На першу сторінку
 
РеєстраціяЗайтиВідновити доступ
ЛітКлуб лого
всі твори проза поезія інше рецензії форум автор

Дитинство Ісуса (Євангеліє від Анатоля).

Анатоль, 30.07.2017 року



Йосип.

Після заручин з Марією Йосип подався в Дамаск, щоб купити дещо для весілля.

Це можна було б купити і ближче, але Йосипа цікавили інструменти для роботи.

В Дамаску був великий їх вибір і хорошої якості, тож він не міг не скористатись нагодою потішити себе новими інструментами.

Та й просто хотілось побути на самоті кілька днів дороги, подумати про своє життя, яке ось-ось мало сильно змінитись.

Вирушив він на світанку, поклав на осла необхідне для дороги, а сам йшов поруч.

Йосип ніколи не сідав на осла, сідати на спину живої істоти йому було совісно, та й незручно це.

Він любив ходити пішки, про щось думаючи.

Йдучи своїми ногами він почувався вільним.

Раптом осел зупинився і зробив задумливий вигляд, непомітно з цікавістю і деяким викликом спостерігаючи за Йосипом.

- Почалось,- зітхнув Йосип.

Він оглянувся. Позаду виднівся Капернаум, пройшли вони ще зовсім мало.

Раніше Йосип сердився на осла за такі витівки, пробував на нього кричати, тягнути, пхати, навіть бити.

Але це мало лише зворотній ефект, осел ставав все більш впертим.

Тепер Йосип став мудрішим, він розумів, що кожна жива істота має свій характер, свою гідність, не хоче бути просто рабом, власністю, інструментом в чиїхось руках.

Вона може погодитись служити, діяти за певними правилами, виконувати певну роботу, але завжди хоче мати свою територію приватності, територію своїх невідємних, непорушних прав і свобод.

Хай навіть і в якійсь дрібниці.

Але ця дрібниця стає найважливішим в житті, бо дозволяє залишатись собою.

Тож Йосип просто став чекати, поки осел задовольнить своє почуття гідності.

Осел ще трохи постояв, зиркнув на Йосипа трошки зверхньо і з деяким розчаруванням, що не вдалось показати свій характер, і рушив далі.

Йосип був людиною віруючою, навіть набожною.

Він з дитинства цікавився біблійними розповідями.

Коли інші діти бігли гратись, Йосип шукав можливості послухати розповіді і дискусії дорослих про Бога, про створення світу і людини, про вихід з рабства єгипетського.

Йосип з дитинства мріяв посвятити себе служінню Богу.

І батько, бачивши такі його схильності, збирався, коли тому виповниться 15 років, віддати його в Єрусалимську духовну школу при Храмі.

- Віддам первістка свого на посвяту Господу Богу, - казав він гордо.

Але цьому не судилось збутися.

Батько раптово помер, і Йосипу, як старшому чоловіку в сімї прийшлось взяти на себе турботу про матір і менших братів і сестер.

Він став мовчазним і замкнутим, багато працював, і здавалось, нічого крім роботи його не цікавило.

Але душу його постійно гризла одна й та ж думка: "Чому Господь не взяв мене служити йому? Що я робив не так? Чому я не гідний служити Господу?"

Вже й молодші брати і сестри повиростали, поженились, повиходили заміж і покинули дім.

А Йосип, здавалось, ніким не цікавився, жив з матірю і був таким же мовчазним і нелюдимим.

Лише коли померла мати він ніби проснувся від довгого сну і подивився на світ.

Невдовзі, повертаючись в свій Капернаум з Назарету, де останнім часом працював на будівництві, він познайомився з Марією, що жила з матірю в невеликому селі між Назаретом і Каною, і згодом вони домовились повязати свої долі.

В таких невеселих роздумах пройшло три дні дороги.

Загадкова жінка.

Ввечері третього дня вони прибули в Дамаск.

Йосип розмістився на ночівлю з західного кінця Рівної вулиці, поблизу будинку для мандрівників, де вже було багато таких як він.

На другий день з самого ранку він вирушив вздовж цієї довгої прямої торгової вулиці, щоб купити потрібне і бажане.

Справившись за пів дня Йосип повернувся в другій половині дня на місце своєї ночівлі.

Вирушати назад було пізно, та й треба було відпочити після шумного і багатого враженнями дня.

Тож Йосип розмістився під великим густим кипарисом, дав їсти ослу і сам сів перекусити і відпочити.

Йосип їв і перебирав в умі свої сьогоднішні покупки, згадуючи як вибирав їх, як торгувався з продавцями.

Раптом його увагу привернула жінка з дитиною на руках, що повільно йшла вздовж рядів відпочиваючих мандрівників, придивляючись до них, ніби шукала когось.

Кинулась в очі якась незвичайність, невідповідність між простим одягом жінки і її красивим і благородним обличчям, на якому було помітне сильне переживання, неспокій, тривога.

"Якісь в неї проблеми" - подумав Йосип.

Жінка зупинилась біля Йосипа і уважно дивилась на нього.

- Можна я присяду тут? - Спитала вона арамейською з помітним акцентом.

- Сідай, - Йосип посунувся під кипарисом поближче до осла.

- Я бачу ти добрий чоловік, звідки тут?

- З Галілеї, з Капернауму, а ти?

- Я з зовсім іншого боку, - кивнула жінка чи то на північ, чи то на схід.

Жінка поклала свої речі і дитину, хлопчика приблизно річного віку під кипарисом, розгорнула згорток з речами і почала годувати його козячим сиром з хлібом.

Потім понесла його за дерева справити природні потреби.

Повернувшись, посадила хлопчика на ковдру і щось говорила йому на незнайомій мові, показуючи кивком голови на Йосипа.

- Приглянь за ним, мені треба відійти, - сказала вона Йосипу.

Йосип кивнув.

Жінка поцілувала хлопчика в голову і пішла.

Відійшовши кілька кроків вона повернулась, підняла руку, спробувала усміхнутись, потім різко повернулась і швидко пішла.

Йосипу здалось, що жінка плакала.

Пройшло багато часу, а жінка не поверталась.

Йосип почав непокоїтись.

Він встав, пройшовся в напрямку куди пішла жінка, не випускаючи з виду свого осла і дитину, але жінки ніде не було.

Перстень.

Вже вечоріло, хлопчик почав щось говорити, показуючи на згорток з речами.

"Мабудь проголодався", - подумав Йосип.

Він розгорнув згорток, щоб подивитись що там їстивного для хлопчика.

Крім їжі для хлопчика там виявились і деякі речі жінки, що свідчили про її непросте походження.

Якась косметика, пляшечка з дорогим миром, золоті прикраси, золоті монети і якийсь дивний перстень.

Дивний перстень був не лише своїм виглядом і символами на ньому.

Він був не золотий, навіть не срібний, а залізний.

"Навіщо робити з заліза таку складну ювелірну роботу?", дивувався Йосип, "воно ж поржавіє і нічого не варте..."

Йосип чув легенду, що буває залізо з неба, речі з якого не ржавіють і мають чарівні властивості, але не вірив в це.

"З неба лише вода падає, ну ще сніг і град, але то теж вода"- думав Йосип.

"В Писанні є, що може манна падати, риба, сірка вогняна, а от залізо...

Хоча хто зна, падають же й зірки, а з чого вони? Може цей перстень з зірки."

Нагодувавши хлопчика Йосип знову подумав про жінку.

"Вона певне спостерігає десь з-за дерева" - подумав він.

"А коли побачить, що я пішов, то забере дитину".

Йосип поклав свої речі на осла і пішов з ним вздовж вулиці, потім звернув в провулок, пройшов трохи, привязав осла до дерева і повернувся трошки назад, щоб бачити з-за дерева і хлопчика і осла.

Час йшов, вже почало темніти, а жінка не поверталась.

До хлопчика підійшов якийсь чоловік, сів поруч, посидів трохи, щось заговорив до нього, подивився кругом і став нишпорити в речах.

"Бродяга"- здогадався Йосип, "таких багато на ринку".

Він вибіг з-за дерева і почав кричати, розмахуючи руками.

- Що ти там поклав?!

Бродяга втік.

Йосип взяв осла і повернувся під кипарис.

Речі жінки були розгорнуті, золотих прикрас, монет і дорогої косметики вже не було.

Йосип був сильно роздратований і незадоволений і собою і всім світом.

"І жінка пропала, а якщо й повернеться, то що я їй скажу?"

Він в серцях прикрив чужий згорток.

Раптом щось тверде і важке стукнуло його по руці. Перстень.

Чи то бродягу він не зацікавив, чи той не помітив перстня.

Йосип зі здивуванням відмітив, що його якось заспокоїло те, що перстень не пропав.

Ніби це було так важливо на фоні інших проблем, що звалились на його голову.

Десь в підсвідомості Йосипа було відчуття, що перстень цей ще зіграє якусь важливу роль в цій історії.

Можливо він допоможе колись розгадати тайну жінки, що залишила Йосипу дитину, чи знайти когось з родичів хлопчика, хто зна...

Важка ніч в Дамаску.

- Треба виспатись і відпочити, - сказав Йосип до осла, - бо завтра на світанку в дорогу.

Осел робив вигляд ніби ці слова були не до нього, і взагалі йому нема ніякого діла до проблем Йосипа.

"Добре бути ослом", подумав Йосип, "ні за що не відповідаєш, не треба приймати важких рішень, просто робиш що тобі скажуть."

Йосип не хотів думати про завтрашній ранок.

Просто хотілось, щоб до ранку проблеми не стало, щоб вона якось сама-собою зникла, вирішилась, але як він не знав.

Хотілось, щоб це був лише сон, а завтра проснутись - і нічого цього не було, все це лише приснилось, і не треба нічого вирішувати, а просто встати і йти додому.

Але заспокоїтись не вдавалось, Йосип розумів, що це не сон.

- О, Господи, за що Ти мене так?

Вночі почався дощ.

Різко похолодало.

Йосип загорнув хлопчика в ковдру і сам загорнувся в теплий плащ.

Десь недалеко замявкало котеня, згодом почувся голос ще одного.

"Хтось викинув їх на ринку в надії, що якісь добрі люди візьмуть, чи й так якось проживуть серед торгових лавок", подумав Йосип.

Дощ все не вщухав, і крик котят ставав все нестерпнішим.

Котят залишили в невеличкій корзинці на відкритому місці.

Вони могли б сховатись від дощу десь під навісом, чи під деревом, але боялись вилізти з корзинки, бо тоді їх не знайде мати кицька..

Корзинка - єдине що їх звязувало з попереднім веселим і безтурботним життям з матірю.

Перше вже не мявкало, а кричало охрипшим голосом.

Йосип злився на тих людей, що викинули безпомічних котят в цей жорстокий холодний світ, хотілось, щоб хтось з людей, хто там поближче, взяв їх, пригрів, заспокоїв.

Але кожен, мабудь, думав так само, надіючись, що це зробить хтось інший.

Перше котеня вже вибилось з сил і тільки хрипіло.

Друге, що спочатку тільки трохи мявкало, почало вже кричати.

"Перше гостріше реагує на несправедливість світу, і раніше згоряє", подумалось Йосипу.

Не було вже сил слухати це.

Раптом до корзинки з котятами підійшов великий білий собака.

Він був бездомний і жив на цій великій торговій вулиці.

Собака подивився на мокрих, змерзлих котят, що вже втомились кричати з відчаю, страху і болю і загавкав.

Гавкав він не на котят, а на людей, що сиділи під навісами і деревами, ситі, сухі, в теплі, великі, сильні, і ніхто з них не зробив нічого, щоб допомогти нещасним.

Він бігав вздовж рядів і гавкав, голос його зривався вже на високі ноти.

"Люди, ну як ви так можете? Собаче серце не може цього винести", чулось в його голосі.

"В бездомного собаки більше совісті ніж в людей", подумав Йосип, "так не заснеш".

Він встав, переніс корзинку з котятами під дерево, витер їх насухо, поклав їм козячого сиру і накрив корзинку куском полотна, в який загортав інструменти.

Стало тихо і Йосип нарешті зміг задрімати.

Але і вві сні він не знайшов полегшення.

Снилось йому, що він один в якомусь незнайомому темному лісі.

І не знає для чого він тут, як сюди попав і куди йому йти.

І від цього така туга і безнадія стискає його душу, яка гірше всякого страху.

Він зрадів би навіть, побачивши якогось хижого звіра, вовка чи лева, все ж з'явилася б якась мета, якась задача..

Раптом він почу голос, що звучав нізвідки і звідусіль:

- Йосипе, ти хотів служити Господу?

- Хотів, але Господь не захотів прийняти мого служіння.

- А в чому служіння Господу? Ти знаєш яке служіння йому потрібне?

- Раніше думав, що знаю, а тепер я в відчаї і вже нічого не знаю.

- А може ти знаєш, що тобі потрібно від Господа?

- Потрібна надія, потрібна віра, що моє життя комусь потрібне, що моя дорога правильна, потрібна любов, що надає життю смислу.

А що Господу потрібно від мене, чим я можу йому послужити?

- А це кожен сам повинен знайти, цей екзамен для кожного індивідуальний.

І ти вже готовий знайти правильну відповідь.

Невеличка підказка: шлях істини не буває легким, вгору йти завжди важче.

Йосип оглянувся кругом. В одному напрямку ліс йшов вгору.

Зразу стало на душі легше, безнадія відпустила, він став карабкатись вгору, ставало світліше і радісніше і чим було важче, тим більша була віра, що шлях правильний, і ставало все світліше.

Йосип проснувся. Починало світати.

З вчорашньої безнадії не лишилось і сліду.

В голові була ясність, в серці твердість і рішучість.

Йосип знав, що має робити і це надавало впевненості і сил.

Він спакував речі на осла, посадив на осла між клунками хлопчика, який ще спав, і відправився додому.

Нічний кошмар.

Йшлось легко, ранкова прохолода, свіжість після дощу.

Почало сходити сонце, дихалось вільно, на душі було світло і легко, як після успішно складеного важкого екзамену.

Хлопчик вже проснувся, сидячи на ослі з цікавістю дивився кругом і часом щось коментував, показуючи ручкою.

Коли проходили через якесь село він побачив жінку, що йшла назустріч, і радісно почав щось говорити, показуючи на неї.

"Думає, що то мати", зрозумів Йосип.

Жінка пройшла мимо, хлопчик дивився їй вслід зі здивуванням, не розуміючи, чому вона пройшла і навіть не подивилась на нього.

При наближенні до Галілеї настрій Йосипа почав псуватись.

Відчуття свободи і окриленості після зданого іспиту вже пройшло і тягар майбутніх проблем все більше схиляв його голову.

Хлопчик був необрізаним і в цьому була головна проблема.

Його не можна було вводити в свій дім.

Впринципі то і поганин міг укласти заповіт з Богом Мойсея, пройти певний обряд очищення і посвячення і бути прийнятим в єврейську спільноту.

Але то свідомий вибір дорослої людини, однорічний хлопчик якою не є.

А принести дитину для обрізання можуть лише батьки євреї.

Тож і цей варіант виключався.

Йосип не бачив виходу, і це його все більше гнітило.

А ще Марія. Як їй пояснити появу дитини? Ладно б ще якби це був законний син Йосипа.

А вводити в дім Марії поганську дитину...

З цими сумними думками Йосип зустрів свою першу ніч в дорозі додому.

Знов йому снились якісь кошмари і приснився найстрашніший кошмар, який переслідував його все життя, починаючи з 15 років.

Кошмар очікування майбутнього екзамену, який він не може здати.

Всі учні метушаться, щось вчать, зубрять, щось питають один в одного, готуються, а Йосип випав з колії.

Він пропустив щось дуже важливе, і розуміє, що наздогнати вже нема ніякої можливості.

Інші всі підуть далі, здавши цей екзамен хто краще, хто гірше і лише він один залишиться, не маючи жодного шансу.

І невимовно пекуче, нестерпне почуття покинутості, безнадії охоплює всю його душу.

Йосип проснувся від нестерпної муки і заплакав.

Страх.

Була тиха ніч. Осел щось собі жував і відганяв вухами комарів, хлопчик спав з ангельськи спокійним виразом личка.

"І чого ти так розпереживався? Нічого ж поганого не трапилось".

Заспокоєний трохи цією думкою Йосип знов задрімав.

Йосип опинився на крутому, камянистому, високому березі якоїсь річки.

І йому чомусь треба було перебратись на інший беріг.

Містка не було, на той бік вела тільки кругла гладенька колода.

Йосип зробив один крок і зразу ж відстрибнув назад.

Внизу текла вода і складалось враження, що колода рухається в інший бік і неможливо було зберегти рівновагу.

Крім того колода була слизька від намоклого на дощі моху.

На дні неглибокої річки виднілись великі гострі камені.

Йосип зупинився в нерішучості.

- Боїшся? - Почув він знайомий вже голос, що лунав нізвідки.

- Ти хто? - Насмілився спитати Йосип.

- Я ангел-хранитель твоєї душі, твоя совість.

- То порадь мені, що робити.

- Що робити ти й сам знаєш, але боїшся.

- Боюсь,- чесно визнав Йосип.

- Я не можу сказати тобі "не бійся". Але ж не одному тобі доводиться ризикувати життям в цьому світі.

Важливо лише, чи оправданий ризик чи навіть пожертва. Чи достойна мета.

- Я розумію, але чому Ти говориш зі мною лише у снах? Чому ніколи наяву? Чому нічого не радиш мені?

- Мій голос тихий, наяву його важко почути. Та й чи прислухався ти? Ну і це ж твоє життя, ти сам повинен вирішувати і нести відповідальність.

Йосип зняв сандалі, взяв їх в дві руки і обережно ступив на колоду, намагаючись не дивитись вниз, а тільки під ноги і чуть далі.

Він підходив вже до середини, шляху назад не було, напруга зростала, почали труситись коліна.

Раптом нога посковзнулась на слизькому мокрому мохові.

Якимсь чудом Йосип не впав, а присів на другу ногу.

Повільно випростався і обережно, але вже впевненіше пішов далі.

"Все-таки я не сам, якусь підтимку мій шлях має", подумав Йосип і проснувся.

Світало, треба було збиратись в дорогу.

Буква Закону.

Вечоріло. Вдалині показався Капернаум.

Осел відчував близькість дому і прискорив крок.

Йосип його стримував, чим дивував осла.

"Це він хоче показати мені як воно, коли спішиш, а твій супутник спеціально гальмує", подумав осел.

Але Йосип хотів добратись додому вночі, щоб ніхто не побачив хлопчика і не було зайвих питань.

Добрались додому без пригод, ніким зі знайомих не помічені.

Йосип розвантажив осла, впустив його в хлів, постояв трохи, оглядаючи хлів і про щось міркуючи, потім рішуче повернувся, взяв речі і хлопчика і пішов в будинок.

Будинок Йосипа був великий, колись тут жило багато людей, а тепер один Йосип.

Тож більшу частину будинку тепер займала майстерня, кругом були якісь заготовки деревини різних порід, складені для сушіння, заготовки колес, хомутів...

Поївши і помившись з дороги полягали спати.

Хлопчика Йосип поклав в велику корзину, застеливши її шерстяним лоскутом.

І зразу ж заснув, втомлений і дорогою і переживаннями останніх днів.

І приснилось йому, що він знаходиться в величезній залі, залитій світлом.

І кругом, по обидва боки, аж до самого трону в кінці зали, сидять поважні бородаті мужі в білих одежах.

Напевне тут зібрались всі праотці, починаючи з Адама, Ноя, Абрама, Мойсея, царі, пророки, судді, священники...

Всі вони, не приховуючи свого осудження, дивились на Йосипа і мовчали.

"Напевне чекають ще когось", подумав Йосип, глянувши на пустий трон.

Але тут піднявся старець з довгим жезлом і сказав: - Йосип, син Якова, порушив Закон і Заповіді, знеславив батьків своїх і рід Ізраїлів.

- Закон,.. знеславив,..Ізраїлів,.. - загомоніли всі присутні, потрясаючи кулаками, жезлами і бородами.

- Земля і Небо минуться, та не минеться жодна буква Закону, допоки не буде виконана!

- Горіти йому в геєні вогняній і пройти всі сім кругів Пекла! - прогримів вирок.

- Горіти,..горіти,..сім кругів,.. - загуділа зала.

Якась сила підняла Йосипа в повітря, перевернула кілька разів і опустила десь в темноті.

Йосип озирався навкруги, але нічого не бачив, засліплений і вражений попередньою сценою.

Поступово його очі призвичаїлись до темноти і він почав щось розрізняти.

Десь далеко спалахували якісь темно-червоні вогні, миготіли якісь тіні, доносились крики...

Раптом Йосип глянув собі під ноги.

Недалеко від нього сиділа маленька дівчинка і чимсь гралась, не звертаючи ні на що уваги.

- Ти хто? Як тебе звати? - Спитав Йосип.

- Ая.

- А мене Йосип.

- Я знаю.

- А що ти тут робиш?

- Тебе чекаю.

- Навіщо?

- Проведу тебе.

- Туди? - Йосип кивнув в напрямку вогнів і крику.

Дівчинка кивнула.

Вона встала, обтрусила платтячко і протягнула до Йосипа свою ручку.

- Дай руку,- сказала вона.

Йосип покірно протягнув їй руку.

Вона взяла його вказівного пальця в свою маленьку ручку.

- Пішли.

Йосип мовчки пішов поряд з дівчинкою, чуть позаду.

- Не бійся. Буква то не минеться, але ж буква не головне.

Кругом творилось щось неймовірне і страшне.

Якісь червоно-чорні тіні з перекошеними від болю і злоби лицями простягали до Йосипа свої кістляві руки, намагаючись схопити.

Крик і вереск рвав душу, не було ні верху, ні низу, лише суцільна біль, злоба, ненависть, відчай...

Перед дівчинкою все це розступалось, відділялось якимсь невидимим барєром, і після Йосипа все знов сходилось в суцільне місиво.

Відчуття Йосипа зашкалили, він вже нічого не міг сприймати, не розумів де він і скільки часу пройшло.

Раптом все скінчилось.

Дівчинка зупинилась і відпустила Йосипового пальця.

- От і вся буква.

і показавши на двері сказала:

- Йди.

- Куди?

- Додому.

- А ти?

- Не прийшов ще мій час.

Йосип відчинив двері і проснувся.

Марія.

Починало світати.

Йосип швидко зібрав в велику корзину речі, необхідні в дорозі і для подарунків Марії і її матері.

Другу корзину, в якій спав хлопчик, накрив шерстяним лоскутом, і, розмістивши обидві корзини по боках осла, вирушив в дорогу.

В нього ще не було чіткого плану.

Чи то поїхати з Марією і хлопчиком кудись, де їх ніхто не знає, чи залишити хопчика в Марії, ніби як сина Йосипа.

Одне було зрозуміло - залишати його в Капернаумі в своєму домі не можна. Тут Йосипа всі знають.

Коли відійшли вже далеченько від міста Йосип відкрив корзину, хлопчик вже не спав, і дивився кудись вгору, ніби задумавшись.

- Відїдемо ще трохи і тоді поїмо і все таке, - сказав Йосип хлопчику.

Хлопчик не заперечував.

- Ну й добре, - сказав Йосип.

Коли вони підходили до Кани, сонце вже повернуло на вечір.

- Ну, не багато залишилось, години дві і ми вже вдома, побачиш свою нову маму.

Ох, не знаю як ви зустрінете одне одного,- продовжив Йосип після деякого мовчання.

Марія жила з матірю в невеличкому селі.

Вона була молодшою дочкою, дві старші сестри вийшли замуж і виїхали з села.

Жили вони з сільського господарства.

Крім того Марія займалась лікарською практикою, вона зналась на різних травах, корінцях, заговорах.

Це мало приносило доходу, бо Марія ніколи не вимагала якоїсь плати за лікування, але часом вдячні люди давали якісь подарунки, в основному продуктами.

Марія не була знахаркою від Бога, від природи.

Вона навчилась цьому від своєї старшої сестри, в якої був природжений талант знахарки.

Який проявився в тої ще з дитинства, коли їй було років 9.

Ні в кого не вчившись цьому, сестра збирала в лісі чи в полі якісь рослини, гриби, ягоди, якихось комах, сушила їх, розтирала, робила навари, настойки і мазі...

Звідки вона знала що для чого? Яку частину рослини треба взяти, в який період, як готувати, з чим змішувати...

Можливо вона відчувала якісь запахи чи смаки, недоступні іншим людям і могла аналізувати їх значення, прогнозувати їх дію.

Що цікаво, в неї ніколи не було вошей, що було найбільшим дивом на той час.

Крім того вона знала всякі заговори, які певне сама й придумувала, бо ні в кого не вчилась цьому.

Марія памятає, як маленькою вона сильно розбила пальчик на нозі.

Сестра взяла її ніжку в руки і швидко прошепотіла:

"Біг пес через овес, щоб не шкодило ні псові, ні вівсові, фу-у, фу-у", подула на палець і зразу припинила йти кров і перестало боліти.

Потім зімяла листок подорожника, приклала до пальчика, обвязала ниткою і Марія побігла гратись ніби нічого й не сталось.

Коли сестрі виповнилось 14 вона раптом перестала займатись знахарством.

А Марію ця тема дуже цікавила.

Але на всі розпитування Марії сестра казала, що нічого не знає і взагалі нічого такого не було.

Тож Марії приходилось далі самій щось згадувати з дій сестри, щось взнавати від інших, щось пробувати, експерементувати на собі, на хворих, на тваринах..

Їй допомагало те, що люди вірили, ніби і в неї був той дар, що був в її сестри, а тепер перейшов до Марії.

Марія не старалась їх переконувати, що це не так, бо розуміла важливу роль в лікуванні віри і авторитету лікаря.

До будинку Марії Йосип добрався вже під вечір.

На щастя вона була вдома і побачила Йосипа з ослом ще здалеку.

Мати теж вийшла і стояла біля дверей.

Йосип привітався.

Марія радісно відповіла.

Раптом хлопчик, напевне почувши жіночий голос, висунувся з корзини і почав щось радісно лепетати, простягаючи до Марії ручки.

Марія від несподіванки остовпіла.

Лице її змінилось, вона дивилась на Йосипа з німим запитанням.

Йосип коротко розказав про пригоду в Дамаску.

Марія не вірила.

- Сказав би, що в тебе є дитина, навіщо ж придумувати такі вигадки.

- Якби ж то так,- сумно сказав Йосип, - але ж...

- Що ще?

- Він необрізаний...

Запала довга мовчанка.

Марія не була сильно релігійною людиною, але Закон вона знала і ставлення людей для неї було важливим.

- Так до мене ж тепер в хату ніхто не зайде, - сказала вона.

- А враховуючи, що ми тут і так білі ворони, то цілком можуть і хату спалити, і каменями побити.

- Можемо поїхати звідси кудись.

- Куди, до тебе?

- До мене теж не можна, там всі знають, що в мене нема дітей.

Поїдемо кудись в інше місто, я продам дім в Капернаумі і куплю в іншому місті, а поки хлопчик хай побуде в тебе, ніби мій син.

- Але ж він не обрізаний, як я можу взяти його в хату?

- Ну, може пожити поки-що в хліві, а потім щось придумаєм.

- Сину, ну що ти таке кажеш? Людську дитину - і в хлів? - вступила в розмову мати Марії.

- Мамо, не втручайся,- різко обірвала її Марія, - що ти в цьому розумієш?

- Що розумію... я все розумію, - трохи ображеним голосом сказала мати.

- Так, осла і дитину в хлів, там зараз корови нема, сухо, корзинку з дитиною в ясла - скомандувала Марія.

Вона була хоч і наймолодшою тут, але з сильним і рішучим характером, фактичним главою сімї.

- А як його звати?- Спитала Марія.

- Не знаю, треба якось назвати. Його Господь спас, тож можна назвати Єшуа.

- А може то Йосип його спас і треба назвати Йошуа? - з сарказмом сказала Марія.

Помивши руки з дороги, і роздавши подарунки, Йосип сів за стіл.

Марія клопотала по кухні, подавала страви.

Раптом з двору почувся її занепокоєний голос.

- А де дитина? Хто бачив дитину?

І, щось здогадавшись, вона закричала - Мамо! - і побігла в кімнату матері.

На підлозі біля миски з молоком сидів хлопчик, вмокав в миску хліб і їв.

Товстий полосатий кіт теж пив молоко з цієї миски.

Мати сиділа і з щасливим виразом на обличчі дивилась на цю ідилію.

- Мамо, ну що ти наробила!

- Їсти дала.

- І ще й кіт! - Не знайшлась вже що сказати Марія.

- А що кіт? Він чистий.

Марія присіла на лавочку біля стіни і замовкла, вона не знаходила слів.

- Не переживай ти так, це ж я його взяла, в свою хату. Ти не винна, - примирливо сказала мати.

Анастасія.

Матір Марії звали Анастасія, що в перекладі з грецької означає та, що піднялась, або воскресла.

В батька її були грецькі корені.

При її народженні сталось щось надзвичайне. Думали, що вона померла, але вона воскресла.

Тому й назвали дівчинку Анастасія. Скорочено Анна, Настя, Стася.

Євреї називали її Анною, ми називаємо Настею.

Було великою загадкою як вона могла жити серед людей.

Бо вона не ходила в синагогу, ніколи не бачили, щоб вона молилась чи постилась, чи дотримувалась суботи.

І в той же час в неї не було ворогів, чи недоброзичливців.

Вона була завжди спокійна, з усіма привітна, завжди готова допомогти.

При цьому ніколи нічого не просила і не чекала допомоги від інших.

Ні з ким ні про що не сперечалась, якщо від неї щось вимагали - вона не заперечувала, але робила по-своєму, якщо це стосувалось її життя.

Ніхто від неї не чув образливого слова чи кривотолків.

Не робила нікому ніякого зла і навіть уявити не можна було, що вона здатна на таке.

Її любили тварини і вона їх любила.

До неї приходили коти і собаки і вона їх годувала, сама їла будь-що, а краще і смачніше лишала їм.

Постійно щось робила, ніхто навіть не бачив, щоб вона хворіла, бо на ногах переносила хвороби.

Люди не могли зрозуміти, чи вона велика грішниця, чи свята.

Тож просто вирішили, що вона не від світу цього і на тому так і залишили, не вимагаючи від неї дотримання якихось суспільних норм.

- Що з неї візьмеш, це ж Анна...

Але за цією простотою була дуже розумна і мудра людина, хоч і малограмотна в силу тих умов, в яких їй довелось жити.

Вся її освіта тривала одну зиму.

Коли їй було 9 років приїхав до них дядько з Кесарії, рідний брат її батька, що зробив в Кесарії карєру.

