаюсь. Не бачу світла. Не бачу яскравих кольорів – все сіре…

23 серпня – Зранку було погано. Нудило. Потім посварилася з Дімою і пішла спати. Так спала цілий день.

26 серпня – Мені не легше. Діма просить сходити до лікарні. Та я і так знаю, що це.

28 серпня – Лікар сказала, що я вагітна. Боюсь признатись собі, що я щаслива! Знову думаю про Рому…

4 вересня – Все мені тут чуже. Написала заяву на звільнення, залишила записку Дімі і зібравши речі поїхала до мами.

Мама була здивована, але ні про що не питала. Коли лягли спати, прийшла, сіла біля ліжка і сказала: « Настя, Рома вернувся. Сьогодні заїжджав, про тебе питав.»

Ні, я таки щаслива!

5 вересня – Не йду, біжу до Галинки. Мої діти біжать мене обіймати. Галинка усміхається. Підійшов і Роман.

- Чого ви тут? Ви ж маєте бути вдома!

- Не люблю я її! Я завжди іншу кохав. А їздив на розлучення документи подавати. Мирно вирішили розійтись.

- Кого ти завжди кохав? – виривається.

Дивиться здивовано на мене:

- Тебе!

15 жовтня – Живемо у Роми. Побралися. Чекаємо на сина. Я щаслива!

А Віктор Галинчин запропонував їй одружитися і жити разом. Дочекалася!

І я дочекалася!

15 червня – Прощавай, мій щоденнику, мої жалі і болі! Треба бігти до своєї сім'ї! Денис – найкращий малюк на Землі! А Рита – моя красуня! Діти – не просто квіти, це наша сила, наше безсмертя. Я малюю! Дарую свої картини світові. А мій Ромчик мене підтримує. Як же їх люблю!



Читати коментарі (1)
Рейтинг Оцінили Переглянули
4 Юрій Шеляженко , Василь Усатенко , Гаврилишин Наталія , Перші дні листопада. 77
( написати коментар )
Василь Усатенко
2017-07-02 16:01:39

Доброго дня!

Прочитав. Цікаво.

Вважаю порушили багато табу - багато питань, але й багато відповідей, як для такого компактного твору. Думаю що хтось допоміг би собі вчасно прочитавши цей твір. 

(відповісти)
( написати коментар )