На першу сторінку
 
РеєстраціяЗайтиВідновити доступ
ЛітКлуб лого
всі твори проза поезія інше рецензії форум автор

ПОГАНІ СЛОВА

Олена Макарчук, 21.12.2017 року



– Мамо, а хто такі «ватники»? – несподівано запитав Сергійко, коли мати увійшла та поставила сумки на підлогу. Вона зняла куртку й поцілувала сина. Він поморщився. (Йому вже дванадцять, врешті-решт, чоловік!.. Сергійкові тепер не так подобалися лагідні мамині поцілунки, як раніше.)

А матері не сподобалося запитання, й вона насупила брови.

– Це лайливе слово, синку. Ніколи не кажи так на людей.

– А я і не казав… То на мене так кажуть.

Мама знову засмутилася.

– Послухай… ми з батьком віддали тебе з братом до престижної школи. Українська мова, у вчителів вища освіта, а то й по дві. Всілякі гранти та конкурси… Брат твій відмінник, – мати важко зітхнула, засапалася, напевне, через те, що три поверхи вгору йшла. – Ви маєте спілкуватися, як цивілізовані люди. Тим більше, ми переселилися з Луганщини… – додала мама. – Треба показати, що ми цілком нормальні люди… хоч і звідти.

– Може, я віднесу сумки до кухні? – він схопився за важкі пакети, які принесла мати.

– Дякую, рідний мій… Віднеси.

– І розкласти тут? Все?

– Добре. Там, на столі, я потім все покладу, куди слід.

– Мамо! – скрикнув Сергійко. – Тут у тебе цукерки є! Можна взяти дві?.. Або хоча б одну! Будь ласочка!

– Після вечері, синку. Гаразд?

Сергійко скривився.

– Гаразд… – невдоволено крикнув він із кухні, доки мама знімала чоботи.

****

«Ватником» його почали дражнити деякі з класу після того, як дізналися, звідки Сергій приїхав, а особливо, коли хлопець сказав, що не любить сучасні журнали. «А от у Радянському Союзі писали про вчених. шахтарів, робітників, майстрів своєї справи.» З нього тут же почали сміятися і казати, що він сумує за «совком». Хоча як можна сумувати за тим, чого жодного разу не бачив? Адже коли він народився, Союзу давно не було… Не сказати, що Сергію надто подобалися ці стоси «Огоньков», що залишилися після дідуся. В чомусь і там був перекіс: статті були про безкінечні покоси та надої, плани п’ятирічки та боротьбу з Дядьком Семом. Але все ж таки там часто зображувалася саме людина праці. Хай і була в неї смішна зарплата, а то і взагалі не було. Одні медальки та трудодні. Та людина могла пишатися тим, що ВМІЄ робити! А зараз… Хто кого побив, хто за скільки купив машину, ще про співаків щось можуть написати… Але що пишуть про них? Знову ж таки: хто кого побив… Жодної згадки про роки наполегливої праці, щоб досягти успіху. Враження, що потрібне лише везіння – і ти на вершині. От чому б не написати про Сергійкового татка? Він міг майже безнадійну машину, просто таки купу металу, повернути до життя. Присідав біля понівеченого «залізного коня», проводив рукою, розмовляв. Якщо порівняння з хворою людиною дещо недоречне, то з хворим домашнім улюбленцем – цілком. Здавалося, татко вірить в існування душі в машини. І…за кілька днів автівки знову літали міськими дорогами. Або дядько Андрій… Хто ще міг викувати … квітку? Справжню квітку! Як живу! Пелюсточки, листочки. Здавалося, якась зла чаклунка перетворила живу троянду на сталеву.

Сергійко хотів це все розказати, та ніхто не слухав, а лише дражнили: «ватник, ватник»…

***

Вчителька довго розповідала, що Україна – молода держава, яка не так давно здобула свою незалежність та й зараз за неї бореться, що в Україні проводяться складні реформи.

– Що таке реформи, Настю? – вказала вчителька указкою на свою улюбленицю.

Та миттю підхопилася.

– Реформи це зміни чогось! – бадьоро відрапортувала Настя. – Зміни докорінні! Фун-да-мен-таль-ні, – додала вона «улюблене словечко» свого тата-архітектора.

Сергійко замилувався нею: які в неї рожеві щічки, яке гарне волосся й очі такі…

– Молодець! – посміхнулася вчителька. – Хто може навести приклад реформ у нашій школі?

У Сергійка промайнула думка. Але він дуже боявся, що його висміють, тим паче після Насті, і він промовчав.