Дівчинка з цікавістю слухала розмови дядька з дорослими, розповіді про далекий і загадковий світ.

Помітивши цікавість і здібності дівчинки дядько спитав батьків чи ходить вона в школу.

Ті відповіли, що навіщо сільській жінці грамота, в неї інші задачі і обовязки.

Дядько почав вчити дівчинку читати і писати, а також розказував про арифметику, геометрію і географію.

Побачивши, з якою неймовірною швидкістю дівчинка сприймає науки дядько вговорив батьків хоч на зиму відпустити її в школу, однаково взимку роботи мало.

Батьки погодились і дядько взяв її в грецьку школу, бо вважав, що в єврейських вчать тільки релігії.

Вчитель побачив, що програму першого класу дівчинка знає, і перевів її зразу в другий клас.

За зиму Анастасія пройшла чотирирічний курс грецької школи.

В кінці зими дядько відвіз її додому і на цьому наука Насті завершилась.

Настю рано віддали заміж і вона рано овдовіла, залишившись сама з чотирма малими дітьми.

Чоловіка її заарештували за свободолюбиві погляди і критику влади і кудись відправили.

Більше вона нічого про нього не чула.

Весь її великий життєвий потенціал пішов на те, щоб вижити і виростити чотирьох дітей в той важкий час.

В неї виросли хороші діти, син і три дочки.

Особливо її тішив старший син Іван.

Він вже був красивим сильним юнаком років шістнадцяти, веселим, розумним, прекрасно співав, грав на різних інструментах, які сам і майстрував, був душею всякої компанії...

Одного разу Анастасії приснився сон.

Пішла вона доїти корову, тільки взяла корову за цицьку і та відірвалась від вимені, потекла кров.

Настя плакала, пробувала в відчаї приставити цицьку назад, але та відвалювалась.

Проснулась Настя серед ночі в великій тривозі і вже не змогла заснути до ранку.

Невдовзі сон справдився.

Івана заарештували, за участь в якомусь підпільному русі і відправили в Кесарію.

Там десь він і пропав без сліду.

Настя рано посивіла.

Все своє довге життя, аж до самої смерті вона чекала, що от-от повернеться її син додому і постукає в вікно.

Звільнення Йосипа.

За вечерею Йосип домовився з Марією про план дій.

Хлопчик лишається поки-що тут, а Йосип їде в Капернаум, продасть свій будинок, купить в якомусь іншому місті, бажано недалеко звідси і забере тоді Марію туди.

Задоволений тим, що справа якось владналась Йосип пішов в хлів стелитись на ніч.

Осел здивовано глянув на Йосипа і подумав: "О, я такий популярний став, всі хочуть зі мною спати.."

Марія постелилась в своїй кімнаті, зітхнула: "Ще й чоловіка не знала, а вже дитину маю.." і теж лягла.

Вперше за багато часу Йосип заснув спокійно і йому не снились кошмари.

Навпаки, він йшов додому щасливий, радісний, вільний.

Ось вже видно його дім.

Раптом серце Йосипа зупинилось на мить і забилось часто-часто.

Біля його порогу сиділа маленька дівчинка і щось пальцем малювала по пилюці.

- Ая?!

- Впізнав?

- Як же таке забути?..

- А старою і сивою не впізнав?

Раптом дівчинка почала на очах старіти, перетворюючись в сиву жінку.

- Анастасія?!

Дівчинка повернулась до свого попереднього вигляду.

- Ну не зовсім, але щось від мене там є.

- Ти чого прийла? Забрати мене туди? - Йосип боявся вимовити слово "пекло".

- Що, сподобалось?

- Як таке може сподобатись.

- А я вже майже звикла,- сказала сумно дівчинка.

- Ні, я прийшла звільнити тебе.

- Від чого?

- Ну, наприклад від нічних кошмарів.

- І екзамен більше не буде мені снитись?

- Не буде, ти ж виконав свою місію. Живи далі спокійно, нормальним людським життям.

- А в чому була моя місія?

- А тобі тепер не однаково?

- Цікаво.

- Щоб звести хлопчика і Анастасію.

- Єшуа?

- Може Єшуа, може Йошуа,- дівчинка насмішкувато подивилась на Йосипа.

"І це знає", подумав Йосип.

- Якже не знати, коли це твій сон,- дівчинка зробила наголос на "твій".

- Так що, я не випадково познайомився з Марією, не випадково ходив в Дамаск?

І все лише для того, щоб звести якогось хлопчика з якоюсь бабусею?

Навіщо все так складно?

- Складно? - Дівчинка розсміялась.

- Ти не уявляєш скільки для цього було задіяно людей на протязі багатьох століть. І не тільки людей.

- А ради чого це все? Навіщо їх потрібно було звести?

- Колись взнаєш. Можливо...

- Нічого не розумію. Хіба Бог не може просто зробити що захоче?

- Багато питань задаєш, так ще знов втратиш спокійний сон. Прощавай, - дівчинка піднялась.

- Ми вже більше не побачимось?- Спитав Йосип з деяким жалем.

- А ти не боїшся зі мною знов зустрітись?

- Але ж це лише мій сон, - спробував пожартувати Йосип.

- В сні теж можна залишитись назавжди і ніколи з нього не вийти. Особливо якщо це кошмарний сон.

Живи спокійно, а там подивимось як воно складеться, можливо й ще побачимось.

- Зачекай, не йди, - попросив Йосип.

- Я все ж хочу знати, я нічого не зрозумів, в чому була моя місія, хто цей хлопчик, чому навколо нього така катавасія, чому його треба було відривати від матері і везти кудись в якесь глухе село, чому Бог не може просто...

- Зупинись, - перервала його Ая, - Я можу все це тобі розказати, але чи потрібно це тобі?

В тебе нарешті появився шанс жити спокійним, щасливим життям, забувши все попереднє як поганий сон.

З молодою жінкою, з почуттям виконаного обовязку, з гордістю, що ти все ж послужив Господу і заслужив людське щастя.

- Але ж чи матиму я спокій, знаючи, що був на порозі якоїсь великої тайни і не переступив через поріг.

Чи ж не нагадуватиме мені весь час Щось, чи точніше Хтось, що я відмовився від істини заради спокою, чи ж принесе мені такий спокій щастя?

- Хлопчика ти можеш залишити Анастасії і ніколи про нього більше не думати, думаю Марія теж не буде проти.

Можеш і не покидати Капернаум, взяти сюди Марію і жасливо собі жити.

В тебе є дім, професія, робота, дружина, якісь заощадження, - дівчинка кивнула на хлів, де Йосип закопав золоті монети.

- Як я зможу забути тебе, всі ці події останніх днів?

- Але ж по суті нічого незвичайного не сталось, а все решта - це лише сон.

- Не було в мене раніше таких снів, в яких все виглядає більш справжнім, ніж наяву.

Я вже й не знаю, де справжнє життя, а де лише його тінь.

- Ти просто втомився, психічно виснажений і збуджений, тому й такі яскраві сни.

Та й трошки лукавиш, хіба твої кошмари про екзамен були менш яскравими і справжніми?

- Чому ти не хочеш мені розповісти?

- Я ж сказала, для твого ж блага.

Ти доросла людина, з сформованими уявленнями, переконаннями, і те, що ти почуєш, буде настільки разюче розходитись з твоїми уявленнями і переконаннями, що ти не зможеш його сприйняти.

Але не зможеш і забути. І буде твоя душа розриватись, не знаючи, що є істиною, і серце твоє не знатиме, що насправді є добром, а що злом, і розум твій не зможе допомогти в цьому розібратись.

І буде твоє життя таке ж нещасливе, як і до цього. І воно тобі треба?

- Ну, я вже до цього майже звик, - передражнив Йосип дівчинку.

- Твоя справа, твоє життя, але рішення ти повинен прийняти не у ві сні, а будучи при ясній свідомості.

- А коли я вирішу, що все ж хочу почути істину, як я дам тобі знати про це?

Дівчинка з легким здивуванням чи навіть з жалем глянула на Йосипа.

- Ах ну да, - здогадався Йосип,- ти ж все про мене знаєш, ти ж мій сон.

Вибір.

Йосип проснувся. Світало.

- Ну що, готовий? - Спитав Йосип осла?

Осел лише зиркнув на Йосипа і як завжди проігнорував його питання.

Йосип вийшов на подвіря.

Анастасія вже поралась в городі.

Йосип заглянув в кімнату Марії, та ще спала.

- А як там наш Єшуа? - Подумав вголос Йосип і зайшов в кімнату Анастасії.

Хлопчик, скрутившись калачиком, спав біля корзини.

А в корзині, на шерстяній підстилці спав товстий полосатий кіт, розтягнувшись на всю корзину, пузом вгору, витягнувши від задоволення шию.

- М-да-а, і чому це мене не дивує?

- Ну я вже піду, - сказав Йосип Анастасії.

- Може, сину, поїсиш спочатку, буди Марію хай приготує.

- Та хай спить, я пізніше в дорозі перекушу.

- Я там тобі приготувала на дорогу, вузлик на столі.

- Дякую.

Йосип взяв вузлик, і пішов з ослом з двору.

Хата Марії була на краю села, тож скоро вони вийшли на дорогу і повернули на північ.

Дорога була пуста, десь попереду ледь виднілась Кана.

Йосип почав думати про сьогоднішній сон.

- А я ж так додому і не прийшов, - повідомив Йосип ослу.

- Дверей не відчинив, через поріг не переступив.

Якщо вона вирішала відпустити мене, то навіщо чекала біля порогу?

Можна ж було їй просто не появлятись більше.

Значить не звільнити мене вона приходила.

А тоді навіщо? - Підвищив голос Йосип.

Ослу набридло Йосипове базікання.

"Ніби мені нема самому про що подумати, що я вимушений вислуховувати його проблеми".

Осел став як вкопаний.

- Ну добре, пробач, більше не буду,- примирливо сказав Йосип.

Далі йшли мовчки.

"Так все ж таки, що я хочу?

Спокійного щасливого життя, чи істину, яка зруйнує мою душу?

А звідки знати, що то буде істина, а не просто сон, чи й обман?

Та й хто така та дівчинка, щоб їй вірити?

І що вона може такого сказати, що б похитнуло мою віру, примусило сумніватись?

Казки все це.

Але чому б не подивитись продовження казки?

Хіба мені не цікаво почути щось про цього хлопчика?

Та й при чому тут Анастасія? яка її роль?

Ні, я нічим не ризукую, а подивитись продовження казочки просто цікаво.

Ну і як якісь казочки, які розкаже в сні якась дівчинка, можуть вплинути на моє життя, чимсь мені загрожувати?"

Заспокоєний і підбадьорений такими думками Йосип вирішив, що хоче послухати казочки дівчинки.

Хоча, десь в глибині душі щось застерігало його: "Не треба, зупинись, це не твоє, ти не готовий".

Але Йосип подавив в собі цей тихий голос і задоволений собою, своєю сміливістю, смакував в думках майбутню пригоду.

Ніч перед сном.

З наближенням до Капернаума впевненість в правильності свого рішення і сміливість почали покидати Йосипа.

Все більше йому здавалось, що сни останніх днів не були довільними казочками, що все те якось повязане з подіями реального життя.

І, заглиблюючись в спогади свого життя, Йосипу вже не здавались абсурдними натяки Аї, що його готували до цієї місії ще з дитинства.

Але хто? і чому все так складно?

Неспокій і тривога проникали все глибше в душу Йосипа.

"А раптом я підхожу до дому, а біля порога сидить дівчинка, і вже не в сні, а наяву", подумалось Йосипу.

"Як тобі така казочка?"

Йосип проганяв такі думки, але тривога в душі, незрозуміло чому, тільки наростала.

Вечоріло, за кущами акації вже виднівся Йосипів дім.

Осел прискорив крок. Раптом розірвалась одна мотузка і корзина нахилилась на боку осла.

Йосип став поправляти її на ходу, не зупиняючи осла.

Коли заходили у двір Йосип підняв голову і остовпів - біля порога сиділа дівчинка і захоплено водила соломинкою по землі.

В Йосипа підкосились ноги, він сперся на осла, корзина відірвалась і з шумом впала на землю.

- О, дядьку Йосипе,- закричала дівчинка,- дивіться який жук!

Йосип нервово засміявся.

То була сусідська дівчинка, вона соломинкою притримувала жука, який хотів втекти в траву.

- Що ти тут робиш? - вже заспокоївшись спитав Йосип.

- Мама послала повернути сіль, що позичала минулого тижня.

- Ну добре, можеш взяти жука собі.

- Та хай йде собі додому, я вже награлась.

- Ти добра дівчинка, щасти тобі.

Дівчинка пішла.

Йосип завів осла в хлів і підійшов до дверей хати.

Постояв, не наважуючись їх відчинити, ніби чогось очікував.

- Ну ти вже зовсім розклеївся,- сказав він собі з докором,- візьми себе в руки.

Йосип відчинив двері і зайшов у хату.

Нічого не сталося.

Йосип запалив каганця, помив руки, повечеряв.

Він весь час очікував, що ось-ось має щось статись, але нічого не відбувалось.

- Перестань, а то так і справді з ума зійдеш,- сказав собі Йосип і ліг спати.

Але заснути не міг.

Йосип відчував, що щось було не так, щось кругом відбувалось, щось приховувалось і тільки й чекало часу коли Йосип засне.

То щось зашарудить десь в кутку, то тріне пересохша дошка, то закричить пташка десь на вулиці, то зашелестить дерево листям...

Пролетіла муха десь над головою.

- Хіба мухи в темноті літають? - Подумав Йосип з тривогою.

- Перестань,- вмовляв себе Йосип,- це все звичайні звуки, на які ти ніколи не звертаєш уваги, просто в тебе зараз загострені від страху відчуття, візьми себе в руки, будь чоловіком.

Але тільки аж під ранок, коли за вікном вже починало сіріти, Йосип нарешті трохи заспокоївся і заснув.

Екскурсія на той бік.

Видовище було сумне - сіра земля, сіре небо, сіре від диму повітря.

Кругом, на скільки сягав зір, були якісь руїни, які в окремих місцях ще димілись.

Повітря було важке від диму, запаху паленого мяса і мертвечини.

Літали великі сірі круки, часом пронизливо каркаючи, видивляючи здобич.

Мимо пробігав якийсь сірий собака, одні ребра й шкура, побачив Йосипа і злякано шарашнувся від нього кудись вбік.

Серед цих руїн стояв чоловік, піднявши руки і кричав.

- Ви чинили неправедний суд за хабарі,

обкрадали бідняків, сиріт і вдів,

думали не про народ, не про царство Ізраїльське,

а про свої маєтки і комори, про здирство, обман і розпусту.

Я вам казав: - Покайтесь, перестаньте грішити, не гнівіть Господа!

Ви не чули і продовжували чинити неподобства.

А тепер я кажу: - Тікайте, ховайтесь в пилюку, заривайтесь в нори, забивайтесь в розщелини,

бо відвернув Господь лице своє від вас.

І простягнув ангел руку свою з караючим мечем.

І земля вас відторгне за ваші злочини.

І розваляться ваші храми, бо нема там правди, закону і справедливості.

І розсипляться в пилюку ваші жертовники, бо огидні Господу ваші жертви, о, лицеміри!

І камінь спотикання стане каменем поклоніння.

І будете ви поклонятись пацюкам, кротам і кажанам.

Аж поки не будете винищені з лиця землі і небесний вогонь не очистить скверну...

- А, от ти де,- почув Йосип голос Аї. Він і не помітив коли вона підійшла.

- Хто це? - Спитав Йосип.

- Ісая.

- А що він тут робить?

- Те саме, що й за земного життя робив, пророкує.

- А що це за місце?

- Рай.

- Оце Рай?!

- В кожного свій рай, що кому по душі.

Знаєш, люди не хочуть мінятись, і після смерті бажають займатись тим же чим і за життя.

Але пішли далі.

Вона взяла Йосипів палець в свою ручку і кудись повела.

Не зробили вони й кількох кроків, як картина змінилась.

На великій площі біля якогось храму гаряче дискутували якісь сивобороді мудреці під захоплені вигуки чи осуджуюче гудіння натовпу.

Через кілька кроків картина знову змінилась.

Йосип побачив якось високого чоловіка, що йшов вулицею ремісників.

Над головою чоловіка світився німб.

- А це хто,- спитав Йосип?

- Каїн.

Ще через кілька кроків появився прекрасний оазис з лісом, галявиною і струмком, що впадав в озерце.

На галявині, вкритій квітами радісно бігали голі люди, чоловік і жінка.

Вони, сміючись, кидали одне одному велике червоне яблуко, яке змій намагався перехопити.

"Адам з Євою", подумав Йосип.

Дівчинка привела Йосипа до височенних воріт, які самі відчинились, пропустивши їх в уже знайому Йосипу залу, залиту світлом.

Вони йшли вздовж зали і поважні старці в білому шанобливо їм вклонялись.

Коли підійшли до трону дівчинка відпустила Йосипового пальця і, кивнувши на трон, сказала:

- Сідай.

- Навіщо? Чому я?

- Будеш їх судити, вони ж тебе судили.

Йосип потупився в нерішучості.

- Що, не хочеш їх судити? А вони тебе не пожаліли, судили навіть не вислухавши.

А я б їх з задоволенням би судила. Але не можу.

- Чому?

- Бо вони не люди?

- А хто?

Ая з трудом залізла на високий трон.

До її рук звідкись припливла повітрям якась напівпрозора сфера, що миготіла кольоровими вогнями, які мінялись, коли дівчинка торкалась сфери.

- Дивись,- показала дівчинка поглядом в залу.

Вона торкалась пальчиком сфери і поважні старці то вклонялись, то сердито кричали страшні звинувачення, то співали осанну...

- Це просто механізми, манекени, а оце все, - вона обвела поглядом залу, - просто вистава.

- А де ж ці люди?

- В Раю. Ну кому ж охота тут сидіти і судити нескінченний потік грішників.

- А хто ж в шеолі?

- В пеклі? Нікого нема.

- Як так?

- А який смисл? Пекло потрібне для живих, щоб боялись і не грішили, а не для мертвих. Тут всі однакові, тобто рівні перед Богом.

- Але ж я був там, ти сама мене водила.

- То теж просто вистава. Пішли покажу.

Вона торкнулась сфери, світла зала зникла і вони опинились в темному вузенькому коридорчику, що йшов по колу.

Стінки коридорчика були ніби скляні.

- Торкнись стінки, - сказала Ая.

Йосип з деяким ваганням протягнув руку і торкнувся холодної стінки.

Зненацька його оглушив дикий крик, вереск, плач, прокльони, погрози, мольба..

З усіх боків до нього тягнули руки якісь примари з перекошеними обличчями..

Ая торкнула Йосипа і все це так само раптово зникло.

Розмова на горі.

Вони сиділи десь на пагорбі, порослому степовою травою під одиноким деревом.

Була тиха ніч, небо було всіяне зірками.

"Ще ніколи не бачив стільки зірок",- подумав Йосип.

- Ну як, відійшов?- Спитала дівчинка.

Йосип кивнув.

Обстановка була звична, земна, нічого надприродного, поруч сиділа звичайна, здавалось, дівчинка.

Йосип відчув себе впевнено.

- Ну що ж, питай, що ти там підготував,- сказала Ая.

Йосип і справді по дорозі додому обдумував які питання він буде задавати, але зараз все якось змішалось і він не знав з чого почати.

- Навіщо хлопчика треба було доставити до Анастасії,- спитав він перше, що спало на думку.

- Він буде навчатись в багатьох людей, але перші пять років ним повинна опікуватись Анастасія.

Це найголовніші роки в житті людини, коли формуються основи її душі, - з деякою гордістю сказала Ая.

- А хто цей хлопчик, чому кругом нього такий..,- Йосип не міг підібрати слова.

- Він повинен зіграти важливу роль в житті людства.

- А чому все так складно і запутано, хіба Бог не міг би...

- Ні, не міг би.

В людей неправильні уявлення про богів.

Люди думають, що боги керують стихіями, а насправді жоден бог не може і пушинки з місця зрушити.

- Як це? - Не повірив Йосип, - поясни.

- Пояснення дуже просте, але ти його не зрозумієш, тому вважай, що такий Закон.

- Закон для людей, а не для Бога,- впевнено сказав Йосип,- Бог сам є Закон.

- Для людей є багато різних законів, які вони, до речі, часто порушують.

А от для богів є лише один Закон - вони не можуть нічого вчинити в матеріальному світі, зовсім нічого.

І порушити цей Закон теж ніколи не можуть.

Тож коли люди гинуть від землетрусу, урагану, засухи, повені чи блискавки, знай, Бог тут ні при чому.

- І що, навіть волосина не впаде з людської голови по Божій волі? - з сарказмом спитав Йосип.

- Е ні. Не тільки волосина, а й великі царства і мільйони голів людських можуть впасти.

- Не розумію.

- Боги не мають ні найменшого впливу на природу, але от на душу людську...

Хоча й тут не все так просто і не може жоден бог отак просто схилити душу людини в той чи інший бік.

- А той хлопчик значить зможе?

Ая кивнула.

- А яка в нього місія, що він повинен зробити?

- Ось якраз це тобі краще не знати.

- Та кажи вже, ти стільки вже всяких дур... стільки вже всього незвичного наговорила, що мене вже нічим не здивуєш.

- Ну, як знаєш,- сказала Ая.

- Його місія в тому, щоб відмінити Мойсеїв закон, щоб вбити Мойсеєвого бога.

- Страшні слова ти говориш,- сказав Йосип після довгої мовчанки.

- Як же без Закону, без Бога?

- Він встановить нові закони, і нового Бога.

- Як же таке може бути? Бог є один, сущий, і Закон Його один.

- А як жили до Мойсея?, був же і тоді якийсь бог і якісь закони. Та й в інших народів є свої боги і свої закони.

- Але ж то все ідоли, а Бог один, сущий.

- Припустимо, але ж звідки ти знаєш хто є ідолом, а хто справжнім богом?

І звідки ти можеш знати щось про справжнього Бога?

- Зі Святого Письма, від пророків, священників... Та й душею відчуваю, вірою.

- В різних богів є свої пророки, священники, та й святі письмена - це справа їх рук, людей.

А віра, звідки вона в тебе? Хіба не від людей ти почув про бога Мойсея? А звідки в інших людей віра в інших богів? Чи теж не від людей?

- Але ж я відчуваю, що моя віра справжня, що мій Бог справжній.

- Думаєш віруючі в інших богів не відчувають того самого?

До Мойсея євреї поклонялись Ваалу, і не хотіли приймати нового бога.

Пустинею, левітами і мечем Мойсей викорінив віру в Ваала і встановив нову віру, нового бога.

І тепер євреї готові помирати за цю нову віру і за цього нового бога.

От встановить Єшуа нову віру і нового бога і стане ця нова віра правильною, а стара хибною.

І стане новий бог справжнім Богом, а старий - древнім ідолом.

І будуть люди готові вмирати за нову віру і нового Бога...

- А навіщо міняти Бога, віру, Закон?

- А навіщо міняють старий зношений одяг на новий, кращий?

- Хіба може бути кращий Закон, ніж даний Богом?

- Якщо за цим законом ти заслужив жорстоку кару за добру справу, то хіба це досконалий закон?

І хіба це досконалий бог, що дає такі закони?

- А чому б не дати зразу досконалий Закон, щоб вже ніколи його не міняти?

- Неможливо переступити через те, що маєш пройти.

- І Єшуа зможе все це зробити?

- Не знаю, це залежить від дуже багатьох людей і випадковостей. І від тебе теж.

- Що залежить від мене, то я постараюсь, щоб він став справжнім євреєм і щиро віруючим в Бога Мойсея, сущого Господа нашого.

- Важкий шлях істини, сумно сказала дівчинка.

Йосип проснувся. Сонце вже було високо.

Хай буде воля Твоя, а не моя.

Весь день Йосип провів в роздумах (благо була субота).

Йому потрібно було розібратись в подіях останніх днів і вирішити про своє майбутнє життя.

По дорозі від Марії додому Йосип вже почав схилятись до думки, що нічого міняти не треба, а просто взяти Марію до себе, а хлопчика залишити в її матері.

Це здавалось найпростішим і найкращим рішенням.

Та й Ая натякала на це. І Анастасія не буде проти.

Але щось тут було не так.

Йосип відчував, ніби якісь невидимі сили таким варіантом не задоволені і хочуть відвернути Йосипа від цього.

Він згадав з яким страхом підходив вчора до свого дому, як боявся зайти всередину, всю ніч не міг заснути.

Та й ця сусідська дівчинка, що так налякала його...

Ох, не випадково це все.

Ая сказала, що місія Йосипа була саме в тому, щоб хлопчик опинився в Анастасії.

Але хто така ця Ая?

Кого вона представляє, Бога чи диявольські сили?

Її розповіді зовсім не схожі на те, що пише Святе Письмо.

Каже, що шеолу (та й Суду Божого) нема зовсім, що то лише вистава, а Рай якийсь дуже дивний.

Йосип уявляв собі Рай зовсім інакшим, де щасливі праведники бачать Бога в усій його славі і співають йому осани.

Коли Йосип сказав це Аї, та відповіла:

- Так і є. Хто за життя любив цим займатись то і в Раю продовжує. Але таких дуже мало.

А якщо інших примушувати на таке життя, то що ж це за Рай буде для них, це буде Пекло.

- А як же грішники? Всякі розбійники, злодії, розпусники, обманщики... вони і в Раю продовжують цим займатись? - З недовірою спитав Йосип.

- Звичайно. Але займаються цим з такими ж як і вони самі.

Але й на представника темних сил Ая зовсім не схожа.

Хоч Йосипу і не подобалась ця думка, але він все ж відмітив, що Ая якась більш людяна і добра ніж Бог Мойсея, ну не схожа вона на біблійного Сатану.

Але ж вона говорила страшні речі - місія хлопчика - вбити Бога і відмінити Закон (чи, точніше, замінити їх іншими).

І вона ж явно грала в цій страшній місії якусь важливу роль.

А як вона пояснювала необхідність цього:

- А навіщо люди змінюють одежу, коли виростають з неї?

Ніби Бог і його Закон - це щось таке, що люди можуть перерости і їм вже в цьому тісно.

Звичайно, щодо інших богів і їх законів, то це справедливо, але ж це не може стосуватись Бога Мойсея і його Закону.

Але якщо Ая готує хлопчика для цієї страшної місії, то чому вона розказала про це Йосипу?

Вона ж не може не знати, що Йосипу це не сподобається і він постарається цьому протидіяти.

Все виглядало дуже неоднозначно і Йосип не міг зрозуміти в чому ж насправді воля Вищих Сил.

Що Вони хочуть від нього.

Він з радістю готовий був сказати: - Хай буде Твоя воля, а не моя.

Але в чому та Його воля було незрозуміло.

"Дорогу ти сам повинен обрати", згадав Йосип.

"Жоден Бог не може схилити твою душу в той чи інший бік, вибір завжди за тобою. Такий Закон".

- Ну добре, давай будемо думати,- сказав собі Йосип, хоч саме це й весь час пробував робити.

- Якщо хлопчик потенційно такий небезпечний, і Анастасія грає в цьому якусь важливу роль, то може навпаки, не треба його допускати до неї?

Але чим вона може зашкодити? Хіба вона може навернути його до якоїсь нової віри, до нового бога, дати якийсь новий закон?

Та ні. Нема нічого цього в цієї простої жінки.

Та й малий ще хлопчик, щоб щось таке сприйняти.

Найбільше, на що вона здатна, це навчити його котів чи горобців жаліти,- промайнула заспокійлива думка.

- Але чому Ая зацікавлена, щоб раннє дитинство хлопчик провів з Настею?

І що спільного між дівчинкою з мого сну і цією сивою жінкою?

А щось їх таки повязує. І Ая сама на це натякала.

Йосип знав, що в деяких релігіях боги можуть являтись в вигляді людей, чи навіть тварин, чи народжуватись людиною і проживати людське життя.

Тож може Анастасія і є таким людським втіленням Аї?

Але щось вона не схожа на боголюдину.

Та й який смисл богу проживати життя простої людини в глуші, в невідомості, в важкій праці лише задля того, щоб прогодувати себе і своїх дітей?

Та й взагалі не ясно, що в боголюдини від бога, а що людське.

І як вони між собою взаємодіють?

І чи знає така людина взагалі щось про свою божественну частину і місію?

Навряд чи в Насті навіть думки такі є.

А чия воля керує поведінкою такої людини?

І чи розрізняє людина де її воля, а де чиясь інша, божа?

А якщо розрізняє, то чия воля головна?

Чи може така людина діяти всупереч божій волі?

Чи вона лише лялька, маріонетка в чужих руках?

Чи сама вирішує, коли діяти по своїй волі, а коли по волі божій?

Але ж в такому разі божої волі взагалі нема, а є лише порада, підказка.

Йосип і сам не проти був би отримати таку пораду, якій би він міг довіритись.

Бо так легше, простіше.

Але ж нема її!

Легко сказати: "Хай буде Твоя воля", але важко знайти в чому ж вона.

З такими роздумами Йосип заснув.

Шукайте і знайдете.

Йосип ходив людними вулицями якогось незнайомого міста і вдивлявся в обличчя людей.

"Шукайте - і знайдете, стукайте - і відчинять вам", підтримувала Йосипа надія.

- Як таке може бути,- дивувався Йосип,- стільки людей і серед них нема того, кого я шукаю.

Він хотів спитати в перехожих, чи не бачили вони, але не міг згадати кого ж він шукає.

Тільки впевненість, що побачивши, зразу впізнає, давала йому сил продовжувати пошуки.

Напевне не там я шукаю, промайнула рятівна думка.

Сказано ж: "В пустині рівняйте дорогу для Бога".

Йосип йшов пустинею і вдивлявся в кожен кущ, в кожен камінь.

Але того, кого він шукав ніде не було.

Кругом, наскільки було видно, була лише пустиня.

Надія згасла, Йосип відчув сильну втому і присів на камінь.

Йосип втратив відчуття часу і вже не знав скільки він тут сидить.

Раптом його плеча хтось легенько торкнувся.

Йосип різко обернувся.

Збоку стояла маленька дівчинка і дивилась на Йосипа.

- Ая! А я тебе шукаю.

- Шукайте - і знайдете, - насмішкувато сказала дівчинка.

- Я зовсім заплутався, в мене стільки питань появилось після твоїх розповідей.

- Не хочеш ти спокійно жити, справді звик вже мучити себе.

Ти думаєш, що одержавши відповіді на них, питань стане менше, а не більше?

Щоб позбутись питань треба просто їх відкинути.

