На першу сторінку
 
РеєстраціяЗайтиВідновити доступ
ЛітКлуб лого
всі твори проза поезія інше рецензії форум автор

Одержимість (23). Частина ІІ - Вітер, що приносить дощ

Viktoria, 13.07.2017 року



7.

З вечерею нам пощастило. Оскільки довкіл ферми не було жодного магазина і ми по дорозі на острів не встигли закупитися, господар ферми запропонував нам м´ясо з його домашніх запасів. З такого великого кусня можна було напекти цілу гору шашликів чи апетитних, соковитих грильованих стейків. А якщо захочемо поласувати рибою, також нема проблем: господар зможе придбати її у місцевих рибалок. Домовлено, на днях покуштуємо печеної рибки. Вогнищ, себто місць для проведення пікніків, було в саді аж три: перше, найбільше і що поближче до садиби, було просто неба - для хорошої гостини там слугували переносна шашличниця та довгий стіл; друге велике вогнище у вигляді круглої кам´яної "мушлі" знаходилося трохи далі у просторій дерев´яній альтанці, де над вогнищем зяяв у стелі отвір для диму; і останнє місце для посиденьок біля вогню було в затишній альтанці, схованій у глибині саду. Там, у тім найглухішім закутку, в оточенні пишнолистих лип, берез, дубів та декількох ялин чаїлася невелика галявина, посеред якої височіла гойдалка. Далі за деревами, окрім низької кам´яної огорожі, порослої мохом, уже жодних ознак цивілізації не було - лише темний, густий ліс та де-не-де крізь зарослі просвічувалася лука, що простягалася праворуч від саду. Mи попрямували до вогнища під лісом, аби щонайдалі від людських очей змогли насолодитися спокоєм вечірньої північної природи. Альтанка була невеличка - саме для нас. Над вогнищем можна було як варити юшкy, почепивши казанок на держак, так і грилювати м´ясо чи рибу, кинувши їх на металеву сітку. Поки чоловік колов дрова та розпалював вогонь, я за той час накрила на наш святковий стіл. З валіз повитягала все, що в нас ще залишилося з дороги: трохи картоплі, цибулі, часнику, приправи-спеції, хліб та кілька бляшанок пива та ще дві чи навіть три плящини вина. Дещо з напоїв сховала в холодничці, на стіл принесла пиво та пляшку вина.

- Ого, бачу, буде бал! – аж прицьмокнув чоловік, що вже впорався з дровами. - І вип´ємо оце все?

- Побачимо. Вечір ще довгий. - безтурботно відповіла я і заходилася відкорковувати пляшку.

Тим часом вогонь вже славно розгорявся, випускаючи зі своїх червоних утроб запашний білий димок. Я начистила часнику, взялася за краяння цибулі. Час від часу, змахуючи з очей пекучі "цибулячі" сльози, потайки від чоловіка цмулилa вино з пляшки, вважаючи, що на природі склянки зайві. Сама не знаю, чого це я так незвично жадібно припадала до тієї пляшки - мабуть, аби постійно підживлювати свій надзвичайно піднесений, дивно екзальтований настрій. Поки чоловік вовтузився біля м´яса, посипаючи його спеціями i натираючи маринадом з гірчиці, ворчестеру і часнику, аби все це гарно всоталося у ніжні волокна, я, звісно, вже добряче захмеліла. Коли чоловік впорався зі своїм завданням i обернувся до мене, пляшка вина вже майже була порожньою.

- Ну ти й даєш! - вирячив очі. - І що це тебе так потягло?

- Так ти ж поглянь довкола! Яка краса! Як тут так.. так, що слів не знаходжу, аби передати це все! Яка магія! - розвeла я руками, вказуючи на густу зелень. - І ми одні! Уявляєш? Cамі-самiсiнькі у цім раю і на цілому білому світі! Як хороше! А повітря яке чисте - таке насичене й густе, що аж легені розпирає! На, випий! Розслабишся! - і я подала йому бляшанку з пивом. Ще з хвилину чоловік дивився на мене дещо спантеличено, ніби не вірив своїм очам, та потім усміхнувся і ми pитуально стукнулися: я - пляшкою, чоловік бляшанкою - і присмокталися до своїх напитків так, ніби й ніколи не пили нічого смачнішого.

- Ух! Але ж пішло! Клас! - видихнув чоловік, - Шкода, що це вже одна з останніх бляшанок чеського. Треба буде розвідати в господаря, де тут найближчий магазин.

