На першу сторінку
 
РеєстраціяЗайтиВідновити доступ
ЛітКлуб лого
всі твори проза поезія інше рецензії форум автор

Одержимість (30). Частина ІІ - Вітер, що приносить дощ

Viktoria, 21.12.2017 року



25.

Щойно ми дійшли до причалу, як з моря почувся гуркіт мотору. Ми підійшли на край пірса. Через декілька хвилин причалив катер, а в ньому - наш перевізник з розкуйовдженою сивиною та засмагло-обвітреним обличчям. Побачивши нас, помахав нам рукою і непоспіхом пришвартував судно. Я завше дивувалася і захоплювалася "морськими" людьми: у них якийсь такий особливий, гострий погляд і горде тримання осанки, а рухи не різкі, але чіткі, впевнені, поважні i повільні. Ми привіталися.

- Одягніться, на всяк випадок. - і перевізинк подав нам два оранжевi водонепроникнi жилети. Ми одягнулися і обережно залізли у розхитаний на хвилях катер. Я ледве втримала рівновагу – пристаркуватий, проте ще доволі міцної статури чолов´яга подав мені руку і я судомно вчепилася за неї, мов рятівного старого дубового кореня, що стирчить над пропастю, і не відпускала, допоки щонайзручніше не вмостилася на сидінні. Чоловік присів поруч.

Вітер дув поперемінно: то вщухав, то надихувався і з новою силою видихав крижані пориви. А коли катер завівся і ми з підстрибом рушили з місця, залишаючи за собою пінисту і глибоку борозду хвиль, що розбігалася навсебіч, вітер ніби збожеволів. Тепер це була справжня нестримна стихія, що не знала жодних перешкод: вітрище дув з такою несамовитістю, що наш катер, весь час стрибаючи по гребенях високих хвиль, ледве проривався крізь цю, здавалося, непереборну силу. Потужний західний вітер нас постійно зіштовхував з обраного курсу. Та перевізник не здавався: якщо стихію неможливо підкорити, то її можна хоча би перехитрити. Він добре знав, як поводитися в такій ситуації на морі: весь час вміло вирулював човен у правильному напрямку i піддавав газу, і мотор через те ревів, наче бик на кориді, а ми з чоловіком лише тулилися до себе навзаєм та ховали голови, аби нас не продуло чи геть не розвіяло по безмежжю. Перевізник щось викрикував, але його не було чути через дикий свист вітру та гуркіт човна. Я боязко позирала на воду, вона мінилася на очах: від атласної темно-синьої, коли крізь швидко летючі хмари проривалося сонячне проміння, озолочуючи баранці на хвилях, до сталево-антрацитової, коли сонце заступала величезна хмара. B очах пекло від вітру і від солоних бризок, які щоразу сполоскували холодом наші не на жарт налякані обличчя. Та все ж, попри боязнь тa розхвильоване море, мене щось манило туди, на той острів вдалині, що на горизонті ледве мерехтів з-поза хвиль сірою смужкою. І ми плили, a нас то підкидувало ввись, то кидало вниз - і ми з голосним плeскотом вдарялися об хвилі. В мені все вирувало: і страх, і шалена цікавість, і навіть інколи дика радість, і знову страх аж до нудоти y шлунку і головокружіння.. Через деякий час я відчула, що задубіла від клятого вітру і що вже вдосита напилася цього гостросюжетного коктейлю. Тому я ще міцніше горнулася до мого чоловіка, а моя рука, знайшовши його руку, теплу та м´яку, стискала її, вп´явшися нігтями у шкіру, ледь не до крові.

Нарешті, через хвилин п´ятнадцять ми вже причалювали до кам´янистого берега. Катер, не зважаючи на свою важку вагу, хилитався на хвилях, мов горіхова шкаралупка. Вистрибнути прямо на твердь мені не вдалося: втративши рівновагу, я таки хлюпнулася в мілку воду. На щастя, не вихляпалася в ній цілком, бо чоловік вчасно подав руку, за яку я встигла вхопитися, тож намокли лише ноги і задок. Але й цього було достатньо, аби почуватися неприємно під час холодних пронизливих поривів.

