На першу сторінку
 
РеєстраціяЗайтиВідновити доступ
ЛітКлуб лого
всі твори проза поезія інше рецензії форум автор

Золотий Вік людства (сценарій Апокаліпсису) 48

Анатоль, 30.11.2017 року



Борис прокинувся. Було абсолютно темно і незвично тихо, жодного звуку.

"Де це я?"- подумав він. З пам’яті випливли останні події і страх стиснув його груди. "В могилі?" - боляче вдарила в скроні думка і серце прискорено забилось.

Він лежав, боячись поворухнутись, щоб не підтвердилась його здогадка. Прислухався, затамувавши подих, чи не почує хоч якогось звуку, але чути було лише удари власного серця. Обережно помацав руками навколо, попробував сісти. Він був всередині якоїсь округлої капсули зо два метра довжини і сантиметрів 80 діаметром.

Стінки капсули були з якогось еластичного матеріалу, схожого на пористу гуму, напевне вони й поглинали всі звуки.

Борис вдарив кулаком в верхню стінку. Жодного ефекту, навіть звуку від його удару не було. Він почав з люттю бити ногами, кулаками, ліктями, головою. Еластичний матеріал капсули беззвучно поглинав енергію його ударів. І це тільки збільшувало відчуття безпорадності, відчаю і приреченості. Борис почав кричати, лаятись, погрожувати, просити... Нарешті знесилений він замовк.

Почало приходити розуміння ситуації, страх скував його тіло, на лобі виступив холодний піт. "Отут і прийдеться померти"- промайнула думка. "І ніхто й не знатиме, що зі мною сталось". Борису стало шкода себе, на очах появились сльози. "Ладно, візьми себе в руки, зустрінь неминуче з гідністю",- наказав він собі. "Врешті-решт всі колись помирають"- ця думка заспокоїла Бориса. "Цим встановлюються справедливість. В житті справедливості нема, всі народжуються маючи і різні початкові умови, і різні задатки, і різні можливості, а смерть всіх вирівнює на нуль. Без смерті світ був би вкрай несправедливим".

Думка була правильна, якщо дивитись на життя взагалі, по-філософськи, але якщо її застосовувати до себе і зараз, то смерть зовсім не здається актом справедливості. "Мені ж ще й 50-ти нема, через тиждень мав ювілей справляти, я ж ще молодий, здоровий, повний сил, амбіцій, чому я? Хіба не справедливіше було б, щоб той, хто проводив всю цю катавасію виїхав кудись в океан. Яка йому різниця де квіточки вирощувати і болячки лікувати? Бо які в нього ще інтереси можуть бути? А я тут народився, виріс на цій землі, це моя земля, моя територія, і всі це визнають".

Борис почав згадувати своє життя. Народився він в 2000 році в Горлівці, в робітничій сім’ї. Лідерські якості проявились в нього ще в дитинстві.

Грають діти в дворі в футбол - Борис - капітан, командує, розставляє гравців, покрикує на них.

Він був не найсильнішим серед ровесників, але першим забіякою. Його й більші і сильніші хлопці боялись, бо був, як казали про нього, без башні - сміливим, безстрашним і безжалісним, без правил і без гальм.

Він не був романтиком чи безкорисливим робінгудом, завжди намагався конвертувати свої переваги в матеріальні цінності, разом з своїми дружками залякував інших учнів, відбирав у них гроші.

В 2016 записався в ополченці. Не тому, що був ідейним борцем за русскій мір. Просто в школу ходити набридло, працювати не хотілось, та й не було де, а доказувати свій авторитет маючи автомат перспективніше ніж кулаками.

Але й зробити військову кар’єру йому не судилось. Активна фаза війни давно закінчилась, а сидіти в окопах і бліндажах, зрідка пострілюючи від скуки - це була не його стихія.

Деяке пожвавлення в житті настало після переходу в розвідувально-диверсійну групу. Вилазки в тил укрів добавляли адреналіну і гострих відчуттів, через деякий час Борис навіть став командиром групи. Але одного разу група підірвалась на міні. Троє загиблих, п’ятеро поранених. Добре, що це сталось в сірій зоні, тож вдалось повернутись, навіть поранених винести.

Борис багато разів в своєму житті попадав в небезпечні ситуації, був не раз на волосок від смерті, але йому постійно везло, ніби якийсь ангел охоронець ним опікувався, оберігаючи від смерті. В десятирічному віці його мало не збила машина, коли він раптово вибіг на дорогу за м’ячем. Шофер встиг зреагувати і машина перевернулась в кювет. Йому везло в численних бійках, повезло коли в бліндаж попала міна і не розірвалась, повезло коли підірвалась його група...

Чому одні гинуть в першому ж бою, не встигнувши і вистрілити, а інші проходять все пекло війни без жодного поранення? Випадковість? Просто статистика? Але на війні чомусь хочеться вірити, що ти не є простою точкою в статистичних розподілах, хочеться вірити, що десь, в якихось дуже високих інстанціях, від яких залежить доля людини, про тебе знають і оберігають твоє життя.

Борис теж вірив в свого ангела хранителя. Але навіщо хтось стільки разів рятував його від смерті? Для якої цілі чи місії? Для того, щоб померти в цьому коконі? Чи він тут не для того, щоб померти, а щоб щось важливе зрозуміти і змінити в житті?

В Бориса були випадки коли його життя раптово і різко змінювалось. Так сталось і в вересні 2020, коли заснув на базі своєї диверсійно-розвідувальної роти, а проснувся в полоні. На цьому його військова кар’єра закінчилась. З двох варіантів - бути депортованим в Росію чи залишитись в Україні він вибрав другий. І не лише тому, що не був ідейним борцем за русскій мір, а й тому, що швидко зорієнтувався в новій ситуації і поставив на переможця.

Рік він вчився на курсах української мови, що масово повідкривались зразу після війни. І не тільки тому, що там була хороша стипендія, на яку можна було прожити, а й розумів, що без знання української в новому світі нічого хорошого йому не світить.

Потім два роки працював на будівництві, якщо можна назвати будівництвом вирощування теплиць, оранжерей, доріг, мостів, будинків...

Універсальних робів тоді ще не було, тож і для людей роботи було багато. Масштаб будівництва був вражаючим. Ще три роки працював на подібних роботах в Африці. Заробив купу грошей, купив в Харкові хорошу квартиру, електромобіль...

А далі сталось щось незрозуміле.

Читати коментарі (0)
Рейтинг Оцінили Переглянули
0 25
( написати коментар )