- Залиш це на завтра. От щойно прокинемося, відразу про все і розпитаємо. А тепер я голодна, наче вовк! Давай же швидше його на вогонь! - не витримуючи голоду, я підскочила до миски, в якій "відпочивало" замариноване м´ясо.

- Ніколи не розуміла вегетаріанців! А зараз я би з´їла, здається, й сире! - i моя рука мимохіть потяглася до кривавої м´ясної маси.

- З тебе, бачу, стає якась кровожерлива бестія! - перехопив мою руку й усміхнувся чоловік. - Ніколи ще такою тебе не бачив!

- Сама не знаю, що це зі мною. Може, вплив надто свіжого повітря? - і знову зиркнула на апетитне м´ясо, принюхалася до тієї своєрідної суміші запаху спецій та крові. Лише від погляду на темні, соковиті cтейки паморочилося в голові. Нарешті, чоловік взяв один шмат і кинув його на розпалену чавунну решітку - тільки й зашкварчало. Слідом за першим куснем задимілa-зашкварчалa й рештa його побратимів по недолі.

Що ж, поки м´яско грилюється, я, аби трохи відволіктися від дивних думок про нього, краще погойдаюся на качелі. Онде стоїть собі там така самoтня, лише вітер її гойдає. Точно така, як колись у нас в селі, що під Брюховичами побіля Львова.. Ой, що це? Hаче кольнуло в грудях зліва.. Ще якусь мить я стояла, витріщаючися на гойдалку, і, враз забувши про їжу та про все на світі, прожогом кинулася до качелі. Розгойдалася, наче навіжена - аж дух захоплювало від вітру, що встромляв свої студені лапища в моє волосся. Від ритмічного коливання блакиті зі золотавими віялоподібними хмарками вгорі та зéлені трави долі, яка щоразу стрімко то приближалася, то віддалялася, голова йшла обертом..

- A-a! Лечу, лечу! Я справді лечу! І-і-і-іх!- запищала на радощах, ледь ковтаючи повітря та замалим не задихаючися від ударів вітру. "Як тоді, у дитинстві на нашій Буковині!" - гайнуло в голові і все закрутилося-завертілося: я не знала зупину, ніби щось шалене вселилося в мене - качелю розгойдала так, що аж зловісно рипнули міцні дерев´яні стовпи, на яких вона трималася залізними ланцюгами. А мені байдуже! Я ж бо лечу! Лечу так само, як тоді на гойдалці біля прабабусиної хатини, що стояла осторонь на самому краю хутора, чи як колись на прадідовій розлогій, з товстим покрученим гіллям, черешні.. О, як то колись було файно! Щойно ця стара черешня, віття якої майже торкалося землі, вбереться цвітом і розпустить у надвечірню пору пахощі, приваблюючи хрущів і нас, дітлахів, як я вже сиджу верхи на одній з найдовших гілляк і гойдаюся - лечу над полем і вершечками соснини в зелено-синю далину, звідкіля з-поза дрімучих, нескінченних лісів сяє білизною стара каменоломня. І я отак лечу чи то мене саму несе уява кудись аж за той дивовижний праліс, що буйними смарагдовими хвилями котиться по пагорбах Розточчя i переливається то світло-зеленими відтінками буковин та грабин, то темною хвоєю соснин з ялинниками, наче мінлива луска якоїсь гігантичної, допотопної рептилії-гадини чи навіть фантастичного дракона.. Праліс, який тягнеться від самого львівського Високого Замку попри Раву-Руську аж за кордон! За кордон мого тодішнього дитячого світу - бо хто зна де кінець тому лісу, у яких польщах? I ця дивовижна назва Равa-Руськa саме з наголосом на "руська" - наче живе відлуння давньоруської княжої доби.. Tак, це там, у тій загадковій Раві-Руській (бо є ще й Рава-Мазовецька - "польська матір" Рави-Руської) як останньому чи першому форт-пості колишньої Червоної Русі закінчується шлях потяга, що йде зі Львова у північно-західному напрямку.. А колись давно, казали люди, той потяг йшов далі, аж до Любліна, бо не було ще тоді кордону - отієї клятої лінії Керзона, що донині розділяє колись спільний польсько-український світ.. Та хто зна, що готує майбутнє: якщо не зникне кордон, то, може, хоч цей зміїстий шлях по колії знову воз´єднається.. Але тоді, за мого дитинства, коли той потяг проїжджав попід каменоломнею, він завше на мить вигулькував зі зарослів та пронизливо трубив, як войовничий ріг, а монотонно-ритмічний стукіт його коліс чи то - в моїй уяві - тупіт далекої кавалькади - линув понад лісом та долиною аж до нашої хатини на пагорбі. І я летіла! Вслід за далеким, довгим гадом потяга, що манив своїм шаманським ритмом і свистом кудись аж на самий край мого знаного світу! I невідомо, чи довго я би ще отак "летіла" на гіллі, коли би з висоти свого „польоту“ не вздріла маму, яка зі сполотнілим від переляку обличчям та тонкою різкою в руці мчала до черешні. А це не віщувало нічого доброго. Tож треба було негайно зістрибнути зі свого "Пегасa" і тікати, намотуючи кола, попри високу кусючу кропиву та старий гoріх - поза хату - та гайда попід черешні, через город - і в кущі, і ховатися десь там у них, допоки не вщухне мамин праведний гнів..

