На першу сторінку
 
РеєстраціяЗайтиВідновити доступ
ЛітКлуб лого
всі твори проза поезія інше рецензії форум автор

Рудий & Рудий

Василь Усатенко, 16.07.2017 року



Весняний вечір заповнив офісний зал засідань промінням вечірнього сонця та приємним вологим теплом. Практично весь простір залу займав овальний стіл, за яким рясно повсідалися працівники. Тут були фахівці, що працювали на різних фронтах великого підприємства, що займалося вирощуванням як товарних так і племінних свиней.

Нараду вів життєрадісний містер Джон, професор світового рівня в галузі свинарства, який терпляче чекав поки перекладач доведе до відома присутніх кожне його слово. Що правда деякі з присутніх, володіли поверхневими знаннями англійської, і встигали стримано посміхнутись, або погоджуючись, кивнути головою у відповідь на сказане промовцем.

- Що, крім додавання чудодійного специфічного препарату у корми, потрібно зробити щоб видалити з нашого поголів’я свиней хворобу, яка нам так сильно дошкуляє?

Більшість присутніх опустило очі, уважно вдивляючись у свої записи. За останні лекції містер Джон скільки важливого повідав, що було важко виокремити щось найбільш вагоме. Промовець терпляче чекав на відповідь, спробував поставити питання по іншому.

- Без чого усі затрати на медикаменти позбавлені сенсу, і що всі зусилля зведе нанівець?

Джон з нетерпінням і з незмінною посмішкою дивився на присутніх в залі. Складалося враження, що він не на виробничій нараді вирішує важливе корпоративне питання, а в якомусь клубі загадує друзям шараду. Що правда, завдяки тому, що був одягнений у простору футболку, з зображенням свинячої пики, він зовсім не виглядав як важливий бос. До того ж, він смакував чай, закушував його цукерками, якими охоче пригощав усіх присутніх. Розкішна шевелюра та де що валькувата постава робили з професора-консультанта, навіть з огляду на те, що він не розмовляв «по нашому», «свого в дошку» хлопця, та це зовсім не звільняло присутніх від необхідності відповідати на поставлені питання.

- Без чого будь яке тваринницьке господарство, так чи інакше, приречене на збитковість, а то й на повне знищення?

- Без біобезпеки. – несміливо промовив хтось з присутніх.

Напевно Джон вже вивчив деякі слова і не чекаючи перекладу задоволено вигукнув - «Yes, of course!»

- Цілковито зрозуміло, що замало оздоровити поголів’я, - неквапливо дублював, сказане Джоном, перекладач, - треба гарантувати стабільність цього стану.

Професор нагадав деякі загальні відомості, та потім почав формулювати більш конкретні кроки.

- По перше, треба створити непроникну загорожу території від диких тварин, створити або відремонтувати паркани…

Він, неквапливо, роз’яснював, як маленьким дітям, іноді навіть показував жестами, як підступні собаки безхатьки можуть підрити загорожу, залізти на територію і розпоросити ненависну інфекцію. Потім він докладно пояснював, що треба знищувати бур’яни, у яких легко можуть ховатися непрохані гості.

- По друге, боротьба з гризунами…

Як виявилося з промови мудрого свинаря, криси та миші можуть пів року носити в собі збудника хвороби, через що мишей потрібно безжально знищувати, розкладаючи отруту по усім куткам підприємства. А для того щоб сірим ворогам важко було мігрувати з прилеглих ланів, ще й безжально викошувати та випалювати гербіцидами будь яку зелень на території підприємства.

- По третє, необхідно розділити потоки свиней. Треба зробити так щоб групи свиней, що перенесли хворобу, себто є потенційними носіями інфекції, ні у якому разі не спілкувалися з тваринами, які отримали профілактичну дозу специфічного препарату. Для цього треба обмежити кількість обслуги, яка відвідує приміщення. Свинарів, що обслугуватимуть оздоровлене поголів’я треба максимально відокремити від іншого колективу – вони повинні приходити на годину раніше, окремо приймати душ перед початком робочого дня, переміщуватися по своїй особистій стежині, окремо обідати. Їхня одежа та чоботи повинні пратися, пропарюватися та зберігатися окремо від загалу. Це повинні бути найбільш досвідчені та відповідальні працівники, які можуть вирішити самостійно більшість з повсякденних проблем.