– Актовий зал відремонтували! – раптом вигукнув з місця Вовка, й самовдоволено засміявся.

– Не дуже влучно, Володю… Але… підходить, як приклад, – винесла вирок учителька.

Сергійко зрадів. Він хотів сказати, що в школі запровадили учнівську раду, яка тепер надає пропозиції педагогам і адміністрації школи щодо навчального процесу. Він не раз чув, що клас, де навчався його старший брат, вирішив якісь конфлікти з учителями завдяки цій раді. Тепер Сергійко шкодував, що не відповів на запитання вчительки раніше за Вовку. Але й тепер промовчав.

Того ж дня до класу прийшов новий учень, якого вчителька представила як Григорія.

Потім цей Григорій, котрий, звісно, почувався самотнім, дуже горнувся до Сергійка, бо відчував, що у того теж немає близьких, душевних друзів. Тим більше, виявилося, що Гриша теж з Луганщини, з самого Луганська. Але Сергійко неохоче спілкувався з ним, новий хлопчик здавався дуже дивним. Незабаром Григорій теж потрапив у розряд «ватників» …

***

Вони перейшли до восьмого класу. Сергійку виповнилося 13. На день народження він запросив лише Антона та Вовку. Але вони, як він і побоювався, поводили себе так як і раніше, не зважали на нього, попри те, що він був іменинником, говорили переважно між собою. І всіляко підкреслювали, що вони більш дорослі, зрілі та розумні, ніж він.

Саме в цей час Настя несподівана почала дарувати йому надмірну увагу. Він трохи соромився цього, бо не знав, як себе поводити.

Якось після уроків вона підійшла до нього й сказала:

– Сергійко… Слухай… Не хочу зараз іти додому сама, – вона грайливо гойдала, свій рюкзак біля колін і дивилася чомусь убік. – Проведеш мене? Тут же недалечко…

Хлопці одразу почали глузувати. Сергійко злякався й хотів відмовитися. Але йому вже набридло боятися насмішок… Він все ж таки набрався рішучості й погодився проводити Настю.

«Тілі-тілі тєсто – женіх і нєвєста!» – іржали школярі. Утримався лише новачок Григорій, котрий, як завжди, сидів десь у куточку, сам-самісінький. Він дивився звідти якимось щирим і відкритим поглядом, наче хотів підтримати Сергія.

Посеред парку Настя раптом зупинилася й подивилася йому в очі. Він відчував, що з нею щось коїться.

– Ти сумуєш за своїм домом? – щиро запитала Настя. – Не шкодуєш, що ви переїхали до Запоріжжя?

– Ні. Не шкодую. Там дуже страшно… Якісь озброєні люди… Тато й мама – без роботи… Їсти… – сама каша… Черги за водою, яку привозять іноді… Десь стріляють.

Настя торкнулася його волосся й швидко сховала руку – засоромилася. Вони помовчали.

– Як ти вважаєш… ми будемо щасливими? – запитала вона.

– Хто?

– Всі…

– У світі чимало щасливих і багато нещасних, – повторив Сергійко бабусині слова. – «Полміра плачет, полміра скачет», – додав він, якось жорстко посміхаючись.

– Українці, – уточнила Настя й повторила, – будемо щасливими?

Йому стало шкода її, таку дивну й засмучену.

– Звісно, будемо! – раптом голосно вигукнув він. – Ми ж не стоїмо на місці! – Сергійко схопив Настю за руку, засміявся, й вони помчали, як вітер, так що жовте та рожеве листя буревієм крутилося під їхніми швидкими ногами.

– Мамо, а хто такі «укропи»? – запитав хлопець, слухняно стрибаючи у ліжко.

– Де ти це почув, синку? – з підозрою запитала мати.

– Це мене так вдома дражнили… Ну там… Де колись був дім. Там «укроп», тут – ватник – скрізь я чужий, – сказав Сергійко, невесело посміхаючись…

Мама лише важко зітхнула…

А потім була та класна година… Сергій не дуже зрадів, коли вчителька передала через нього, щоб мама прийшла до школи і виступила перед учнями. Як переселенка. Він боявся, що з нього ще більше кепкуватимуть. Але…