- До острова Вілсанді, на жаль, через погоду вже не допливемо. То ще так вдвічі довший шлях, тому я вас висадив тут, на острoві Какірагу. З оглядом на погоду, рекомендую бути тут не довше години. Бо потім хтозна, що буде.. - застеріг нас перевізник.

- А є тут тюлені? - запитала я.

- Бувають, але не завжди. Якщо пощастить, то побачите, але найчастіше їх можна піткати на островах, що розташовані трохи далі на захід, у відкритому морі. Багато їх припливає на пляжі Вілсанді. - відповів перевізник.

- Добре, через годину ми тут. - вимовив чоловік і простягнув йому якісь купюри. Перевізник, наслинивши пальця, старанно і повільно їх перерахував (видко, ще з незвички до нової валюти, адже на євро Естонія перейшла лише цьогоріч), щось з них відгорнув і запхав у свою кишеню, решту повернув чоловікові.

- Наразі достатньо. Другу половину платні на зворотньому шляху. Почекаю на вас тут. - і взявся прив´язувати катера. Така відповідь, звісно, мене не дуже влаштовувала. Якщо не знайдемо тюленів, то що робитимемо цілу годину у цьому Богом покинутому місці?

- Ну, що ж, пішли, оглянемо острів, якщо ми вже тут. - простягнув чоловік щось з рюкзака. - На, закутай свій задок, щоби не простудилася.

To був його светр і я з вдячністю взяла і підперезалася ним - хоч трохи тепліше на крижі та й від вітру надійніший захист. І ми пішли вздовж берега, милуючися відкритими пейзажами. Бо острів, хоч і не надто великий - якихось два кілометри завдовжки і кількасотень метрів завширшки - був лише почасти зарослий лісом. Bсе решта - відкритий краєвид: скелясті береги, каміння, чагарники, малі озерця, наче великі калюжі, та високотрав´я, перемішане з очеретом.

Ми присіли на кам´яному березі, аби перекусити канапки, які завбачливо зранку прихопили з собою, та бодай трохи підсушити на камінні мої мокрі штани. Від вітру не було шансу десь сховатися. Проте можна було до несхочу спостерігати за хвилями моря і трави, ніби синє переливалося в зелене і навпаки, i до головокружіння задивлятися у проталини небесної лазурі тa запаморочливі сценерії хмар, що мінилися всіма відтінками райдуги.

Обійшовши майже весь острівець, ми тюленів так і не побачили. Аж десь наприкінці нашої вітряної прогулянки я щось зауважила:

- Гляди! В морі якась цятка! - вказала пальцем в західному напрямку. І справді, майже непомітна на тлі сірих хвиль цяточка наближалася. Ось вже й зовсім близько. Та таки тюлень! Його голова стирчала над хвилями і прибій щоразу "підганяв" тюленя до каменів на березі. А трохи далі ми вздріли ще одну голову, а потім ще і ще.

- Ой, таки припливли! - і я на радощах заплескала в долоні.

- Тс-с! - засичав чоловік i додав пошепки. - Тихенько, а то ще злякаєш і втечуть! Давай відійдемо подалі, сховаємося.

І ми відбігли трохи назад, у підлісок, причаїлися зі затамованим подихом в чагарнику ялівця. Звідти було видно, як прибиваються хвилі, а з них граційно, наче чудернацькі "морські сирени", випливають на поверхню подовгувасті тіла сірих тюленів. Але щойно вони торкнулися каміння, як вся їхня граційність, з якою вони пливли у воді, відразу зникала - тепер вони нагадували кумедні кульки, що незграбно повзуть, підплигуючи, на животі i коротеньких ластах. Тюлені одразу ж розпласталися на пляжі - дує вітер, отже, сушитимуть свою мокру шерсть аж до пухнастості. Стежачи за цими тваринами з майже людськими очима, ми навіть забули про холод та час. Та, на жаль, треба було вже повертатися. Дорогу назад ми скоротили через сосновий ліс i незабаром опинилися на східному березі, де на нас чекав катер.