Містер Джон цього вечора багато розповідав про безпрецедентні заходи, які повинні бути проведені на підприємстві. Яскраво змалював і те, що чекає підприємство у разі невдалої програми оздоровлення, та ясно давав зрозуміти - шансів на програш значно менше ніж на перемогу.

- Це тільки гра! – на останок, з посмішкою промовив Джон, вирішивши підбадьорити присутніх.

Учасники наради лише втомлено посміхнулися у відповідь.

***

«Вперед, падлюки!» голосно і сердито кричав Рудий, штовхаючи юрбу зляканих свиней по прогону. Це був останній шлях у житті свиней – від клітки, у якій вони провели більшу половину свого життя, до скотовозу, який повезе їх на м’ясокомбінат. Злякані свині втручалися як могли: пронизливо верещали, зупинялися як вкопані, розверталися в надії прорвати оборону свинарів, але все дарма. Рудий усвідомлював, що свиням байдуже до того, що він кричить і як, з пересердя, принижує свинячу гідність матюками, але саме такі бойові викрики придавали йому сил. «А ну, пішла на )(/й звідси!» ще більш завзятіше вигукнув чоловік, коли одна з свиней спробувала прорватися через завісу червоного пластикового щита, яким свинар перекривав шлях назад. Як не дивно, але після лайки тварина підкорилася і, наввипередки з своїми побратимами, заскочила на майданчик вагів. Декілька секунд тиші, поки управляючий знімав показники з електронного табло, потім відчинив двері вагів, випускаючи свиней вперед. Рудий уперся щитом і в усю силу, що була в його грудях протяжно вигукнув «І-і-і-і-і-а-а-а!». Свині відсахнулися і побігли по прогону до виходу. Невідворотність свинячого долі була цілком природна і зрозуміла, через що їх відчайдушний супротив тільки більше дратував свинарів.

Хоча Рудий і працював свинарем на свинофермі, він ненавидів свиней. Йому були огидні ці самовпевнені волохаті пики з вивернутим слизьким п’ятаком, його охоплювала відраза коли відчував ковзкі фекалії в себе під ногами або, ще гірше!, коли забруднював руки. Давкий кашель стискав горло як доводилось, по декілька годин на день, дихати нестерпним їдучим смородом приміщення, у якому жили свині. Рудий дурів від обурення коли свині терзали його за штани, або коли несподівано боляче кусали за ноги. Та не дивлячись на по справжньому безмежну ненависть до цих тварин, він працював на свинокомплексі – заробіток тут був достойний, та і в селі більш працювати не було де.

Праця свинаря на багатотисячному відгодівельному комплексі, полягає не в тому щоб годувати свиней, і не в тому щоб прибирати за ними гній – про це дбають чудодійні механічно-електронні системи, головне завдання свинаря полягає в тому, щоб ганяти свиней. Їх дійсно, увесь час доводиться гонити – привезли, треба вигонити з машини, поки відгодовуються треба декілька разів пересортувати корпус відбираючи слабих, ну а як виросли, відгодувалися, треба виштовхати їх на скотовоз. Праця ця доволі важка, крім грубої чоловічої сили потребує особливих вмінь та навичок. По перше, свині ніколи не йдуть самостійно туди куди насправді потрібно: як що свиню треба прогнати вперед, вона стане як вкопана, а то й розвернеться і побіжить назад, і навпаки ніколи не повернеться самостійно коли піде не в ту сторону. Що в першому що в другому випадку, який би не був широкий прогін свиня все одно, начебто випадково, боляче стане на ногу, або притисне до стіни. По друге, свині рідко роблять щось мовчки, хіба що сплять. Галас, який вони спричиняють оглушає, примушує вібрувати усі внутрішні органи, доводить до сказу навіть самих витриманих працівників. По третє - сморід! Вони не смердять самі по собі, а от їхні фекалії, особливо коли у спекотну погоду починають інтенсивно випаровуватись, або коли висихають на шкірі свиней і перетворюються на їдку пилюку, здатні забивати носи та обпікати легені працівників.