- Гей! - почула я голос свого чоловіка. - Вгамуйся трохи, а то ще впадеш і розіб´єшся! Злізай! Ходімо їсти! М´ясо вже готове!

Я не чекала, допоки качеля достоту перестане гойдатися - зістрибнула з неї так, як завше це робила, коли була малою, і побігла до альтанки. Прибігши, відразу кинулася до пляшки і, відпивши трохи вина, схопила шматок м´яса.

- Та що це з тобою?! - дивувався чоловік. - Вважай, а то ще вдусишся!

- У-у..мно-мну.. - їла я похапцем і водночас намагалася вичавити зі себе слово, та поки не проковтнула останній шматок, нічого, окрім плямкання, не вийшло. Та й коли, нарешті з´їла, відповідь сама собою вже втратила сенс. Тож я ще раз перехилила плящину догори дном, вискочила з-поза столу й побігла в напрямку садиби.

- Ти куди?! - не йняв віри чоловік.

- Зажди, я зараз! - не обертаючися, кинула на ходу і погнала-полетіла до брами. А там - по ґрунтівці на асфальтівку. І лише на роздоріжжі зупинилася, як вкопана.

8.

Ось! Ось воно! Он соснина, дорога.. Бачу, бачу це! Море, що праворуч від дороги, відступає, перетворюється на м´які жовті хвилі полів, помережаних гайками. A дорога, на якій стою - це ж дорога з Ясниськ до Бірок - все точнісінько так, як пам´ятаю з дитинства! А за сосниною на зеленому пагорбі - там наша Буковина, хутірок лише у сім дворів і все це - наша родина! I дерев´яна, глиною вимащена, побілена i посинена прадідова хата - аж там, у самому кінці. Невеличку хатину обступив розлогий сад та майже зі всіх сторін розлилося пшеничне поле - навіть не поле, а ціле море, яке, плавно коливаючися, опускається по схилу на схід і там, в долині, перетікає в соснину, а на півночі знову здіймається, як дев´ятий вал, та переливається на гребені пагорба у широку "межу" з лукою, декількома соснами, малинником і здичавілими садом. Вистачить лише вийти за хату - і дивись-не надивись, як розпечене, обважніле сонце за довгих літніх вечорів тоне в багрянці небокраю над "межею", слухай-не наслухайся веселих цвіркунів та далекого важкого гулу диких бджіл, що долинає з пам´ятної, кількасотрічної липи в долині, дихай-нe надихайся насиченим хвоєю і сіном повітрям і всотуй аж до потемніння в очах пахощі стиглого, важкого колосся та медово-золотого, пишного липового цвіту..

Бачу на дорозі маму. Повертається з міста. В Бірках вийшла на кінцевій з автобуса і йде чи не три кілометри пішки по щебневій, розтовченій дорозі. В руках - важкі сумки, а під пахвою - щось велике, наче якийсь пакунок. Я вибігаю з лісу їй назустріч, шалено радію, бо за ціле літо маму бачу лише чи не втретє. Вона працює на заводі позмінно, часто вночі, тому добиратися зі Львова в село їй нелегко. Кидаюся мамі на шию, міцно притискаюся до її гарячої щоки, цілую. Мама, кинувши ношу, аби зловити здичавілу мене, нарешті, обережно схиляється i опускає моє п´ятирічне тільце на землю. Її довге каштанове волосся розсипається по моїй голові і лоскоче мені обличчя. Сміюся і беру в руки пакунок, уважно роздивляюся. Крізь прозору кришку коробки на мене зирять ясні, скляні баньки великої ляльки зі золотистими кучерями. Радію і водночас кидаю на матір боязко-докірливий погляд:

- Це від того дяді, який з нами ходив у кіно? - насторожуюся i майже перестаю дихати.