26.

A погода таки пішла під псa. Хмари тепер уже геть закрили все небо і вітер дочиста сказився. І якщо на суші ще така негода сприймається як щось таке, що тільки псує настрій, то на морі це вже справжня буря, яка набирає динамічних, загрозливих обертів.

- Швидше, швидше! - підганяв нас перевізник. - Тепер кожна секунда дорога!

Ми хутко повдягали жилети та заскочили у розгойданий катер. І щойно повсідалися, як з неба рясно задощило. Катер різко стартонув, підскочивши з нами в повітря, i почалася наша дика їзда по морських "американських гірках". Але море - ніякий не атракціон, це у сто разів гірше. Дощ періщив по нас звідусіль, хвилі набігали одна за одною, здіймаючи катер у вишину і відразу жбурляючи його у чорну пінисту прірву моря. Небо з морем злилися в одну темну, сіру масу, пелена дощу застувала все довкола - не лише обрію, але нічого не було видно на відстані кількох метрів. Навколо нас гриміла вода і тілкьи вода - бескінечна, непроглядна вода! Hами гойдало, трясло, i ми, зіщулені, всіма силами трималися поручнів як соломинки, за яку хапається тонучий. Але ми ще, на щастя, не тонули, лише дико підстрибували на високих хвилях, що гналися одна поперед одну на нас. Справжнє Боже допущення! "Господи, лиш би не втонути отак безглуздо! Лиш би не заблукати в тій сірій тьмі, лиш би нас не віднесло у відкрите море!!!“ - здається, якось так я молилася в ці миті нестерпного, холодного жаху, що стискав горло крижаним кістяком, нудив і зводив жовч аж до горлянки, штовхав у найчорніші памороки.. Морська хитавиця і страх - найбезглуздіша і найстрашніша психосоматична комбінація. Стихія робила з нами все, що їй заманулося, крутила нас у чорториях все нових і нових хвиль тa щедрих порціях дощу з вітром, бо ми для неї - лише нікчемні іграшки, з якими можна гратися у захопливу, жорстоку гру хижака і жертви. Лише в такі моменти людина є здатна гостро відчувати невідворотність Фатуму.. "О, Господи-Боже мій! Лиш би це все закінчилося!"- щойно блиснуло в моїх думках, як знизу нас щось сильно вдарило і ми полетіли у ніс човна, ледь не порозбивавши собі лоби, і мої мізки, здалося, вискочили через тім´я.. Kатер зі всією силою врізався в піщанy мілину! Врізався, видко, глибоко і ми добряче застрягли у ній, бо стояли, як прибиті. Лише хвилі перекочувалися повз судно. Перевізник вискочив з катера і, по коліна у воді, бродив серед розбурханих хвиль і оглядав свій човен, лаючися по-естонськи. Мій чоловік скочив у воду слідом за ним і обидва чоловіки почали перекрикуватися між собою та гарячково жестикулювати - гуркіт хвиль і свист вітру не давав розрізнити їхні слова. І поки вони таким чином щось вирішували, я нажахано стежила за цією абсурдною сценою: довкруж безкрає, розхвильоване море, а ці два, зодягнені в оранжеві жилети, як два жовтогарячі світляки на тлі безпросвітної сірості, бродять довкруж човна по коліна у зимній воді і про щось живо сперечаються, гарячкують. Мене пройняв страх, що мілина раптом обірветься і варто комусь зробити необережний крок, як його засмокче піщане дно чи поглине морська безодня.. Hа щастя, це тривало недовго: чоловіки, видко, нарешті, якось домовилися і почали штовхати катер з мілини. З великими зусиллями їм таки вдалося виштовхати судно на глибшу воду. Заскочили всередину, катер після кількох невдалих спроб знову завівся. Mоя молитва, мабуть, була почута вищими силами, бо катер не заглохнув зовсім, дощ порідшав і трохи розвиднілося - крізь дощові сірі ланцюжки вдалині на тлі ще вагітних водою хмар я вздріла яскраве миготливе світло.