Рудий не завжди був погоничем свиней. Колись, виїхавши до міста, він працював майстром по зварюванню металевих конструкцій, в одному з цехів великого заводу, заробляв при цьому непогані гроші. Та нажаль, постійне блимання перед очами електричної дуги здорово посадила зір, та і легені не залишились байдужими до металевої сажі, довелося кидати цю справу. Влаштувався у охорону. Робота так собі, як то кажуть «не бий лежачого». Мав гарні заробітки. Зустрів цікаву жіночку, Наталку, що працювала поряд, у ларьку, закрутив серйозні «шури-мури», не звертаючи уваги на те, що у обраниці була донька. Та на жаль робота в охороні накрилася і він вирішив, хоча і зовсім неохоче, повернувся в рідне село. Накопичених статків вистачило на хату, вкриту комишем, та деякі хатні потреби. Працювати влаштувався спочатку до фермера, звідки звільнився через невиплати, а потім вже прийшов на свинокомплекс.

Працювалось Рудому важко - смертельно втомлювався, особливо у дні коли відвантажували свиней на м’ясокомбінат. Крім того легеням, ушкодженим сажею від зварювання металу, насичений свинячий сморід зовсім не йшов на користь. Звісно, що паршивий стан здоров’я Рудого був помітний для інших роботяг. Хтось відкрито глузував з слабкості та підсліпуватості Рудого, хтось мовчки співчував, але робота є робота – ні хто не буде робити подвійну роботу, щоб дати змогу слабому відпочити і при цьому отримати ті самі гроші. Наталочка ж, замість того щоб підтримати свого обранця, несподівано почала вередувати: мовляв, «в дворі повно чоловічої праці, а він прийде з роботи та спить». Як тільки господар показувався в дворі, не важливо був він втомлений, чи не дуже, йому загадувалось безліч завдань. Рудий знаходив у собі сили і намагався сумлінно виконувати обов’язки. Та господиня рідко бувала задоволена, майстерно і підступно дошкуляла Рудому, що «можна зробити і краще…, і більше…, і взагалі купили б, як що гроші заробив би». Взагалі, улюблена тема Наталі для «свердління мозків» була бідність, у якій вона вимушена мешкати, завдяки недотепі чоловіку. Сама вона не працювала, та й особливо не шукала можливостей підзаробити, а ось з Рудого, не злазила, докоряючи за те, що справжній чоловік повинен заробляти на багато більше. Рудий рідко заперечував, найбільше, що він дозволяв собі, це щиро послати Наталочку на )(й (на деякий час це заспокоювало жінку). Дивно, але донька Наталі, Оленка, Рудого поважала і розуміла. Вона могла його вислухати та підтримати, частенько прохала зводити її на риболовлю, де Рудий мав короткий відпочинок. Та як тільки мати помічала, що Оленка підтримує свого вітчима, вона проводила «сеанс навіювання», вживлюючи у мозки невинного дівчиська завдатки пропаленого стерва.

Незадоволення співмешканцем часто виливалося у гучні скандали з сльозами, розбитим посудом, нерідко доходило до стусанів. Після такого терпінню Рудого приходив край, алкогольна мікстура, на деякий час допомагала забутися про неприємності, та вигадлива Наталочка вміло цим користувалася, гірко плакала на людях, демонстративно кульгала чи виставляла на показ синці, звинувачуючи Рудого у безпробудному пияцтві.

Так Рудий й жив – на праці втомлювався від свинячих пик, а вдома не давала спокою миловидна зовні та пекельна в середині, Наталя.

