На першу сторінку
 
РеєстраціяЗайтиВідновити доступ
ЛітКлуб лого
всі твори проза поезія інше рецензії форум автор

НЕВИХОВАНИЙ ЗУХВАЛЕЦЬ

Владислава, 04.11.2017 року



Ми зустрілися в тісному плацкарті. Він зайшов і почав безперервно говорити по телефону. Ні! Він кричав, мов скажений!

– Ну хіба нормальна людина так буде робити? – пролетіло в моїх думках. Зізнаюсь, він мені не сподобався, такий собі хуліган та розбишака, який сміявся на весь вагон, поки не розрядилася батарея на телефоні.

– Нарешті! – видихнула я з полегшенням. Але ж ні! Ця людина просто божевільна! Він відкривав мінеральну воду та зробив дикий фонтан, після чого, ніби випадково зачепив пляшку з цією водою і перелив її на мене, а потім він навмисне штовхнув мене біля столика так, що я вдарилася головою об верхній куток ліжка. Я його ненавиділа в той момент, я хотіла розірвати на маленькі шматочки цього хлопця. Знаєте, що він зробив? Ні, не вибачився, а просто сказав:

– Дівчино, ви така гарна.

– Знущаєшся? – крикнула я, вже не стримуючи своєї злості і пішла в тамбур, аби подалі від нього.

Виявляється, він теж їхав у Львів. Це я зрозуміла, коли цей мерзотник почав збирати речі, поки ми під'їжджали до кінцевої станції.

Виходивши з потяга, він сказав :

– Дівчино, а ви дійсно гарна.

І я не втрималась – вилила йому в обличчя воду, яка стояла на столику, після чого сказала:

– Ти теж неймовірно гарний.

Поки він щось бурмотав собі під носа, я пішла геть.

Я вийшла з потяга і відчула неймовірний запах міста, відчула свої мрії на смак, я вдихала цей запах і раділа, була щаслива, що мені довелося знову приїхати в місто Лева й побачити цих веселих і ввічливих людей, які бажають хорошого дня, навіть незважаючи на те, що ми не знайомі. Насолод-жуючись красою міста, я попрямувала до камери схову, адже я тут лише на один день, заберу документи, і все. Хтось скаже:

– Яка дурна! Поїхала хтозна-куди за якимись документами!

Але я не могла втратити цей шанс, я готова повертатися в це місто знову і знову, бо воно надає мені наснагу й терпіння, але, напевне, ця поїздка була незвичайна... А можливо, навіть найгірша.

Я йшла повз магазини, великі будинки, фортеці, маленькі вулички та відчувала запах дощу... Я навіть не дістала парасольки, бо дощ у Львові – це велике щастя для дівчини, яка рідко приїжджає в місто кави і шоколаду. Я йшла й раділа, поки не почула за спиною знайомий голос того зухвальця з потяга. На вузькій вуличці я побачила маленьке кафе та вирішила зайти туди, щоб трішки погрітися та бути подалі від хлопця. І що ви думаєте? Через дві хвилини він заходить і сідає навпроти мене, блокуючи мою обуреність тим, що навколо немає вільних місць, хоча навкруги було три столики, за якими НІКОГО! Я замовила собі каву і шматочок улюбленого торта "Наполеон". Він замовив картоплю фрі та якийсь салат. Офіціант, лагідно посміхнувшись, прийняв наше замовлення і сказав почекати хвилин п'ятнадцять.

Я посміхнулась у відповідь.

Ми сиділи мовчки, що мені дуже подобалося. Він дивився в телефон та з посмішкою набирав комусь повідомлення, я почула, що мені хтось телефонує. Це була подруга, щойно я піднесла телефон до вуха, він обурився :

– Ти що, невихована? Тебе не вчили, що за столом не можна говорити по те-лефону?

Як же я хотіла знову вмити його холодною водою, він це, схоже, зрозумів, бо бачив, що я дивлюсь на пустий сусідній столик, на якому стояла склянка води, напевне, її не встигли прибрати. І він закричав офіціанту :

– Приберіть від цієї божевільної воду, бо вона зараз мене втопить!

Я не могла більше терпіти його і вийшла з кафе, не дочекавшись свого замовлення.