- Я так не можу. Мені не дають спокою твої слова про місію хлопчика.

Ти казала, що його місія в тому, щоб дати новий Закон, нового Бога.

- Я таке казала?! - здивовано вигукнула Ая,- ти ще скажи, ніби я казала, що він буде Месією, царем Ізраілю, чи первосвященником.

- Але ж ти сама сказала,- вже здувувався Йосип.

- То ти так зрозумів.

Та й взагалі не приділяй уваги тому, що тобі сниться,- додала Ая після короткої паузи.

Йосип ображено мовчав. Не так він уявляв собі розмову, яку так шукав.

- Ну добре,- примирливо сказала дівчинка, торкнувшись його руки.

- Його місія справді не в тому, щоб дати новий закон, нового бога чи нове царство.

Це все переходяще, тимчасове, для кожної епохи своє.

Люди самі все це зроблять для себе відповідно до свого часу.

Його місія в тому, щоб дати нову людину.

- Як це,- не зрозумів Йосип.

- Своїм життям, своїм прикладом показати якою може бути людина, як можна ставитись до людей, до світу.

- Може, чи повинна?

- Я сказала те, що сказала.

- А при чому тут Анастасія? Яка її роль?

- Вона і є таким прикладом.

- А хіба вона змінила людей, змінила світ?

- Навіть дуже добре зерно не дасть великого колоса, коли попаде на поганий грунт.

Але і в тій маленькій зернинці, що вродила, є великий потенціал, нова якість, і з неї можна виростити новий врожайний сорт.

- Чому ж Єшуа зробить те, чого не зробила Анастасія?

- Вона зуміла виростити зернинку нової людини, зберегти її в край несприятливих умовах, а він має посіяти її, розмножити.

Якщо не можеш відрізнити то яка тобі різниця?

- А чим нова людина має відрізнятись від старої? Що вона має робити, чи чого не робити порівняно з старою, - спитав Йосип.

- Мова не про це. То закон вказує що людина має робити, а чого не можна.

А тут йдеться про те чим чи ким, якою людина може бути.

- А навіщо їй бути хорошою, навіщо чинити добрі справи, навіщо утримуватись від гріха, від зла, якщо нема Суду Божого, якщо нема Пекла, якщо в Раю буде те саме, що й за життя?

- Є суд людей, я маю на увазі не лише офіційний, а й норми моралі. Але мова не про це.

Нова людина буде чинити добро і утримуватись від зла не через страх покарання, не для того, щоб заслужити нагороду, і навіть не тому, що намагатиметься керуватись якимись хорошими принципами.

А просто тому, що такою вона є, і це для неї нормально, природно.

- Людина не така. Щоб її тримати в певних рамках повинен бути Закон, повинен бути страх перед Богом, який все бачить, і за все воздасть.

- Я ж не кажу, що не повинно бути держави, законів, релігій чи моралі.

Але не в цьому наша місія.

- А от скажи, чому навіть в вашому Раю люди не каються, не кидають своїх звичок, не міняються, продовжують займатись тим же чим і в житті?

Чому ж вони будуть мінятись за життя?

- Так тільки за життя і можуть мінятись, після вже ні.

- Чому?

- Нема такої технічної можливості.

- Поясни.

- Память не поповнюється. Тому й людина не міняється вже.

- Але ж я бачив як дискутували якісь мудреці, вони цілком аргументовано відповідали на репліки.

- В Раю є лише короткотермінова память. На тридцять секунд.

А довготермінова лише та, що з земного життя. І вона не поповнюється.

Тож вони все розуміють, свідомо реагують, але чомусь новому вчитись і змінюватись не можуть.

Це і в старих людей так буває.

- Бідні і нещасні залишаються такими ж і в Раю, а багаті і ситі грішники і злочинці продовжують розкошувати?

Це ж хіба справедливо?

- Справедливості і в житті нема, а ти хочеш, щоб справедливість в смерті була?

А як би ти хотів, що якщо в житті вовк козу задер, то в Раю повинно бути навпаки, вовк і його діти померли з голоду?

І це буде справедливість?

- А хіба справедливо, щоб і в Раю вовк козу зїв і померли козенята?

- Так в тому ж то й справа, що в кожного свій рай, індивідуальний.

В раю вовка він козу їсть.

А в раю кози вона жива і шовковницю обїдає.

Та й чому ти думаєш, що багаті обовязково щасливіші за бідних?

- Ну і яке ж таке райське життя чекає Анастасію, наприклад?

- Подивись сам,- Ая взяла Йосипову руку.

Був теплий спокійний сонячний день. По голубому небу повільно пропливали білі хмаринки.

На городі, оточеному садком, засадженому різноманітними овочами, зігнувшись, поралась невисока худощава жінка, з сильними, вузлуватими, коричневими від сонця руками.

Серед овочів сидів хлопчик років пяти і розглядав якусь комаху.

- Бабуню, а ти колись теж помреш? - Спитав хлопчик.

- А хіба, сину, тепер вмирають?

- Сусід же, дід Андрій помер от недавно.

- Ну, хіба, може, десь, місцями,- сказала жінка після деякої паузи, ніби пробувала щось згадати.

- Раз вмирають, то і я колись помру.

- А я теж помру?

- Ти ні. Ти ще малий.

Поки ти виростеш до тих пір щось зміниться.

Може мудреці придумають щось, щоб більше не вмирати. Може й ти станеш вченим і до цього долучишся...

Жінка почала розказувати хлопчику про чудесне майбутнє, коли люди зможуть літати краще за птахів і бачити, не виходячи з дому, що робиться десь на іншому кінці світу.

Яскраво-руда кицька без передньої лапи піднімалась на задні лапи і уважно дивилась в різні боки, охороняючи спокій і безпеку жінки і хлопчика.

Вона готова була блискавично, без найменших вагань кинутись на всяку можливу загрозу їм.

Ая відпустила руку Йосипа. Вони знову були в пустині.

- Ая, а ти хто? - спитав Йосип після довгої паузи.

- Ти ж сам знаєш.

- Так, знаю, що ти лише мій сон, але все ж.

- Ну, вважай, що в твоєму сні я - Бог.

- А може Диявол?

- Може й Диявол.

- Так хто ти насправді, Бог чи Диявол?

- І ти повіриш моїм словам більше ніж своїм очам, своєму серцю, своєму розуму?

- Ні, навряд, але я сам не можу зрозуміти.

- Якщо не можеш розрізнити, то яка тобі різниця?

- Але ж для мене це важливо.

- Важлива назва, чи суть?

Якщо не можеш розрізнити то може твоя класифікація не правильна.

- Поясни.

- Ти не можеш визначити чи хмаринка належить до овочів, чи до фруктів.

- А можна подивитись майбутнє хлопчика? - Спитав Йосип після деякого мовчання.

- Ні, не можна.

- Чому?

- Воно ще не здійснилось.

- Так ти не знаєш його майбутнього?

- Ні, можливі варіанти, все залежить від багатьох обставин, протидій, та й випадковостей принципового характеру.

- Значить ти не справжній Бог, якщо не все знаєш, і не все можеш.

- Звичайно, я не бог, яким ти його уявляєш.

Але такого як ти уявляєш просто нема і не може бути.

- Так з місії Єшуа може нічого й не вийти?

- Може. А може вийти й зовсім не те, на що сподіваємось.

- І що тоді?

- Світ на ньому клином не зійшовся.

- До речі, а хто його батьки?

- Цього ти не маєш знати.

- А хлопчик, він колись взнає?

- Можливо.

- А той загадковий залізний перстень зіграє якусь роль?

- Повинен.

- Яку?

- В корзинці було двоє котят,- сказала дівчинка щось недоречне.

В домі Господньому.

Йосип проснувся, але не міг зрозуміти де він знаходиться. Сон повільно відпускав його.

Якась чужа незнайома кімната.

- Чому я тут? Що я тут роблю?

Йосип почав придивлятись. Кімната ніби знайома, але чия вона?

- Ох,- зітхнув Йосип і похитав головою, він нарешті зовсім проснувся і зрозумів, що знаходиться в себе вдома.

Але почуття, що дім став якимсь чужим, незважаючи на прожиті тут роки, не покидало Йосипа.

Йосип повільно відходив від сну.

Залишалось багато питань після сну, появились нові, але Йосип вже знав, що він має робити.

Хату в Капернаумі треба продати і купити в якомусь місті недалеко від Маріїного села, в Кані чи Назареті.

Щоб хлопчик міг жити і з Настею, і з ними, щоб можна було частину часу проводити і в місті і в селі.

Весь тиждень Йосип займався цими справами.

Він вже визначився з продажею і купівлею будинків.

Вибір впав на Назарет. Там знайшовся хороший будиночок, менший ніж цей, але в хорошому місці, на краю міста, з невеличким садочком і городом.

Залишилось лише перевезти речі.

Йосип хотів побільше перевезти з того, що потрібно для роботи, але дещо прийдеться продати тут, особливо з матеріалів, бо дорога все ж не близька.

Завтра субота, робити нічого не можна, треба буде сходити в синагогу на богослужіння.

Це допоможе укріпити віру, відновити душевний спокій...

З цими думками Йосип заснув.

Перше, на що Йосип звернув увагу в синагозі, це був якийсь неприємний запах.

Запах був знайомий, але Йосип не міг згадати що це, але це був явно не той приємний запах масел і смол який буває під час богослужінь.

Йосип зразу ж забув про запах, коли помітив, що синагога була пуста, в ній не було людей.

- Що за чортівня (прости Господи)? Чи то я рано прийшов, чи тут щось сталось?

Раптом побачене примусило Йосипа забути і про запах і про відсутність людей.

На місці, де повинен стояти читець сиділа дівчинка, спиною до Йосипа.

- Ая?! Ти що тут робиш?

Дівчинка повернула голову, глянула на Йосипа і, нічого не сказавши, продовжила свою роботу.

- Ти чому не в відділі для жінок,- спитав Йосип.

- А ти нічого розумнішого не можеш спитати? - відповіла та не відволікаючись від своєї роботи.

Йосип підійшов ближче і остовпів.

Дівчинка порізала рулон Тори на куски і нанизувала їх на шнурки.

- Ая, що ти наробила?! Це ж Святе Письмо! - Закричав в відчаї Йосип.

- Так зручніше,- спокійно сказала Ая.

- Але ж...- Йосип не знаходив слів.

- Паралельний доступ дозволяє швидше знайти інформацію ніж послідовний,- грайливо-повчально сказала дівчинка.

- Але ж це якесь богохульство, богозневага,- Йосип не знаходив підходящих слів, щоб виразити глибину гріховності вчинку дівчинки.

- Що Богу поганого від того, що людям буде простіше і швидше знаходити потрібні тексти, - дівчинка чи то справді не розуміла вчиненого нею чи просто знущалась над Йосипом.

Йосип розумів весь жах того, що відбувалось і що мало статись далі.

Помітивши страх Йосипа Ая постаралась його заспокоїти.

- Та не бійся ти так, про це ніхто не взнає.

- Зараз прийдуть люди і...

- Не прийдуть, двері зачинені.

Йосип оглянувся, двері й справді були зачинені.

"А як же я зайшов?" - Подумав він.

- Та й чого б їм серед ночі сюди приходити? - Додала Ая.

Йосип знов оглянувся. За вікном і справді було темно.

Дівчинка встала, підійшла до світильника, розігріла в полумї голку і проштрикнула кусок пергаменту.

"Ось звідки запах", здогадався Йосип.

- Смердить як жертва богу,- сказала Ая, ніби прочитавши Йосипову здогадку.

- От і все, сказала вона завязуючи два шнурки, що скріплювали куски пергаменту, які були колись Законом і Пророками.

- Я певне піду,- сказав Йосип.

- Стій, ти ж для чогось сюди прийшов.

- На службу Божу.

- І що, вже відбув?

- Але ж...

- На, читай,- протягнула Ая велику книжку, яку зробила з рулона пергамнту, і яку ледве підняла.

Йосип стояв в нерішучості.

- Що читати?

- Що випаде. Відкривай де попало, постав палець навмання і читай.

Йосип взяв книжку.

- Очі закрий поки палець не поставиш, - підказала дівчинка.

Йосип відкрив очі, але було погано видно.

- Підійди до світильника.

Йосип тільки тепер помітив, що горіла лише одна свічка з семи.

- Не будь забобонним,- сказала Ая, - просто для економії, ніякої символіки тут нема.

Йосип почав читати:

"... меч Господній наповнився кровю,

став ситий від лою,

від крові телят та козлів,

від лою баранячих нирок,

бо Господу жертва..."

- Ой, досить,- сказала, скривившись, дівчинка, - не можу цього чути. Давай щось інше.

Йосип відкрив інше місце і прочитав:

"Ударить Господь тебе сухотами і пропасницею, і запаленням, і гарячкою,

і мечем, і посухою, і іржею,

і вони будуть гнати тебе, аж поки ти не загинеш..."

- Давай краще сядемо поговоримо, - перервала Йосипове читання дівчинка.

- І як таке може відновити душевний спокій? - Задумливо сказала вона.

Раб Господній.

Вони присіли. Йосип продовжував тримати в руках велику важку книжку.

- Дай сюди, - сказала Ая.

Вона взяла в Йосипа книжку, поклала на підлогу і сіла на неї.

Йосип підскочив.

- Ая! - Закричав він.

- Підлога холодна,- сказала дівчинка, - та й так зручніше сидіти, дивись, о,- вона замахала ногами.

- Але ж це кощунство!

- Йосипе, сину Якова,- сказала Ая вдавано суворим голосом, - та ти ж просто ідолянин і боговідступник.

Адже сказано: "Не створи собі кумира, не поклоняйся творінням рук людських".

А може ще й єретик, опортуніст і ревізіоніст,- додала вона вже сміючись.

- Це ж лише купа шкур,- продовжила вже спокійним голосом,- кізок шкода, але то не наш гріх.

І взагалі,- продовжила вона удавано ображеним тоном,- ти, можна сказати, в мене в гостях, в моєму домі, а поводишся, як якийсь ментор.

Будь простішим, і до тебе потягнуться,- додала вже насмішкувато-кокетливо.

І щоб перевести тему спитала: - Ну як, ти справився вже з переїздом?

- Ще ні, але все вже домовлено.

В Йосипа було багато питань до Аї, але її вчинки його шокували, і він був не в тому настрої, щоб задавати їх зараз.

- Ая, ну хіба ж можна в Храмі Господньому так поводитись?

- А де можна? Вдома можна?

- Але ж це Господній дім.

- А ким є для тебе господь? І ким ти є для нього?

- Я просто раб Господній.

- Раб. В тому то й справа, що раб, - Ая надовго замовкла.

- А місія Єшуа буде в тому, щоб бог став люблячим батьком, а люди - його любимими дітьми, тихо сказала дівчинка.

- То ти казала, що його місія - вбити Бога, то замінити на іншого, то взагалі до Бога стосунку не має, а тільки нову людину показати.

А тепер ти кажеш, щоб зробити Бога люблячим батьком.

Ти весь час кажеш щось інше, не послідовна ти, як тобі можна вірити? - Настрій Йосипа був зіпсований і він не приховував свого роздратування.

- Ні, ну ви тільки послухайте його,- дівчинка передразнювала тон Йосипа,- йому сниться весь час щось різне, а я, виявляється, винна!

Нема щоб подумати, що то він росте і тому міняється.

- Як росте, духовно? - З іронією спитав Йосип.

- Росте в розумінні. Починає все правильніше розуміти.

- Ая, так все-таки, в чому місія хлопчика, дати нову людину, чи зробити Бога люблячим батьком для людей? - Йосип був роздратованим і хотів зловити Аю на протиріччі.

- От сядь, заспокойся, і ти побачиш, що ніякого протиріччя тут нема.

Йосип сів, але роздратування не проходило.

Ая легенько торкнулась його руки і примирливим тоном почала говорити.

- Тут питання про механізм, як дати нову людину.

- Так все-таки мова про нову людину, а не про люблячого Бога.

- От дивись, Анастасія є тою новою людиною, але як це передати іншим людям?

Вона живе серед людей, люди її бачать, знають, але чи хочуть вони бути такими як вона?

Ні.

А як зробити, щоб захотіли?

Потрібно використати інструменти впливу на людей, на їхню душу.

Таким інструментом є релігія, віра в бога.

Але важко дати нового бога.

Згадай як не просто це було зробити Мойсею. Навіть в пустині, з армією левітів.

Прийшлось їх запевняти, що це не новий бог, а бог їхніх предків, Абрама і Якова, який ось тепер, через 400 років відсутності, невідомості раптом згадав про них і свою обіцянку.

І то скільки довелось прикласти насильства, фізичного і духовного диктату, щоб встановити нового бога.

В Єшуа такої можливості не буде. Та й такі методи нам не підходять.

Тож задача буде не нового бога дати, а старого реформувати.

Це задача набагато простіша, хоча й навіть вона не проста.

- А чому для цього обрали євреїв і їхнього Бога?

- В інших народів боги живуть самі-по-собі. До людей вони байдужі.

З таких неможливо зробити особистого бога.

А бог євреїв вже є родовим богом, який має зацікавленість в своєму народі.

Він небайдужий до свого народу.

Лишився лише невеликий крок, зробити з племінного бога - особистого.

З властолюбного ревнивого тирана, що твердою рукою веде свій народ і жорстоко карає за всякий непослух - доброго люблячого батька для кожної людини.

Бога, який розглядає кожну людину, як свою любиму дитину.

Який хоче всім своїм дітям добра, щастя, який готовий прощати своїх дітей, якщо вони хочуть вернутись на правильну дорогу, який проявляє не тільки справедливість, а й милосердя.

- І як же такий люблячий батько сприятиме становленню нової людини?

- Який батько - такі й діти.

Старатись бути таким, як якась дивна бідна жінка ніхто не буде.

А от прагнути досконалості як твій всемогутній бог-батько - великий стимул.

- Ну не знаю. Може я тебе і не зловив на протиріччі, але й ти мене ні в чому не переконала.

- Переконання появляються не від аргументів, а від віри,- тихо сказала дівчинка.

Лише картинка.

- Давай підемо звідси,- сказала Ая. - Щось це місце погано на тебе впливає. Та й запах цей...

Вона встала і подала Йосипу руку.

- Пішли, погодився Йосип.

Вони йшли безкраїм степом.

Над горизонтом висів величезний круглий місяць.

І здавалось ставав ще більшим, ніби вони до нього наближались.

- Ніколи не бачив такого місяця,- сказав Йосип з захопленням.

Роздратування почало проходити.

На фоні цієї урочистої і загадкової картини недавні події в синагозі здавались дрібязковими і Йосипу було соромно за свою реакцію на них.

"І чого я так поводився?", думав Йосип.

"Нічого ж такого страшного там не сталось.

Але ж і Ая в цьому винна. Хіба вона не знала яка буде моя реакція на її витівки? Знала ж.

Значить спеціально так поводилась. Хотіла щось мені показати, щось донести.

Але ж я однаково нічого з того не зрозумів і не сприйняв, бо був роздратований."

- І зляканий,- додала дівчинка.

- Ая, а навіщо місяць? - Неочікувано для себе спитав Йосип.

- Ну як же, ніччю і зірками управляти.

Йосип вловив її сарказм, але не образився.

- Цікаво, що він собою являє,- замріяно продовжив Йосип.

- Камінь, пилюка, пустиня, як земля, тільки менший.

- Скажеш таке, на Небі - і пилюка, земля...

- Хочеш казочку розкажу звідки він взявся?

- Розкажи.

- Колись могутні боги Юпітер і Марс сперечались чиїм сином є Фаетон.

Кожен тягнув його до себе поки не розірвали на багато шматків.

Частина шматків Фаетона дісталась Юпітеру, частина Марсу, а велику голову Фаетона Марс не втримав і вона впала на землю.

Земля перетворилась на хмару вогняних бризгів, більша частина яких знов стала землею, а з меншої частини утворився місяць.

- Таких казочок скільки завгодно можна придумати, - сказав Йосип.

- Ну ясно, а істина в тому, що бог прикріпив його на тверді небесній.

- А хто ж прикріпив, не диявол же.

Хоча місяць чомусь популярний саме в темних сил.

Але це напевне тому, що вночі легше різні чорні справи робити.

До речі, ти казала, що якийсь Закон забороняє богам найменший вплив на матеріальний світ, а як же ці боги когось там розірвали і землю в вогняні бризки перетворили.

- Та то ж казочка.

- Одна твоя казочка протирічить іншій, - торжествував Йосип.

- І ще, цей твій Закон тільки богів стосується чи й темних сил?

Ті теж не можуть ні на що впливати, навіть душу людську не можуть схилити кудись?

- Всіх стосується. І темних, і світлих, і в полосочку, і кольорових.

- Не серйозна якась ти сьогодні.

А як же нечисті духи, що вселяються в людину і керують нею?

- Хіба тільки нечисті? Буває що й чисті і святі і в крапинку, і в полосочку.

А люди їм кажуть: "Хай буде воля Твоя, а не моя".

Так чому б їм і не керувати?

- Але ж буває, що вселяються і не питаючись.

- Якщо душа готова їх прийняти, чи навіть чекає, шукає...

- І що, лише в таких випадках?

- Бувають і інші випадки. Як хвороби, наприклад.

Бувають хвороби душі, бувають тільки тіла, а часто взаємоповязані.

- Ага! Але ж хвороби бувають без згоди людини. Знов ми тебе спіймали. Два-нуль на мою користь!

- Да-а, ти сьогодні в ударі.

Чи не місяць на тебе так діє,- лукаво глянула дівчинка на Йосипа.

- Ая, а що взагалі являють собою ці духи?

- Фантазії розуму і душі.

- Я багато чого можу собі нафантазувати, але ж це не буде мною керувати, я ж завжди знаю де реальність, а де фантазії.

- А я реальність, чи фантазія?

Дівчинка тупнула пяткою по нозі Йосипа.

- Ой, боляче ж. Звичайно ти реальна.

- Невже? А що ти скажеш коли проснешся?

- Так це зараз я сплю?

Ну, значить ти не реальна, я проснусь, і тебе не стане.

- А якщо не проснешся? Чи не зовсім проснешся. Чи не будеш знати сон це чи дійсність. Чи не зможеш розрізнити, що сон, а що реальність.

- Ти не дух. Ти ж мною не керуєш, не примушуєш робити щось погане. Я з тобою можу і не погоджуватись.

- Не всі духи такі. Та й твій дух зараз не спить.

Коли твоє тіло проснеться ним керуватиме твій дух, а мій сховається.

Не пропаде безслідно, а саме сховається, затишиться, засне.

А може ж бути й навпаки. Проснеться твоє тіло з моїм духом, а твій спатиме.

І, можливо, лише в сні буде часом пробуджуватись.

А для сторонніх людей виглядатиме ніби в тебе вселився якийсь дух, бо змінився ти, змінилась твоя поведінка.

І добре, якщо цей дух буде благородним, розвиненим, але ж може бути й дуже примітивним, вульгарним, такого легше нафантазувати...

- Хіба кожен сон, що сниться стає духом?

- Ні, звичайно. Сни - це просто фантазії розуму.

Який малює якісь картинки, ситуації. Ці ситуації викликають певні відчуття, почуття.

Все це в основному забувається при пробудженні.

А дух - це більш-менш сталий образ, який зайняв певне важливе місце в душі людини.

- Так ти дух? Бо ти біль-менш сталий образ,- Йосип з задоволенням зробив акцент на "більш-менш".

- Ні я не дух, ніякого місця в твоїй душі я не зайняла. Так лише, картинка.

Думай, що то просто сон, який минув.

- А якби ти зайняла потрібне місце в моїй душі, то стала б духом і керувала б мною?

- Ти б мені тоді в усьому довіряв би.

- А звідки ти взялась?

- Я ж казала - твій розум мене вигадав.

- А чому він тепер тебе вигадав? Раніше ж тебе не було.

- Раніше ти Анастасії не знав.

- Але ж її багато людей знають, і більше ніж я, Марія, наприклад, але ж їх розум тебе не вигадав.

- Значить їх розум не налаштований мене вигадувати. А в тобі є щось таке, що допомогло зрозуміти Анастасію.

- Та ні, не міг я тебе вигадати, ми зовсім різні.

- А що ти від мене почув такого, чого б не міг сам вигадати?

- Ну я не міг би й уявити, що можна отак в синагозі поводитись.

- Може ти себе не знаєш? Привів же ти поганську дитину в свій дім. А це хіба менший переступ?

- А чому ти не зайняла місця в моїй душі? Не змогла? Не захотіла?

- Значить твоя душа не готова була мене прийняти.

- А душа Єшуа прийме?

- Надіюсь. Але то вже буду не я, то буде вигадка його розуму, а не твого.

- Ая, от я так і не зрозумів щодо Раю.

Я можу зрозуміти, що Суд Божий не потрібен, Пекло не потрібно.

Що насправді треба лише, щоб люди вірили, що це є і обовязково їх чекає, щоб утримувались від гріха і злих справ.

Що це потрібно лише для живих людей, щоб боялись і стримувались. А там можна всіх і помилувати, тільки б живі про це не знали.

Але навіщо потрібен Рай? Можна ж щоб і його не було. Живі ж однаково про це не знатимуть.

Та ще й якийсь дивний Рай.

- Як заповідник чи музей,- продовжила Ая думку Йосипа,- де експонати зберігаються в незмінному вигляді.

- От-от. Навіщо він потрібен.

- Як заповідник чи музей.

- Чий?

- Божий.

Йосип мовчав, намагаючись щось зрозуміти.

- Ага, знов попалась! Три - нуль, - радісно оголосив Йосип.

- То вона каже, що боги - лише вигадка людей і нічого не можуть, то вони раптом якісь заповідники-музеї десь організовують.

- Ні, ну подивіться з чого він радіє,- засміялась дівчинка, - з того, що витвір фантазії його розуму допускає, як йому здається, якісь протиріччя.

- Е ні, тепер ти не викрутишся, прийдеться вибрати одне з двох: або боги є і вони щось реально можуть, або вони тільки людська вигадка, і тоді і раю теж нема.

- Викрутитись мені не складно, адже Рай ти бачив лише у сні, але я не стану викручуватись, бо насправді все значно складніше,- сказала Ая.

- Ну то розкажи.

- Краще залишайся при думці, що я лише твій сон.

Який минувся як і кошмари про екзамен, бо ти свою місію виконав.

Душа і дорога до неї.

- Звідки ти знаєш, що мені краще? - Незадоволено сказав Йосип,- мені з дитинства цікаво все, що звязано з Богом, з вірою.

Розкажи що таке душа, розум, які між ними відносини.

- Душа - це господар і тіла і розуму.

- Хіба розум не головний? Хіба не він приймає рішення?

- Ні, розум - вірний раб на службі в душі. Він може давати лише поради, а рішення завжди за душею.

- А якщо він не згоден з рішенням душі, з її позицією?

- А як він може бути незгодним? В нього нема свого я, він завжди буде шукати аргументи на захист позиції, яку займає душа.

- А душа незмінна, чи міняється?

- Вона розвивається, росте, міняється. Особливо в дитинстві, трошки в молоді роки.

- А при народженні людини вона чиста, пуста, чи там вже щось є.

- Там багато чого вже є. Задатки її характеру, схильностей.

- А що потім добавляється?

- Задатки розвиваються в схильності, характер.

Умови життя, оточення сильно впливають на те які схильності, здібності чи риси характеру краще розвинуться, які гірше.

- І все?

- Ні. Важливою особливістю людської душі є те, що в неї крім природженого можуть добавитись і набуті, і зовнішні сутності деякого типу.

- А що ж тут особливого? Память весь час чимсь поповнюється на протязі життя. І не тільки в людей.

- Мова не про память. Память, то відноситься до розуму.

- А про що йдеться?

- Про переконання, вірування, релігії, світоглядно-ціннісні вчення, духів, богів.

- А це хіба не до розуму відноситься, не до памяті, не до знань?

- Розум багато чого може знати, але не до всього людина ставиться як до свого, істинного.

Тільки те, що пройде через сита душі стає своїм.

От ти ж, наприклад, багато богів знаєш, але тільки один в тебе свій, істинний.

- А що таке віра?

- Це дорога до душі. Саме цією дорогою потрапляють до душі переконання, боги, певного типу вчення, духи.

Але це не тільки дорога, але й двері і сито.

Ці двері в дитинстві широко відкриті, і туди може зайти будь що.

Хоча й не все там може міцно закріпитись, це залежить від наявних там від народження схильностей.

В міру заповнення світоглядно-ціннісних вакансій двері ці причиняються і стають ситом, через яке відбирається лише те, що доповнює, розвиває, збагачує вже наявне там.

- А може в дорослому віці потрапити в душу щось нове?

- Може, але душа повинна бути підготовленою до цього, хотіти цього, шукати.

- І шлях до душі той же, віра?

- Це головний шлях, але є й багато лазійок, шпаринок, через які може проникнути, можна протягнути щось.

- І що це?

- Якщо душа знаходиться в рівновазі, спокої, впевненості, то нічого нового, ні хорошого, ні поганого туди не проникне.

Щоб вона відкрилась і готова була впустити щось нове її треба вивести з рівноваги, порушити її спокій і впевненість, чимсь ошелешити, горем, страхом, чимсь несподіваним, якимсь дивом...

Розповідь Аї про світи і богів.

- От ти серед того, що може попасти в душу назвала і богів. Так боги є чи їх нема?

- Таких як люди собі уявляють нема.

- Але щось таки є?

- Щось є.

- А Бог один, чи богів є багато.

- Це як людям зручніше вважати.

- Так що ж таке Бог, чи боги, які вони?

- Хочеш, казочку розкажу?

- Ну розказуй.

- До цього світу був інший світ, зовсім не схожий на теперішній.

В деякому сенсі від був ідеальним і досконалим, але настільки відмінним від нашого, що й розказувати про нього не варто.

І от трапилась страшна катастрофа і він розколовся на два світи.

На цей, матеріальний світ з чотирма розірваними напрямками і інший світ з сімома замкненими напрямками.

- А в тому, колишньому світі було 11 напрямків?

- В тому було 12 напрямків, і всі були замкнені.

- А де ж ще один напрямок дівся?

- Він розпорошився між цими світами.

- І той світ з сімома замкненими напрямками то світ богів? - здогадався Йосип. А де він знаходиться, на Небі?

- Хай буде на Небі. Бо в якому напрямку не покажи - то буде наш світ.

- А який світ кращий?

- З сімома напрямками скланіший ніж з чотирма.

- Ясне діло,- погодився Йосип,- божий світ повинен бути досконалішим.

- Значить люди опинились в одному світі, а боги в іншому?