Одного разу відбулася розмова з начальником цеху. Шеф спочатку спробував пояснити якісь, віддалено зрозумілі для Рудого, проблеми з здоров’ям свиней, потім декілька разів зупинився на слові «карантин», уквітчуючи його матючками, і тільки після цього запропонував Рудому стати одному на групу свиней. Він пригадав, що Рудий достатньо досвідчений хлопчина і зможе без жодних проблем не тільки за свинями приглянути, а й виконати ремонтні роботи, які завжди виникають. Як би між іншим, шеф повідомив, що Рудого, на час перебування у ізольованому корпусі буде звільнено від участі у свинячих перегонах. Звісно, що це було радісною новиною.

Групу свиней завезли з особливими пересторогами. Усіх свинарів, після того як вони прийняли душ, переодягли у чисті роби, наказали одягти гумові рукавички та грубі бахіли. Приймали свиней не через загальну галерею, а через запасний, зовнішній хід, для цього слюсарі навіть склепали пересувну естакаду, що віддалено нагадувала корабельний трап. Помилуватись на відвантаження прибули керівники та спеціалісти господарства які поважно спостерігали, надаючи свинарям поради.

Новоприбувші поросята втручалися як тільки могли. Не дивлячись на те, що в них було всього-то по тридцять кіл живої ваги і шлях від машини до клітки складав з півсотні метрів примусити їх рухатися вперед було не так то й просто. Свині не хотіли виходити з машини, вони забивалися по куткам, тікали від брами у глибину кузова, стрибали один на одного створюючи «кучу-малу», просто завмирали, а іноді бігали по колу, здавалося шукаючи щілину для того, щоб вирватися на зовні. І звісно верещали, злякано і несамовито, що тільки озлоблювало свинарів. Та вони, знаючи, що за ними пильнує начальство, стримано виштовхували упертюхів з кузова та криками гонили їх.

Після того як загнали у карантинний корпус останнє порося шеф простягнув Рудому навісний замок з встромленим в нього ключем. «Ти ж дивись, щоб там все було у порядку», загадав шеф на що Рудий невиразно мугикнув.

Наступного дня розпочалася, майже тримісячна, вахта Рудого у карантинному корпусі. Його це зовсім не лякало. Це на слух трохи боязко сприймалося «один на півтори тисячі свиней», на справді ж зовсім не треба заглядати кожній тварині під хвіст. Головне щоб поїлки працювали, годівниці заповнювались кормом, вентиляція не відмовляла, а свині, куди вже дінуться, будуть їсти, дихати, ну і звісно гадити без пам’яті. Звісно траплялося і підчищати за поросятами, так би мовити підтримувати порядок, але то не було такою вже й важкою працею. Через підсліпуватість Рудий боявся проґавити якийсь нюанс і тому ретельно перевіряв сам себе не тільки дивлячись а й мацаючи проблему.

За кілька перших днів, він звик до одиноцтва. Йому навіть подобалося те що він приходив на годину раніше від інших, мав змогу спокійно, без галасу метушні і штовханини, прийняти душ та одягтись. Обідати, що правда в одиноцтві було неприємно. Зазвичай, під час обідньої перерви травили анекдоти, грали у шахи, або просто теревенили, а самому не хотілося довго сидіти у столовці. У корпус заходив він теж з цікавістю. Його тішило те, що крім нього сюди взагалі ні хто не заходив, хіба що вет лікар зранку швиденько пробігав видивляючись хворих та раз на тиждень з оглядом навідувався шеф, отож свинар, відчуваючи свою зверхність над свинями, що ранку при вході у корпус, викрикував так голосно, на скільки хватало духу у його просмалених легенях – «Доброго дня, падлюки!». Свині від несподіванки перелякано підскакували з своїх місць, сполохано рохкали та завмирали в спробі розпізнати джерело галасу. Рудого це радувало, як малу дитину коли вона пробігала крізь зграю голубів. Під час обходу своїх «володінь», коли доводилось стрибати з станка у станок, а особливо коли доводилось вигортати гноївку або щось ремонтувати, його обступали свині. Свині жадібно обнюхували Рудого, тицькались у ноги своїми писками шарпали штани та чоботи, най нахабніші, не те що пробували на смак, а й по справжньому штовхали і боляче кусали його за ноги. Звісно, що такого свинар стерпіти не міг. Він роздавав стусанів на усі боки, але це не могло пригасити природну цікавість свиней, вони тільки більше заводились і, як завжди обурено верещали, доти доки Рудий знаходився на їхній території.