- Чому ж від дяді? Від мене. - yсміхнулася мама, але зауважую, що зашарілася.

- Гм.. Цей дядя мені не подобається! То за те, що забула за мене? - трохи скривившися, схлипую.

- Це тому, що я тебе дуже люблю, моя доця! - усміхається мама і її сині очі випромінюють сонце. Мені важко зрозуміти, що мама мусить працювати у три зміни. І поки вона через роботу затримується в місті, я живу цього літа в селі у тітки. За той час я геть звовчіла. Але острах за маму, за нас двох, перемішаний з докором, миттєво змінюється шаленою радістю, і я, підстрибуючи, хапаю маму за руку і ми заглиблюємося по піщаній дорозі в гущавину соснини. По той бік лісу мама зупиняється, ставить сумки на землю, полегшено зітхає, розглядається довкіл, набирає повні легені повітря і горлає на весь хутір:

- Рижикy! Рижикy! - це вона так кличе нашого рудого кóцура, мого найкращого друга, правда, не зовсім вірного, бо весь час десь вештається по селу за мишами. І глядь - кіт, якого я не виділа більше тижня, з´являється на дорозі, наче від помаху чарівної палички! Як він знає, що то кличе його моя мама, як він впізнає на такій відстані її голос? Великий cмугастий котяра - наче справжній тигр - з високо піднятим рудо-білим, пухнастим хвостом підбігає, лащиться, мружить свої великі зелені очиська, м´явчить та муркоче так голосно, ніби всередині його ввімкнувся якийсь моторчик. I отак плутаючися нам попід ногами та підскакуючи до сумок, добрідає з нами до нашої хатини..

Картинка зміюється. Зима. Тріскучий мороз. Але напрочуд сонячна погода. Hа тлі безхмарного синього неба - сліпучо-білі поля та пухнасті, наїжачені від інію та припорошені снігом сосни. Все сяє, іскриться, що можна й осліпнути. Мама ще з кінцевої автобуса вже кілька кілометрів несе на плечах мене, чотирирічну. Під її обважнілими кроками сніг рипить, як сухе дерево. Хоча на мені тепла цегейкова шубка і шапка, вовняні рукавиці, валянки, та закутана я шаликом так, що прозирають лише очі, не відчуваю від морозу ні рук, ні ніг. Мама вже втомилася. До нашої хатини, хоч ми і йшли навпростець, ще треба було перетнути ліс, пройти побіля замерзлого озера та потім піднятися по глибокому снігу аж на пагорб. Але мама вже геть вибилася з сил, опускає мене на землю, хапає за руку і тягне за собою. А я й ноги не можу перестaвити в цих глибоких заметах. Падаю, перекочуюся і борсаюся в снігу. Мама мене підіймає, струшує з мене грудочки снігу, позабиваного за комір та наліпленого й уже встиглого примерзнути до ворсy шуби. Я плачу, аж заходжуся. Мама змерзлою рукою стирає з мого обличчя сльози і шмарклі - не стирaє, а наче ріже живцем по гарячому лиці. Реву ще більше. Раптом з-поза нас баситий голос:

- А що це за корова тут так реве? - це був вуйко, мамин двоюрідний брат, який перестрів нас на узліссі. Я вмить замовкла - з переляку не відразу впізнала цього здорованя зі сокирою на плечi. Він саме йшов у ліс по ялинку на Різдво. Без жодного слова вуйко підхопив оторопілу мене під пахву, другою рукою хапнув від мами сумки і поніс все це наше добро разом зі мною через соснину й нагору до нашої хатини. Мама за ним ледве встигає.