До класу мама увійшла не сама. Позаду йшов високий чоловік у військовій формі з шевронами добробату. Школярі здивовано дивилися одне на одного – вони не знали хто це. Якщо маму Сергійка ще бачили на зборах, то хто це? Чий тато? На обличчі вчительки читалося задоволення: захід обіцяв бути патріотичним – плюс їй, як педагогу. Вона навіть директора запросила – похвалитися, що саме в її класі вчаться діти таких видатних батьків і з ними всі дружать. Зараз директор сиділа на задній парті і задоволено похитувала головою. Сергію вона здалася схожою на тих собачок, що колись саджали в салоні автівок, і від такого порівняння він злегка пхикнув. Тихенько, але вчителька помітила й незадоволено подивилася на нього. Сергій принишк і чекав, що буде далі. Вчителька представила його маму та поблажливим тоном попросила розказати про життя в окупації. Мама помітно хвилювалася. Потім все-таки, затинаючись, почала розказувати… російською мовою. Вчителька майже одразу перебила її:

– Попрошу говорити українською.

Мама ще більше розхвилювалася. Сказала:

– Ми їхалі…

І це «їхалі» дуже насмішило школярів. Антон демонстративно повернувся і зверхньо подивився на Сергія. Той опустив голову і почервонів. Хлопець спіймав себе на думці, що… соромиться своєї мами. Доброї, лагідної, чудової мами. Ну чому вона заговорила російською?! Адже вдома вони розмовляли досить непоганою українською. Він і розумів, що це через хвилювання, через багаторічну звичку на роботі, та й взагалі поза домівкою, розмовляти російською. Ніби українська так…для домашнього вжитку. До того ж останнім часом у них у містечку просто небезпечно було говорити українською. Сергій все це розумів, та все одно йому було прикро. І тут… Тут заговорив той невідомий чоловік у військовій формі. Він звернувся до вчительки:

– Знаете, лучше русскоязычный патриот Украины, чем украиноязычный предатель. Сколько русскоязычных ребят погибло, защищая Украину…Вы сейчас будете говорить «про мову окупанта», что именно из-за русскоязычных на Донбассе войска Путина, но… Я скажу Вам на это: «Сирия». В Сирии тоже Путин защищает русскоязычное население? И еще: Вы сейчас противопоставляете эту женщину, её сына остальным людям. Как бы подчёркиваете, что они не такие. Не так говорят, не оттуда приехали. А это сепаратизм вообще-то. Ведь сепаратизм – это не только, когда отделяют Донбасс от Украины. Это ещё и когда Украину отделяют от Донбасса, считая ВСЕХ, кто там живёт или оттуда приехал, вторым сортом.

Вчителька взялася плямами. Вочевидь, вона не розраховувала, що замість виховного патріотичного заходу будуть виховувати її. Лише хапала ротом повітря. А боєць повернувся до мами Сергійка і сказав:

– Продолжайте, Наташа.

І мама почала розповідати. Ще трохи затинаючись, а далі все сміливіше про сусіда-алкаша, який звик нічого не робити, а тут, з приходом влади «республікі», невимовно зрадів отриманій зброї, а значить ВЛАДІ. Як він одного разу пригнав до її чоловіка (батька Сергія) вщент понівечену автівку, і, погрожуючи автоматом, вимагав відремонтувати. І коли побачив дивом відремонтовану машину, сказав: «О! Тепер ты мой персональный автомастер! И не думай никуда удрать – я тебе из-под земли достану. Я ж теперь полевой командир народной республики! А на счёт денег – «Спасибо, что живой!» - і засміявся неприємним, злим сміхом. Цей «полєвой командір» був схожий на звичайнісінького ватажка банди… Тоді на сімейній нараді вони вирішили, що мама тихцем, вночі, спробує вивезти на машині, що належала їхньому другу, дітей, а тато буде пішки, в обхід блок-постів сепаратистів, намагатися потрапити на підконтрольну Україні територію… Як Наталя мало не божеволіла, бо не було зв’язку з чоловіком… Як вона, тендітна і боязка жінка, вела вночі автомобіль, молячись, лише б усе у них вийшло… І тут, у Запоріжжі, ладні були землю цілувати. І не могли натішитися, що вони знову разом, в Україні! Як важко було зняти квартиру через упереджене ставлення місцевих… «Но это уже совсем недетские темы,» – закінчила мама Сергія. Клас мовчав. Дехто з дівчаток потайки витирав сльози.

А потім сталося неймовірне…

– Что ж ты, Гриша, говоришь, что в футбол тебе играть не с кем. Вон какие ребята в твоём классе спортивные! Целую команду только из одного класса можно набрать! Я – отец Гриши. Я специально попросил учителя меня не представлять. Хотел сначала на вас посмотреть.