Під час одного такого візиту Рудий зустрів цікаве створіння. Звісно, це було порося, але воно було руде, від кругленького п’ятачка до гостреньких ратиць. Руденькі ворсинки на його тілі світилися навіть від тьмяного освітлення, а коли воно проходило крізь сонячне проміння спалахувало, немов окраєць вранішнього сонця. І вело воно себе незвично: поки інші поросята атакували свинаря, або спесиво втікали від нього, це стояло десь осторонь і уважно придивлялося до чоловічої фігури, воно наче дивувалося тому як така химерна істота взагалі може існувати. Рудий теж примітив це порося – по-перше, воно одне на весь корпус було повністю руде. Були звісно рябенькі, були на половину коричневі, але таке було одне. По-друге, Рудий відчував на собі його уважний погляд та обережну цікавість. Коли Рудий відважився і наблизився до цього незвичного порося, воно не втікало, а порохкуючи, пішло назустріч. «Оце справжній рудий, не те що я» розмірковуючи промовив Рудий, чухаючи поросяті за вухом, яке воно з задоволенням підставило. Справа у тім, що прізвисько «Рудий» виникло не через колір волосся чи ластовиння на обличчі, це скорочення-спрощення прізвища. По-третє, чухаючи порося за вухом свинар відчув якесь небувале до толі задоволення.

Рудий декілька разів на день повертався до Рудого, тільки для того щоб почухати ніжний животик і почути як задоволено рохкає його улюбленець. «Що, нікчемний кусок м’яса, - по доброму приказував свинар, - любиш коли тобі лоскотно?», а Рудий у відповідь на пестощі падав на бік і задоволено погоджувався благим «У-у-уи, у-у-уи».

Поступово Рудий засвоїв усі тонкощі своєї праці - він швидко наводив лад у корпусі, своєчасно усував неполадки. Дивно, але в нього залишалось вдосталь часу на відпочинок. Не гербуючи сусідством з свинями, роботяга підстеливши куфайчину, лягав у вільній клітці і солодко засипав у післяобідній час (саме у цей час усі інші обідали і його ніхто не міг потурбувати). Не зважаючи на галас свиней та безперервну роботу двигунів вентиляції, на пилюку та сморід, на настирних мух і незручну постіль – це був не сон, а сеанс терапії для змученої душі свинаря. Він отримав змогу прокидатися не від того, що його хтось штовхає під бік, а від того, що він дійсно виспався. Рудий пригадав яке благо потягнутися усім тілом, а потім розслабившись, так і залишивтись лежати розкинувши кінцівки у всі боки. Несподівано звільнилися думки Рудого, він пригадав, що йому ще нема двадцяти п’яти років, він почав планувати своє життя на кілька днів на перед; він, навіть, почав мріяти, майже як у дитинстві, про новенький мотоцикл, обов’язково з коляскою (щоб більше влізло!), про цікавий мобільний телефон з музикою і (обов’язково!) з ліхтариком. У нього з’явилися сили для того, щоб виказувати достойний супротив пихатій Наталці, і не примітивною бійкою, а твердим, мов камінь (щоправда, лайливим) чоловічим словом. Він почав роззиратися навкруги: насолоджувався літнім теплом, почав чути, як щебечуть пташки, напруживши свій зір, жадібно роздивлявся, як ластівки ліплять гніздечка під покрівлею корпусу. Навіть у самому корпусі він уздрів декілька цікавих, з небувалим візерунком на спинах та великими лапами, павуків, що зіткали свої тенета над перегородками.

