На першу сторінку
 
РеєстраціяЗайтиВідновити доступ
ЛітКлуб лого
всі твори проза поезія інше рецензії форум автор

Малюнок

Олена Макарчук, 17.12.2017 року



Ярина подивилася на настінний календар і зітхнула. Ще один день, такий самий, як і попередній. Як і завтра, післязавтра і ще багато-багато таких сірих, безпросвітних днів. Вже місяць, як її чоловік повернувся додому. З шпиталю. Важкопоранений. Вона завжди буде пам́ятати той чорний день, дзвінок його друга: «Жеку поранено», як потемнів і захитався світ перед очима. А потім шпиталь, її вимучена посмішка, за яку Ярина сама себе ненавиділа тепер, оце дурнувате «Все буде добре» (в яке вона і сама не вірила). Але в шпиталі було легше. Там постійно були люди. Багато людей. Тут вона була одна. Якось до догляду вона досить швидко звикла. Не набагато складніше, ніж за новонародженою Ясею. Хоча інколи хотілося кричати від відчаю: «За дитиною теж догляд, та вона виростає! Це тимчасово! А ти…» Та особливо було страшно, що він пішов молодим, гарним, сильним, а повернувся…От до цього вона все не могла звикнути. Не могла хай там що! Часом дивилася вночі у стелю, вдаючи що спить (темно, ж не видно!), і все думала, думала, думала. Починала себе жаліти, тут же себе спиняла: «Адже це йому боляче, це йому потрібна допомога, співчуття». Але на наступну ніч повторювалося теж саме. Було шкода себе. До сліз. Дивно, що трирічна Яся досить швидко призвичаїлася до нового стану речей в їхній родині. Вона одразу запам'ятала, що до стелі підкидати і на руках носити татусь не може, і годинами могла дивитися з ним мультики. Тільки Ярині здавалося, що він так само вдає, що дивиться, як вона вночі вдавала, що спить. А от малювали вони разом гарно. Сиділи на ліжку, з олівцями і фломастерами навкруги і на папері оживали принцеси і лицарі, квіти і метелики. Ярина дивувалася: ніколи не помічала за чоловіком цікавості до живопису. Навіть навпаки. А тут… І мала, спостерігаючи, як малює тато, і собі чиркала свої «точки, точки, два крючочка» все краще і краще. Якось різко з незрозумілих штрихів почали виникати цілком вгадувані постаті. Ось їхня кішка Масяня. А ось і люди: сама Яся, мама, тато. Ярина не звертала особливої уваги на те, що там дівча малює: головне, мала при ділі і не сіпає її без кінця своїм: «Пограй зі мною». Але одного разу вона знайшла малюнок на Ясиному ліжечку. Маленька дівчинка з величезним бантом. Чоловік у ліжку. Звісно, Євген. І все. Все. Ярини там не було. Вона покликала Ясю: – Сонечко, а де ж я? – А ти не з нами, мамо. Ти якась чужа стала. Холодна, як… Як ескімо. На паличці. – Паличка хоч до чого? – хотілося і сміятися і нагримати на малу одночасно.

– А татко не чужий? Він же іншим став. – Ні! Він все одно – мій тато! – Яся от-от збиралася заплакати. Ярина машинально повторила: «Він все одно – мій тато!» А потім присіла і обняла доньку:

–Все буде добре!

І чомусь цього разу ця фраза не здалася їй дурнуватою…



Читати коментарі (0)
Рейтинг Оцінили Переглянули
1 user. 38
( написати коментар )