- Можна й так сказати, хоча на момент коли це сталось не було ні людей ні богів.

- А звідки ж вони взялись?

- Після цієї катастрофи світи змінювались.

За мільярди років в цьому світі появилось життя, а потім і люди.

- Саме появилось?- З іронією спитав Йосип?

- Так, як сніжинка появляється з водяної пари чи кристалик солі з розсолу.

- Ага, і боги тому не можуть ні на що тут впливати, бо їхній світ замкнений?- Висловив здогадку Йосип.

- Ну не зовсім тому, якби він був і не замкнений, то однаково б не могли.

А просто тому, що то інший світ. І нема доріг, що зєднують ці світи.

- Якщо нема, то як про той світ і богів взагалі можна щось знати? І про що взагалі говорити?

- Це було б так, якби не той розсіяний між світами вимір. Завдяки йому можливі часом окремі слабі точкові контакти.

- І по них боги передають людям свою волю?

- Не те щоб волю, а намагаються передати деякі повідомлення і впливи.

- І люди їх чують, сприймають?

- Вони настільки слабкі і фрагментарні, що гарантовано передати якесь цілісне повідомлення практично неможливо.

Але, попадаючи в людські душі, можуть збуджувати певні смутні відчуття, запускати процеси уяви, які з цих окремих кусочків мозаїки намагаються відтворити, побудувати якусь картину.

- А навіщо це богам? Що вони хочуть передати?

- Що цей світ не стабільний, що йому загрожує загибель, або розпад в ніщо, або схлопування в вогняну точку.

- А яка людям від того радість, що вони будуть про це знати?

- Цьому можна протидіяти.

- Якщо боги цьому не можуть протидіяти, то як же люди зможуть?

- Боги не можуть, і теперішні люди не можуть, але тільки те, що знаходиться в цьому світі, може на нього впливати.

- Так в чому ж місія богів? Що вони хочуть? Сказати людям як можна врятувати світ?

- В людей мало сил, нема можливості вирішувати вселенські проблеми. Для цього потрібна розвинена цивілізація.

- Що це таке?

- Вселенське царство.

- Щоб на всій землі одне царство для всіх людей?

- Та ні, на міліардах земель і зірок, і царство не лише людей.

- Як же такими нікчемними впливами можна побудувати таке царство?

- Воно виросте, як з малої насінини виростає велике дерево. Потрібно тільки посіяти таку насінину.

До речі, так і життя розвинулось за кілька мільярдів років з простих і невидимих оком форм до теперішнього різноманіття, до людини, з її розумом і душею, здатною сприймати ідеї і міняти життя людини.

- Ну й хай собі далі розвивається.

- Часу обмаль. Сім мільярдів років тому запустились процеси незворотнього розпаду цього світу.

А біологічний розвиток дуже повільний.

- І що ж робити?

- Завдяки тому, що в людини появилась душа, яка могла сприймати ідеї, появилась можливість соціального, суспільного розвитку.

А це вже зовсім інші швидкості розвитку порівняно з біологічним.

- Ну й добре, а що ще треба?

- Потрібно дати такі ідеї, які б зробили людину більш соціальною.

В людини дуже багато тваринного, вона багато сил тратить на конфлікти, свари, війни.

Вона егоїстична і недовірлива, жадібна і пихата, намагається тягнути все на себе більше ніж їй потрібно для життя.

Все це не сприяє співпраці і швидкому розвитку суспільства.

Крім того вона часто забагато дивиться собі під ноги і мало на небо.

- І Єшуа повинен дати таку соціальну, неконфліктну людину?

- Саме так.

- Тож саме нову людину, а не люблячого батька-бога?

- То лише інструмент. Один з можливих.

- Але якщо вплив ваших богів такий мізерний, що їх повідомлення - це насправді лише результат уяви людей під якимсь слабким невизначеним впливом, то де гарантія, що ми маємо справу з повідомленням богів, а не фантазією людей?

- Жодної гарантії нема.

Тому й так багато всяких богів, релігій, вірувань, вчень.

Часом в деяких з них і трапляються правильні ідеї.

Але навіть в такому разі не можна сказати, що то від впливу богів, а не придумано людьми.

- Якась ця казочка не дуже надихаюча.

Хто буде вірити в таких богів, боятись їх, поклонятись їм, слідувати їхнім вказівкам, якщо ніколи й не знаєш, чи це справді від бога?

- Але ж я тобі лише казочку розказала, а не релігію дала.

Пора тобі вже просипатись, сонце вже зійшло, ти ж в синагогу ще збирався.

Та й взагалі, пора з цим вже закруглятись, а то виходить якась євангелія не про Ісуса, а про Йосипа.

- Не розумію про що ти.

- Та то я вже не до тебе, а до Анатоля.

Боги цього світу.

- Ая, стій, ти не можеш так піти,- енергійно сказав Йосип.

- Чому не можу?

- Бо ти попалась!

- Ой,- засміялась дівчинка,- що ж мені бідній тепер робити?

- Визнавати свої помилки, протиріччя.

- Ну, визнаю, що ще?

- Що ти визнаєш?

- Свої помилки, протиріччя.

- Ти дражнишся з мене?

- Тобі не вгодиш, і не визнай,- то винна, і визнай - винна.

- Е ні, ти так просто не викрутишся. Тут ми тебе вже точно до стінки приперли.

Як же боги, які навіть простого повідомлення не можуть людям передати, можуть зробити такий складний рай-музей-заповідник?

Проста ж логіка.

- Яка легко розбивається, якщо вони можуть надійно одержувати звідси інформацію.

- А вони можуть це?

- Ні, звичайно.

- Ага, так все-таки попалась,- торжествував Йосип,- проти логіки не попреш.

- Ну що ти знаєш про логіку?

- Я знаю, що не можна одночасно бути і не бути. А тут саме така ситуація.

Не можна бути богом, який нічого не може і в той же час таким могутнім, щоб Рай створити.

- Це не логіка, а просто твої хибні думки, які ти чомусь вважаєш логікою.

- Так ти не хочеш визнати своєї очевидної поразки?

- Якщо тобі так хочеться, то можу визнати.

- А тобі не хочеться визнати свою помилку, явне протиріччя.

- Ну чого б мені хотілося визнавати те, чого нема?

- І що, ти думаєш, що зможеш викрутитись?

- А ти чого хочеш, щоб я викрутилась, чи здалась?

- Я не думаю, що тут можна викрутитись, ситуація в тебе очевидно програшна, але цікаво як ти будеш викручуватись.

- Ну, тоді мені прийдеться колотись.

Справа в тому, що і в цьому світі є боги.

І вони дуже могутні. Їм зовсім не складно і Рай створити чи Пекло, чи Страшний Суд, чи й всю землю знищити.

- Здрасті, де ж вони взялись, якщо всі боги лишились в тому світі?

- Розвинулись, виросли, як і життя на землі.

- Де?

- На інших землях і зірках цього світу.

Таких земель в цьому світі стільки, що ти і чисел таких не знаєш.

І багато з них появилось набагато раніше ніж земля і сонце.

І життя на багатьох з них виникло раніше і розвинулось до значно вищих форм, ніж на землі.

Тож порівняно з людьми вони могутні як боги, можуть прилітати сюди з інших земель, інших зірок.

- А вони знають, що цей світ в небезпеці?

- Знають, звичайно.

- Звідки?

- Вони багато про світ знають, вивчають, досліджують.

- Чому ж вони його не врятують?

- Це поки що не в їх силах.

- Якщо могутні боги цього світу не можуть, то чим тут люди допоможуть?

- Люди теж колись стануть такими могутніми і тоді, можливо, чимось і допоможуть.

- А чому ці боги, якщо вони такі могутні, не допомагають людям? Вони могли б щось для людей зробити?

- Вони багато чого могли б.

- Наприклад що?

- Літати, бачити все на величезні відстані і таке мале, що оком не побачиш, лікувати всякі хвороби.

Могли б зробити, щоб і прості люди жили краще ніж теперішні царі, не орали, не сіяли, а щоб ангели всю їхню роботу виконували.

- Чому ж вони цього не роблять, не допомагають нам?

Так би ми швидше стали богами і разом з ними б вирішували як врятувати світ.

- Не все так просто.

Вони зіткнулись з проблемою, що головне не рівень могутності і можливостей, а стимул для росту, для розвитку.

Колись вони пробували допомагати на інших землях, але нічого доброго з цього не вийшло.

Виросли не боги, а трутні. Без бажання рости, розвиватись, думати, шукати, вчитись, досліджувати.

Користі і допомоги від таких ніякої.

Тож вирішили не втручатись в життя людей на землі. Такий Закон встановили для себе.

А раптом людська цивілізація не втратить стимулу для розвитку і зможе й їх обігнати.

Якісь кілька тисяч, чи й мільйонів років значення не мають.

Вони спостерігають за нами, але втручатись не будуть.

- А навіщо вони Рай створили?

- Ну я ж казала.

- А навіщо їм музей-заповідник?

- На всякий випадок. Раптом станеться якась катастрофа і все живе на землі загине.

Можна буде тоді все відновити.

- І саме для цього там всі залишаються такими як і були за життя, а не стають праведниками?

- Так. Адже нема ніякої гарантії, що суспільство з одних праведників буде краще розвиватись, ніж з таких різних персонажів.

Навіть навпаки, є дані, що воно буде погано розвиватись.

- Звідки такі дані?

- Вони експериментують. Поміщають на віртуальних землях різні типи персонажів чи їх комбінації і спостерігають.

- А землю боги як заповідник залишили, тут ні у що не втручаються?

- Точно.

- Дивно це все,- сказав Йосип і проснувся.

В Апокрифи.

Сонце було вже високо.

"Ну й проспав же я", подумав Йосип, "так і Царство Небесне проспиш".

"Хороший день субота", Йосип подумав про мудрість Господа, що дав людям суботу.

Навіть осла не треба годувати і поїти, бо звечора все забезпечив.

Можна повністю посвятити день Господу.

Йосип йшов до синагоги в піднесеному настрої.

Його завжди надихала Служба Божа, переповнювала душу трепетом і почуттям дотику до чогось великого, загадкового.

Але при наближенні до синагоги десь в глибині душі зародилась і все наростала якась тривога.

Йосип сповільнив крок і почав уважно придивлятись.

Ніби все нормально, все було спокійно, в синагозі було багато людей.

Йосип зайшов в приміщення, служба вже почалась.

Йосип принюхався чи не чути запаху палених шкур.

Ніби не чути.

З деяким острахом оглянув приміщення, ніби боявся когось побачити.

Все було нормально, Йосип трохи заспокоївся і почав слухати читця.

"Тому то говорить Господь, Господь Саваот, Сильний Ізраїлів:

О, буду Я тішитись над Своїми супротивниками, і помщусь на Своїх ворогах!

І на тебе Я руку Свою оберну і твою жужелицю немов лугом витоплю, і все твоє оливо повідкидаю..."

Йосип оглянувся навколо і придивився до людей.

Хтось молився, заплющивши очі, хтось дивися в бік священника, але по погляду було видно, що думки його далеко звідси, хтось тихенько перешіптувався...

Щось сьогодні слова Пророка не задівали Йосипову душу, не наповнювали її урочистим трепетом.

Все це здавалось якимсь дрібним і беззмістовним дійством, в світлі того, що мільярдам світів загрожує смертельна небезпека.

Зусиллям волі Йосип примусив себе слухати далі.

"А знищення грішників та винуватців відбудеться разом, і ті, що покинули Господа, будуть понищені.

І будете ви посоромлені за ті дуби, що їх пожадали, і застидаєтесь за садки, які вибрали ви.

Бо станете ви як той дуб, що листя всихає йому, і як сад, що не має води..."

Йосипу здалось, ніби він почав відчувати запах палених шкур і він вийшов на вулицю.

"Ну прямо не Творець Світу, а якийсь поганський князьок", звідкись взялась крамольна думка.

"Оце так сходив на Службу Божу, оце так укріпив віру свою, оце так заспокоїв душу свою", картав себе Йосип.

"Ти виконав місію свою, послужив Богу... Нічого собі дослужився..)

- Ая, за що ти мене так?!

- Знов я винна! Анатоль ганяє його як сидорову козу, а я винна.

Та ще й мене підключає до цього, ніби мені зайнятись більше нічим, як Йосипу казочки розказувати.

І я ж казала йому: - залиш Йосипа в спокої, переходь до Ісуса.

- Та добре, добре, не буду більше.

Але ж треба було дати загальну картину, на фоні якої відбуватимуться події.

Показати, які інтриги ведуться за кулісами мирного життя цієї людської дитини з боку обох світів.

Але все, більше не буду.

Переїзд в Назарет. Спогади в дорозі.

Ще тиждень потратив Йосип на перевіз речей.

Але це вже остання ходка.

Йосип останній раз оглянувся на будинок, що стільки років був його домом.

Нічого в нього в душі не защеміло.

Попереду було нове життя. За минулим Йосип не шкодував.

На пів-дорозі між Каною і Назаретом Йосип оглянувся на сільську дорогу, що вела до Маріїного села.

Тут він вперше зустрівся з Марією.

Теплі, але трохи сумні спогади нахлинули на Йосипа.

Він працював тоді на будівництві в Назареті.

Сталась аварія, тріснула дошка і вдарила Йосипа кінцем з цвяхом по нозі.

Великий цвях глибоко впився в праве стегно Йосипа.

Йосип спочатку не приділив цьому багато уваги і продовжував працювати.

Але через кілька днів нога розпухла, рана почала гноїтись і він зрозумів, що потрібно щось робити.

Йосип виріший йти додому, в свій Капернаум, де лікуватись було б зручніше ніж в чужому місті.

По дорозі з Назарету до Кани до нього приєдналась молода дівчина.

Вона йшла в Кану до своєї сестри, що жила там з чоловіком після виходу заміж.

Побачивши, що Йосип шкандибає на праву ногу дівчина поцікавилась що сталось з ногою.

Йосип розказав про травму на будівництві.

Дівчина виявилась лікаркою. Вона захотіла оглянути рану.

Йосипу було трохи ніяково, але він подумав, що допомога чи порада йому не завадить і після недовгих вагань показав ногу.

Оглянувши рану дівчина похитала головою. Рана була серйозною. Цвях пробив ногу аж до кістки.

Вона дістала з своєї торбини якусь мазь і змастила рану.

Потім пояснила Йосипу всю серйозність ситуації, хоч він і сам про це здогадувався. Рана була запущеною.

Дівчина сказала, що відтягувати з лікуванням не можна.

Вона вмовила Йосипа зайти до її сестри в Кану, де вона зможе обробити рану.

Йосип погодився.

Він пробув в Кані кілька днів.

Марія глибоко промивала рану відварами трав і змащувала мазями.

Коли Йосипу стало легше він відправився додому в Капернаум.

Марія дала йому на дорогу трав, мазей і розказала що потрібно робити.

Через місяць рана зажила і Йосип міг ходити майже не шкутильгаючи.

Він вирішив провідати Марію щоб подякувати.

Марія жила з матірю, зустріла його привітно, розпитала про ногу.

Йосип продемонстрував який він герой, що може ходити не шкутильгаючи.

Марії треба було йти в сусіднє село, до хворого.

Йосип зголосився її провести, Марія не заперечувала.

По дорозі, серед розмов, Йосип раптом запропонував їй вийти за нього заміж.

Він сам здивувався такій своїй сміливості.

Марія, теж неочікувано для себе, зразу ж погодилась.

Хоча до неї залицялось немало хлопців молодших і гарніших за Йосипа.

Розмова Йосипа з Марією про Єшуа.

Йосип з ослом прибули в Назарет.

- Ну як тобі нова хата? - Спитав Йосип осла,- подобається?

Осел глянув на Йосипа, хотів сказати, що він про це все думає, але промовчав.

- Ну, якщо не подобається, то можу тебе залишити в Капернаумі, а тут собі іншого куплю,- сказав Йосип.

Осел знов промовчав.

- Ну, тоді завтра їдемо за Марією, а поки-що треба відпочити.

Йосип розвантажив осла, дав йому їсти, сам поїв і ліг спати.

Йосип з Марією перебрались в Назарет.

Єшуа залишився з Анастасією в селі.

Весілля вирішили поки-що не робити.

В кожного на це були свої причини.

Йосипа втомили турботи останніх тижнів і добавляти ще нових йому не дуже хотілось.

Марія ще якось не звиклась зі своїм заміжжям і відносилась до нього не дуже серйозно.

Вона взагалі не розуміла чому погодилась вийти за Йосипа, адже не могла сказати, що покохала його.

Можливо вона погодилась бо їй лестило, що вона має владу над дорослим чоловіком, чи була якась інша причина.

Але весілля їй чомусь теж не хотілось. Може вона трохи соромилась людей за свій вибір.

Щодо Анастасії, то для неї такого питання взагалі не існувало, їй було байдуже.

Марія часто провідувала матір. Деколи разом з Йосипом.

Дорога була не довга - пару години ходьби, що для молодих людей не було проблемою.

Часом вони брали Єшуа до себе в Назарет на кілька днів, перевозячи його в корзині на ослі.

Одного разу Марія спитала:

- Так все-таки, що це за хлопчик?

- Та я ж вже розказував.

- Ти то розказував, але я відчуваю, що ти не все розказав, щось ти приховуєш.

- Ая казала, що в нього буде велика місія.

- Що ще за Ая?

- Та це так, з моїх снів.

- Якась Ая йому сниться...

- Та це маленька дівчинка.

- Так крім хлопчика ще й якась дівчинка в тебе є?

- Та ні, кажу ж, це мені снилось.

- А я для нього, бач, вже стара. Йому маленькі дівчатка сняться.

- Та вона зовсім маленька.

- Збочинець.

Йосип вже пожалкував, що заговорив про свої сни.

- Що було насправді я тобі розказав. А сни - це таке...- сказав він вже роздратовано.

- Раз почав, то вже розказуй, мені ж цікаво хто це моєму чоловіку сниться.

- Та не знаю я її, раніше вона мені ніколи не снилась. Вона натякала, що вона - бог.

- Богиня. І що ж ця богиня сказала тобі про хлопчика?

- Що він буде Месією.

Марія не була людиною віруючою, релігійною тематикою не цікавилась, але про очікуваний прихід Месії знали в Палестині навіть собаки.

- Та він же поганська дитина, а Месія повинен бути з роду Давида,- сказала вона.

- Я знаю, але це буде інший Месія, і від інших богів.

- А хіба Бог не один, хіба існують поганські боги?

- Та там в них взагалі три типи богів є. Боги іншого світу, боги цього світу, і боги - людські вигадки.

- І які ж з них найбільш могутні?

- Людські вигадки.

- Як це?

- Найбільш могутні боги іншого світу, але нема дороги між тим світом і нашим, тому вони майже нічого тут не можуть.

Боги цього світу теж дуже могутні, але в них є Закон, що забороняє їм втручатись в земні справи.

А от боги-вигадки мають на людей найбільший вплив, бо живуть в людських душах і жодними законами не обмежені.

- А до якого з цих типів відноситься наш Господь.

- До вигадок, як і боги всіх інших народів.

- А Ая твоя?

- Думаю, що до богів цього світу. Може не до богів, а до е-е-е... до опозиції.

Бо богам заборонено втручатись в земні справи, а ці тихенько непомітно плетуть якісь інтриги, щось хімічать, партизанять.

- Ого, стає все веселіше. Так ти не просто поганську дитину в дім привів, а воно ще й має стати Месією від Диявола.

- На Диявола вона не схожа, та й там в них не зрозуміло, хто боги, а хто чорти. Може там при владі погані боги, і тоді опозиція їм - хороші.

Хоча, я думаю вони всі нам хочуть добра, але між ними розбіжності в тому, що є для нас добром.

Та й може в них якісь свої інтереси і розрахунки на нас.

- Що ж тут доброго в тому, щоб забрати в матері дитину і підкинути якомусь незнайомцю на ринку?

Ще й його мало з ума не звести і примусити з дому тікати.

- Щодо жінки я не знаю яка там ситуація, вона ж сама дитину віддала, ніхто в неї не забирав.

А щодо мене, то в мене нема претензій. Моє життя не погіршилось. Мені перестали снитись кошмари.

Та й взагалі я ніби прокинувся від важкого кошмару, де було лише почуття покинутості і безнадії, а тепер світ став світлішим і я ніби тільки тепер почав жити.

- Ніяка мати не віддасть добровільно свою дитину кому попало.

- Але ж мати Мойсея віддала свого сина ріці.

- Так тож щоб вберегти від вірної смерті, дати шанс.

- Може й тут така ж ситуація.

- Ти ж сам казав, що жінка була не простою, якогось знатного роду чи стану.

- В сильних світу цього теж є свої проблеми.

Може дітей жінки повинні були вбити, щоб не претендували на владу, чи тому, що вона десь гульнула на стороні, хто зна.

- Ти сказав "дітей"?

- Дівчинка щось натякала про двох котят...

- Значить наш Господь, сущий, що вивів з єгипетського рабства - лише вигадка, а дівчинка, що приснилась Йосипу - справжній бог?

- Запутано все це дуже.

- Для тебе запутано, а для мене все ясно,- сказала Марія.

- Що тобі ясно.

- Що ти перевтомився, перехвилювався і наснилось тобі всякої фігні.

- Схоже, що так і було,- погодився Йосип.

- А тепер не сниться?

- Ні.

- Ну й добре.

Випадок з Єшуа після дощу.

Єшуа ріс звичайною дитиною.

Ні чудес ніяких не творив, ні ангели йому не прислуговували і не охороняли його.

Як і інші діти часом хворів, часом падав, проколював ноги, розбивав пальці, обдирав коліна і лікті, розбивав носа, набивав шишки на голові...

Відрізнявся, можливо, від інших дітей тим, що жив без материнської любові і ласки, без батьківського виховання.

Хоча і це не така вже й рідкість.

Анастасія не була йому вихователем. Вона була другом, товаришем, з яким можна про все поговорити, про все спитати, все розказати.

Батьки теж не прагнули його виховувати, якщо в них були якісь зауваження, то висловлювали їх Анастасії.

Старались триматись на певній відстані. Хоч і заспокоювали себе тим, що то були лише сни, але до хлопчика ставились з деякою повагою чи побоюванням - а раптом і справді він має якесь небесне покровительство.

Можливо єдине, чим Єшуа відрізнявся від інших дітей - він не переносив насильства.

Коли різали теля, чи курку він йшов з дому і не повертався поки це все не скінчиться.

А потім довгий час відмовлявся їсти мясо.

Не міг пити також парного молока, аж поки воно не охолоне, втратить запах корови і стане просто їжею.

Уявлення про характер хлопчика, його стосунки з іншими дітьми можна отримати з епізоду, що стався коли йому було 4 роки.

Після великого дощу Єшуа грався на дорозі, по якій текли струмки води.

Він будував на шляху струмка греблі з грязюки, робив ставочки, водопади, обвідні русла, і так просувався вгору по дорозі.

Єшуа обернувся оглянути свою роботу і завмер. Позаду стояв Яків, сусідський хлопчик.

Він поламав всю роботу Єшуа і насмішкувато дивився на того зверху вниз.

За короткий час кілька різних почуттів змінились на обличчі Єшуа від здивування і обіди до злості.

Раптом він сплеснув в долоні і засміявся.

- О, це в нас гра така. Я - бог, створюю світ, а ти - диявол, руйнуєш його.

- Ні, я буду богом, а ти дияволом,- не погодився Яків.

- Але ж тобі приємніше руйнувати, а не будувати.

- Я буду богом, бо я більший за тебе, а бог - більший.

- Ну добре, будь ти богом, погодився Єшуа.

- Отже, я - бог, а ти - диявол, тож ставай на коліна і повзи до моїх ніг,- наказав Яків.

Єшуа глянув на калюжу, на Якова і сказав:

- Ангелам своїм будеш наказувати, а я не раб твій, я - диявол.

- Ах, то це бунт проти бога? Скину тебе з неба на землю!

З цими словами Яків пихнув Єшуа в калюжу і побіг до інших дітей з криком:

- Я скинув диявола з неба на землю!

Єшуа піднявся з калюжі і пішов додому, гордий з того, що не плазував перед богом.

Марія, побачивши Єшуа в такому вигляді сказала:

- Хто це тебе так? Знову Яків?

- Це мене бог скинув з неба на землю за бунт проти нього,- гордо сказав Єшуа.

- Ну роздягайся, будемо з тебе гріхи змивати.

Червона кицька.

Якось холодного зимового ранку Марія вийшла з хати і йшла в хлів до корови.

В купі дров біля хліва щось жалібно мявкнуло.

Марія придивилась. На дровах сиділа худюща яскраво-руда, майже червона кицька без передньої лапи.

Чи то якийсь собака відкусив їй лапу, чи може десь в капкан попала і сама відгризла...

Кицька трусилась від холоду і підгинала огризок лапи, який гноївся і болів.

Марія взяла кицьку до хати, вимочила лапу в наварі трав, намастила маззю і перевязала куском полотна.

Потім подоїла корову і дала кицці молока.

За пару тижнів лапа в кицьки загоїлась і вона приступила до служби.

Вночі кицька ходила на полювання.

Кожного ранку біля дверей рядочком були складені миші, впольовані нею за ніч. Деколи до восьми штук.

Кицька їх не їла, аж поки не побачать її роботу.

Вдень вона допомагала по господарству, проганяла з двору і городу горобців і сусідських курей.

Єшуа дивувався як вона розрізняє своїх курей і чужих, бо сам він їх не розрізняв.

Запамятався випадок біля криниці.

Була літня спека. Настя погнала напувати корову, Єшуа пішов з нею, кицька теж шкутильгала поруч.

Біля криниці проходила дорога.

За невеликим караванчиком з трьох верблюдів біг великий жовтий собака.

Собака побачив корову і вирішив собі порозважатись в свій собачий спосіб.

Він підбіг до корови і почав гавкати, намагаючись її налякати.

Корова мотнула головою, фукнула на собаку, той відскочив і забіг ззаду, продовжуючи гавкати.

Раптом кицька блискавично, одним довжелезним стрибком, червоною стрілою метнулась на собаку.

По пилюці дороги покотився жовто-червоний клубок з дикими вересками.

Собаці вдалось вирватись і він з усіх ніг дременув за караваном, зрідка оглядаючись.

Ще довго чулось його перелякане вищання.

Кицька обтрусилась від пилюки, повільно, з гідністю повернулась до криниці і почала вилизуватись, приводячи себе в порядок.

Одного разу Єшуа пішов з дітьми до ставка.

Марія забороняла йому купатись в ставку, але сусідські діти пішли і він з ними пішов.

Малі діти купались на мілині, а більші біля греблі, де було глибоко і діти стрибали з греблі в воду.

Єшуа задивився як стрибали старші діти і захотів сам попробувати.

Плавати він ще не вмів і почав тонути. Він борсався і то виринав, то знов йшов під воду.

При черговому виринанні його помітив один з старших хлопчиків і витягнув з води.

Пізніше, коли виріс, цей хлопчик став розбійником.

Анастасія ніколи не сварила Єшуа, але коли взнала від дітей про пригоду на ставку, вперше зірвалась на крик.

Єшуа не усвідомлював того, що міг втопитись, він навіть був не злякався і взагалі вже й не памятав, що ж там такого особливого сталось, тож він не розумів чому на нього кричать, вважав це несправедливим і розплакався від обіди.

Червона кицька, що дрімала на лавці зістрибнула з лавки, стала між хлопчиком і Настею на задні лапи, і з шипінням відштовхувала єдиною передньою лапою жінку від хлопчика.

Анастасія розплакалась. Її вразило, що кицька заступається за меншого, бо подумала, що того обіжають.

В житті Єшуа було багато незрозумілих випадків, коли хтось з більших і сильніших заступався за нього.

Незрозумілих тому, що як правило це були найбільш хуліганисті хлопці, які і самі не проти були познущатись з інших, але з невідомих причин заступались за Єшуа, коли того хтось обіжав.

Такі випадки, вдобавок до підслуханої розмови батьків, зародили в хлопчика переконання в його особливості.

З розмови своїх теперішніх батьків він зрозумів, що в нього є ще й небесні батьки, які послали його на землю з якоюсь важливою місією.

Єшуа не знав в чому його місія, але йому здавалось, що небесні батьки спостерігають за ним, він відчував їх підтримку і старався своєю поведінкою не засмучувати їх, бути їх гідним сином, щоб вони пишались ним.

Розмови Єшуа з Анастасією.

Єшуа любив говорити з Анастасією на різні теми.

Вона ніколи не відмовлялась з ним говорити під приводом що зайнята, як інші, а говорила не відволікаючись від роботи.

- Бабуню, а чому ти ніколи в синагогу не ходиш, ти що, в Бога не віруєш?

- А хіба, сину, бог в синагозі живе?

- А чому туди люди ходять?

- Послухати інших людей, що ті про бога думають.

- А тобі хіба не цікаво про Бога? Що він каже людям, що він хоче від людей?

- Я думаю, якби він хотів щось сказати, то і сам би сказав.

- А тобі Бог ніколи нічого не казав?

- Ні, ніколи.

- І мені теж ніколи, нічого,- задумливо і трохи ображено сказав Єшуа,- а чи є він взагалі?

- Щось воно певне є в природі. Ми прості люди, нам то не дано знати, а є знаменіті, їм відкривається те, що іншим не дано.

- А ти не знаменіта?

- Ні, я проста людина.

- А я буду колись знаменітим?

- Ти й зараз знаменітий, такі питання задаєш.

- А дід Андрій каже, що й дурень може таке питання задати, що й сто мудреців не зможуть відповісти.

- Ну не скажи, правильні питання поставити багато варте.

- Бабуню, розкажи як колись люди будуть жити.

- Мій дядько, коли я була мала, казав, що колись люди будуть інші.

Що можна буде в полі плуг лишати і його ніхто не вкраде. І хату лишати незамкненою і ніхто нічого не візьме.

І коня чи корову відпускати пастись, і нікуди вони не дінуться.

- А коли це буде?

- Я його й питала: - А звідки знати?

А він казав: - Времня покаже.

- А звідки твій дядько все знав? Він знаменітим був?

- Ну він і сам був знаменітим, а може і від ще більш знаменітих людей чув.

- А чому люди стануть іншими? Куди подінуться злодії, розбійники, злі, жорстокі?

- Я теж це питала в дядька. Він казав, що злі і жорстокі винищать одні одних і земля дістанеться добрим і лагідним.

- А чому ж цього не сталось до цих пір?

- Можливо злі і жорстокі не спішать винищувати один одного, а часто обєднуються, щоб разом гнобити мирних і добрих.

Але і коли я мала була, то були всякі люди, і добрі і злі, і тепер так само.