Та справжньою розрадою для нього було романтичне спілкування з Рудим. Порося дивним чином відчувало коли біля клітки зупинявся його покровитель, - щоб воно не робило у цей час, чи то солодко спало, чи то воювало за місце біля корита, воно обов’язково повертало до свинаря. «Ах ти сучка підлеслива, - лагідно приказував Рудий, простягаючи до порося руку, - що скучило за мною?» Порося ж мліло від кожного дотику свинаря, мружило маленькі оченята, задоволено кувінькало і, здавалося, дуже сумувало коли залишалось без пестощів. Іноді Рудий так захоплювався поросятком, що починав з ним розмовляти, як розмовляють з старим товаришем. Розповідав про своє нікчемне життя, зізнавався у помилках, розкаювався у гріхах, та поросяті це все було цікаво до тих пір, поки рука свинаря пригладжувала ніжну щетинку на свіинячому животику.

Одного разу до корпусу завітав начальник цеху. Він був схвильований, оглядався на усі боки, волав про наведення порядку. «Поїлки передивись, вентиляцію налагодь, станки щоб аж блищали! - пояснював він несамовито махаючи руками, - Наприкінці тижня має приїхати англієць, дивись щоб все було ОК, зрозумів?» «Зрозумів, але в мене все здається у порядку» заперечив Рудий. «В порядку!? – обурився шеф, - та ти подивись…» начальник цеха роззирнувся на усі боки та коли підняв голову до гори вибухнув. «Ти подивись яке в тебе павутиння, наче тут і люди не живуть! Негайно приберись!»

Рудий підняв голову і довго мружився, щоб спіймати необхідний фокус зору. «Й06 твою мать!!!» вигукнув він на увесь корпус, коли зміг розгледіти нашарування брудних тенет, які заповнювали весь простір під стелею. Звісно, що за один день вони не виникли, але через слабкий зір свинар просто не міг його роздивитись. Озброївшись віником підв’язаним на довгу пластикову трубу, свинар почав боротися з огидними «прикрасами». Все було не так просто – як тільки він видаляв старе, забруднене пилюкою та дохлими мухами павутиння, зі стелі спускалися нові павутинові шматки. Звісно, у ці дні Рудий прокльонами пригадував тих красенів павуків, якими ще недавно милувався, але переміг і цю стихію.

Наступив довгоочікуваний день приїзду Джона, до якого вже всі приготувалися. Та цього ранку Рудого чекав сюрприз, бридкий сюрприз. Коли він обходив корпус несподівано відчув відразний сморід гнилої плоті. Рудий почав стрибати з клітки в клітку, поки в темному кутку одного з станків, не натрапив на залишки від загиблої свині, яку радісно терзали інші свинюки. Від смороду та паскудного видовища Рудий відчув як болісно стиснуло шлунок. Ледве стримуючись від блювання свинар схопив слизькі кінцівки та потягнув падло до хвіртки. Свині ж почали обурено рохкати та, навіть атакувати викрадача їхньої забавки. На щастя все минулося: Рудий встиг витягти залишки свині з корпусу, там його швиденько завантажили на ківш трактора і вивезли до спеціального бункеру. Звісно відгодівля свиней не миналася без втрат, без загибелі. Видаляти трупи з приміщення теж обов’язок свинаря, та саме цей труп було видалено несвоєчасно, через що він і засмердівся. Скоріше всього, через прокляту підсліпуватість Рудий не зміг своєчасно розгледіти мертву тварину. Як би це трапилось при англійцеві, то було б не переливки ні начальнику цеху, ні ветеринару, ні, певно що, свинарю.

Рудий, віддихуючись від смороду біля дверей корпусу, несподівано усвідомив те, що час біжить досить швидко, свині швидко ростуть і не довго залишилось чекати дня, коли поголівья з карантинного корпусу благополучно здадуть на м’ясокомбінат. І Рудого теж.