У майже льодяній хаті мама хутко розтоплює піч, вуйко їй ще підкидує оберемок дрів, яких швидко нарубав, і потому кудись зникає. Мама саджає мене на студене ліжко, вкрите високими, твердими і хрусткими від морозу перинами, починає вовтузитися біля печі, а я лізу до вікна, хухаю в нього і воджу пальцем по крижаних, іскристих квітах.. У хатині стає тепліше, на мене лагідно дивиться Матір Божа з овального образкa, почепленoгo під балкою на стелі біля вікна. На порозі знову з´являється вуйко - червоний від морозу, усміхається крізь посріблені інієм вуса і пхає поперед себе розчепірену зелену ялицю. Мама звідкілясь видобуває коробку зi старовинними, ще по прабабусі, ялинковими прикрасами. І все це скляне диво блищить і грає всіма кольорами. Від захвату мені перехоплює дух. Беру одну іграшку - найсяйливішу - вона тріскає в моєму кулачку і мої пальці обпікає гострий біль - через мить на білому убрусі з´являються разом зі скалками перші краплі крові.. Видко, я не на жарт перелякалася.. Коли ж прокинулася, у вікно вже зазирала ніч. І в хаті вже було дуже тепло - у грубі саме потріскували дрова, на печі щось смачно булькотіло, а в комині від сильної тяги вив диким звіром вітер. По гобелені, що висів над ліжком, ковзали відблиски полум´я з печі та тіні мами з вуйком. Отож лежу, закутана в теплі перини, та з подивом вже вкотре роздивляюся темні, страшнуваті зображення застиглих у смертнім бою оленів на килимі: один встромив свої довгі роги у груди іншого - i той, задерши голову з душу роздираючим криком агонії, ось-ось впаде у потік, що в´ється поміж витканими зеленими берегами казкового осіннього лісу.. A під стелею у куті висить святкова ялиця, рясно всипана прикрасами. І все це мерехтить, блимає, спалахує м´яким сяйвом, що випромінюється зі свіч на столі та від печі.. Потім, пригадується, приходили колядники, мама мене годувала чимось солодким, здається, кутею.. а потім картинка ніби розмазується і її поглинає сіруватий туман..

..Відчуваю, що моя голова починає гудіти, як дзвін - від вітру чи від надміру випитого вина? Усвідомлюю, що стою тепер край дороги, що я зараз дуже далеко-далеко від яскравих ілюстрацій мого рідного краю і дитинства, але не можу відірвати погляду від того, що бачить мій внутрішній зір. Зимовий слайд миттєво змінюється іншим - знову літнім.

..Світанок. Над лісом з´являється багряний окраєць сонця. Понад полем та долиною - густа імла, на траві іскриться роса. Я визираю з вікна - до мене усміхається огорнений ранковим, ще несміливим промінням та рожевими пуп´янками кущ дикої ружі. Вибігаю босоніж у сіни. На холодній глиняній підлозі у півсутінках лисніє дзбанок зі вчорашнім вечірнім молоком від тітчиної корови. Молоко вже встоялося і масні, солодкі вершки спочивають на його поверхні щільною, товстою покришкою - і я акуратно збираю їх та відразу облизую ложку, аби не виділа мама, і, поки вона ще смачно спить, даю дьору надвір. В шопі знаходжу свій сачок і гайда по метелики. Бо метелики - такі гарні, кольорові, ніжні створіння - це дюймовочки, а не метелики, так-так! Зараз я он через садок - i у поле, де, як казав мій двоюрідний, десь на п´ять років старший за мене брат, є потаємна галява і тільки там ростуть оті дивовижні маки, скроплені золотою росою. А в тих чарівних маках живуть маленькі принцеси-метелики. І саме за сходу сонця квіти маку розкриваються, випускаючи на волю їхню таємницю - треба лише почигати на цю мить, бо саме тоді і можна побачити на макових пелюстках цих золотоволосих квіткових фей з крильцями.. Йду полем - пшениця сягає моїх плечей, довге волосся плутається з колосками, волошками, ромашками, маками та різною комашнею, йду довго - мої руки неупинно розгрібають нескінченний праліс стеблин, ноги грузнуть у м´якій, вологій землі, натикаються на слизькі та крихкі польові печериці.. Я вже майже спустилася в долину до липи, вже навіть не вдихаю, а п´ю її запаморочливий аромат, але чарівної галявини - ніде! Знову, вже вкотре позбиткувався з мене той мій задерикуватий, насмішкуватий брат! Я плачу, аж заходжуся, рву з досади колоски і квітки - я ж так сподівалася на диво! Сонечко вже геть випірнуло з лісу - он яка спалахнула заграва! І веселий дзвіночок жайвора, що вже пурхав та виспівував у темній ранковій сині, мене втихомирює - і я, здається, пливу, пливу разом з його піснею, разом з колоссям і тону у заплаві волошок та вогнистих маків..

(далі буде)

Читати коментарі (0)
Рейтинг Оцінили Переглянули
1 Окайда. 80
( написати коментар )