На першу сторінку
 
РеєстраціяЗайтиВідновити доступ
ЛітКлуб лого
всі твори проза поезія інше рецензії форум автор

Соняхи

Олена Макарчук, 16.12.2017 року



Потяг на Дніпро. Соняхи, соняхи, соняхи... Безмежне море соняхів за вікном. Зовсім, як "ті"... Гламурного вигляду білявка відверто нудиться. Інтернет в дорозі працює погано, Муракамі відкрила радше для понту. Підозріло позирає на мою військову форму, але їхати ще довго і вона вочевидь розмірковує з чого б почати розмову. Я мовчу. Нарешті дівчина зронює фразу і ... ніби читає мої думки:

– Подсолнухи ну совсем как те, что возле Иловайска в 2014.

– Пані була в Іловайську в 2014?

– «Пани»? Вы из Львова?

– Франківськ.

– Но это же Львовская область!

Намагаюся зробити «лицо попроще»:

– Не зовсім…

Та їй нецікаві мої пояснення. Вона продовжує:

– Да. Я проезжала в 2014 году через Иловайск. Летом как раз. К сестре на свадьбу ехала в Шахты, Ростовской области. Из-за всей этой ихней войны тяжело было добраться до России.

– Их войны… («От же ж мені – філолог! Не можу промовчати!»)

– Что?

– Російською кажуть «их войны».

– Вы меня будете учить русскому языку? Вы ж там все сами неграмотные. Ни работать, ни учиться не хочете. Потому и устроили всю эту войну.

– Хотите. («Ну чому мені те «хочете» вухо ріже? Хай собі людина думає, «шо гАвАріт на правільном язике, а не на етой вашей мове»)

– Не перебивайте!

В голосі з́являється метал. Дівчина вже, певне, шкодує, що зачепила такого «розумника», але нудно. І знову ж таки зв'язок завис на жалюгідній одній рисочці. А з Муракамі я витримую конкуренцію. Принаймні, поки що.

– Так вот. Проблемы были. Поезда ещё ходили. Но трупы и всё такое.

Мене пересмикує:

– Ви так кажете, наче корова на путях здохла.

– Почему корова? Какая корова? Люди, я ж говорю. Ну… Мёртвые. Так вот. Съездила я на свадьбу сестры. Хорошая свадьба была. Она худенькая, на такую что ни одень - красиво будет.

- Надень.

- Какая разница?!

Далі йде докладний опис крою сукні і перелік чим пригощали і скільки на це пішло грошей.

– Ну деньги у зятя есть. Он как раз на работу тогда устроился: в ихний ("О! Боги!") цех привезли из Луганска станки. Ну у нас бы их всё равно разворовали. А там всё-таки больше порядка.

– Тобто Ви вважаєте, що якщо чиясь власність погано лежить, то її можна взяти і використовувати для власних потреб? Так в мене циркулярка зараз стоїть без діла. Може заберете?

Підмальовані брови підіймаються в подиві:

– Зачем мне циркулярка? А в России действительно больше порядка. Разве не так? Там лучшЕе. А вообще всё нужно ложить на свои места.

– Лучше. Класть.

– Что Вы меня всё время исправляете?! У Вас что других делов нет?!

– Дел.

Дівчина ладна вже перейти на відвертий крик. Вона червоніє. Та трохи заспокоюється і продовжує:

– Странные вы, честное слово. Так рисковать из-за 7000. Тоже, конечно, деньги, но всё равно. Это ещё хорошо, если волонтёры там что привезут. Есть у меня коллега-чудачка. Покупает за свои деньги продукты и отправляет в госпиталь. Я с начала не поняла для чего – а теперь же вроде статус дадут и всё такое. Будет ездить бесплатно. А я ещё, дура, ей помогла один раз.

– Пані теж волонтер?

– Да помогла посылку запаковать. Скотчем. А может она не за статус? Может у неё есть там кто в том госпитале. Ну не можно же просто так что-то отдавать? Правильно?

Я мовчу. Ми говоримо різними мовами. Що тут можна доводити? Перед очима знову ті соняхи. Обпалені сонцем і війною. А ще маленька шоколадка в дніпровському шпиталі. Дівчина з радістю помічає появу інтернету в мобільному і забуває про мене і про все на світі.

Потяг їде далі …

Читати коментарі (0)
Рейтинг Оцінили Переглянули
1 user. 38
( написати коментар )