На першу сторінку
 
РеєстраціяЗайтиВідновити доступ
ЛітКлуб лого
всі твори проза поезія інше рецензії форум автор

Золотий Вік людства (сценарій Апокаліпсису) 24.

Анатоль, 06.10.2017 року



В Харкові Макс заїхав в один з пунктів обслуговування, набрав велику сумку їжі в пакетиках і нарешті вони поїхали додому. Будинок Макса був в двадцяти хвилинах їзди від міста. В променях вечірнього сонця він здавався казковим кришталевим замком якогось чарівника. Будинок був гордістю Макса. В ньому були втілені найфантастичніші мрії про здорове, комфортне і безпечне життя в розумному, дбайливому будинку. Власне це був не будинок, а цілий маєток, що займав кілька гектарів. З лісом, озером, зимовим садом, оранжереями.

- Я вже хвилюватись почала чого вас так довго нема,- сказала мати.

- А де моя груша, яку так рекламували?- першим ділом спитала Дая?

- Та там, в дальньому кутку, за деревами,- сказав батько.

- Пішли в будинок, там вже вечеря чекає, ви ж напевне зголодніли за цілий день,- мати зробила пів-оберту в бік будинку.

- Ні-ні, першим ділом - моя груша,- наполягла Дая. Грушу посадили коли Даї виповнився рік, в 2017, і відтоді вона вважалась її грушею.

- Ну пішли,- сказав батько. Всі троє пішли через лісок в дальній куток маєтку. Там, серед дерев, стояв старий двоповерховий будиночок, не вирощений, як решта споруд маєтку, а збудований ще до Технологічної Революції - колишня дача. Її залишили як музейний експонат минулої епохи.

Даїна груша й справді вродила в цей рік як ніколи. "Ніби в останній раз"- чомусь пригадались слова батька. І грушки були солодкі, смачні, ароматні.

Після довгої, кількагодинної вечері з розмовами Дая пішла в кімнату свого дитинства. Тут все було як і колись. Серед численних зайчиків, мячиків, ведмедиків, кубиків, яскравих дитячих книжок її погляд зупинився на полиці з якимись великими скляними лампами з багатьма ніжками, магнетронами, конічними котушками з товстого мідного дроту. Дая всміхнулась - то були подарунки від діда Анатоля.

- Дарувати треба не те, що тобі не потрібне, а таке, що б самому хотілось мати,- пояснював Анатоль,- це ще моя бабуня так говорила.

Вночі дід знов приснився. Цього разу він був вже спокійний і навіть радісний. "Добре, що ти приїхала"- ясно сказав він. "Зайди до мене".

- А де дід похований?- спитала Дая батька наступного дня?

- Який дід?

- Анатоль.

- Знов приснився?

- Просив зайти до нього.

Батько мовчав.

- Зайти туди, не знати куди,- нарешті сказав він.- Ти ж знаєш, що він зник в 2020, коли тобі було тільки 4 роки.

- І так і невідомо що з ним трапилось, де він подівся?

- Жодних слідів. Тоді війна була, всяке могло статись, та й в мирний час тисячі людей зникають безслідно. Я пізніше пробував щось вияснити, в мене тоді можливості великі були, ти ж знаєш, але - зіро, нуль, нічого.

- Знаєш, я вже стаю забобонною, особливо після сну в літаку, що підказав мені про шокер. Тож якось і до цього сну ставлюсь серйозно. Тим більше, що не вперше він мені сниться. В мене таке відчуття, ніби вся та низка неймовірних подій, що сталась зі мною останнім часом зовсім не є якимсь випадковим збігом, ніби щось спеціально вело мене сюди. Не зрозуміло тільки навіщо.

- Напевне ностальгія. Все-таки тут твоя батьківщина, тут твоє дитинство пройшло.

- А де він останнім часом жив, чим займався?

- Анатоль? Та грався своїми залізяками там в підвалі.

- В якому підвалі?

- Де груша твоя, стара дача, там велике підвальне приміщення.

- Хочу подивитись.

- Що ти там побачиш? Чи то музей, чи то звалище якихось старих залізяк. Нема його там, ми в першу чергу там все передивились.

- Мені цікаво подивитись, я ж там ніколи не була. Може це й означає "зайди до мене".

- Я й не знаю чи безпечно туди заходити. Стільки часу там не провітрювалось. І чи є там освітлення.

- Так це що, така нерозвязна проблема?

- Добре, завтра підеш. Я сьогодні там все провітрю, пилюки певне на два пальці вже зібралось, провірю чи світло є.

- Тільки не викидай звідти нічого.

- А ми нічого там і не зачіпали. Спочатку думали - а раптом Анатоль появиться, а потім і всю дачу лишили як памятник епосі.

День Дая посвятила екскурсії по маєтку. Гуляла лісом, годувала рибок і качок в озері, роздивлялась фантастичні овочі в оранжереї, купалась в басейні, літала на маленькому одномісному електрольоті, пострибала на батуті в спортзалі, походила по численних кімнатах палацу, в яких, як в музеї, були численні подарунки різних шейхів, президентів, бізнесменів, політиків...

Зайшла в свою кімнату для уроків. Нічого з тих пір тут не змінилось, тільки шафи з книгами вздовж стінок здаються нижчими. Взяла якусь книгу з полки, сіла в крісло і стала переглядати.

- А, от ти де, а ми тебе шукаємо, вечеряти пора вже,- сказав батько, зайшовши в кімнату. Ясно, що нічого він не шукав, а просто подивився по монітору де вона, але сказав так, ніби випадково її тут побачив.

- А ти газети читаєш?- спитала Дая?

- Газети? Які газети?- здивувався батько.

- Ну, не знаю які. Люди от в перервах між польотами на зірки газети читають.

- А, фантастика,- догадався батько,- так, майбутнє виявилось трохи не таким, яким його уявляли. Інформатика, молекулярна інженерія сильно обігнали всі прогнози фантастів, а щодо польотів до зірок - тут повне фіаско. Не полетять люди нікуди. І нема на чому і якщо й полетять, то не люди. Тут і на планети люди не літають, бо навіщо, якщо можна на Місяці, Марсі, супутниках Юпітера чи астероїдах вирощувати робів, ангелів, міста чи дослідницькі станції. Ну пішли вже, мати чекає. Мясний кабачок піджарила, ти їх колись любила.

Читати коментарі (0)
Рейтинг Оцінили Переглянули
0 19
( написати коментар )