Нарешті завітав до показового корпусу і містер Джон зі свитою. Англієць вразив Рудого посмішкою, яка не сходила з його обличчя, - здавалося, що гість завітав у чиюсь привітну оселю, а не до свинарника. Він поспіхом щось пояснював через перекладача, але не затримався у корпусі більше ніж п’ять хвилин. Рудий з полегшенням зітхнув коли побачив на виході задоволене обличчя начальника цеху.

Усвідомлення того, що скоро він втратить, можливо єдину, істоту, що дійсно рада зустрічі з ним, таким яким він є, змінила Рудого. Він, як і раніш відвідував свого улюбленця, що був вже під сотню кілограм живої ваги, але чомусь соромився дивитися йому у очі. «Ти ж звичайна свиня, - промовляв він до Рудого, - тебе й зачали, й народили, і відгодували для того щоб забити на м’ясо. Я сам шинку знаєш як люблю? Але чому, бляха-муха, мені тебе так шкода?» Звісно питання залишилось без відповіді.

Одного дня шеф виголосив Рудому новину – «Все Рудий, шара скінчилася, з понеділка йдеш на загальний розклад! А ще через тиждень здаємо твоїх вихованців.» Свинаря це не здивувало, він і сам години рахував до кінця карантинної вахти, але озвучення цього з вуст шефа підгонило Рудого. Настав час щось вирішувати.

Рудий підійшов до свого свинотовариша. Як і завжди він пестив його, чухаючи за вушком та лоскочучи черево, а той виказував задоволення рохканням, падав на бік та втішно вивалював живіт. «Ну що ж, іржавий, пожив і досить, загинеш молодим і красивим, так зате будеш смачним, напевно як ніхто інший». Рудий, зовсім по дитячому, подумав про те, що можна свиню вкрасти і посилити вдома, можна спробувати, як варіант, хоча б таємно переганяти його з корпусу в корпус, так можливо він ще якийсь місяць проживе, а може його просто виштовхати з корпусу, щоб він хоча б побігав перед смертю, світ побачив, та свободи хапанув. Було зрозуміло, що яким би не став близьким Рудий для Рудого, він приречений.

Свині на відгрузку йшли, як і завжди нелегко, але Рудий, після значного відпочинку, здавалося гнав їх маже одним криком. За звичкою і професійним етикетом він кричав на усі груди, і лайкою виказував серйозність своїх намірів. Та щось змінилось, щось перевернулося у поглядах Рудого. Тепер він думав не про те «які ці свині все-таки кінчені тварюки», а про те що галасливий та безжальний свинар, зі щитом та хлопавкою у руках буде для оцих тварин останнім земним жахом. «Вони кайфували, як могли, не дубіли від холоду, хавали скільки хотіли, - подумки філософствував Рудий, поки проштовхував по галереї черговий гурт свиней, - та настав день, в який вони заплатять за всі понти. До того ж, останній ранок їхнього життя, що примушує їх очкувати так, як ніколи до цього, вже прийшов, а по переду лише повний і безповоротний пи3дец6».

У останній тиждень відгодівлі Рудий, звісно навідувався до свого улюбленця. Він, як і завжди, любо схилявся, щоб почухати черево вже сто кілограмового кабанюки, той же, за звичкою, мило кувінькав у відповідь і точився від задоволення. Свинар якось навіть намагався попрощатися з Рудим, а потім зрозумів, що ні Рудому-свині, ні Рудому-людині, це не потрібно. Можливо для того щоб не бути зрадником Рудий уник особисто вигонити Рудого. Так Вони і розлучилися, без прощання.

Рудий знайшов сили змінити своє життя: стосунки з лукавою Наталкою розірвав, хатинку продав, переїхав до міста, влаштувався на роботу з непоганою зарплатнею і зарікся працювати на свинокомплексі.