- Mаяк!!! Бачу світло, маяк! – і я, вказуючи рукою в напрямку світла, мабуть, кричала як навіжена, бо перевізник кидав то на мене, то на свою навігаційну систему GPS боязкі і недовірливі погляди.. І все ж, як би там не було з його сумнівами, наш невеликий катер поплив, перескакуючи через хвилі, в напрямку маяка..

Коли ж ми, промоклі до останньої нитки, через моє вперте, шалене наполягання таки потрапили до пристані у Папісааре і успішно причалили, зі слів сердитого перевізника ми дізналися, що маяк, який височіє побіля Кігельконни вже давно не світить, його світло востаннє блимнуло ще у 1998-му році, після чого його назавше вимкнули.

- Але ж я бачила світло! Тоді що це я бачила?! Ні-ні, не переконаєте мене! Я бачила маяк! – кричала я, трясучися від холоду та істерики зі щойно пережитого. Перевізник, можливо, подумав, що я зійшла з глузду і відмовився взяти від нас гроші. Лишень щось пробуркотів, щоб ми якнайскоріше дісталися до тепла, бо, мовляв, це частково і його відповідальність, що погодився на наше безглузде замовлення, і, щоб, від гріха подалі, нехай ми нікому про це не розказуємо і що йому ще треба оглянути можливі пошкодження на катері. Отак ми з ним і розсталися: він вскочив у свій човен і поплив, мабуть, у якийсь док, а ми побігли до нашого одинокого авто, що терпляче чекало на своїх "прибацнутих" господарів. В машині ми познімали зі себе мокрий одяг, який лише можливо було зняти - себто курточки, светри, перевзулися у шльопанці, які завбачливо возимо зі собою на всяк випадок, та закуталися в сухі пледи.

- Ну, і що тепер, шукачко пригод? - вирячився на мене чоловік, цокотячи зубами.

- Як що? Їдемо на ферму! - так само, деркочучи щелепою, відповіла я. - Але нам ще тре´ в магазин! Якогось коньяку чи що... для зігріву!

- Ну, ти даєш! І як ти хочеш в такому вигляді в магазин? - не йняв віри чоловік.

- Там неподалік від кірхи я бачила супермаркет. Їдьмо, ми швиденько! - і ввімкнула автопічку на всю потужність.

Приїхали в Кігельконну, запаркували. Повискакували з машини та вбігли, як татаро-монгольська орда, в магазин. Місцеві дивилися на нас, як на пришелепкуватих, як ото здичавілі бігаємо по приміщенню цілі мокрі, в джинсах, закачаних на литках, у шльопанцях-в´єтнамках та загорнутi в пледи. Мабуть, ще не бачили таких туристів, які ходять відпочивати на пляж за сльоти. А ми, аби не гаяти дорогоцінного часу, понакидували в кошик всякої всячини, головне спиртного - коньяку та горілки - і, нашвидкуруч заплативши, шаснули в авто.

- Звідки ти взяла, що то був маяк? - раптом запитав мене чоловік, коли ми вже наближалися до нашої ферми.

- Ну, aякже! Я бачила яскраве світло! Воно блимало повільно, але блимало! - настоювала я.

- Я, звісно, не знаю, що ти там виділа, але ні я, та й, здається, ні власник катера, жодного світла не бачили. Я лише зауважив, що в нього чомусь відімкнулася навігація, тому так перелякано блимав очима. Але ти так несамовито кричала "Вперед! Bперед!“ що, він, здається тобі повірив і взяв курс за твоїм напрямком.

- Ти це серйозно? - насторожилася я.

- Ні, я нічого іншого так не люблю, як жартувати, коли нам загрожує небезпека.

- Гм.. - задумано і трохи боязко видихнула я. - Як же так? А що ж я тоді бачила, якщо це не був маяк?!

(далі буде)

Читати коментарі (0)
Рейтинг Оцінили Переглянули
0 38
( написати коментар )