Феноменологія зради

Частина перша, теологічна

У статевому акті є якась невідворотня поважність, наче робимо щось надважливе, серце шалено б’ється: жодної гри, може страх, але напевно – поважність.

Ні, я не говорю про вступну гру, про маскарад, кольори, загравання. Але коли маски зриваються, обличчя під ними просто не можуть бути легковажними.

Один погляд на обличчя Аліни міг би скинути в прірву будь-якого титана. Тому навіть демони відвертаються від коханців у момент співжиття.

Тому й не люблю порнофільмів, через награність. Як можна заграти щось, що кардинально грі протилежне… режисери кричать: “Давай! Давай! Більше пристрасті!” І актори викривлюють свої обличчя в манірних ектазах, приховуючи те, що вони може й справді кінчають.

Справжність, почуття невідворотності, захоплює, як стихія, і ти вже не можеш не кохатися, почуття остаточності, опісля не буде нічого – прекрасно й страшно.

Вона закривала очі. Я лиш на мить глянув на її обличчя, потім тулився до її щоки, шиї, підборіддя. Чув її серце під моїм через вогку пружність… годі, знову збуджуюсь… не думати.

Снилися знову руїни храму в Язлівці, готичного, самі стіни, пописані ґрафіті, стрілчасті склепіння на тлі неба, пам’ятаю, знудило, як побачив там використаний презерватив.

Частина друга, дзеркальна

- Я, взагалі то, хотів би вибачитися за ту ніч, - врешті сказав Сергій, видусив із себе.

- Ну власне, – посміхаючись так, як тільки вона вміла, ледь помітно й трохи зверхньо, кинула Аліна, струшуючи попіл.

Вони вже сиділи з двадцять хвилин у каварні з великими дзеркалами на стелі, він пив пиво, вона курила, попиваючи кавою; були самі, якщо не зважати на ті віддзеркалені постаті. Мовчали, говорили зрідка про дрібниці. Аліна була собою: гостра на язик, небагатослівна, підтянута.

- Я тоді повівся, як… ти ж знаєш, в мене є дівчина… Полетів на насолоду… використав тебе, в принипі, - (правда, найважливіше правда, вона все роз’яснить, все буде добре), - вибач!

- Гаразд, проїхали, я розумію тебе.

(Ну скажи, скажи, що ти теж цього хотіла! Адже я ж бачив, я не дитина! Хотіла цього, щойно я ввійшов! Це ж і твоя вина) Він дивився на неї, очікуючи…

- Я від початку, як тільки ти прийшов, переживала, що так може статися. Ти потребуєш ніжності. Я розумію…

(Навіщо? Навіщо брехати? Адже я щирий… Я думав, що Аліна… Виявляється… Ні, вона не слабка, аж ніяк…) Він дивився убік, було неприємно.

Вона схилилася, щоб спіймати його погляд:

- Ти що? Так ніби зараз заплачеш.

- Ні, це я п’яний, очі блистять.

Цівка диму повторила витянуту лінію її волосся.

- А тут приємно, дзеркала створюють ілюзію простору.

- Рідко хто це помічає! Тому я й люблю тут сидіти.

Посиділи ще хвильку мовчки.

- Ох, Сергію, не бери собі до голови, ти як велика дитина!

- Ні-ні, споко, я вже й забув. Ідемо?

При виході вона запитала, коли повернеться Яна, й вони попрощалися.

Частина третя, філософська

Я розумію тебе, Сергію, часом мобілка може нагадувати зачинені двері, ти стоїш перед ними, стукаєш, дзвониш, ти знаєш, що тільки там, всередині… а вона змінила номер мобільного, ти підсвідомо знаєш, що це так, але ти знову й знову… болить…

Розповім тобі сон: часто мені сниться, що йду якимось карпатським урочищем і раптом помічаю над верхівками смерек готичні вежі, йду далі й ось з-за дерев видно стрункі контрафорси, а там і портал готичного храму, я вві сні переконаний, що шукав власне цього, я знаю що в храмі мене чекає щось неймовірне, я пробую відчинити браму, одну, другу, третю, але все марно… такий от сон.

Яна їхала джипом зі своїм патлатим оператором-шофером (економія коштів) гірською дорогою. Шуміла поруч річка, вітер шумів у смереках, шумів двигун.

- Чому ти не береш Сергія на моє місце? – прокричав оператор.

- Що? – не почула Яна.

- Сергія? Він теж оператор!

- Я порвати хочу!

Патлатий знизав плечима.

- Нудний він зробився! – пояснює Яна.

- Пройшла любов? – з насмішкою.

- Вигадує забагато! – помахала руками, ніби будує замок з повітря.

- Хіба ти його кинеш?

Яна витянула карту мобілки й викинула в річку.

- Ти шо?

- Щоб не додзвонився! Номер поміняю!

- Хм, - зназав плечима, - можна було просто заблокувати на його номер.

- Що?

Ти все рідше й рідше пробуєш додзвонитися, ти просто сидиш, дивишся у порожнє вікно. Хмари насуваються. Ти передчував це. Найгірше, що ти не маєш права ненавидіти її, адже ти теж зрадив. Сидиш тупо, роздертий. Я знаю, що ти відчуваєш, знаю, звичайно знаю, адже я - твій автор. Але навіть я вже нічого не можу з тим зробити. Тепер люди звикли до хепі-ендів, може це якась захисна реакція, перед правдою життя. Від зради до зради живемо і остаточно невірними залишаємось ми, на самоті зі собою. Тоді накопичується щось у середині, велике, болюче “ні!”, переливається через край. Починається дощ. Ти усвідомлюєш (правда, вона все роз’яснить), що ти ніхто. Відчиняєш вікно. Дивишся на всіх тих людей, що ходять під дощем. Будучи ніким, ти об’єднуєш їх усіх. Будучи дощем, ти падаєш, падаєш, лагідно, завжди…

Епілог

- Можеш швидше! Щось на дощ збирається! А ось вже бачу! Бачиш? Готичні вежі? Так, там! Під’їдь якнайближче!

Яна, задерши голову, вивчала величезний портал, весь мережаний різьбою по камені, наче обвитий закам’янілим плющем. Оператор готував камеру.

- Привіт усім! Сьогодні у нас зовсім незвичайна зустріч! Ми з вами в глибоких Карпатах, понад 50 км за Космачем. Тут, у романтичному урочищі захована одна з найцінніших перлин України. Величний готичний храм, збудований венграми, що за часів Галицько-Волинського князівства! Храм зберігся майже не зруйнованим завдяки унікальному розташуванню. Відвідаємо ж його, запрошую.

Яна підійшла до головної брами, але ту, попри всі зусилля Яни, не вдалося відчинити.

- Але ще місяць тому тут можна було зайти! Може там?

Вона перепробувала дві інші брами. Потім кляла й кричала. Вітер гудів усе дужче. Патлатий ховав камеру. Потім розплакалась. Почався дощ.