***

Свинарство це така загадкова галузь, що здатна як здивувати так і розчарувати. З одного боку все математично прораховано, від швидкості потоку повітряних мас у приміщеннях до поживності та складу кормів, з іншого – свині мають здатність дивувати результатом, який неможливо передбачити.

Здавалося містер Джон знає про свиней все, до найменших дрібниць. Можливо саме тому, неважливо чи він оглядав добових сисунів, чи розтинав трупи загибликів, чи проводив нараду, він завжди посміхався. Це не була зверхня посмішка всезнайки чи безглуздий сміх ідіота, це був вираз щастя людини, яка займалася тим, що було йому приємно.

- Good evening! – Чемно привітався англієць до присутніх на черговому вечірньому засіданні спеціалістів.

Він швидко оббіг присутніх поглядом та зробив зауваження, яке майстерно продублював перекладач.

- Чому ви не посміхаєтесь? Всміхніться, все чудово!

Присутні неохоче зобразили посмішку. Кожен думав про можливі й неможливі неприємності, які можуть виникнути після професорських зауважень тому і виглядали сумними.

- Ви успішно виконали дуже велику роботу по оздоровленню поголів’я, - продовжував Джон, - посмішка не повинна сходити з ваших облич навіть коли спите! А ви сидите такі засмучені, наче потрапили під дощ без парасольки.

Останній афоризм Джона дійсно викликав щирі посмішки на обличчях присутніх, від яких Джон теж жваво підсміхнувся і сьорбнув незмінного чаю.

- Те, що я вам хочу розповісти сьогодні, - через мить почав свою лекцію професор, - не перекреслює нічого з сучасних технологій та доводить, що ми багато чого не знаємо про галузь у якій працюємо…

Джон заходив здалеку. Він через проектор показував відео про те, як десь в сонячному Китаї, під час переміщення свиней, їх кидають як шматки м’яса, демонстрував кадри які свідчили про безмежний страх свиней перед людиною що зайшла у загін. Його коментарі, уквітчані жартами, пожвавили присутніх, де хто навіть вдало вставляв «свої п’ять», від чого зала для нарад зігрілася сміхом.

- Я хочу, - після невеличкої перерви і чергової чашки чаю, вимовив Джон, - щоб ви навчились спілкуватися з свинями. Ви маєте недосяжну для інших можливість щодня розмовляти з цими чудовими тваринами, при цьому ще отримувати зарплатню. Нехай усі думають, що ветеринари схибнулися - не зважайте! Вітайтеся з свинями кожного ранку і що вечора кажіть «до побачення». Не бійтеся зайти до загону, не для того щоб виокремити хворого чи перевірити годівницю, а для того щоб торкнутися п’ятачка чи почухати за вушком поросятку.

Присутні раптово завмерли та понурили голови. Де хто важко припускав, що буде віддавати шану свиням, та при цьому яскраво уявляв як будуть жартувати над ним інші робітники. Це здавалося складніше ніж боротися з численними гризунами чи витримувати тварин у ізоляторах.

- Для чого це все потрібно? – З незмінною посмішкою запитав присутніх Джон і, не почувши відповіді, без поспіху пояснив.

- На підприємствах, де персонал ставляться до свиней обережно та з повагою, де свині відчувають себе у безпеці і не бояться людей, загальні промислово економічні показники на кілька відсотків вищі. Виявляється, що досягнути покращення можливо ще таким прийомом.

- Це тільки гра! – бадьоро нагадав Джон, дивлячись на знов змарнілу публіку.

23 травня 2014 р.

Читати коментарі (1)
Рейтинг Оцінили Переглянули
1 Ольга Білицька. 98
( написати коментар )
Ольга Білицька
2017-07-24 10:03:42

У Рудого-людини все склалося добре, а в Рудого-кабанчика - не дуже. Історія щемлива. Навряд чи хтось буде віддавати на фермах "шану свиням", а, шкода, ми їм багато чим зобов’язані. 

(відповісти)
( написати коментар )