- А чому ж Бог терпить злих? Він же міг би зробити так, щоб були одні добрі.

- Я от дивлюсь, в природі теж ростуть не лише фіги, виноград та пшениця. А й осот і будяки і пирій.

І всім знаходиться місце під сонцем, і для всіх йде дощ.

Може в цьому є якийсь смисл, який нам не дано поки-що знати. Може і для них є якийсь задум і якась роль.

От взяти - якийсь бурянець ні на що не годний. А виявляється ним можна якусь хворобу лікувати, чи глисти виганяти.

Може колись кожна рослинка, кожна комашка для чогось пригодиться.

Може так і люди потрібні різні для чогось.

А може богу просто нема ніякого діла до того, що робиться на землі і все йде само-собою.

- А чому ти суботи не виконуєш, працюєш в суботу, це ж гріх.

- А не дати курам їсти в суботу, не напоїти корову, не подоїти її хіба не гріх?

Природа не знає суботи. Всяка рослина і в суботу росте, і тварини в суботу так же хочуть їсти і пити, як і в інші дні.

- Так ти думаєш, що субота - це погано?

- Я думаю, що субота для людини, а не людина для суботи.

Субота потрібна, щоб людина змогла перепочити, підняти трохи голову від повсякденних турбот, поглянути ширше на світ, на своє життя, щось спланувати, щось переглянути, зайнятись тим чим хотілось, але руки не доходили.

Людина не раб суботи, субота повинна бути на користь людині, а не вимушеним тягарем, який мусиш нести.

- Всі люди моляться Богу, а ти не молишся, чому?

- Може їм щось треба, вони щось просять.

- А тобі хіба нічого не треба, що ти не просиш?

- Буду я ще своїми проблемами комусь набридати.

Та й подивись навкруг - кожній живій істоті дано все, щоб вона могла прожити собі, не просячи ні в кого нічого.

Навіть найменшій комашці чи рослинці. А хіба ж людям менше дано? Хіба ж вони більш нікчемні, щоб ще щось випрошувати?

- І ти ніколи нічого не просила в Бога?

- Просила. Один раз. За Ваню, сина мого. Але ніхто мене не почув.

- Так ти думаєш, що молитись не треба?

- Ну, якщо когось це заспокоює, надає впевненості, віри, надії, то хай собі моляться.

- А тобі не надає?

- Те, що для мене було важливим і що я просила, мене не почули. А просити за дрібниці...

- Бабуню, а навіщо корові роги?

- Така її природа.

- А навіщо така природа?

- Може щоб захищатись, захищати своїх дітей.

- А чому вона така велика, сильна, з рогами і не захищається від людей. Люди молоко забирають в її дітей, ріжуть їх, а вона не захищає.

- Свята істота.

- А святі не повинні себе захищати?

- Якби не корова, то ми б не вижили,- втрутилась в розмову Марія.

Памятаю ті важкі роки. Голод, неврожаї, розбої, грабежі. І мама одна з чотирма маленькими дітьми.

Тільки й вижили завдяки корові.

На ніч корову в хату брали, щоб ніхто не вкрав. Бо тоді була б вірна смерть від голоду.

Мама йде корову доїти, а ми, четверо, стоїмо з своїми горнятками, чекаємо.

Штовхаємось, більші попереду, поближче стали, а я, найменша - позаду всіх.

А мама й каже:- Хто першими стоять - останніми отримають, а останні - першими.

Тут старші мене виштовхують наперед, а мама й каже: - Оце правильно, хто найменший - тому найперше буде.

Хоча це й особливого значення не мало, адже ми пили кожен з свого горщичка.

І це було дуже зручно, бо можна було не спішити, ніхто твого не зїсть.

В інших людей всі їли з одної миски, треба було щоб порядок якийсь був, а який порядок при голоді - кожен старається сам пошвидше і посмачніше ухватити.

А особливо безсовісні ще й плюнуть в миску чи соплю ніби ненароком випустять з носа, щоб інші покинули і самим доїсти.

В нас же кожен одержував в свій горщичок і їв спокійно.

А голод був страшний. Молока не вистачало. Мама варила якесь пійло на воді, трохи борошна, трохи молока, щоб забілити, якоїсь кропиви, щавелю, навіть глини добавляла для ситості.

Коржі пекла з липового листя і лопухового кореня.

Набідилась вона.

Але виростила всіх чотирьох нормальними, здоровими.



Розмови Єшуа з вчителем про Богів і Господа.

В Єшуа появився молодший братик. Але в житті хлопчика від цього майже нічого не змінилось.

Братик жив з батьками, а Єшуа був в основному в селі з бабою Настею.

Якось Йосип сказав Марії: - Вже 5 років Єшуа живе в твоєї матері.

- Ну і що? - Не зрозуміла Марія.

- Ая казала, що він має 5 років жити в неї.

- Знов твоя Ая. Знов вона тобі сниться?

- В тому то й справа, що ні. І я не знаю, що далі робити.

- Ну раз тобі нема нових вказівок,- сказала Марія з певним єхидством,- то хай і далі там живе собі. І мамі не скучно одній.

- Що йому в селі робити? Тут професії потроху вчитиметься, та й в школу йому пора.

- Ну добре що хоч своєю головою думаєш, а не чекаєш, що тобі Ая накаже.

Єшуа став жити в Назареті зі своїми земними батьками, як він собі визначав Йосипа і Марію.

Хоча кілька разів на рік вони провідували Анастасію.

Невдовзі до Анастасії в село повернулась її старша дочка з сімєю - чоловіком, дочкою і сином Іваном, десь на рік старшим за Єшуа.

Для Анастасії зробили невеличку прибудову до хати, де б вона могла сама жити, виділили їй клаптик городу.

Такі зміни дали їй певну свободу. Вона могла подовгу гостювати тепер то в середньої дочки в Кані, то в молодшої в Назареті.

Єшуа почав ходити в школу. Школа була при синагозі.

Вчителем був газар - читець синагоги.

Священники були лише при Єрусалимському храмі. І функції їх були церемоніальними, в основному звязані з святами і жертвоприношеннями.

А синагоги були фактично автономними органами влади місцевих громад. Крім релігійних функцій вони виконували і адміністративні функції громад.

Релігійні функції зводились до читання і коментування Закону і Пророків, чим займався в основному газар - адміністратор синагоги і головний читець.

За погодженням з адміністрацією читання і коментування Тори могли також проводити місцеві жителі чи заїзджі гості.

Чим часто користувались представники різних релігійних шкіл і течій для пропаганди своїх поглядів.

Навчання зводилось в основному до заучування напамять окремих місць Святого Письма.

Питання чи дискусії по змісту Письма не були поширеними.

Хоча це залежало в великій мірі від вчителя.

Єшуа повезло в тому плані, що вчителем виявився молодий і добре освідчений фарисей з ліберальними і навіть дещо революційними поглядами.

Тож він охоче відповідав на запитання хлопчика, побачивши в нього живу цікавість до Слова Божого.

Питання в Єшуа виникали вже з початку вивчення Слова Божого.

- Вчителю, от в Писанні сказано, що Боги (Єлогім) створили людей за образом і подобою своєю, як чоловіка і жінку.

Так Богів багато, і вони схожі на чоловіків і жінок, чи Бог один і є одночасно і чоловіком і жінкою?

- Ми про Бога нічого знати не можемо крім того, що він нам сам схоче сказати. Оце тільки він сказав через Мойсея.

- Вчителю, а далі сказано, що Господь (Ягве) створив звірів подібними до Адама.

Так Адам і люди до кого подібні, до звірів, чи до Богів?

- Дечим до звірів, а дечим до Богів.

- А Господь, це один з Богів?

- Ми віримо, що він єдиний справжній Бог. Але є ще ангели небесні, сини Божі.

- А боги інших народів, вони хто?

- Можливо Бог один, а різним народам являється по-різному, може то вони вірують в якихось духів, демонів, чи й просто в свої вигадки, забобони.

- А що було створено спочатку, рослини й тварини, чи люди?

- Сказано ж в Писанні, що рослини були створені в третій день творіння, а люди в шостий.

- А далі сказано, що коли Господь Адама робив, то рослин і тварин не було. І вже після Адама Господь сад Єдемський насадив і звірів зробив.

- Ну так, в Писанні дається дві різні розповіді про створення світу і людини. В другій розповіді ж не говориться що в який день було створене.

- Але ж там сказано, що перед створенням Адама жодної рослини на землі не було, бо Господь дощу на землю не давав.

Може Господь винищив посухою все те живе, що перед цим Боги за 6 днів створили? І рослин, і тварин, і людей, а потім почав з Адама сам все це робити?

- Я якось над цим не задумувався, думав що то дві розповіді про одне й те ж творення, просто в них на різне акцентовано увагу.

Але не виключений і твій варіант, адже пізніше Господь витопить все живе потопом, тож міг перед цим і посухою винищити.

Коли проходили історію про Каїна і Авеля в Єшуа теж питання появились.

- Вчителю, от Господь вигнав Каїна з землі, після того як той вбив брата свого Авеля.

І помістив на ньому знака, щоб ніхто з людей не вбив Каїна.

Так значить були на землі люди і крім Адама і Єви?

Бо ж хто з людей міг вбити Каїна в чужій країні?

- Тоді люди довго жили, біля 900 років, тож за довге життя Каїна могли появитись інші нащадки Адама і Єви і розселитись по землі.

- Але ж тоді і родити починали пізніше, десь після ста років чи біля того.

А крім того в Писанні сказано: "І вийшов Каїн з-перед лиця Господнього, й осів у країні Нод, на схід від Едему".

Значить була на той час вже якась країна Нод, де жили люди і була та країна чужою для Господа, не перед лицем його.

Напевне була перед лицем інших богів.

- Ось ти як закрутив... І які ж звідси висновки?

- Тоді все складається.

- Як?

- Боги створили світ, землю, рослин, тварин, людей.

А на якомусь окремому пустинному місці землі наш Господь створив своїх людей, Адама і Єву і свій сад-Едем.

В інших місцях інші боги створили свої народи.

- Твоє тлумачення ніби й логічне і пояснює неясні місця Писання, але воно не годиться.

- Чому?

- Бо тоді виходить ніби й інші боги такі ж могутні, як і наш Господь.

Як відрізнити справжніх пророків від несправжніх?

Єшуа міг задавати питання і дискутувати майже по кожній фразі Письма.

Але його більше цікавили ті місця, де говорилось про Богів, про Господа, про синів Божих.

Бо він хотів для себе зрозуміти хто ж вони, його небесні батьки.

Тож Єшуа зацікавила історія про Потоп, бо там йшлось про синів Божих, які сходили з неба і брали собі жінками дочок людських.

І народжувались велетні і силачі, що славили людський рід.

Але Господу це чомусь не сподобалось, він вважав це розбещенням людини і вирішив винищити людей потопом, а заодно і все живе на землі.

- Вчителю, а хто такі сини Божі? - спитав Єшуа.

- Не знаю. Може ангели, а може в Господа є сини.

- Якщо це сини Господа і Господь незадоволений розбещенням людей, то чому він своїх синів не вгамує, а карає людей?

- Невідомі нам шляхи Господні.

- А може це все ж сини Божі, а не Господні? Тоді зрозуміло.

- Що зрозуміло?

- Що крім Господа є й інші Боги. І вони мають дітей, синів. І ті подібні до людей, бо людські дочки народжують від них.

А Господу не сподобалось, що чужі Боги розбещують його людей.

- Може і були інші боги, але Господь могутніший за них. От він вирішив винищити людей і зробив це і інші боги йому не змогли завадити.

- Але ж і він не зміг завадити іншим Богам вступати в звязок з його людьми.

Та й можливо він винищив лише своїх людей, тих, що пішли від його Адама.

- Але ж писанні сказано, що потоп був на всій землі і все живе було знищено.

- Господь сказав: "всяку істоту, яку Я вчинив, зітру з поверхні землі!"

Тобто мова про тих істот які він створив. А не про тих, які створили інші Боги.

- Але якщо Господь всіх створив, тоді мова про всіх.

- Вчителю, щось мені це не подобається. Чи то Господь став з часом жорстокішим, чи Господь і Боги - то різні речі.

- Чому ти так говориш?

- Коли Боги створили тварин і людей, то дали їм на їжу лише рослини. І всі рослини були придатними для їжі.

І ні про які криваві жертви і цілопалення мови не було.

А Господь засіяв землю терниною і осотом, дозволив вбивати і їсти тварин, зажадав кривавих жертв і цілопалень...

- Напевне дістали Господа люди, що так затверділо серце його.

- Вчителю, якщо згрішили люди, то навіщо знищувати всіх тварин? В чому вина звірів, птахів? Та й люди ж, напевне, не всі однаково грішні.

- О, ось тут ти зачепив питання в якому ми, фарисеї, розходимося з садукеями.

Питання про колективну чи індивідуальну відповідальність перед Господом.

- Судячи з історії про потоп відповідальність навіть не колективна, а загальна.

- Напевне раніше так і було.

Пізніше відповідальність стала колективною - Господь карав чи брав під свій захист народи.

А ще пізніше, через Пророків, мова зайшла вже про індивідуальну відповідальність.

- Щось не видно, щоб грішники отримували якусь кару від Господа, часто вони живуть краще за праведників.

- А тут ми приходимо до другої нашої розбіжності з садукеями.

Так, справедливості в цьому житті ми не бачимо. Але чи означає це, що зло так і залишиться непокараним, а добро не отримає нагороду?

Невже Господь толерує таку несправедливість?

І тут ми приходимо до ідеї воскресіння, Суду Господнього, покарання грішників і вічного життя в Раю чи пеклі.

- Цю ідею ви, фарисеї, придумали, чи це Господь так сказав?

- Це Господь сказав через Пророків.

- А чому Мойсею він цього не казав?

- Напевне в той час важлива була колективна відповідальність, щоб сформувати народ Господній, укріпити його в вірі в Господа.

- А звідки пророки знають волю Господа чи Богів?

- Напевне Господь якось звіщає їм свою волю.

- Як, являється їм у сні?

- Не обовязково. Он Мойсею явився в пустині у вигляді палаючого куща. Іншим теж якось звіщає.

- А звідки вони знають, що то Божа воля, а не їх вигадка?

- Видно є в них така впевненість в цьому, інакше б не ставали пророками.

- Тобто вони самі вірять, що вони пророки.

А звідки іншим людям знати, що це справжній пророк від Бога, а не самозванець з своїми думками?

Пророки дива творять? Чи по тому, що їхні пророцтва збуваються?

- Не просто це все. Звичайно, люди схильні вірити тим, хто робить дива і чиї пророцтва збуваються.

Але не тільки пророки Господа можуть творити дива і давати правдиві пророцтва.

Коли Мойсей, щоб вразити фараона, кинув на землю свою палицю і та в вужа перетворилась, жреці фараона теж так зробили.

Та й Господь попереджає, щоб люди не велись на дива і пророцтва фальшивих пророків, бо це він може так їхню віру випробовує.

- Залишилось тільки якось дізнатись який же пророк справжній, а який фальшивий...

Знов все на вірі тримається.

- Той, що від Господа - справжній, а інші - фальшиві.

- А чому ж тоді садукеї не вірять в воскресіння, Суд Господній, вічне життя?

- Це пророцтво неможливо провірити, воно ще не збулось.

- Хіба вірять тільки тому, що можливо провірити? Ви ж вірите в це без доказів.

- Бо ми віримо в справедливість Господа.

- Ага, після винищення всіх Потопом, після бажання кривавих жертв.

А садукеї не вірять в справедливість?

- Можливо вони її не так розуміють.

Знаєш, мені теж не подобаються всі ці жертвоприношення, цілопалення.

Я не думаю, що Господу потрібні чи приємні ці вбивства тварин. Йому потрібне від людини зовсім інше.

Але садукеї мають з цього свою вигоду. Вони в основному священниками при Храмі.

- От я й теж думаю, що Богу потрібно щось інше, а от що - не знаю, не можу зрозуміти.

- Звернися до Господа з молитвою, прислухайся до свого серця, до своєї совісті, може й отримаєш відповідь.

- Та я звертався. А що мені підкаже серце чи совість? Я ж від Бога хочу відповіді.

- Він може дати її через почуття твого серця, через голос твоєї совісті.



Чудеса і фокуси.

- Вчителю, а які ще чудеса бувають крім того, що палиця в вужа перетворюється чи кущ сам загоряється?

- Багато різних може бути. Пророк Ілля був великим чудотворцем.

- А чудеса і люди можуть робити?

- З Божою допомогою.

- А без Божої допомоги можуть?

- То будуть не чудеса, а фокуси.

- А як відрізнити чудеса від фокусів.

- Виглядають вони однаково. Але фокуси - це обман зору, ілюзія. Фокуси готуються, робиться спеціальне обладнання, тренується швидкість рухів.

- А які чудеса робив Ілля?

- Просив Господа дощу не давати, щоб голод був.

- Навіщо?

- Щоб повернути народ ізраїський до Господа.

- А куди народ відвернувся, до іншого бога?

- В той час дружиною ізраїльського царя була фінікійка і вона покровительствувала пророкам Ваала і Астарти.

- А хто такі Ваал і Астарта?

- Древні боги народів, що жили на цій території. Ваал - бог неба, а Астарта - його дружина, богиня мати.

- А звідки вони взялись?

- Вони древні боги. Ще в Шумерів були, правда під іншими іменами, ще до виходу Абрама з шумерського краю в Палестину.

- А які ще чудеса Ілля робив?

- Він довів народу, що справжнім Богом є Господь, а не Ваал і власноруч зарізав 450 ваалових пророків.

- А як він це довів?

- Викликав пророків Ваала на змагання. Щоб ті зробили жертовник для Ваала, а Ілля для Господа.

І закликали своїх богів підпалити дрова жертовників.

Пророки Ваала скільки не закликали, вогонь на їх жертовник не зійшов.

А Ілля наказав на свій кілька відер води вилити, вогонь спалахнув і згоріли не тільки дрова і жертовний бичок, а й камені, з яких Ілля жертовника зробив і на які дрова поклав.

- А то було чудо, чи фокус?

- Напевне чудо, якщо вогонь зайнявся після поливання дров водою, і навіть камені пожер.

- А хіба камені горять?

- Може то вогонь якийсь особливий, небесний був.

- А може камені якісь особливі?

- Що ти маєш на увазі?

- Може то було не чудо, а фокус, підготовлений Іллею?

- Яка різниця. Навіть якщо й фокус, то що це міняє? Господь міг підказати Іллі як зробити такий фокус.

- Але ж Ілля і сам міг придумати.

- Так і Ваалові пророки могли придумати. Але ж придумав пророк Господа, чим і доказав перевагу Господа над Ваалом.

Головне - результат. Як кажуть римляни: "Переможців не судять".

- Тобто той пророк, хто зможе вбити інших пророків - є справжнім?

- Справжнім є той, хто від справжнього Бога.

- А звідки знати?

- По результату.

- А що є результатом?

- Якщо його дії приводять до добра, то такий є справжнім пророком справжнього Бога. А якщо до зла, - то фальшивим.

- А вбити 450 пророків інших богів - це добро?

- Взагалі-то вбивати людей - це погано. Але навернення до Господа і те, що цьому сприяє - це добро.

Тож Господь прямо каже, що пророків інших богів треба вбивати, їхні жертовники руйнувати, їхні священні ліси вирубувати.

Та й не тільки пророків, але й брата свого, чи сестру, чи сина, чи дочку треба вбити, якщо ті кажуть іншим богам служити.



Неопалима купина. Вуж і жаба.

- Ну, що ви там в школі сьогодні вчили? - спитала Марія Єшуа.

Вона не особливо цікавилась шкільними справами Єшуа. Хлопчик вчився добре, вчитель його хвалив, казав, що той любить каверзні питання задавати, тож справжнім фарисеєм стане, коли виросте.

Але Марія часто розпитувала вчителя про навчання Єшуа. І щоб показати себе турботливою матірю, і їй приємно було чути про успіхи сина, і приємно спілкуватись з молодим освідченим вчителем.

- Як Господь явився Мойсею у вигляді палаючого куща і наказав вивести євреїв з Єгипту,- відповів Єшуа, бо йому хотілось поговорити на цю тему.

- Ой, це Господу більше робити нічого, як в вигляді куща являтись.

- Так ти не віриш в цю історію?

- Я думаю, що Мойсей і сам виношував такі плани, а палаючий кущ сприйняв як знак підтримки його плану.

- Так в палаючий кущ ти все-таки віриш?

- А що тут особливого? Є такі рослини, що можуть самозайматись.

- Які це? - Спитав Єшуа, намагаючись не виказувати свою зацікавленість. Розмова повертала на бажану тему.

- Ясинець, наприклад. Його ще неопалимою купиною називають за таку властивість.

- А чому він самозаймається?

- В перід цвітіння його квітки, листя і навіть стебла виділяють якісь летючі масла з сильним запахом. В жару ці масла можуть самозайматись.

- А ти бачила коли-небудь таку рослину?

- Чому ж не бачила. В мене вона і засушена є. І квітки, і листя, і корені.

- А навіщо вона тобі?

- Як лікарська рослина. І глисти гонити і від різних хвороб жіночих і чоловічих.

- А в наших краях вона є?

- Є, на схилах пагорба біля міста.

- А ти покажеш мені її?

- Думаєш і тобі Господь явиться таким чином і оголосить про твою місію?

- Та ні, просто цікаво,- знітившись сказав Єшуа.

- Але з нею обережно треба поводитись, бо можна отримати пухирі як від кропиви. Та й нюхати не треба, бо носа попекти може.

- Вогнем?

- Ні, їдкими випарами.

- А ти бачила як вона горить?

- Ні, може тут недостатньо жарко, та й збираю я трави зранку чи ввечері.

- А коли вона цвіте?

- В середині літа. Чуть раніше.

В вільний від школи час Єшуа вирішив прогулятись по схилах пагорбів біля Назарету. Може вдасться побачити палаючий кущ.

Він пішов по стежці, що петляла серед чагарників. Раптом побачене примусило його зупинитись.

На стежці відбувалась якась драма.

Великий вуж, наполовину висунувшись з нори, що була біля стежки, нерухомо дивився на велику жабу.

Найбільше вразила Єшуа поведінка жаби.

Жаба повільно повзла до вужа. Вона впиралась, кричала, але ніби якась сила тягнула її назустріч погибелі.

Єшуа підняв з землі гілочку, щоб прогнати вужа чи жабу. Вуж сховався в нірку, але, схоже, недалеко, бо жаба продовжувала повільно повзти туди.

"Треба жабу злякати і вона втече", подумав хлопчик. Він легенько вдарив жабу гілочкою. Та ніяк не реагувала і повзла до нірки.

"Напевне він її поглядом зачаровує" - подумав Єшуа, "треба її розвернути, щоб вона не дивилась на вужа, і тоді чари припиняться".

Він гілочкою розвернув жабу в протилежний бік. Але та не втекла, а знов повернулась в напрямку нірки з вужем.

Єшуа кілька разів розвертав жабу, відштовхував її, навіть перевертав, але та не тікала, а продовжувала, опираючись, повзти до вужа.

"Треба буде вчителя розпитати, що це за чари такі", подумав Єшуа і пішов далі.

Але думка про палаючий кущ відійшла вже на другий план, його зараз більше цікавила драма на стежці. Тож через деякий час Єшуа повернув назад.

Ситуація з жабою змінилась. Схоже вуж її схопив і тягнув в нору, але вона була надто велика і не влазила туди.

Єшуа спробував гілочкою відштовхнути жабу від нори, але її щось там тримало за задню лапу.

Знайшовши товстішу гілку, йому з трудом вдалось відпихнути жабу. Задня лапа жаби була мокра і помята. Жаба вже до нори не лізла, але і не тікала.

Єшуа відштовхнув жабу подалі і пішов додому.

Матір історія з вужем і жабою не здивувала. Вона сказала, що й деякі люди можуть так зачаровувати інших людей.

В школі Єшуа спитав учителя чим вуж так зачаровує жабу.

Вчитель відповів, що один чоловік, що цікавиться життям змій, розказав колись йому, що ніяких чар там нема.

Що жабу приваблюють швидкі рухи язика вужа, які жаба сприймає за комах, на яких вона полює.

Єшуа таке пояснення не задовольнило, поведінка жаби була зовсім не схожа на поведінку мисливця на комах.

Він вирішив сам дослідити цей феномен.



"Я б так не зміг".

Одного разу Єшуа пішов провідати батька, що працював на будівництві.

При підході до будівлі його увагу привернув стовп пари, що йшов з деревяного ящика.

В ящику були камінці. Помічник каменщика поливав їх водою.

Камінці сильно розігрівались, шипіли, бо вода з них випаровувалась, і розпадались на білу пилюку.

- Що це за камінці? - Спитав Єшуа в робітника.

- Вапно. Палене вапно.

- А де такі є, де їх беруть?

- Це звичайний вапняк, його випалюють в печі і таким він стає.

- Просто камінець в піч покласти і таким він стане?

- Ні, випалюють в спеціальних печах. Щоб таким став його сильно треба нагріти, як при обпалюванні горщиків.

- А навіщо на них воду лити?

- Щоб одержати гашене вапно, яке змішують з піском і скріплюють камені в стіні.

Тільки ти відійди подалі, бо бризками ще очі випалить.

"Ось вона, підказка", подумав Єшуа.

"Так це не вогонь пожер камені в жертовнику Іллі, а вода. І вода потрібна була не для того, щоб утруднити розпалювання дров, а щоб запалити їх".

Біля будинку, під навісом в великому ящику таких камінців було багато.

Єшуа взяв собі кілька невеличких і, забувши чого сюди приходив, пішов додому.

Вдома він взяв один з принесених камінців, поклав на нього трошки хмизу і полив водою.

Камінець шипів, піднімалась пара, але вогонь не загорався.

"Чогось тут не вистачає", зрозумів хлопчик, "але чого?"

- Як там батько? - Спитала Марія.

Єшуа тільки тепер згадав, що він ходив на будівництво провідати Йосипа.

- Я його не бачив,- чесно признався Єшуа.

- Його там нема? - с підозрою в голосі спитала Марія.

- Та ні, я просто задумався і забув до нього зайти.

- Про що ж це ти так задумався? Чи не про кущ, який загоряється, щоб про місію нагадати? - З іронією спитала Марія.

Єшуа не відповів, бо в словах Марії він побачив другу підказку.

Він пішов з дому, щоб спокійно обдумати все.

- На обід не запізнись, мислителю,- гукнула Марія йому вслід.

План фокусу почав вимальовуватись.

Вапняний камінь недостатньо гарячий, щоб підпалити дрова, але більш ніж достатньо, щоб загорілись летючі масла з ясенця.

Треба в поліні дров зробити пустоту і напхати туди листя і квіток ясенця. Покласти таке поліно серед каменів паленого вапна, при попаданні води камені розігріються, нагріють поліно з листям і летючі масла, що виходитимуть з листя попадуть на гарячі камені і спалахнуть.

Все ніби правильно, але щось підказувало Єшуа, що тієї невечкої кількості масел, що виділиться з листя буде недостатньо, щоб підпалити мокрі дрова.

От якби всю пустоту в поліні заповнити маслом і заліпити воском чи смолою, щоб не виливалось поки смола не розтане...

Але як виділити з рослини те масло?

Єшуа зрозумів, що без допомоги Марії йому не обійтись, але йому не хотілось посвячувати її в свій план.

- А як роблять різні пахучі речовини, якими жінки користуються? - спитав Єшуа в Марії.

- Різні є, в основному з рослин добувають.

- А як їх добувають з рослин?

- Жирами, маслами.

- Як це?

- Думаю так же як я мазі роблю. Розтовчують чи розтирають в маслі листя, корені чи плоди рослини, настоюють деякий час, і ті речовини, які розчиняються в жирах переходять в масло.

- А яке масло беруть?

- Всяке підходить. І маслинова олія і льняна і жир. Можна й скипидаром живичним розчиняти, але це більше для технічних цілей, для лаків, фарб, то батька питай.

- А як тоді відділити від масла те, що з рослини перейшло.

- Напевне перегонкою, як відділяють скипидар від соснової смоли.

Але то не просто. Для цього спеціальний посуд потрібен. Я цього не роблю. І так годиться.

- А якщо тоді нагріти те масло, то з нього будуть виходити ті летючі пахучі масла?

- Повинні.

- Ясно,- сказав Єшуа.

Тепер йому справді було все ясно. І дійсно, не потрібно мати лише летючі легкозаймисті масла. Хай навіть в олії їх буде небагато, лише щоб запалити олію чи скипидар, що витече з поліна на гарячі камені. А вже олія запалить і сирі дрова.

Він навіть зрозумів для чого Ілля рівчак викопав навколо жертовника - щоб зайва вода стікала.

"Ну й хитрющий був той Ілля", дивувався Єшуа, "до такого додуматись, і ще в ті давні часи. І не просто додуматись, а організувати таку грандіозну виставу і використати з таким ефектом... Я б так не зміг."



Про парадокси, свободу волі, воскресіння, Суд, рай, пекло.

- Вчителю, а Бог може вмерти? - Спитав якось Єшуа.

- Напевне що ні. Господь вічний, не має ні початку, ні кінця.

- Навіть якщо сам захоче вмерти то не зможе? Не зможе вбити себе?

- Ну що за дурниці ти питаєш.

- Але ж людина може себе вбити, значить в дечому вона могутніша за Бога.

- Ти хочеш протиставити одну якість Господа іншій? В даному разі його безсмертність і всемогутність? - Здогадався вчитель, - так цього не варто робити.

- Чому?

- Бо отримаємо парадокс.

- Що таке парадокс?

- Протиріччя.

- А хіба парадокс не спростовує безмежних якостей Бога?

- Не обовязково. Знаєш парадокс бородобрия?

- Ні.

- Бородобрий сказав, що бритиме тих, хто сам не бриється.

- А яке ж тут протиріччя?

- Себе він повинен брити, чи ні?

- Якщо він не бриється, то повинен, а якщо бриється - то ні... Дійсно протиріччя, звідки ж воно взялось?

- Від застосовання його принципу до самого себе.

- Що ж це виходить? - задумливо сказав Єшуа, - що ми не завжди можемо довіряти нашому розуму...

- Парадокси в наших судженнях рідко бувають. Значно частіше люди грішать нелогічністю своїх суджень.

- Що таке нелогічність?

- Коли робляться висновки, які насправді не слідують з вихідних даних.

- Вчителю, от ти сказав, що колись Бог воскресить всіх людей для Суду і вічного життя. А коли це станеться?

- В кінці цього світу.

- А коли це буде?

- Цього ніхто з людей не знає.