Я вирішила підти на Площу-Ринок й піднятися на ратушу, щоб подивитися, як розквітає це величне місто навесні. Я зайшла всередину, заплатила десять гривень та пішла нагору. Я рахувала кожну сходинку, щоб було рівно чотириста вісім! Адже їх тут не більше й не менше.

І ось нарешті я на горі. Тут запахло свободою і диким бажанням залишитися на весь день... Я помріяла, подивилася на казковий Львів, погово-рила, нарешті, по телефону, розповівши подрузі про того божевільного. Та вона лише поглузувала з мене і сказала, що це – доля. Я не могла слухати цю маячню і вимкнула телефон.

Моя душа вирішила прогулятися вуличками Львова... Спускаючись, задивилася вниз, і в мене запаморочилася голова... Я не впала, дякуючи одній людині. Думаю, не треба казати, хто це був. Він, незважаючи на заперечення, вивів мене на вулицю та посадив на лавку. Я випила води і стало трішки легше.

Подякувавши йому, я вже збиралася йти, але він не відступав:

– Можливо, прогуляємося? Коли ти їдеш звідси?

Я неохоче відповіла, що сьогодні вночі о першій. Він посміхнувся і сказав:

– Ні, ну точно доля.

Я одразу згадала слова подруги і почала розглядати його ближче... Звичайні блакитні очі, якась спортивна кофтина із закоченими рукавами, спортивні сірі штани, кросівки старої моделі, на руках – сліди побоїв, напевне, з кимось бився... Ну, не подобається він мені! Звичайний дурень – і все. Тільки щось в ньому було таке, чого я не могла розгледіти, але незрозуміло що.

Він перервав мої думки :

– А навіщо ти тут? У справах?

Рапто я згадую, що зовсім забула забрати папери з університету.

– Як же я могла забути? – зітхнула я.

– Що сталося?

– Мені треба було забрати документи, але, напевне, вже запізно.

Він сказав, що допоможе мені, але після того ми поп'ємо кави. Його очі за-сяяли надією, і щоб не обірвати її, я згодилася.

Він подивився на годинник, а потім навколо себе і закричав:

– Ходімо! Швидко, швидко! Тролейбус за п'ять хвилин повинен під'їхати.

Він ухопив мене за руку, і ми побігли, я навіть не помітила, як стиснула його пальці у відповідь. Тролейбус починав їхати, нам довелося на ходу забігти в салон і, встигнувши сісти, дати гроші водію.

Ми проїхали 3 станції, а потім вийшли й пішли туди, куди нам було потрібно. Я не знала точної адреси університету, адже ніколи не була в цьому районі, але добре, що в мене був такий чудовий провідник, який запитував буквально у всіх перехожих, куди треба йти, щоб не заблукати. Завдяки йому ми прийшли, на мою радість університет ще не зачинився. Ми зайшли, і від великих просторів наші очі засяяли, особливо мої. Я була багато разів у Львові, знала безліч вуличок, але такої краси не бачила! Він сказав:

– Ти знову гарна.

Я подивилася на нього невдоволеним поглядом, але мені вже було приємно. Він знову усміхнувся, як дитина. Чекаючи своєї черги, ми нарешті вирішили познайомитися.

– Русокоса дівчино, як тебе звати? – запитав він і різко повернув погляд у мій бік.

– Вікторія, а тебе? – я теж глянула на нього.

– Дозвольте відрекомендуватися. Я, Олексій, невихований розбишака, який б'є дівчину в потязі і не просить вибачення, а лише говорить, що вона гарна.

Ми почали сміятися.

Я не знаю чому, але коли він дивився на мене, неможливо було відвести погляд, я не розуміла, що зі мною! Згадуючи слова подруги, я відверталася, але не могла ніяк з'ясувати в самої себе в чому ж справа.

З кабінету вийшла дівчина, років тридцяти і назвавши моє прізвище, привітно попросила розписатися за отримання документів. Я поставила свій підпис, вона подякувала і побажала хорошого дня.

Коли я розвернулася, цього невихованого вже не було. Я трішки засмутилася. Не знаю чому, але я хотіла побачити те, що він ховає всередині, який він насправді. Ні, він мені не подобався, він просто той, хто допоміг, коли мені стало погано, і той, хто допоміг знайти правильну дорогу до університету. Я вийшла на вулицю і відразу ж в голові промайнула думка:

– А як же кава?