І він обвів усіх проникливим, до самісінького денця душі, поглядом… Здивувалися всі. Навіть Сергій. Здивувалися і… засоромилися. Особливо ті хлопці, які насміхалися з Гриші. Вони потупили очі… Так і слухали розповідь бійця, червоніючи все більше й більше.

А розповідь була приголомшлива… Як виїджали з Луганська, і прямо на блок-посту колону машин обстріляли сепаратисти. Загинула дружина – мама Гриші. Вони дивом залишилися живими… Як ,уже на українській території, переконавшись, що Гриші буде добре з дідусем і бабусею, пішов до військкомату – проситися на фронт. І дівчина в погонах, що мала довгі вії, порадила звернутися за місцем реєстрації. Тобто до Луганська. Тому чоловік пішов до «Айдару». Там не треба було вказувати «місце реєстрації». Про бої і важкі втрати… Потихеньку хлопці, захопившись розповіддю, припинили соромитися і підняли голови. І просто вбирали очима айдарівця… Та що там хлопці! Навіть вчителька, забувши про те, як її поставили на місце, заслухалася…

***

– А знаєш, мамо… то дуже-дуже давно було. Ну, ці «ватники» і все таке. Ще тиждень тому, – пробубонів Сергійко із заплющеними очима ( він уже засинав). – Зараз Гришу не ображають. І мене теж... У нас тепер велика компанія. Завтра будемо грати у футбол…

Герман Дубінін,

оглядач «Радіо Запоріжжя»,

член Національної спілки журналістів України,

учасник бойових дій в зоні проведення АТО

співавтор – Олена Макарчук

Читати коментарі (8)
Рейтинг Оцінили Переглянули
1 Ігор Стожар. 59
( написати коментар )
Анатоль
2017-12-22 09:07:10

"русскоязычный патриот Украины,"

 

Що таке "русскоязычный"?

Це хто української мови не знає і принципово знати не хоче?

Так за яку "Украину" він воює?

Ту, що є варіантом Росії?

(відповісти)
Олена Макарчук
2017-12-22 20:40:34

ті, хто принципово знати не хоче і для кого Україна є варіантом Росії - у моєму творі "Соняхи".Якщо не важко. перечитайте. "Любіть українське. Навіть українські придурки набагато кращі за всіх інших. Просто зрозумійте це і все буде Україна." - написали мені рецьку на цей твір. Не згодна)) Не люблю придурків. Ні українських і російських


 

(відповісти)
Анатоль
2017-12-22 23:59:48

Чим відрізняється батько Гриші від дівчини з "Соняшників"?

Тим, що він хоче Росію під жовто-блакитним прапором, а та не  проти Росії і під триколором.

Оце і вся між ними різниця.

(відповісти)
Олена Макарчук
2017-12-23 00:10:24

я Вам безмежно вдячна за увагу до моєї особи :) Не хоче батько Гриші Росії під жовто-блакитним прапором. "чужого не треба - своє не віддам". хоче лише щоб не відокремлювали Україну від Донбасу. І Донбас від України. Щоб не ображали його дитину. Ні, не робили його вищим за інших, кращим. ТАКИМ же. не більше

 

(відповісти)
Анатоль
2017-12-23 07:28:01

Я нічого про Вашу особу не кажу, лише про Ваших героїв.

 

В тому то й справа, що такі як Гришів батько вважають територію України своєю. Вони русифікували Україну і хочуть, щоб вона і була русифікованою. Все українське їм чуже, вороже і ненависне.

Навіть після того як вчителька попросила, щоб виступати перед дітьми українською (щоб не русифіковувати дітей), він принципово говорив російською.

Такі як він - найбільша загроза для України.

Бо їх представляють не як загрозу, а як захисників України.

А вони - захисники русского міра в Україні.

Героїзація таких українофобів - це легалізація тут русского міра. Це загроза існуванню України.

Бо без української мови України нема.

(відповісти)
Ігор Стожар
2017-12-23 14:42:12

В 1919 році прокурор США видав розпорядження, за яким на попутний пароплав примусово посадили 249 прихильнтків комуністичної ідеології і відправили до Росії.

Так країна розвинутої і правдивої демократії піклується про свою безпеку і процвітання.

(відповісти)
Олена Макарчук
2017-12-23 21:57:36

тобто саме стосовно цього твору, що Ви хочете цим сказати?

(відповісти)
Сергій Нечета
2017-12-26 14:07:20

про гівно, на гівно, краще я Селену Гомес у твіттері лайкну !

(відповісти)
( написати коментар )