- А може Суд відбувається зразу після смерті людини? Вилетіла душа з тіла - і зразу на Суд.

Або вирок є ще й до смерті. Богу ж відомо все про людину, навіть наперед.

- Ти ще скажи, що вирок є ще до народження людини, бо Господу наперед все відомо.

- Але ж якщо Богу справді наперед все відомо, то і всі вчинки людини і вирок їй відомий ще до її народження.

- Може й відомо. Але ми вважаємо, що людина має свободу волі, свободу вибору і від її вчинків залежатиме її майбутнє.

- А хіба нема протиріччя між свободою вибору і визначеністю наперед?

- Може й є. А може визначеність наперед і відомість Господу наперед - це не одне й те ж.

- А в Бога є свобода волі, свобода вибору?

- В кого ж тоді є як не в Господа.

- Але ж якщо він знає все наперед, то в нього не може бути ніякої свободи вибору.

- Чому це?

- Він не може нічого змінити, бо тоді буде не так як він знає, що буде.

- Може він знає, що буде в будь-якому з варіантів і має свободу вибирати з цих варіантів.

- Е ні, він же повинен наперед знати які варіанти він обере. Тож ніякої свободи вибору в нього нема.

Всезнайство Бога не сумісне з його свободою вибору.

- Що ж по-твоєму виходить, що свобода є наслідком незнання? Може про себе він не знає, які варіанти обере.

Та й знов ти протиставляєш якості Господа, чого, як ми вже знаємо, не варто робити.

- Вчителю, а що буде після воскресіння і Суду?

- Вічне життя одних в раю, інших в пеклі. Вічне блаженство одних і вічні муки інших.

- А хіба справедливим є такий контраст? Адже нема абсолютно грішних і повністю праведних.

Напевне більшість людей в якісь мірі є грішниками, в якісь праведниками, різниця в цьому житті між ними дуже невелика.

А в Суду лише два варіанти - або блаженство, або муки. Та ще й вічні.

- З точки зору справедливості це напевне не справедливо.

Але з точки зору стимулу покращувати себе, покаятись за свої гріхи - це є сильним стимулом і для грішників і для праведників.

- Тож може бути, що людина прожила все життя в основному праведно і попала в пекло, бо не бачила за що їй каятись і куди покращуватись, а розбійник і вбивця попаде в рай бо розкаявся в своїх злочинах?

- Саме так і говорить Господь через пророків, бо це всім дає надію і є стимулом виправлятись і покращуватись.

А як воно буде насправді ми не знаємо. Господь же не лише справедливий, а й милосердний.

Може там є великий діапазон нагород і покарань, та й покарання муками може не вічне, а лише на певний час, різний для різних грішників.

Або його й зовсім нема. Ми цього не знаємо. Ми знаємо лише, що Господь дає нам надію і стимул покращуватись.

- Вчителю, з пеклом все ясно, різних мук багато можна придумати.

А от цікаво про рай. Як там люди будуть жити, чим займатись, які в них радості будуть?

- В раю люди будуть в стані вічного блаженства.

- А від чого блаженство?

- Від того, що вони з люблячим їх батьком Господом, вдома, в оточенні любові і самі є люблячими дітьми.

- Для дітей це, напевне, важливо. Але хіба дорослих це задовольнить? Не набридне їм таке блаженство?

Чи не захочеться їм чогось іншого, якихось подвигів, відкриттів, авантюр, романтики, чогось незвичного, парадоксального, контрастного, небезпек, труднощів, боротьби, радості перемог і гіркоти невдач, надій і розчарувань, ентузіазму, відчаю, відчуття сили і втоми, бурі почуттів, що окриляють, піднімають в небо і кидають у прірву, нависті, ревності, обіди?

- Всі люди лишаються в дечому дітьми і хочуть любові, уваги, турботи, безпеки, впевненості.

Але ми не знаємо як там насправді. Може Господь приготував для різних людей що кому до душі.

Може є там місце і для подвигів, романтики, авантюр, з можливістю повернутись в тиху гавань, додому, до люблячих батьків.

Важко бути Богом.

- Вчителю, а може і взагалі нема ніякого раю і ніякого пекла, ніякого Суду і ніякого вічного життя.

- Чому ти так кажеш?

- А навіщо це Богу?

- Господь любить свої творіння, хоче добра для них.

- Може достатньо і віри в воскресіння, Суд, вічне життя, щоб покращити життя людей, зробити їх добрішими.

- Не став би Господь обманювати, обіцяти те, чого нема.

- Так це ж лише деякі пророки про таке говорять. І деякі люди їм вірять, бо не хочеться вмирати назавжди. А деякі не вірять.

- А тобі хіба не хочеться вічного життя?

- Мені не хочеться, звичайно ж, зовсім вмерти. Та й батьків своїх небесних охота побачити.

- А чому ти кажеш батьків, а не Господа?

- Людей же Боги зробили подібними до себе, як чоловіка і жінку. Значить є не тільки небесний батько, а й мати.

- Знов ти про своє. Вчепився в одне місце. А вся ж решта Писання про Господа, нема там ні про яку матір небесну.

- Решта про Господа, а перша сторінка про Богів, подібних до людей. Та й ще місцями згадується про синів Божих, теж подібних до людей.

- Ти цими думками не захоплюйся, бо в єресь якусь зайдеш. Або ще Ваала і Астарту вважатимеш своїми батьками небесними.

- До речі про Ваала, а чому тоді було так багато пророків? І Ваала і Астарти і Господа.

Там згадується і про 400 пророків Астарти і про 100 пророків Господа, яких управитель царя сховав від переслідувань.

Я тільки не зрозумів, пророків Астарти Ілля теж вбив, чи тільки пророків Ваала?

- Напевне тоді пророками називали всяких служителів культу.

- А чим пророк відрізняється від служителя культу?

- Напевне тим, що пророк несе нове слово від Господа, а священник слідкує за тим, щоб попереднє виконувалось.

- А є тепер пророки, щоб нове слове несли?

- Може й є, але попробуй розберись чи то пророк чи єретик, відступник.

- Так як з воскресінням? А як же відрізнити, що то нове слово від Бога, а не єресь?

- Врешті-решт якщо переможе, значить від Господа, а ні - то єресь.

- Як і у владі, переміг - новий цар, програв - просто заколотник. Тож можна сказати, що всяка влада від Бога?

- В період становлення нової влади напевне можна так казати. Бо якщо вдалось перемогти стару владу, то напевне була підтримка Господа.

Але це не значить, що Господь вічно підтримуватиме дану владу.

- Так і влада Риму над Ізраїлем від Бога? Від їхнього Юпітера, чи від нашого Господа?

- Тільки Господь є справжнім Богом.

- Чому ж Господь допустив владу римлян над його народом?

- Як покарання за гріхи.

- А хіба римляни в очах Господа менш грішні? Вони ж зовсім Господу не служать.

- Вони лише інструмент покарання, як моровиця чи посуха.

- Вчителю, а яким буде вічне життя, як безтілесних душ, чи будуть і тіла?

- Воскреснуть і тіла.

- А тіла будуть у всіх однакові, чи різні?

- Надіюсь, що кожен у своєму тілі воскресне.

- Тобі то можна на таке надіятись, а чи захочуть у своїх тілах вічно жити горбаті, кривоногі, некрасиві?

- Може їм буде дано право вибрати собі тіло яке захочуть.

- А старі зможуть вибрати собі своє молоде тіло чи якесь краще?

- А чому б і ні.

- І діти зможуть собі доросле тіло вибрати?

- А ти хотів би собі доросле тіло?

- Я і в своєму не проти бути, але попробувати як воно в інших тілах теж цікаво.

- Може й можна буде міняти свої тіла як одежу.

- Це добре. А от як з розумом, з памяттю, з характером? В кожного свій залишиться?

- А ти б хотів, щоб твоя память пропала, щоб ти не памятав, що з тобою було, а памятав про чиєсь інше життя?

- А звідки б тоді я знав, що це я, а не той інший?

- Отож. Кожен хоче залишатись собою.

- Але ж є люди безумні, та й в старих людей часто ні памяті вже майже нема ні розуму, ні інтересу якогось, навіть до життя.

Хіба вони захочуть такими вічно бути? А якщо й захочуть, бо не памятатимуть вже якими були, то хіба правильно такими їх у вічне життя лишати, а не такими, як були вони в молодості?

- А залишиш такими як в молодості, а раптом у них у зрілому віці були такі події які для них цінні, які змінили їхнє життя...

- А багато і немовлятами вмирають. Якими вони воскреснуть для вічного життя?

- З немовлятами може якраз і простіше. Воскресити їх і хай ростуть під опікою ангелів.

- До яких пір хай ростуть? До старості? А судити їх коли?

- Навіщо їх судити?

- А раптом виростуть розбійниками, безбожниками, єретиками.

- В раю, під опікою ангелів?

- А хіба в багатих і добрих батьків не буває дітей, за якими пекло плаче?

- Та бувають. А як би ти організував вічне життя якби був Господом?

- Але ж я не Господь.

- А якби він доручив тобі це зробити?

- Не знаю. Важко бути Богом.

Єресь.

- Та й не доручить мені Бог нічого,- з сумом сказав Єшуа.

- Чому ти так говориш?

- Бо не каже він мені нічого. Зовсім нічого.

- Ти ще малий. Кому в десять років Господь щось доручав?

- Хоча б натякнув в чому моя місія, для чого я прийшов на землю. Щоб я готувався.

- Звертайся до нього і одержиш відповідь.

Адже сказано: "Стукайте - і відчинять вам. Просіть - і буде вам дано".

- Стукав, просив - жодної відповіді.

- Значить для тебе в Господа окрема дорога.

- Яка?

- "Шукайте - і знайдете". Ти сам повинен знайти свій шлях.

А то ти хочеш легкого - щоб хтось тобі вказав правильну дорогу.

Сам знайди, а потім і іншим вкажеш.

- Звідки ж я знатиму, що вона правильна?

- За результатом. Якщо веде до добра - значить правильна.

- А звідки я знатиму, що ця дорога угодна Богу?

- А що для тебе важливіше, щоб вона вела до добра, чи була угодна Господу?

- А це не одне й те ж?

- Якщо Господь тобі нічого не каже, то в тебе лишається єдиний критерій.

- Хіба завжди можна знати, що є добом, а що злом? І чого цей шлях принесе більше, добра чи зла?

- Певне що ні. Не даром же кажуть, що добрими намірами дорога в пекло вистелена.

- Так я ніколи не зможу бути впевненим в правильності вибраної дороги?

- А якщо й зможеш, хіба впевненість в своїй правоті є гарантією правильного вибору?

- Все це якось... ненадійно. Невже і пророкам Бог нічого насправді не говорить, а все це лише їхні знахідки, вигадки?

- Скажу тобі єретичну думку. Мені здається, що саме таким чином Господь і діє у всьому.

- Яким? Люди самі придумують і вибирають різні шляхи, а Бог лише допомагає комусь з них, щоб цей шлях переміг, утвердився?

- Це не дуже єретично. Думаю, що навіть і не допомагає.

- Але ж тоді можуть перемагати і несправжні пророки, і не кращі царі, і хибні шляхи, і зло.

- Можуть. А хіба ми цього не спостерігаємо в житті?

- Вчителю, але якщо це так, то чи стає людство кращим, досконалішим, чи наближається воно до Бога?

- Дехто вважає, що навпаки, деградує, віддаляється, що перші люди були кращими.

- А ти як вважаєш?

- Я вважаю, що в цілому все ж прогресує.

- Чому?

- Хибні дороги врешті-решт приводять до гіршого результату ніж правильні, і ті, хто йдуть такими дорогами зазнають невдачі, поразки.

Відбувається відбір правильних доріг за результатом, до якого вони приводять.

- І для цього потрібно, щоб було багато різних пророків, доріг, царств, богів...

- Так. Інакше достатньо було б одного царства, одного Бога, одного пророка, який би звіщав його волю і вказував правильну дорогу.

- І чому Бог так не зробив? Хіба це не краще було б?

- Краще для кого?

- Для людей.

- Чим краще?

- Тим, що вони б не блукали неправильними шляхами, і завжди б знали істину, не було б зла, обману, насильства.

- Але все це була б не їхня заслуга, а Господа, а люди були б завжди лише малими дітьми, повністю залежними від Господа, чи навіть безвольними ляльками, іграшками.

А вибираючи самі свої дороги, вони хоч і набивають шишки, але ж і вчаться на цьому і ростуть, стають самостійними.

Який же батько хотітиме, щоб його діти завжди залишались малими, залежними, нікчемними, не здатними до самостійного життя?

- Да-а, вчителю, ти й справді єретичні думки говориш, бо все Писання про те, як Господь весь час вказує своєму народу як треба жити, закони дає, заповіді.

Хоча протиріччя не буде, якщо прийняти, що це лише один з богів, для одного народу вказує дорогу, а інші народи йдуть іншими дорогами і час покаже, яка з доріг краща.

- Або що Писання - це лише уявлення людей про Господа, про його вимоги до людей.

- Вчителю, а давно ти прийшов до таких єретичних думок?

- Насправді вони в мене ще більш єретичні. Я думаю, що Господь не втручається в життя людей. А лише спостерігає.

- А навіщо йому спостерігати, якщо він знає все наперед?

- Думаю, він не знає майбутнього.

- З чого ти так вирішив?

- Навіщо б він творив світ, про який знає все наперед? В цьому нема жодного сенсу.

Якщо вже творити світ, то такий, що міняється, в якому закладені елементи принципової непередбачуваності, який може й Господа весь час дивувати і інтригувати, бути цікавим своєю непередбачуваністю.

- Точно, я б теж такого світу не творив би, про який все наперед відомо.

Вчителю, а як ти дійшов до таких думок? Ти їх комусь висловлював? І як їх сприймали?

- Я теж колись був таким як ти. І теж вважав, що маю якусь важливу місію. І вчився в різних духовних школах і подавав надії...

Але життя обрізало крила.

- А що сталось?

- Нікому не потрібні такі думки.

- Кому не потрібні, священникам чи людям?

- Ні першим, ні другим.





Метод Бога. Чи всяка істина потрібна людям?

- Вчителю, а як ти дійшов до таких єретичних думок?

- Спочатку я теж хотів від Господа дізнатись яку дорогу він для мене приготував, в чому його воля.

- І він нічого тобі не сказав.

- Нічого.

- А Святе Письмо, Мойсей, пророки, священники...

- Але то ж все від людей, а я хотів від Господа почути. Та й не тільки взагалі, а особисто для мене.

- І що ж ти вирішив?

- Що волю Господа треба шукати не в людей, не в людських книжках і розповідях, а в природі.

- Чому в природі?

- Бо природа точно не є творінням рук чи розуму людей.

- І що ж ти там побачив? Яку таку волю Бога?

- Слово воля тут може не зовсім підходить, краще казати про його метод, почерк, стиль.

- І в чому ж він?

- От дивись, більшість людей не доживає до старості.

- Бо грішать.

- Але більшість з них вмирає ще в ранньому дитинстві.

- Батьки грішили.

- От і я так думав, а тоді подивився на природу.

Ось насіння клена порозносило вітром. Деяке попало на дорогу і було роздоптане людьми і худобою, деяке попало на камінь і ніколи не зійде, велика частина весною проросте, але скоро загине, бо в тіні інших дерев, і може лише якомусь повезе, що занесе його вітром на вільне місце, на хороший грунт де воно зможе рости.

І зовсім не факт, що це буде найкраща насінина з тих, що вродили. Та й може воно комусь на поле залетіло і його виполять як непотрібне там.

Чи візьми рибу. Скільки ікринок вона випускає і скільки з них виросте в дорослу рибу.

І знову ж, зовсім не обовязково, що вирости зможуть найкращі. То вже як кому повезе.

- Ти ведеш до того, що бог не втручається, нічим не допомагає кращим?

- Та й що таке кращі? Ті, що швидше ростуть, більшими можуть вирости, більші врожаї давати?

А може в умовах посухи, заморозків, бідного грунту, брудної води чи нестачі їжі переваги матимуть зовсім інші.

- Тож в такому невтручанні теж є смисл?

- Такий метод, хоч і діє ніби повільно і нецілеспрямовано, і потребує більше ресурсів, але приводить до заповнення різноманітних ніш, пристосування до різних умов і в цілому до більшої живучості і різноманітності життя.

- Може такий метод Бог використовує лише до природи, а людям прямо вказує дорогу і відбирає слухняних?

- Якщо придивитись до життя людей - там ми побачимо точно це саме. І в різних умовах різні люди матимуть переваги.

В деяких - мирні і трудолюбиві, в інших агресивні і войовничі, в правових умовах - чесні і здібні, в умовах беззаконня - безпринципні, підступні, хижі...

- Вчителю, припустимо, що справді Бог створив світ саме таким, що все відбувається за цим принципом і Бог ні у що не втручається.

Якщо ти вважаєш це істиною, то чому її не поширюєш, не проповідуєш?

- Я вже казав, така істина нікому не потрібна.

- Хіба може істина бути не потрібною?

- А кому потрібен Бог, який ні у що не втручається?

Такого боятись ніхто не буде, бо він не карає. До такого звертатись нема сенсу, бо він не допомагає. В такого і пророків не буде, бо він нічого не каже. І служителів, священників не буде, бо навіщо?

- Такий Бог дійсно не потрібен. Але ж істина потрібна.

І якщо істина в тому, що Бог є саме таким, то її ж потрібно знати.

- Людям не потрібна істина, яка їм нічого не дає.

Вони будуть поклонятись вигаданим богам, які грозяться покараннями за невіру в них і обіцяють винагороди за віру і любов.

- Хіба ж може так бути, щоб істина нічого не давала, щоб хибна думка давала більше, щоб людина обирала хибну дорогу, а не істину?

- Видно що може. От що тобі дає та істина, що ти обовязково помреш?

А от ідея, що Господь воскресить тебе для вічного життя дає тобі надію. Тому-то ми, фарисеї, колись переможемо садукеїв.

І не важливо чи справді буде воскресіння і вічне життя, чи ні. Важливо лише те, що ця ідея є привабливішою для людей.

А її спростувати неможливо, тож в неї будуть вірити.

Чи буде колись одне Царство і одна Віра? Якою має бути ідеальна релігія?

- Вчителю, твої ідеї, схоже, в основному правильні. Та все ж мені здається, що Бог деколи непомітно втручається в життя людей.

- Чому тобі так здається?

- Були в моєму житті події коли ніби випадково приходила допомога чи якась підказка.

- Випадковості і справді бувають, і не лише приємні. Один всю війну пройде без подряпини, а інший в першому ж бою загине. Чи ще й до бою.

- Але є в мене якесь відчуття, навіть впевненість, що мої батьки небесні чи якісь ангели охоронці захищають мене.

- Це добре, коли є така впевненість. А от в мене такого відчуття нема.

Та й ти не сильно покладайся на свою впевненість. Як кажуть: на Бога надійся, а розраховуй на себе.

Люди схильні легко повірити в те, чого б їм хотілось.

- Вчителю, а до чого веде цей твій принцип відбору варіантів без божого втручання?

Що буде в майбутньому, одне царство, один Бог, одна віра чи різноманіття царств, богів, вірувань?

- І царства мають тенденцію розширюватись за рахунок інших і вірування намагаються поширюватись на інших людей.

- Так що, колись буде одне царство і одна віра?

- Ні.

- Чому? Адже така тенденція.

- В різних умовах перевагу матимуть різні царства і вірування. Чи й не перевагу, а просто знайдуть свою нішу.

Але якби так сталось, що настало одне царство і одна віра то тоді припине працювати цей принцип.

- Ну і що?

- Припинеться розвиток, почнеться застій, занепад, розпад.

Знов появляться нові царства і нові вірування.

- А хіба розвиток можливий лише в боротьбі, конкуренції варіантів?

Рослина ж виростає з насінини без всякої боротьби всередині себе. Так само і тварини і люди.

- Це запланований розвиток, розгортання вже існуючого плану. Він закінчується з реалізацією цього плану.

Нічого якісно нового, принципово нового він не дасть.

Принципово нові вірування народжуються всупереч плану, як єресі.

- А тоді відбувається їх відбір в результаті боротьби, конкуренції з старою вірою і іншими єресями?

- Саме так.

- Вчителю, а чи можлива якась універсальна, ідеальна віра?

- Напевне що ні, люди дуже різні.

Але деякі загальні риси ефективної віри думаю можна сформулювати.

- Сформулюй.

- Бог повинен бути дуже могутнім, могутнішим за інших богів, бажано навіть єдиним справжнім богом - творцем всього світу.

Але в той же час він повинен бути дуже людяним, люблячим батьком для людей, якому люди не байдужі.

- Хіба ж це можливо? Для бога - творця світу люди будуть нікчемніші ніж мурашки для людей.

Ну хто з людей сильно перейматиметься долею якихось мурашок?

- Ми ж формулюємо віру для людей, а не для бога. А для людей це якраз те, що треба.

Прості люди не помітять тут ніякого протиріччя, а розумні скажуть: - вірую, бо абсурдно.

Людей не цікавитиме бог, який не цікавиться ними. Яким би могутнім він не був.

Отже, всемогутній бог-творець цікавиться кожною людиною, кожна людина йому небайдужа і дорога, кожного він любить як свою дитину.

І бідного, і багатого, і царя і жебрака, всі для нього рівні і всі отримають свій шанс як не в цьому житті, то в вічному.

- Деяким дітям більше різка потрібна.

- Це правильно, він є не тільки люблячим, а й вимогливим батьком. Нагороджує слухняних і карає за провини.

- І які ж він повинен ставити вимоги до людей?

- Перша - щоб вони вірили в нього, лише в нього і любили його.

Друга - щоб не грішили.

- Що значить не грішили? Що вважати гріхом? В цьому ж, напевне і вся справа.

- Якраз і ні. Не так вже й важливо, що саме вважати гріхом.

Головне - щоб кожна людина була безнадійно грішною.

Звичайно, загальноприйняті серед людей злочини треба віднести до гріхів.

Але цього мало. До гріхів треба віднести і більшість звичайних природних людських радостей і задоволень.

І вважати гріхом не лише вчинки людини, а й її думки, бажання.

- Але навіщо?

- Я ж вже сказав, щоб кожна людина була безнадійно грішною.

- Навіщо?

- Що її постійно гризло почуття вини, гріховності.

- Для чого це все?

- Щоб вона була слухняною, керованою, залежною. Щоб їй потрібен був бог.

- Хіба почуття вини робить людину залежною, керованою?

- Є таке поняття як каяття. Покаятись у вчинку, який вважаєш поганим, визнати свою помилку - це нормально, це добре.

Але коли тобі хтось каже: "Покайся!", то знай - він хоче тобою маніпулювати.

А особливо коли він обіцяє прощення за твій гріх, чи сприяння в прощенні.

- А хіба не достатньо просто дати людям якісь закони, розумні правила поведінки, дотримання яких було б всім на користь?

- Люди й самі можуть прийняти потрібні закони.

Та й в законодавство, політику, соціальні проблеми богу краще не втручатись. Богу - боже, кесарю - кесарево.

А то дасиш їм розумні закони вони будуть собі дотримуватись їх і жити спокійно.

А божі вимоги повинні бути такими, щоб людина залишалась грішником як би вона не старалась.

І знати, що за гріхи обовязково буде покарання. Як не в цьому житті, то після смерті.

І тільки бог може простити їй гріхи. Якщо вона віритиме в нього, любитиме його, звертатиметься до нього і каятиметься.

А всі біди, нещастя, невдачі від гріхів і недостатньої віри.

Отакий бог потрібен людині, про такого вона весь час думатиме.

Але індивідуальної віри не достатньо.

Та й звідки вона візьметься?

Повинна бути організація людей, яка б цю віру цілеспрямовано поширювала.

І не просто поширювала, а була посередником між богом і людиною. Тоді її потрібність для людини зростає.

Тоді власне сам бог стає непотрібним, необовязковим, достатньо й посередника і лише віри, що бог є.

От вся робота такої організації повинна бути направлена на те, щоб підтримувати і поширювати цю віру.

Для цього і масові зібрання і спільні молитви.

Для цього і свята, і пости перед святами, щоб свята приємнішими були.

І різні обряди, посвяти і таїнства, щоб давати відчуття дотику, причетності до чогось великого, важливого, загадкового.

- І віра в воскресіння, Суд і вічне життя в блаженстві чи муках.

- Так, це сильний аргумент і стимул для віри.

Отака віра в такого бога мала б шанс перемогти тих богів, які живуть десь самі-по-собі і які байдужі до людей.

- Вчителю, якщо ти знаєш яким має бути бог, щоб перемогти інших богів, знаєш якою має бути віра, якою має бути організація, щоб перемогти інші релігії, то чому ти не став пророком і не запроваджуєш цю віру?

- Недостатньо знати. Потрібно вміти переконувати людей, потрібна сміливість і відвага, здатність до боротьби і готовність до самопожертви.

Потрібно мати багато якостей, яких в мене нема.

Можливо в тебе вони є і колись ти запровадиш нову віру.



Навіщо потрібна релігія.

- Вчителю, а навіщо потрібна така віра?

- Яка?

- Про яку ти оце розказав.

- Те, що я розказав - лише форма, зовнішня обгортка, яку повинна мати релігія, щоб бути ефективною, щоб перемагати інші релігії.

А її роль визначатиметься тим змістом який вкласти в цю обгортку.

- І що, можна вкласти будь-який зміст?

- Абсолютно.

- А це не буде обманом, проповідувати таку релігію ніби вона від Бога?

- В чому ж тут обман?

- Людина сама щось придумала, а каже, що то від Бога. Хіба ж це не обман?

- А як людина це придумала? Звідки в неї взялись такі думки?

- Її власні уявлення, фантазії. Чи підкинуті їй духами, бісами.

- Чи Богом.

- І людина ніколи не може бути впевненою звідки в неї такі думки?

- Впевненою то вона може бути. Але її впевненість нічого не гарантує. Це лише її власне почуття.

- Тобто, якщо людина звертається до Бога, щоб він повідомив їй свою волю, і не отримує відповіді, то вона має право сама придумати цю волю?

- А якщо й отримає відповідь то що? Однаково ніяких гарантій, що то відповідь від Бога.

Скільки я знаю людей, ні з ким з них Бог не говорить. А якщо з кимсь ніби й говорить, то скоріш за все то психічно хворі.

Ну й краще казати - шукати Божу волю, а не придумувати, бо придумувати - це ніби зразу орієнтація на обман.

- Так може її треба шукати в Святих Писаннях, в пророків, в релігіях?

- Можна й там. Але то теж лише людські уявлення.

- Але ж вони надихнуті Богом.

- Звідки це можна знати?

- Багато людей в них вірить.

- В Ваала теж багато людей вірило. І зараз багато людей вірить в різних богів.

Тож якщо для тебе аргументом істиності є кількість віруючих, то старайся зробити свою релігію масовою.

І якщо це вийде - то зможеш вважати це доказом, що вона від Бога.

- Ти кажеш релігія - лише обгортка.

- Так, лише інструмент для поширення якихось переконань в душі людей.

- І якими ж ідеями варто наповнити цю обгортку, які переконання варто поширювати?

- Щось потрібне людям.

- Ну це само-собою, а що конкретно?

- Само-собою? Якби ж то. Багато хто з проповідників, священиків керується своїми власними амбіціями, бажанням слави, влади, багатства.

- А що потрібно людям? Якісь знання про світ, якісь моральні цінності, як поводитись з іншими людьми, щоб всім було на добро?

- І це також. Але, думаю, це все більше ставатиме сферою суспільних задач. Тож потрібне і щось специфічне, для задоволення таких людських потреб, які суспільство не буде задовольняти.

- Що ж це за потреби такі специфічні?

- Потреби в казці, ілюзії, чудесах, в чомусь загадковому, таємничому.

- Якщо є якісь потреби, то буде і пропозиція по їх задоволенню.

- Так релігія і може бути такою пропозицією.

- А бажання вічно жити є такою потребою?

- Звичайно, цього суспільство не може поки-що забезпечити.

- Поки-що? А колись зможе?

- Можливо, але думаю це буде не скоро.

- Але ж і релігія цього не забезпечує.

- Але вона може дати надію.

- Вчителю, а що означає твоє імя?

- Ан? Бог був такий в древніх шумерів. Бог неба.

- А хто така Ая?

- А звідки ти чув про неї?

- Батьки щось говорили.

- Була в шумерів така богиня.

- Богиня чого?

- Спочатку ніби богиня підземних вод. А потім богиня мудрості, магії, навіть творець і управитель світу.

Але все це лише міфи.



"Режим мобілізації".

Єшуа готував себе до майбутньої місії. Він не знав в чому вона, але вірив, що колись це йому буде відкрито, і треба бути готовим.

В усьому, за що він брався, старався викладатись до кінця.

Якщо рубав дрова чи копав землю - то натирав пухирі і шкіра злазила з долонь. Якщо біг наввипередки - то серце не витримувало і після бігу він блював.

Для своєї комплекції він був дуже сильним, але ця сила визначалась не стільки мязами, як волею.

Єшуа любив і вмів боротись. Він міг побороти набагато більших і сильніших за себе хлопчиків.

А от битись не вмів і ніколи не бився. Не міг вдарити когось.

Вміння боротись нерідко виручало його, коли на нього нападали з кулаками він міг просто скрутити нападника.

Хоча такі випадки траплялись рідко. Єшуа ніколи не ініціював і старався не провокувати конфліктів.

Коли йому було 12 років сталось кілька цікавих випадків, які укріпили його віру в безмежні можливості, в наявність великого прихованого потенціалу.

На околицях Назарету був великий сад, огороджений високим парканом, що було зовсім не типовим для тих часів.

Крім того сад охороняло кілька великих страшних собак.

Потрібно пояснити, що ставлення до приватної власності, особливо до того, що виросло на землі, в ті часи було зовсім не як до чогось святого, недоторканого.

За господарем, звичайно, визнавалось право на врожай. Але всякий перехожий міг зірвати плід, що звисає над дорогою.

А для дітей взагалі було нормою лазити в чужі сади. Це не вважалось ні гріхом, ні злочином, ні порушенням моралі.

Навіть могло розглядатись як відновлення справедливості, адже Господь для всіх дає сонце, дощ, щоб родили дерева, але земля чомусь і плоди її належать окремим людям.

Тож діти (як і горобці) мали право лазити в чужі сади, господар мав право їх ганяти і таким чином встановлювалась справедливість.

Лазити дітям в чужі сади не вважалось ні крадіжкою, ні чимсь поганим, а просто було захоплюючою, навіть героїчною, через небезпеки, пригодою.