За спиною почувся знайомий голос:

– Ходімо, кав’ярня недалеко. – прошепотів він так, що по моїй шкірі пробігли сотні мурахів.

– Невже я вголос сказала? – відразу подумала я.

– Ні, не вголос, я вмію читати думки, гарна дівчино, ходімо.

Тут я зрозуміла, що насправді в ньому було щось душевно гарне та лагідне. Я вже трішки по-іншому почала вдивлятися в його очі, і мені на мить здалося, що вони стали яскравіші, ніж тоді біля ратуші. Він різко помітив на собі мій погляд, але не повернувся, хотів посміхнутися та, напевне, стри-мався.

Поки в моїй голові перепліталися думки одна за одною, ми дійшли до кав’рні. Він по-джентельменськи відчинив переді мною двері і пропустив вперед, аж потім зайшов сам. Ми одразу вирішили, що сядемо за столик біля вікна. Офіціант приніс нам меню, та ми відразу замовили каву. Хлопець усміхнувся і пішов віддавати замовлення. Поки ми чекали каву, я дізналася, що Олексій малює картини, але нікому не хоче їх показувати, бо вважає, що вони нікому не потрібні. Я ледве вмовила показати мені хоч декілька робіт. Він неохоче дістав телефон і почав гортати галерею, після чого показав мені одну зі своїх картин, назвавши її найулюбленішою. На ній була дівчина, яка йде босоніж під дощем, а її пальто розлітається в повітрі; волосся в неї русяве та нічим не примітне, але як воно приваблює. Я вдивлялася в ту картину, неначе бачила свою душу. Ця дівчина так була схожа на мене, але, напевне, здалося. Я дістала з кишені малесенький блокнот, який був завжди зі мною...

– Ти пишеш вірші? – здивовано запитав він.

– Так, але я думаю так само, як і ти про свої картини.

Я прочитала йому свій вірш, який ідеально підходив до цієї дівчини... Він ніби занурився у спогади і опустив очі, мало не заплакавши, сказав :

– Вибач, мені треба вийти.

Я почала розуміти, що, можливо, в нього були тяжкі спогади, пов'язані з цією картиною, а тут ще я зі своїми поезіями завдала йому болю. Я вже збиралася піти за ним, але він ніби сам відчув це і прийшов, сівши навпроти, почав розповідати:

– Це була моя сестра, яка померла два роки тому від раку мозку, вона дуже любила дощ! До речі, ви з нею чимось схожі, вона спочатку теж така агресивна, а коли ти її дізнаєшся ближче, вона ставала відвертою. Я дуже сумую за нею. Вона була моїм світом, моєю темрявою і моїм життям... А роки летять і нічого не змінюється, я до сих пір згадую її посмішку і прощальну фразу, яку вона сказала:" Я щиро любила і хочу, щоб ти любив так само. Пам'ятай, я поряд…" Заплющивши очі, вона так і померла з посмішкою на обличчі. Її душа зі мною, я знаю...

Його розповідь перервав офіціант, який приніс каву, зрозумівши, що невчасно, він залишив замовлення і пішов.

Я відчула, як по моєму обличчю бігли сльози. Мені було шкода його, але він, швидко зреагувавши, змінив тему:

– А чому ти пишеш такі сумні вірші?

Я намагалася відвести погляд, але він помітив і питально глянув на мене.

Довелось розповісти:

– Одного разу я зустріла хлопця, здавалося, що я закохалась в нього без пам'яті... Та виявилось, що в той час, коли він гуляв зі мною, в нього була інша. Він завжди приходив, а я пускала його у своє життя, а потім він знову зачиняв двері і йшов від мене. Повертався. Просив пробачення... Я думала, що, можливо, змінився, але я помилилася. Знову покинув. Це останній раз. Більше не вірю. Мені боляче. І я почала писати такі вірші, які перечитую і занурююсь у спогади... – захлинаючись сльозами, я не змогла продовжити, а просто опустила голову і заплакала.