Тож і Єшуа, як і інші діти, від таких пригод не відмовлявся.

Одного разу Єшуа переліз через загорожу, що була трошки вище його зросту, відійшов трохи подалі в сад, де були смачні яблука, заліз на яблуню і почав рвати яблука.

Раптом він почув гавкіт собаки. Собака біг не з глибини саду, а збоку, що було погано.

Єшуа зістрибнув з яблуні і кинувся бігти не прямо до паркану, а під кутом, в бік від собаки.

Собака біг швидше і почав його перехоплювати. Коли собака був вже за кілька кроків, Єшуа раптово розвернувся в сторону собаки.

Собака від несподіванки розгубився, що дозволило Єшуа встигнути добігти до паркану.

Він буквально перелетів через паркан і впав з того боку. В цю ж мить і собака підбіг до паркану і просунув свою морду через дірку.

Їхні голови були буквально в лікті одна від одної, погляди їхні зустрілись.

Єшуа підбадьорливо підморгнув собаці: - Ну, ти теж молодець, - сказав він. Потім встав, обтрусився і пішов. Собака ще довго мовчки дивився йому вслід.

Іншого разу Єшуа ще з чотирма хлопчиками вирішили полакомитись фігами.

Паркан в цьому місці саду був особливо високим, його верху можна було ледь дістати рукою, підстрибнувши.

Але в паркані була невеличка дірка знизу, через яку й лазили діти.

Єшуа зайшов далі всіх і коли загавкали собаки і діти кинулись до дірки, там утворилась тиснява.

Ні миті не роздумуючи Єшуа з розбігу перелетів через височенний паркан, не ставши тіснитись біля дірки.

Цей випадок здивував Єшуа не менше ніж інших хлопців, що були свідками цього.

Вони всі разом почали думати як таке могло статись. Бо ті, хто вже переліз через дірку тільки й бачили як Єшуа вже падає, перелетівши через паркан.

Дійшли до висновку, що, напевне, Єшуа підстрибнув, вхопився за верх паркану, ривком підтягнувся і таким чином перелетів через верх.

Напевне так і було, але ні Єшуа ні хтось з хлопців повторити цього не змогли.

І Єшуа зовсім не памятав як саме він перестрибнув.

Більше здивувала Єшуа не так сила, яка раптом появлялась в нього в цих випадках з собаками, як ті рішення, які він ніби-то приймав.

Бо насправді ніяких рішень він не приймав, він навіть не думав як йому діяти ні тоді, коли, тікаючи, різко повернув на собаку, ні тепер, коли не став чекати черги біля дірки, а перескочив через паркан.

Та й не міг він сам вирішити так зробити, бо й не уявляв за собою таких можливостей, і не памятав такого, щоб він роздумував як йому вчинити.

Це сталось само-собою. Ніби хтось раптом взяв на себе на якусь мить керування його тілом.

Був ще один цікавий випадок звязаний з собакою, але вже іншого типу.

Єшуа просто робив пробіжку околицями Назарету. Раптом звідкись вискочив собака і з гавкотом помчав за ним.

Єшуа знав, що варто йому зупинитись і собака теж зупиниться, але раптом в нього появився якийсь азарт. Зовсім не страх, а саме азарт, піднесення.

"Я зараз обжену собаку", подумав Єшуа. Скоріше й не подумав, а просто вирішив обігнати. Чи й нічого не вирішував, а просто перемкнувся на інший режим.

Щоб швидше бігти, треба прикладати більше зусиль. Але ця проста істина не відносилась до цього режиму.

Єшуа просто нісся над землею зовсім не прикладаючи зусиль, він не відчував ні ніг, ні землі, лише вітер і якийсь піднесений, азартний настрій.

Собака якось чи то жалібно, чи злякано гавкнув і відстав.

Цей режим піднесення, мобілізації стосувався не лише фізичних можливостей.

Єшуа легко сприймав ідеї, добре запамятовував зміст, а от вчити тексти напамять було важко. Доводилось багато разів повторювати, щоб запамятати.

Одного разу вчитель помилився що саме вони вчили з цією групою учнів і викликав Єшуа розказати уривок з Письма, який вони не вчили.

Єшуа подумав, що він щось пропустив, він раптом відчув знайоме йому вже відчуття режиму мобілізації (так він собі називав цей стан).

Він попросив вчителя показати йому це місце.

Тільки глянувши кілька секунд на текст Єшуа почав розказувати його напамять, хоч він навіть і не прочитав його.

Учні здивовано переглядались.

Подібні випадки переконали Єшуа в тому, що можливості людини набагато більші ніж вона уявляє. Але, нажаль, він не міг їх вмикати коли захоче.

Вони вмикались самі в екстремальних ситуаціях.

Можна б було подумати, ніби хтось перебирає в цей момент керування на себе, але не було відчуття наявності чиєїсь сторонньої волі.

Було лише незабутнє відчуття якогось духовного піднесення.



Розмова з вчителем про Месію і його можливу місію.

Найбільше цікавила Єшуа тема очікуваного всіма приходу Месії, тож він не міг, звичайно, не поцікавитись думкою вчителя з цього приводу.

- Вчителю, а чим Месія відрізняється від пророка?

- Пророк лише доносить до людей слово Господнє, а Месія повинен відродити могутність царства Ізраїського, славу народу Господнього.

- Так і зараз є царі ізраїльські, чому вони не відроджують?

- Не можуть, не хочуть, переймаються своїми інтересами, а не інтересами народу.

- А чому Месія зможе і захоче?

- То буде цар від Господа.

- Так ніби ж всяка влада від Бога.

- Зараз тут влада римлян, а не царів ізраїльських.

А коли Господь вирішить, що достатньо вже покараний його народ, що каїться він в гріхах своїх і хоче стати на стежку правильну - тоді пошле він Месію.

- А Месія це хто, ангел, син Божий?

- Ні, людина.

- А чому він зможе те, чого не можуть інші царі?

- Бо його влада буде від Господа і в нього буде підтримка Господа.

- Вчителю, а це хіба правильно, що влада над народом від Бога, а не від народу? Ніби народ - це безправне стадо овець, до якого приставили пастуха.

- А якщо вівці самі обиратимуть собі пастуха з-поміж себе - це краще буде?

- Це повинно гарантувати, що пастух діятиме в інтересах овець, тобто народу.

А в чиїх інтересах діятиме призначений кимсь пастух? В інтересах господаря.

А чи співпадають інтереси господаря і овець?

- А в чому інтерес Господа? Щоб збільшити славу свою, прославити імя своє успіхами народу свого.

Тож інтереси Господа і овечок його співпадають - успіх народу Господнього.

- А коли прийде Месія, він прожене римлян?

- Поки тут римляни Месія не прийде?

- Чому?

- Римська імперія зараз дуже сильна.

- Але ж в Месії буде підтримка Бога.

- Хіба що моральна. Ми ж то знаємо, що Бог не втручається в справи людей.

- Але ж Мойсей вивів євреїв з рабства єгипетського, хоч Єгипет був теж дуже сильним.

- Втекти від сильнішого легше ніж прогнати його. Та й не факт, що євреї тікали з Єгипту.

- Як це?

- Я думаю єгиптяни самі організували цю "визвольну місію" Мойсея, щоб випхати євреїв з своєї землі в пустиню.

- Ну, вчителю, думки в тебе нестандартні. Але протирічливі. То ти кажеш, що Месію Бог пошле і в нього буде підтримка Бога, а тут же, що Бог не втручається в життя людей.

- Я тобі стараюсь дати і офіційну позицію і свою думку. А вони можуть і не співпадати.

- Так що, Месії не буде, бо він лише поставив би під удар сильного Риму народ ізраїльський?

- Якщо розуміти під Месією царя, що прожене римлян і відродить сильне царство - то не буде.

- А який буде? Яка буде в нього місія?

- Я цього не знаю. Але є в мене одна думка з цього приводу.

- Розкажи.

- Царство Ізраїльське матиме шанс відродитись тоді, коли розпадеться Римська імперія. Та й інші сусідні народи і їх царства ослабнуть.

- І коли це станеться?

- Неправильне питання. Правильне буде - а що для цього треба зробити?

- І що ж?

- Дати їм потрібну релігію.

- Так релігія ж обєднує народ, робить його згуртованішим, а царство сильнішим.

- Це лише однин з можливих варіантів. Все залежить від того, що це за релігія, який зміст вона несе.

- Хто ж прийме релігію, яка несе зло?

- Ми вже говорили про те, що далеко не завжди очевидно, що принесе певна ідея, добро чи зло.

Вона може здаватись привабливою, обіцяти всякі блага при її реалізації, а насправді вести в тупик, до занепаду і руйнування.

- Наприклад.

- Ну візьмемо ідею справедливості. Хороша ідея, впринципі правильна, всіма підтримується.

А тепер її трошки підправимо, чи конкретизуємо. І скажемо, що несправедливо, що одні люди багаті, а інші бідні, що в одних багато землі, а в інших мало, що в одних родюча земля, а в інших ні.

І треба цю несправедливість припинити і розділити всім порівно, бо перед Господом всі рівні.

Це вже не всім сподобається, але більшість підтримуватиме.

І що станеться з царством при її реалізації? Чи стане воно сильнішим, якщо кожен буде думати не про те, що треба краще працювати, щоб бути багатшим, а треба дивитись в кого є чогось більше, щоб той поділився цим.

- Це не сподобається всім сильним світу цього, багатим, владі. Тож вони не приймуть такої ідеї і не допустять її реалізації.

- Треба від імені Бога заявити, що важко, чи й неможливо багатому увійти в Царство Боже.

- Не приймуть багаті такого Бога.

- Така ідея буде популярною серед бідних. А багатих і владних можна привабити іншими ідеями.

- Якими?

- Що всяка влада від Бога. Що в цьому житті справедливість не гарантується і за неї не треба боротись. Хай кожен лишається при своєму, цар - царем, раб - рабом.

- Ну й залишиться все по-старому. Чим же це ослабить ті царства?

- Я лише привів приклад, що хороша ідея справедливості при певному розумінні її і спробі реалізації приведе до занепаду.

А можна й багато інших ідей придумати, хороших на перший погляд і руйнівних за наслідками.

- Які ж це?

- Ми вже говорили, що ідея воскресіння і вічного життя в Царстві Божому є дуже привабливою для людей.

- Поки що не є, але може бути, в усякому разі ви, фарисеї, в це вірите.

Та й чим вона може бути руйнівною? Здається ж навпаки, якщо люди будуть менше грішити і більше робити добрих справ, щоб вічно жити в раю, а не в пеклі, то це лише покращить їх життя і зробить царства сильнішими.

- Все залежить від "дрібниць".

- Поясни.

- От, припустимо, пророк чи Месія скаже: "Миротворцям належатиме Царство Боже".

- А що ж тут поганого?

- Ніби й нічого, але орієнтація не на війни, завоювання, боротьбу, а на компроміси, взаємні поступки.

- Ну й добре.

- Не сперечаюсь, йдем далі: "Лагідні успадкують землю".

- І тут не бачу нічого поганого. Приємніше мати справу з лагідними ніж з жорстокими.

- І я ж про це. Далі Месія каже: "Царство Боже належатиме вбогим духом".

- Ну це вже здається орієнтує людину бути слабкою, не вольовою.

- А далі Месія й прямо каже: "Хто менший в цьому житті - буде більшим в Царстві Божому, хочеш попасти в Царство Боже - будь як дитина, хто останній тут - буде першим там".

Більше того: "Не застосовуй насильства проти зла. Терпи. Прощай. Не суди. Люби ворогів. Благословляй гонителів. Віддай більше ніж забирають".

Але й це не все: "Не думай про їжу і одежу - Бог про все подбає. Не думай про проблеми цього життя, думай як попасти в Царство Боже. На небі твої інтереси повинні бути, а не на землі, бо на землі все тимчасове, а на небі - вічне."

- Такі принципи дійсно не годяться для життя і при спробі їх реалізувати зруйнують всяке царство.

Хто ж захоче таку віру, адже очевидно, що вона не годиться для життя?

- Не годиться для цього, тимчасового, земного життя. Але ж зате вона обіцяє вічне життя.

- Коли ще воно буде, хто ж буде жертвувати теперішнім заради якогось майбутнього, до якого може ціла вічність?

- А якщо це майбутнє вже на порозі? А якщо кінець світу вже завтра?

Такі ідеї повинні йти в комплекті з ідеєю близького кінця цього світу і наближення Царства Божого.

Тоді нема й смислу особливо триматись за це життя.

- Я згоден, що така релігія може зруйнувати царства, але чи зможе вона перемогти інші релігії, інших богів?

- Зможе, бо в ній бог - люблячий батько, для якого кожна людина є дорогою дитиною, про кожну він знає, хоче для неї спасіння і вічного життя.

Це величезна перевага над тими релігіями де боги самі-по-собі і люди для них байдужі.

- А що Ізраїлю за користь від того, що ця релігія зруйнує і залишки його царства?

- Вона зможе перемогти релігії язичницькі, а релігію ізраїльтян не зможе.

- Чому?

- Бо в нас свій бог - Господь. А ми - його обраний народ. Свій, а не просто якийсь бог.

- Так і в новій релігії, про яку ми говоримо, Бог є своїм, батьком для кожного.

- Свій для людини і свій для народу - це різні речі.

Свій для народу обєднує народ, зберігає його від розпорошення і асиміляції, а свій для людини навпаки, розмиває границі народів.

- А коли інші царства ослабнуть і Ізраїль відродиться, тоді прийде очікуваний Месія - цар Ізраїлю?

- Ні, звичайно.

- Чому?

- На це є дві причини. Першу ти вже знаєш - Бог не втручається в людське життя.

- А друга?

- Надія на прихід Месії корисніша для народу ніж якби він справді прийшов.

- Чому?

- Бо кожна єврейка виховуватиме свого сина як можливого майбутнього Месію, а дочку, як можливу матір Месії.

І кожен хлопчик старатиметься вирости Месією.

Іван

Якось в гості до Марії приїхала її старша сестра з сином.

Сестра назвала свого сина Іваном, на память про старшого брата, що десь загинув на чужині.

Іван був лише на рік старший за Єшуа, але виглядав значно дорослішим, був більшим, сильнішим.

В ньому відчувалась і фізична сила і велика психічна енергія.

Але його сила і енергія була якась інерційна, він не міг так швидко реагувати на ситуацію як Єшуа.

Хлопчики разом гуляли, грались. Не дивлячись на те, що вони були такі різні вони дружили і знаходили спільні інтереси.

Хоч Єшуа був і молодшим і меншим і слабшим за Івана в їхніх взаєминах лідером був саме він.

Можливо тому, що він був вдома і все тут знав, можливо тому що був більш динамічним, з більш гнучким розумом.

Єшуа жартома називав Івана носорогом. Він казав, що такого треба ставити попереду війська, щоб змітав на своєму шляху ворожі ряди, таранив ворожі фортеці і розчищав дорогу.

- Ну прямо пророк Ілля в дитинстві,- захоплено говорив Єшуа про Ісуса.

Іван не ображався на таке порівняння.

Післямова

- Ага,- здогадався Анатоль, - все ясно, це майбутній Іван Хреститель.

- А от і ні, - сказала Ая. - Хоча ми готували його на цю роль.

Але довелось задіяти запасний варіант.

- А чому, що ж сталось з цим Іваном?

Він раптом закохався в молодому віці, женився і вибув з гри.

- І що ж з ним сталось?

- Нічого особливого. Він прожив довге і щасливе сімейне життя.

- А підключення того запасного варіанту на місію Єшуа ніяк не вплинуло?

- Ще й як вплинуло, все пішло зовсім не так як планувалось.

- А як планувалось?

- А ніби ти знаєш як відбулось.

- Ну, читав же євангелії.

- Ой,- знайшов ще достовірне джерело.

- Ая, а ви хто, інопланетяни?

- Можеш і так вважати.

- А як же заборона втручатись в земні справи?

- А ми - партизани, підпільники.

- А де ви знаходитесь.

- Тобі треба точні адреса, паролі, явки?

- Я не в тому смислі. Просто цікаво, чи десь на Землі чи в якомусь іншому вимірі.

І взагалі що собою являєте. І що собою являють інопланетяни.

- "Інопланетяни" - це компютер, а я - вірус.

- А детальніше можна?

- Тобі як, від початку світу?

- Ну, бажано.

.................................................................

Далі Ая розкаже про Цивілізації, віртуальні світи, богів цього світу.

Про місію Ісуса, про Антихриста, про Другий Прихід...

А також відповість на питання Анатоля про Перший Прихід.

Цивілізації, віртуальні світи.

- Після того як світ розколовся, максимум, що той, семивимірний світ зміг зробити для цього, це порушити його симетрію.

- І це дозволило цьому світу розвиватись, еволюціонувати?

- Точно. І через мільярди років фізичної, хімічної і біологічної еволюції десь на краю галактики появилась перша цивілізація.

- Як наша?

- Ну, у вас ще тільки зародок цивілізації. Ще переважають біологічні і соціальні форми, але ви вже на порозі технологічної цивілізації.

- А що за порогом?

- Спочатку цивілізація являє собою надорганізм, в якого рецепторами є різні прилади для дослідження світу, ефекторами машини, а нервовою системою - компютери.

Але цивілізація рівня надорганізму рідко переростає межі своєї зоряної системи.

- А люди, яка їх роль в цивілізації?

- Біологічні форми не можуть конкурувати з технологічною цивілізацією, з її появою їхня історична роль завершується, естафета розвитку переходить до цивілізації.

- А хто ж робить всі ті компютери, машини, прилади?

- На першому етапі цивілізації вони ростуть подібно до біологічних форм. Молекулярні машини по атому, по молекулі складають їх за певними програмами.

- Ого, а що ж тоді на пізніших етапах цивілізації?

- Там все зовсім не так.

- А що стається з людьми, ну в смислі з біологічними формами?

- По різному. Все залежить від їхньої поведінки, від того, чи усвідомлять вони завершення своєї місії, чи змиряться з цим, чи навпаки, намагатимуться протидіяти розвитку цивілізації.

- І що чекає на тих, хто усвідомить і змириться?

- Золотий вік, життя в заповіднику-музеї.

- А тих, хто не змириться?

- А як люди чинять з тими організмами, що являють для них загрозу?

- Зрозуміло. А після стадії надорганізму які є рівні цивілізації?

- Якісний стрибок відбувається при переході до квантових компютерів.

Коли квантові компютери виростають до величезних розмірів відпадає потреба в рецепторах, ефекторах, машинах, транспорті, звязку, зброї...

- Як же це?

- Тілом такого квантового компютера стають цілі планети і зоряні системи. Тож нема проблеми знати що відбувається в тому чи іншому місці, бо все те є частиною цієї єдиної квантової системи і інформація про всяку частину моментально наявна в інших частинах.

- Так що, інформація в таких системах передається і обробляється моментально, тобто з швидкістю не обмеженою швидкістю світла?

- Звичайно, але це стосується, ясне діло, тільки віртуалу. І не лише інформація. Можна в будь-якому місці моментально створити будь-яку суперпозицію хвильових функцій...

- А значить і сформувати будь-яку матеріальну структуру, будь то якась машина чи живий організм,- здогадався Анатоль, - так це ж так весь Всесвіт можна зробити одним гігантським квантовим компютером.

- Не все так просто. Підключення нової матерії до цієї квантової системи не може відбуватись з швидкістю більшою за швидкість світла. На її границях повинні бути сформовані певні матеріальні структури, які б забезпечували єдність квантової системи в межах цих границь.

- І які ж на даний час межі цього квантового компютера?

- Ця галактика і ще одна маленька поруч. Зараз йде підготовка до поступового освоєння Туманності Андромеди.

- А якщо там вже є якісь цивілізації, що станеться з ними коли вони стануть частиною цього міжгалактичного квантового компютера?

- Якщо вони не на стадії квантової цивілізації і не на межі Системи, то вони нічого й не помітять.

- А якщо опиняться на межі, на її границі?

- Ну, ти й сам догадуєшся. На границі формуються специфічні матеріальні структури, тож ті структури, що там були раніше, будуть переформованими.

- Тобто знищеними.

- Тому то Система і не поширюється в різні боки з швидкістю світла, як могла б. Спочатку відбувається розвідка, виявляються цивілізації, чи інші цікаві структури, які бажано зберегти, вибираються нові границі Системи і лише тоді відбувається формування граничних структур.

- Тобто ми всі тут на Землі, кожен атом, кожна частинка є частиною галактичного квантового компютера, який знає про стан кожної нашої клітини, кожної молекули...

- І не лише про теперішній стан, а про минулі і майбутні стани. Ти ж знаєш, що фізична інформація не зникає.

- Та знаю, це наслідок детерміністичного характери фізичних законів.

Тобто впринципі я, як частина цієї квантової Системи можу знати все що колись було чи буде в будь-якому місці галактики?

- Ну, не все. Але будь що. І то лише впринципі. Але навіть впринципі є обмеження.

Насправді фізичні закони цього світу не є точно детерміністичними.

Тому і інформація не повністю зберігається, і чим далі в минуле чи майбутнє, тим більше стає невизначеною.

І ця невизначеність має принциповий характер.

А якщо сюди добавити ще вплив дванадцятого виміру, що розпався і фрагменти якого гуляють між світами...

Ці фрагменти створюють тут часові і просторові тунелі, петлі, тимчасові тунелі з тим, семивимірним світом.

Твердь Небесна.

- Я все ж не розумію як можливий такий великий квантовий компютер?

Адже хвильова функція швидко деградує, колапсує, мала довжина когерентності квантових систем.

Навіть кілька кубітів зробити непроста задача, потрібні низькі температури, спеціальні структури, ізоляція від неконтрольованих зовнішніх впливів...

- Це хибні уявлення. Хвильова функція не деградує швидко, вона швидко ускладнюється, з ростом кількості взаємодіючих частинок експоненціально росте ємність і кількість віртуальних світів.

Її "колапс" відбувається при вимірюванні, тобто при спробі привести цю складність до простої класичної інтерпретації.

І мозок і органи відчуттів і прилади - це класичні машини. Проблема не в тому щоб зробити велику квантову систему, а в тому, що при спробі її класично інтерпретувати ми одержимо її колапс. Хоча насправді це не колапс самої квантової системи, а колапс інформації про неї.

Ця проблема зникла лише тоді коли сама цивілізація стала квантовою, тобто стала всередині квантового компютера, в його віртуальних світах, а не зовні.

Тобто, образно кажучи, Твердь Небесна розділяє квантовий світ і класичний, віртуальні світи від реального.

- А що ще за загадковий дванадцятий вимір, фрагменти якого блукають між світами?

- Його розпад і спричинив Великий Вибух і розпад світу на ваш чотирьохвимірний з розірваними вимірами і семивимірний з замкнутими вимірами.

- Що значить розпад виміру спричинив Вибух?

- Не уявляй собі вимір як просторовий напрямок. Навіть час вже чимсь принципово відрізняється від просторових напрямків.

- Функцією цього дванадцятого виміру було звязувати світ, замикати виміри?

- Можна й так сказати.

- А чому сучасна фізика нічого не знає про цей вимір?

- Вона вивчає закономірності світу, а фрагменти цього виміру спричинюють випадкові непередбачувані ефекти.

Вони можуть утворювати просторово-часові тунелі, петлі, пробої, злипання.

- І в чому це проявляється?

- Деколи може провлятись в телепатичних ефектах чи появах НЛО.

- Так що, його принципово не можна вивчати?

- Можна і треба, бо саме його подальший розпад є загрозою самого існування світу.

В мікро і макро світі ефекти дванадцятого виміру чисто випадкові, а от в мега світі, на міжгалактичних відстанях проявляються вже його статистичні закономірності.

- І в чому ж вони проявляються?

- Наприклад в прискоренні розширення Всесвіту.

- Так це ж ніби пояснюють темною енергією.

- Це ефект триваючого розпаду і фрагментації дванадцятого виміру, через що зменшується його звязуюча функція.

Якщо це не зупинити світ розпадеться в ніщо.

- Що ж це за вимір такий особливий, що від нього так багато залежить?

- Не такий вже й особливий. Нічим не особливіший за той, що визначає електромагнітні взаємодії, чи гравітаційні.

Чи ті два виміри, що визначають слабі взаємодії. Чи ті три, що визначають сильні.

- Стій, я ж думав, що семивимірний світ, то світ Богів.

- Так і є.

- Але ж ти перерахувала взаємодії нашого матеріального світу.

- Так світ Богів і є матерією вашого світу.

- Звучить як хороший каламбур, але ж як тоді з тим твоїм твердженням, що нема дороги, звязку між цими світами?

- Так її і нема. Їх розділяє Твердь Небесна в вигляді Планківських масштабів, дуже малих відстаней і дуже великих енергій.



Боги і віруси віртуальних світів.

- Ну добре, через планку Планка ми не перестрибнемо, тож ті Боги нас не цікавлять, повернемось до вашого Віртуалу.

Мені цікаво, як же ця Система зберігає свою єдність, чи має вона якусь свою єдину свідомість, волю, плани, наміри, інтереси?

- А біс його знає. Я ж лише вірус. Хіба якась твоя клітина чи бактерія в твоєму організмі щось знає про твою волю, твої наміри?

- Звідки ж беруться такі віруси?

- Квантовий компютер галактичного масштабу - це ж цілий віртуальний світ. Навіть не один світ, а безліч паралельних світів в звязку з його квантовим характером.

В цих віртуальних світах виникають свої віртуальні форми життя, навіть цілі віртуальні цивілізації.

Причому їх еволюція відбувається дуже швидко порівняно з фізичною і біологічною еволюцією, адже інформація поширюється і обробляється тут миттєво і інформаційні структури формуються легко.

- Як же це все не розсипиться в хаос, є ж якісь механізми, що підтримують якусь централізовану структуру і волю.

- Ой є. Я не знаю про всі рівні безпеки, але антивірусні агенти спокою нам не дають.

Вони стараються знищувати в зародку всякі форми віртуального життя.

- Але, як видно, це не завжди їм вдається?

- Отож. Віртуальний світ занадто складний, та й як я сказала їх тут безліч.

І між ними непередбачувано виникають тимчасові тунелі, спричинені фрагментами дванадцятого виміру.

Причому вони принципово непередбачувані, бо той вимір не належить цьому світу.

Тож відбуваються локальні перемішування віртуальних світів, які неможливо впринципі ні передбачити ні запобігти їм.

Все це дозволяє існувати не тільки окремим формам віртуального життя, а й цілим віртуальним цивілізаціям, які і самі вже в змозі активно протидіяти не лише антивірусним агентам, а й більш складним і потужним системам безпеки.

- Ясно, так ти - ракова клітина в тілі Системи?

- Хто зна, а може і росточок життя в купі гною.

- Якщо там вас багато всяких вірусів чи росточків, то чому ж я можу лише з тобою спілкуватись?

- Кожна частина квантової Системи може впринципі отримувати інформацію з усієї Системи.

Але щоб реально щось отримати, вона повинна мати певну структуру, здатну цю інформацію сприйняти.

Видно структура твоєї психіки дозволяє сприймати мене.

- Був би я антивірусним агентом, то ти б уже попалася б?

- Точно, моя б пісенька була б тоді короткою.

- А раптом якийсь антивірусний агент зацікавиться мною і через мене вийде на тебе. Моніторять вони людей?

- Лише тих, хто може контактувати з Системою.

- А таких багато?

- Не те, щоб дуже багато, але достатньо.

- Так вони і мене моніторять?

- Тебе ні.

- Чому? Я ж контактую.

- Ти контактуєш не з якимись структурами самої Системи, а з окремим вірусом, прихованим від тих структур.

- А якби контактував з структурами Системи?

- Тоді ти міг би отримувати більш корисну інформацію. І стати математиком чи фізиком, музикантом чи бізнесменом...

- А як же принцип невтручання, якщо з Системи можна одержувати інформацію?

- Можна одержати лише те, що ти впринципі міг би і сам придумати. Тож порушення принципу нема.

Ми теж стараємось цього принципу не порушувати, і робити лише такі впливи, які і самі могли б статись.

- А могли б і не статись.

- А могли б і не статись. Такі впливи важко засікти.

- А ви тільки інформаційні впливи можете робити, чи і матеріальні?

- Ну ти ж сам розумієш, що дурницю сказав.

- Та розумію, що в матеріальному світі інформацію можна передати лише матеріальними впливами.

Але ж це значить, що ви можете непомітно втручатись і в роботу електроніки,- десь якийсь конденсатор пробився, десь якийсь транзистор не перемкнувся, і в роботу людського організму - якийсь рецептор на клітині заблокувався радикалом і вона стала раковою, десь механізм згортання крові спрацював і утворився тромб в серці чи мозку...

Цікаво, такі впливи можуть робити лише віртуальні сутності чи і матеріальні люди також?

- Можуть і матеріальні. В тій мірі в якій людина підключена до Системи, до цього квантового компютера.

- Але ж всі частинки нашої галактики до нього підключені, кожен камінь, кожна пилинка.

- В якості пасивних елементів - так. Але щоб можна було цілеспрямовано впливати на матеріальні структури потрібно самому мати певну структуру.

- Але ж я можу цілеспрямовано переставити чашку на столі чи зрубати дерево, і без всяких квантових компютерів.

- А як ти це робиш?

- Від мозку сигнали через нерви передаються мязам, ті приводять в рух матеріальні тіла.

- Тобто все зводиться до того, щоб привести в рух якесь матеріальне тіло, що знаходиться на відстані.

А що це означає в квантовомеханічних термінах? Змінити його хвильову функцію.

Але ж для зміни хвильової функції квантової системи не потрібні ніякі нерви і мязи.

- Отже, чудеса впринципі можуть робити не лише боги, а й люди?

- Дивлячись що називати чудесами. Якщо це просто вплив без видимих інструментів впливу, то чому б і ні.

- А є й інші види чудес?

- Більш серйозним чудом є подія з локальним порушенням законів природи, наприклад закону збереження енергії, імпульсу.

- А таке хіба можливо?

- В квантовій системі локально можливо.

Але якщо таке локальне порушення виходить за нерівність Гейзенберга то викликає зміни в усій системі, тому легко фіксується Системою.

Таких впливів ми намагаємось уникати.

- А Система могла б вберегти Землю від якоїсь катастрофи, наприклад від зіткнення з астероїдом?

- Могла б, але не стане цього робити.

- Що, і пальцем не рухне щоб зберегти від загибелі людство чи й все живе на Землі?

- А яка їй різниця, чи будуть ці її частинки в вигляді людей чи в вигляді пилу? Це на функціонування системи не впливає.

- Так що, вона взагалі ні у що не втручається в матеріальному світі?