Він взяв мої руки і сказав, що той хлопець недостойний моїх сліз. Я відчула, як його теплі долоні торкнулися моїх, і я забула про все на світі. Що зі мною? Кохання? Симпатія? Ненависть? Я не знала.

Ми вийшли з кафе й пішли в саме серце Львова. Там, до речі, було якесь місцеве свято, тому грала жива музика, люди танцювали, співали, кричали одне одному побажання, посміхалися... Раптом жвава і весела музика перетворилася на повільну і спокійну мелодію, схоже, це був повільний танець. Олексій, не вагаючись, запросив мене. Він не вмів танцювати, це було зрозуміло з того моменту, коли «невихований» почав наступати мені на ноги. Він сумно сказав:

– Вибач, я не вмію танцювати, але гарно граю на гітарі.

Я, звичайно, не повірила. Дотанцювавши наш танок, після якого мені хотілося десь посидіти, він пішов у центр кола, взяв гітару та почав грати...

Господи! Як же він грав! Ніби ця шестиструнна була його рідною подругою, чию душу він знав на всі сто відсотків. Його мелодія нагадувала про все на світі. Олексій грав, як поранений музикант, якому когось не вистачає, і я знала хто це. Я відчувала його біль і жаль, я знала, як йому важко, адже дійсно важко, коли дорога тобі людина йде на небо. Всі стояли і, затамувавши подих, слухали звичайного хлопця, який, вийшовши з натовпу, зачарував усю публіку, і мені здалося, серце Львова розчулилося, як і моє.

Він зіграв останній акорд, після чого сказав:

– Ця мелодія була для гарної дівчини.

Люди почали гучно плескати йому, і деякі навіть зронили сльозу, як я.

Вже починало темніти, мені стало прохолодно, і Олексій накинув на мене свою спортивну кофтину, сказавши, що вона мені пасує.

Ми йшли, розмовляли, сміялися, жартували, співали пісні... Він нарешті, навчився танцювати вальс! Це було досягнення.

Наші погляди часто зустрічалися, руки переплелися, і не знаю, чому ми так ходили, тримаючи долоні одне одного, але мені було спокійно поряд з ним. Ні, він мені не подобався. Переконувала я себе, розуміючи, що це неможливо.

Ми йшли забувши про все і про всіх. Він посміхався, а я втрачала розум.

Ніколи не знаєш, коли все скінчиться, і ось наш час прийшов. Потяг "Львів –Дніпро" вже був на своєму пероні. Та раптом він згадав, що забув придбати квиток, швидко побіг, але до відправлення лишалась хвилина, і я, не вагаючись, вирвала з блокнота аркуш з тим самим віршем, а на іншому боці написала свій номер телефона і залишила його в ручці валізи. Він не встиг... Я їхала сама – це було так самотньо!

Щохвилини згадувала його прості очі, нічим не примітні кросівки. Кофтина! Його кофтина на мені! Я вдихнула, і від неї бив запах ніжних парфумів.

Він зателефонував буквально через п'ять хвилин і вибачився, що не встиг, але пообіцяв приїхати.

Щодня він телефонував мені, розповідав про свій день, про свої поразки і перемоги... Та про те, що сумує..

Я відповідала взаємністю.

Уранці я прокинулась і відчула, що сьогодні буде щось надзвичайне. Моє відчуття мене не підвело. Спустившись сходинками, я заглянула в поштову скриньку: там лежав конверт, у якому на аркуші було лише три слова:

– Привіт, гарна дівчино.

Я вийшла на вулицю, тримаючи цей лист, який чекала більше всього на світі, і побачила його: він стояв дуже далеко, але це не завадило мені побачити ту чисту посмішку, як тоді, у Львові. Я побігла до нього назустріч, він розпростерши руки, міцно обійняв мене та почав кружляти, немов у танку. Я не могла відірватися від нього, я так сумувала за ним. Ці прості очі змінили моє життя. Не знаю, що буде далі, але головне те, що ми зараз щасливі. Сподіваюся, все буде добре.

Я для нього назавжди божевільна гарна дівчина, а він для мене – «невихований зухвалець», який став моїм світом. Я КОХАЮ ТЕБЕ! ТИ МОЄ ЖИТТЯ!

Читати коментарі (0)
Рейтинг Оцінили Переглянули
0 28
( написати коментар )