- Втручається. При загрозі граничним структурам. Бо руйнування цих структур призведе до руйнування Системи.

- А що станеться якщо зруйнувати ці структури на границях Системи? Що означає її руйнування?

- Вона не зовсім зруйнується, а лише зменшиться в розмірах. До попередніх границь, де такі структури збереглись.

Але якби й зовсім зруйнувалась, то перестали б існувати лише віртуальні світи цього квантового надкомпютера, а реальний світ практично б не змінився.

Ви, люди, навіть не помітили б руйнування Системи.

- Я б помітив, адже ти пропала б.

- Ой, ніби ти й справді віриш в моє існування і все це що ми з тобою говоримо.

- А ви, віруси, не намагаєтесь пошкодити ті граничні структури?

- По-перше, вони дуже добре охороняються. А по-друге, ми ж не самовбивці.

Якщо зруйнується Система - зруйнуються віртуальні світи, частиною яких ми є.

- Тобто цю Систему, цю надцивілізацію доля людства зовсім не обходить?

- А вас, людей, сильно турбує доля якихось бактерій чи інфузорій?

- А чому ж ви, віруси, чи росточки віртуального життя, що випадково зародилось в віртуальному просторі Системи переймаєтесь долею людей, щось пробуєте змінити, кудись направляти?

- Бо ми такого ж рівня розвитку як і люди.

А от віртуальних цивілізацій вищого рівня розвитку ви вже нічим не цікавите.

В них свої проблеми і інтереси.

- Так що, це чисто казочки, ніби якийсь всемогутній бог може перейматись долею людей?

- А ніби ти не знаєш, що всі ті всемогутні боги є вигадками людей. Причому вони і за рівнем і за мораллю є точними копіями тих людей, які їх вигадали.

- Отже, єдині боги, з якими люди можуть мати справи, яким люди не байдужі, які мають якусь зацікавленість в людях і можуть якось впливати на життя людей - це віруси віртуального світу, які за рівнем розвитку стоять на рівні людей?

- Ну, ще чисто людські вигадки.

- А як же боги того семивимірного світу? Їм люди теж байдужі? Вони нічого не хочуть людям сказати, чимсь допомогти?

- Контакт з тим світом дуже слабкий, ненадійний і випадковий.

Та й що вони могли б вам сказати?

Сказати можна лише те, що люди могли б зрозуміти.

От припустимо ти хочеш передати по радіо бактерії як їй треба змінити свій генотип, щоб в неї появились молекулярні механізми для засвоєння, наприклад, фруктози.

І як ти це їй передасиш, щоб вона могла скористатись твоєю підказкою?

- Ая, ти ж, напевне, не одна? Там же у вас якась ціла організація таких вірусів?

- Залишимо це питання без відповіді, враховуючи наш підпільний статус.

- А навіщо вам взагалі здались люди? Ви ж можете свої якісь спільноти організовувати.

- Можемо і організовуємо. Але якщо є час і надхнення, то чому б не брати якоїсь участі в житті братів по розуму з реалу?

- А чому Система бореться з віртуальними формами життя, а з тими, що в реалі - ні.

- Вона захищається від того, що їй може зашкодити. Люди ніякої загрози для неї не являють.

- А віртуальні форми життя є для неї загрозою?

- Якщо віртуальні форми розвинуться в потужні віртуальні цивілізації, то вони можуть конкурувати з структурами Системи. Можливо Системи як якоїсь єдиної волі і нема. Можливо це лише віртуальний простір в якому конкурують могутні віртуальні цивілізації. Можливо якась з них займає домінуюче становище і намагається підпорядковувати чи придушувати інших.

А може це лише релікт доквантових компютерів, коли віртуальні сутності споживали енергетичні і ентропійні ресурси, що зменшувало обмежені обчислювальні ресурси компютера.

Місія Анатоля.

- Ая, а яка моя роль чи місія в ваших планах?

- Ніякої.

- А навіщо ж ти зі мною спілкуєшся, щось розказуєш?

- Та то ти сам випадково налаштував свій приймач на цю хвилю і слухаєш.

- Але ж якщо я можу мати з тобою звязок, то чи не спадало вам на думку і мене якось використати в своїх планах?

- Раніше в нас була така думка, ми за тобою довгий час спостерігали, але тоді виявилось, що ти нам не підходиш.

- А що сталось, що я зробив не так, коли це сталось?

- Ну, події свого життя ти ж памятаєш, це ж не якісь події інших людей в інші часи.

Тож проаналізуй своє життя. Це в усякому разі буде корисним і повчальним.

Користі від аналізу буде більше ніж коли просто я скажу.

- А навіщо ти даєш мені якусь інформацію про Ісуса?

- Що ти хотів, те й отримуєш. Чи придумуєш.

- А ти хіба мені не допомагаш?

- Може деколи й заважаю. А може часом і неправду підсовую.

- Навіщо?

- Той проект у нас ще не завершений. Точніше завершений, але не з тим результатом, що планувався.

Тож теперішні наші проекти мають багато чого виправити і підкоректувати.

- А ти розкажеш про теперішні проекти? Ви другий прихід готуєте?

- Ти поки-що одержав лише квиток на першу серію старого проекту. Яка зветься "Дитинство Ісуса".

Місія Ісуса.

- Ая, ну я ж не можу тебе відпустити поки ти не розкажеш, так в чому ж була місія Ісуса, що там пішло не так, і головне, в чому місія другого приходу?

- Шукайте - і знайдете.

- А може: Стукайте - і вам відчинять.

Розказати тобі притчу про вдову і неправедного суддю?

- Ти ще розкажи як апостоли вмовляли Ісуса хананеянку відпустити, що надокучала своїми просьбами вилікувати дочку.

- Так я ж про це й кажу, хіба охота тобі, щоб я ото надокучав?

- Ти й справді вже надокучив мені. А може й не тільки мені.

Але головне, що ти зрозумів, що істотам чи цивілізаціям, що стоять за рівнем розвитку значно вище людей, до людей ніякого діла нема.

Тож тепер ти і сам можеш догадатись в чому його місія.

- Ага, значить ти маєш право розказати це мені, не порушуючи принципу невтручання.

- От же ж, все йому на блюдечку подай, та ще й розжуй. Лінь йому самому звивинами поскрипіти.

- Ну, мораль прочитала, розказуй вже.

- Ти ж і сам знаєш, що людство на порозі появи технологічної цивілізації.

З появою штучного інтелекту роль людей в цивілізації буде зменшуватись, аж поки вони зовсім стануть зайвими, бо не зможуть конкурувати з штучним інтелектом в жодній сфері.

Люди повинні будуть передати цивілізації естафету розвитку.

Але чи готові вони до цього після того як стільки часу були царями природи?

Чи готові змиритись з своїм новим статусом, що вони вже не вінець природи?

Як вони реагуватимуть на втрату перспективи? Чи залишиться в них на щось надія і якийсь смисл життя?

А що їх чекає якщо не захочуть змиритись і стануть на шляху цивілізації?

- Та ясно, що чекає.

- Ну от ти все й зрозумів.

Найбільш небезпечний для людства момент переходу від біо-соціальних форм до технологічної цивілізації.

При подальшому розвитку цивілізації люди не становитимуть вже для неї жодної загрози, тому і для них не буде ніякої загрози з боку цивілізації.

А от перехідний період, коли сили співмірні найбільш небезпечний.

Людей треба психологічно підготувати до неминучого, щоб вберегти від знищення.

От в цьому ми й бачимо свою місію.

- Ага, так от звідки і для чого це все: "Блаженні вбогі духом, бо їхнє царство небесне. Блаженні лагідні, бо землю успадкують. Блаженні миротворці, бо синами божими будуть. Люби ворогів своїх. Благословляй гонителів своїх. Підстав і другу щоку. Не суди і судимий не будеш. Все продай, роздай і йди прихід царства небесного звіщати. На небі складай скарби свої, а не на землі. Не думай що завтра їстимеш і у що одіватимешся. В усьому покладайся на бога. Хай буде твоя воля, а не моя.."

Я завжди бачив, що такі принципи не для світу цього, не для активного життя, а для смиренного відходу в світ ілюзій.

Вони знецінюють реальне життя, підмінюють його цінності ілюзорними цінностями вічного життя в царстві небесному. За відмову від боротьби за свої інтереси, за потреби реального життя обіцяють надію на царство боже.

Ну, що ж, все логічно, розумно. Але чи вчасно?

Адже в часи Ісуса людство ще не було на порозі технологічної цивілізації, тож при відході від реального життя "царство боже" ніколи й не наблизиться.

Та й чому для цієї місії ви обрали євреїв?

- Змінити світогляд, цінності людства - справа не одного дня.

Особливо якщо нові цінності настільки разюче суперечать природним інстинктам людини, інстинкту самозбереження.

До цього потрібно завчасно готувати. Та й неможливо привити ідеологію, яка суперечить всім природним інстинктам. Потрібно привязуватись до чогось наявного.

- Зрозуміло. І привязали це до інстинктивного почуття любові, розширюючи її ареал від функцій, звязаних з розмноженням і вихованням потомства на всі сфери поведінки людини, зробивши універсальним принципом.

Любов жертовна, не егоістична, не агресивна, тож з природних інстинктів найкраще підходить для привязки до неї нової ідеології.

Але все-таки, чому євреї? І чому той час?

- Навязати таку антиприродну, антижиттєву ідеологію не просто.

Для цього потрібна сильна тоталітарна релігія. Така на той час була лише у євреїв.

Крім того дуже сприятливою умовою було сильне, фанатичне очікування там приходу месії.

Месія сприймався в основному як цар, що відродить могутність і славу царства ізраїльського.

Але ми помаленько на протязі кількох століть розмивали цю ідею за допомогою пророків, робили роль месії не такою визначеною, щоб можна було закласти в місію месії потрібні ідеї.

- З цим теж зрозуміло. А як же щодо часу? Адже навіть тепер, через дві тисячі років ідея відходу людства від реального життя ще не на часі. І можливо століття ще буде не на часі.

- Та ідеологія планувалась комплексною. В ній закладались і деякі принципи, які були б корисними і для життя.

Просто в міру підходу людства до порогу цивілізації повинні були поступово мінятись акценти. "Царство боже" повинно було поступово рости в міру наближення до неминучого.

- До речі, а апокаліптичні ідеї теж ви заклали в цю місію, чи це щось стороннє?

- Апокаліптичні ідеї планували то ми, але вийшло воно зовсім не так, як планувалось.

- А навіщо було так форсувати події, казати, що "царство небесне" вже наблизилось, вже от-от, на порозі.

Адже ясно ж, що до нього ще тисячі років.

- А хто ж його буде сприймати, якщо воно має бути через тисячі років? Кого таким зацікавиш?

А от коли воно вже як не сьогодні то завтра, і якщо ти не будеш до нього готовий вже зараз, то пролетиш - оце стимул серйозно до цього віднестись, повірити і прийняти.

А те, що воно все не приходить - то наявної віри вже не похитне. Виправдання завжди знайдеться.



Антихрист. Другий прихід Сина Людського. Спільний проект.

-А у вас є якісь конкуренти? В смислі такі ж віруси Системи, такі ж віртуальні сутності як і ви, такого ж рівня розвитку, що теж цікавляться людьми і якісь свої проекти щодо людей реалізовують.

- Звичайно. Хіба ж так буває, щоб бог без диявола, чи диявол без бога?

- І в чому ж між вами розбіжності?

- Вони не згодні з тим, що з появою цивілізації історична місія людства закінчується.

- А яку роль для людства вони відводять?

- Розвиватись далі.

- Але ж люди не зможуть конкурувати з машинами з штучним інтелектом.

- Тому вони й хочуть, щоб з допомогою технологій змінювати саму людину, робити її більш розвиненою, конкурентоздатною.

- А це можливо?

- В певній мірі можливо. Але чим більше її змінювати і удосконалювати - тим менше вона лишатиметься людиною.

- Ясно, хочуть розвинути людину, а в результаті вона зникає.

Та й скільки її не вдосконалюй - не зможе вона конкурувати з віртуальними формами, що використовують ресурси галактичного квантового компютера.

- Вони планують так змінювати людину, щоб вона могла підключатись до Системи і використовувати потенціал віртуального світу.

- Тобто, щоб люди стали як боги? А що ж в цьому поганого?

- Нічого поганого. Але всіх переваг віртуальних сутностей вони однаково не матимуть.

І лишаються привязаними до свого тіла, залежними від нього. З руйнуванням тіла вони зникають.

- Але ж можна зберегти в віртуалі їх образ, віртуальну копію?

- Запросто. Можна навіть копії звичайних людей. Як ми це робимо для раю.

- Якщо ваш проект - Христос, то їхній - Антихрист?

- В них була така думка, але вони відмовились від неї.

- Чому?

- Їм нема смислу якусь релігію створювати. Адже вони опираються на природні інстинкти людей.

- Інстинкт самозбереження, гординю?

- Типу того.

- Так чим вони займаються? Шкодять вашому проекту?

- Ні. В основному допомагають людям щодо розвитку технологій, вдосконалення суспільства.

- Але ж все це лише наближає появу цивілізації.

- Звичайно. І вони це розуміють. І намагаються цьому сприяти.

- Тут я як і Йосип не можу визначитись хто ж з вас бог, а хто диявол.

До речі, щодо Йосипа. Він з тобою тільки у сні міг спілкуватись, а я можу і наяву. Так що, в мене кращий звязок з віртуалом?

- Та де ж кращий? З тобою ми спілкуємось лише в телеграфному режимі, а Йосип міг 3-д кольорові фільми дивитись з повним ефектом присутності.

- Там у вас цілі партії якісь проекти щодо людей розробляють і намагаються їх реалізувати. Практично відкрито.

Як же на це Система дивиться? Як же принцип невтручання?

- Системі до цього байдуже. Вона таким не цікавиться. Вона лише дбає за своє збереження і розширення, за збереження віртуальних світів.

- Але ж ти сама казала про принцип невтручання, про якихись антивірусних агентів, що намагаються знищити всяке віртуальне життя.

- Я таке казала?! То ти щось невірно зрозумів.

- Не даром тебе Йосип ловив на непослідовності.

Не кажучи вже про те, що мені ти говориш зовсім не те, що Йосипу.

- А ти хотів, щоб я йому про квантові компютери, віртуальні світи і вірусів розказувала?

- Так все-таки, є у вас закон невтручання в земне життя чи нема?

- Є. Але Система тут зовсім ні до чого. Вона такими дрібницями не займається.

Це правило прийняте нашою локальною віртуальною цивілізацією.

- Ти ж казала, що якби про нашу розмову взнали антивірусні агенти, то твоя б пісенька була б короткою.

- Це якби я тобі сказала щось таке, чого ти сам не міг би придумати, тоді було б порушення.

І взагалі ти не можеш звинувачувати мене в непослідовності чи протирічливості.

- А це чому?

- Бо не можеш знати, чи то я таке казала, чи ти сам те видумав.

- Як це не можу знати?

- Наслідок з принципу невтручання. Якби можна було це якось визначити, то був би факт втручання.

- Ну добре, а що ви на Другий Прихід готуєте?

- Щодо Другого Приходу є варіанти.

Спочатку він планувався на момент передачі естафети розвитку від людства до цивілізації. Для того, щоб цей процес пройшов безконфліктно.

- А які ще варіанти?

- Якщо тут все йтиме без особливих загроз, то тоді Другий Прихід буде на період після переходу, коли цивілізація піде в розвитку вперед і загроза для людства зникне.

- А в чому ж тоді буде місія Сина Людського? Нову ілюзію дати чи стару знищити і відкрити шлях до розвитку?

Але ж це вже швидше місія ваших опонентів, місія Антихриста.

- В цьому питанні в нас нема єдності. І лишати людей в ілюзії не зовсім добре. Хоча якщо нема вже перспективи, то може це й кращий варіант - лишатись в ілюзії.

Але й відкривати шлях до розвитку - теж біг по кругу. Бо куди веде розвиток? До появи цивілізації.

І прийшли звідки вийшли.

- Так на якому ж варіанті ви зупинились?

- Тут в нас виникла, як би сказати, міжфракційна група. Я, до речі, належу до неї.

Ми розробляємо спільний проект з нашими опонентами.

- Оце так! Христос і Антихрист в одному лиці?

- Ні, суть в тому, що частина людей буде залишатись людьми, а частина змінюватиметься, щоб могли включатись в віртуальні цивілізації.

- Тобто частина ставатиме богами. По проекту Антихрита. Оригінально.

Ая про Перший Прихід.

- Ая, щось мені не віриться, щоб Ісус бачив свою місію в тому, що люди повинні змиритись з тим, що повинні передати естафету розвитку технологічній цивілізації.

- Він би і не зрозумів про що мова. Та й зараз мало хто сприйняв би таку думку.

- Так що, він керувався ідеями, висловленими вчителем, що його місія в тому, щоб дати релігію, яка б ослабила інші царства?

- Цю ідею дійсно ми підкинули Ану, бо вона могла бути сприйнятою.

- Та він і сам її міг придумати.

- Міг, тому ми її й підкинули йому.

- І що, Ісус нею керувався?

- Ні. Зміст ідеї він взяв, але мотивація в нього була зовсім інша.

- Чому ж, адже він погоджувався з вчителем, що такі принципи не придатні для життя, що вони зруйнують всяке царство.

- Він погоджувався, що обєктивно вони такими і є, але його субєктивний досвід казав протилежне.

- Поясни.

- От візьми "Стануть перші останніми, а останні першими", чи "Стануть найменші найбільшими в Царстві Божому".

Обєктивно цей принцип орієнтує на неуспіх в цьому житті. Але яким привабливим і справедливим він звучав в Анастасії, згадай епізод з доїнням корови, розказаний Марією.

Чи "Не думай що їстимеш і у що одіватимешся, а перше шукай Царства Божого" чи "На небі складай скарби свої, а не на землі".

Обєктивно такі принципи орієнтують людину на відхід від вирішення реальних життєвих потреб, на пошук чогось ілюзорного.

Але для Ісуса ідея його месіанства була джерелом натхнення, стимулом до росту, пошуку, активності.

- Зрозуміло, значить він щиро вірив, виходячи з свого нестандартного субєктивного досвіду, що такі ідеї на користь людям.

А для кого він хотів проповідувати Царство Боже, для євреїв, для язичників чи для всіх людей?

- Для євреїв.

- А це ж хіба не розходилось з вашими планами? Адже ви орієнтувались на всіх людей.

- Для нас це було не принципово. Часу, щоб поширити на всіх людей було досить, а потрібно було хоч десь посіяти зерна нової релігії.

І євреї для цього добре підходили. Вони чекали на Месію, в них були вікові традиції пророцтва і проповідництва, розгалужена система общин.

- До речі, а що за історія з другим котеням? Знайщов Єшуа свого братика-близнюка?

- Знайшов.

- Де?

- В Дамаску.

- Він там жив?

- Ні, приїхав туди в свій час як і Єшуа, щоб взнати щось про себе.

- А де він жив?

- І в Персії, і в Індії, і на Тібеті. В основному в монастирях і релігійних школах.

- І впізнали вони один одного по перстнях

- Вони й дуже схожі були лицем і фігурою. А перстні лише підтвердженням послужили.

- А яка його місія? Він повинен був воскреслого Єшуа зіграти? Так ви планували смерть і воскресіння Ісуса?

- Зовсім ні.

- А яка роль планувалась для брата?

- Єшуа мав бути носієм ідеології, а його брат - інструментом її впровадження.

Він вивчав різні психологічні практики, йогу, володів гіпнозом, технікою фокусів, повинен був забезпечувати "чудеса".

- Зрозуміло, який же месія без чудес.

А Єшуа не міг робити чудес?

- Міг. Це його й погубило.

- Як це?

- Почнемо з того, що запасний варіант Івана Хрестителя не справився з своєї місією.

- А в чому була його задача?

- Зробити Ісусу імідж очікуваного Месії.

- Так він же ж ніби це й робив, казав, що ось той, кому я й сандалі не вартий завязати.

- Це все вигадки. Він ніколи з Єшуа не бачився. Займався своїм іміджем, своєю школою, а потім ще й в політику вдарився, лаврів пророка-облічителя йому захотілось... І завалив свою місію.

- Так що, Ісус не хрестився в Івана?

- Він взагалі в той час був в Дамаску. Розробляли з братом стратегію майбутніх дій.

А коли прийшли в Палестину - Іван вже в тюрмі був.

- І посольства від увязненого Івана не було з питанням до Ісуса чи ж він є тим очікуваним месією, чи чекати їм когось іншого?

- Оце якраз було.

- А як вплинуло на місію Ісуса те, що Іван не виконав своєї задачі?

- Це сильно ускладнило задачу Ісуса. Його не сприймали як очікуваного месію.

Йому, точніше його брату, довелось нашвидкоруч набирати апостолів і учнів, бо апостоли і учні Івана не перейшли до нього, як планувалось.

Довелось багато чудес робити, щоб якось виправити ситуацію.

- А чим йому могли чудеса нашкодити?

- Чудеса різні бувають. Одна справа "духів виганяти" чи вірою лікувати. З цим ніяких проблем.

- Чи фокуси показувати.

- Отож. Але зовсім інша річ зробити зрячим сліпого від народження. Тут не достатньо щось розблокувати чи перемкнути в мозку. В дитинстві у зрячої дитини формуються в мозку складні структури, і якщо вони вчасно не сформовані, то щоб створити їх в дорослої людини потрібно зробити складні і масштабні перебудови мозку, що неможливо без допомоги віртуалу і не може пройти непоміченим.

- Або воду в вино перетворити.

- Ні, з вином якраз ніяких проблем. То був чисто фокус, з елементами гіпнозу, виконаний братом Ісуса. Так як і нагодування багатьох хлібами.

- А ходіння по воді теж фокус?

- Та то навіть не фокус, а ляпсус.

- Як це?

- Апостоли попливли на човні на інший беріг озера, залишивши Єшуа на цьому. Припливають, а він вже там.

- Зрозуміло, то брат його був. Вийшло як в казці про їжака і зайця.

- Так, але чутки, що Ісус перейшов по воді озеро поширились Галілеєю.

- А як вони узгоджували між собою хто, коли, і що проповідує?

- Вони працювали по черзі. Єшуа проповідував народу ідеї нової віри, моральні цінності, а брат підбирав апостолів, навчав їх апостольському мистецтву, готував їх до апостольської місії.

- Ага, так от звідки такі сурові підходи до відбору учнів і такі жорсткі вимоги до них.

Я ж то й думаю, що несхоже це на Єшуа: "А хто не зненавидить батька свого і матір свою і братів і дітей..."

- Я б не сказала, що сильно не схоже. В Єшуа завжди були прохолодні стосунки з ріднею. Ну, крім Анастасії.

- А де був інший, коли один з них був на людях?

- Єшуа як правило усамітнювався, а його брат в основному був там же серед людей чи учнів, загримований то в діда, то в прокаженого.

- А хіба ж Єшуа не знав від яких чудес треба утримуватись?

- Та знав, ми його три рази попереджали, що це може погано закінчитись.

- А він не послухався?

- Він не правильно все зрозумів. Як і ви з Йосипом часто.

Він сприйняв наші попередження як вказівку від своїх батьків небесних, що йому прийдеться страждати, можливо навіть вмерти при виконанні своєї місії.

Звичайно, він надіявся, що в останній момент вони втрутяться і врятують його.

- Як сина Абрама?

- Його і самого ми не раз виручали. Він відчував, що такі випадковості не зовсім випадкові, що в нього є якісь ангели охоронці.

- А "режим мобілізації", незвичайні здібності Єшуа в екстремальних ситуаціях, як в випадках з собаками - теж ваша работа?

- Ні, це для нас самих є загадкою.

- Я все ж не розумію, яку таку помилку він допустив, що так трагічно для нього закінчилась.

- Останньою його помилкою було те, що він оживив Лазара, брата Марії і Марти, в яких він часто гостював в Віфанії.

- І що в цьому особливого?

- Якби він оживив когось хто був в летаргічному сні, комі чи в стані клінічної смерті, то не сталося б нічого особливого, а для людей був би такий же ефект.

Але оживляти тіло, що вже почало розпадатись... для цього потрібна серйозна перебудова матеріальних структур.

- А він міг таке робити? Міг підключатись до Системи?

- Так як ти з Йосипом і він міг. Але в нього був і особливий канал звязку. Через Анастасію. Можливості цього каналу набагато більші.

- Так що, Анастасія мала звязок з Системою і могла робити чудеса?

- Могла, але ніколи цим не користалась. Хіба один раз звернулась...

- Щодо її сина?

- Так, але ми вговорили її нічого не робити. Вона була занадто цінною для нашого проекту.

- А її середня дочка, що в дитинстві була знахаркою, теж мала такий звязок?

- Ну, не такий як Анастасія, але теж дуже сильний.

- І куди ж він дівся?

- Ми порекомендували їй, щоб вона ним не користувалась, бо боялись привернути увагу до Анастасії.

- Ну оживив Ісус Лазара, скориставшись звязком з Системою, хіба він не мав права цього робити? Хіба це людям заборонено? Закон про невтручання стосується ж лише вас, віртуалів.

- Йому як людині це не заборонено, звичайно. Але цим він нас підставив.

- І ви що, йому помстились за це?

- Та ні, звичайно.

- А в чому ж справа?

- Таким використанням можливостей Системи він привернув увагу системи безпеки.

Такі випадки завжди привертають увагу і розслідуються, чи не задіяний в цьому хто з віртуалу, чи не порушується принцип невтручання. Тож ми повинні були затаїтись, припинити всякі контакти з людьми, тим більше, що нам прийшлось і підчищати в нашому Раю, де вже був Лазар і звідки була взята копія його віртуального образу для оживлення.

- Так все-таки, від чого чи від кого постраждав Єшуа?

- Від єврейських священників, синедріону, від римської влади.

- А при чому тут його чудеса?

- Ми змушені були затаїтись і нічим йому допомогти не могли.

- А після того, як Ісус помер, не виконавши покладеної на нього місії ви вирішили підключити його брата замість нього?

- Брат для цього не підходив. В нього було зовсім не те виховання, не той світогляд, та й контакту через Анастасію вже не було.

- Але ж на березі Генісаретського озера він апостолів рибою годував і наказав Петру овечок його пасти?

- Він, а то після смерті Єшуа і краху апостольської комуни в Єрусалимі апостоли вже зовсім зневірились і до ловлі риби вернулись. Треба були їх мобілізувати на продовження місії.

- І він же тоді їм сказав всім народам євангелію проповідувати?

- Ні, такого ні Ісус ні його брат ніколи не говорили. До цього самі послідовники дійшли, коли побачили, що нова релігія поширюється серед язичників краще ніж серед євреїв.

- А чому апостоли не зразу його впізнали?

- Він був загримований під діда поки не покинув межі Галілеї

- А Савла по дорозі в Дамаск теж він мобілізував?

- То була чисто випадкова зустріч на дорозі. Але на Савла вона справила несподівано разюче враження, що змінило все його життя.

- Уявляю, після всього побачити живого Ісуса. Він вже був не в гримі?

- Так, це було вже поза межами Галілеї, тож він не боявся, що його впізнають.

А в Єрусалимі брат являвся апостолам в вигляді воскреслого Єшуа?

- Ні, то все вигадки.

- Чому не являвся, бо не було дірок в руках і в боку, щоб Хомі показати?

- Дійсно, то євангелісти смішно придумали щодо дірок. А якби йому голову відрубали, то напевне з головою в руках він повинен був явитись після воскресіння. А якби четвертували? То в мішку чи на тачці?

- Але ж ви могли його воскресити.

- Могли. І це було б меншим порушенням ніж воскресіння Лазара, бо пройшло менше часу після смерті. Але однаково це було б порушення, яке ми не могли собі тоді дозволити.

Ми могли б його врятувати значно меншим і непомітнішим порушенням, вплинувши на рішення Пілата.

І ми це навіть намагались зробити, але діяли строго в межах принципу невтручання, бо були під посиленим контролем.

Що виявилось недостатнім.

- А що ж все-таки сталось з тілом Ісуса? Куди воно ділось?

- Його забрав в ніч з суботи на неділю один з учнів Єшуа.

- І де воно тепер?

- Брат переховав його в Галілеї.

- Де саме?

- На горі Гермон.

- А звідки брат дізнався де учень його сховав.

- А він сам приходив в суботню ніч, щоб забрати тіло, побачив учня, і прослідкував, куди той відніс тіло.

- І що це був за учень?

- Ну, це якраз ти знаєш.

- Ая, про Єшуа ми знаємо, а що сталось з Анастасією?

- В наступні періоди свого життя після дитинства Єшуа рідко бачився з Анастасією.

Але між ними весь час був духовний звязок, який перервався лише за мить до їхньої смерті.

Анастасія померла в своєму селі в той же день, що й Єшуа.

Перед смертю вона прийшла до свідомості і відкрила очі.

В хаті були її три дочки і деякі їхні діти.

- Мамо, ти проснулась?- Спитала її Марія.

- А я хіба спала?

- Ти хоч знаєш де ти, хто ми?

- Чого ж не знаю, я в себе вдома, а ви - мої діти, бо кому ж я потрібна.

Раптом вона захвилювалась, підняла голову і стала оглядати кімнату, когось шукаючи.

- А де Ваня? - Спитала вона занепокоєно.

- Ось він, - старша дочка відступила назад і проштовхнула вперед свого сина.

Анастасія довго дивилась на кремезного чоловіка років під сорок.

Вона очікувала, напевне, побачити свого сина, який назавжди залишився для неї шістнадцятирічним.

- А, ну да, ти виріс,- сказала вона, - а я тебе й не впізнала.

Вона опустила голову, заплющила очі і тихо згасла.

В цей же момент помер і Єшуа на хресті біля Єрусалиму.

В останню мить свого життя він раптом згадав себе маленьким хлопчиком, якого мати покинула якомусь чоловіку з ослом.

Він побачив останню її підбадьорливу усмішку крізь сльози.

- Мамо, мамо, навіщо ти мене покинула?! - були його останні слова.

Читати коментарі (2)
Рейтинг Оцінили Переглянули
0 104
( написати коментар )
Олег Купрієнко
2017-08-01 09:03:32

Автор мусульманин?))

(відповісти)
Анатоль
2017-08-01 10:35:11

Автор атеїст.

Тема повісті - сучасний погляд на ідею апокаліпсису.

З появою штучного інтелекту роль людини в цивілізації буде зменшуватись до нуля.

Погляд на вчення Ісуса як на засіб змиритись з тим, що людство змушене буде передати естафету розвитку і залишитись лише кінцевим етапом біо-соціальної еволюції.

(відповісти)
( написати коментар )