На першу сторінку
 
РеєстраціяЗайтиВідновити доступ
ЛітКлуб лого
всі твори проза поезія інше рецензії форум автор

Щасливець

Василь Усатенко, 22.12.2017 року





Ця мить врізалась у свідомість назавжди. У темному, смердючому від гною, силосу та прілої соломи сараї, вщент заповненим худобою, зовсім не було тихо, але тріскіт мого ребра вразив, немов грім після блискавки над головою. Навіть матюкатися не було сил, але я спритно розштовхав теличок, що мене затисли немов лещата, і відскочив під стіну…

Є така процедура як туберкулінізація ВРХ, а точніше - дослідження великої рогатої худоби на туберкульоз за допомогою реакції на внутрішньо шкірне введення туберкуліну, або приблизно так. Гарний метод! Простий, ефективний, доступний. У вистрижену ділянку шиї, розміром приблизно з куряче яйце, звісно після дезинфекції спиртом, за допомогою безголкового ін’єктора, вводиться стандартний розчин стерильного токсину, подібного до того, що виробляють кляті палички Коха. Через три дні, або як в інструкції пишуть через сімдесят дві години, проводять контроль реакції: як що шкірна складка потовщена більше норми – поздоровляємо! у вашої корови туберкульоз, а як що в нормі – ну що ж, спробуйте виграти наступного разу. Цей метод спас від фтизіатричного відділення багатьох людей. Головна складність, як на мене, при цій процедурі, це вистигання отієї ділянки на шиї. Вважається, що додатково тримати тварину при цьому немає потреби, тому людей для вистигання на фермах ніколи ніхто не давав – мовляв, спритні ветеринари й так добре вправляються. Коли я тільки прийшов з технікуму, мені потрібно було вистригти таким чином п’ятсот корів, - натер ножицями пальці, корови відтоптали мені ноги, кілька разів стусонули рогом у голову, спробував на смак засраний кінчик хвоста, коротше, на це витратив три дні. З часом призвичаївся і вистригав таку ж кількість за один день, майже без інцидентів. Ну а зараз, після багатьох років практики, вважав себе майстром цієї справи.

Цього разу фортуна повернулася до мене не тим боком. Посада дільничного ветеринара зобов’язувала дослідити на туберкульоз поголів’я рогатої худоби на забутій богом фермі, не дивлячись на те, що це був час завершальної фази занепаду молочного скотарства у даному господарстві (з дня на день весь скот могли продати за борги). Отож я, при жахливому освітлення та затхлому повітрі, взявся готувати тварин до туберкулінізації. Як досвідчений вистригач, підходив до кожної корови, гладив, хлопав її, заспокоював, кілька разів клацав ножицями в неї на шиї, задовольнившись результатом йшов до іншої скотинки. Робота рутинна, одноманітна, навіть не дивлячись на те, що окремі особини не давали до себе доторкнутися, виконував її загалом швидко. Ситуація значно ускладнилась коли настала черга «чепурити» теличок, як їх називає номенклатура парувального віку. Це тварини, які у кращому разі тільки на якомусь місяці тільності, вони ще не звикли ні до прив’язі, ні до людей, - жахаються коли брязкає ланцюг, а тим більше коли хтось до них підходе або кладе руку, мені ж треба було вистригти шерсть на досить чутливому місці. Нелоскотані телиці примусили мене згадати як ото коли корова стає на великий палець ноги, хай і через кирзач, і як свистить біля голови коротенький, але гострий, ріг. Та що зробиш – дотримання процедури забезпечує якісний результат! І я, знов і знов, підкрадався до дикуватих теличок щоб скубнути в них ледь помітний шматок шерсті.

Загалом, як не рахувати мілких бризок, я гарно вправлявся – на десяток телиць пішло всього пів години (!?), та я хотів швидше й краще, сконцентрувався на вистиганні. Телиці ж звивалися як могли – махали головами, скакали через ясла, навіть падали на карачки. Усі ці маневри я передбачав, поки не трапилось щось нове. Нетелі, замість того щоб тікати раптово зімкнули свої ряди, затиснувши моє тіло між своїми міцними боками. Я був ошелешений, не міг навіть поворухнутись, а телиці ще раз потужно навалились, й тут я почув отой страшний тріск власного ребра. Звідкись взялись сили розкидати вперту худобу, вирватися з полону, та було вже пізно. Спроба зітхнути з полегшенням пройняла мене таким гострим болем, що я ледь не впав. З мрією про кисневу маску зробив дуже повільний та поверхневий вдих, потім обережний видих. В голові запаморочилось від гострого болю в грудях та нестачі повітря. Хитаючись вийшов з сараю, на морозне повітря від чого стало трішечки легше.

Маючи фах фельдшера ветеринарної медицини, форсуючи біль та розпач, намагався зрозуміти що сталося, а головне що робити. Притулившись до стіни, промацав грудину, знайшов центр болю. «Напевно просто сильно забився» заспокоював себе. Після кількох хвилин відпочинку, ледве дихаючи, я продовжив свою працю, хоча тепер це було дуже незграбно.

Місію було виконано – я «розстріляв» туберкуліном усю гарно вистрижену худобу, й поїхав до дому з надією, що за три дні, на читку реакції, я приїду вже дужим. Та не так сталося як гадалося. Напевно першу добу після травмування організм ще використовував резервну міцність, на другу добу я вже не міг не лежати, не сидіти, а про елементарні домашні справи й казати нічого. Особливо важко було зізнатися дружині у своїй «інвалідності», й звісно відмовити у забавах п’ятирічній дочці, що звикла стрибати в мене на руках. З’явились думки про те, що непогано було б навідатися в лікарню, здати там якісь аналізи, поговорити з травматологом про той загадковий тріск в моїх грудях під час тісних обіймів з телицями, але по-перше – я ж чоловік, тому потрібно терпіти, не розпускати нюні, поки ще хоч якось дихаю; по-друге – як не крути, це випадок на виробництві, що відбувся, скоріш за все, внаслідок порушення мною якихось правил техніки безпеки, й за давньою традицією заявляти про нього ніяк не можна; по-третє – може саме пройде. Коли ж, приблизно через сімдесят дві години після травмування, настав час їхати на читку реакції, я ледве міг сидіти за кермом авто. Впевнившись, що серед «пострижених» та «постреляних» корівок позитивно реагуючих нема я поїхав до дому відлежуватись – благо, що діло було до вихідних.

Четверта доба була дуже важкою. Від кисневого голодування мене постійно клонило в сон, але як тільки засипав, необережний рух чи вимушено глибокий вдих больовим струмом вдаряли мене й я отямлювався. Моє життя несподівано почало вимірюватися не днями та ночами, а вдалими вдихами й видихами. Благо, що мій робочий графік дозволяв на кілька днів «загубитися», а там й новорічні свята можливо сприятимуть одужанню. Приблизно на п’ятий день становище обтяжилось – температури не було, але почав давити кашель. Я був впевнений в тому, що це через погану вентиляцію легень, та легше від цього не було: збирав у кулак свою волю, щоб стерпіти біль, і кашляв прочищаючи бронхи від слизу. Почав навіть пити якісь ліки, можливо завдяки цьому через кілька днів біль нарешті почав вщухати, ознаки бронхіту проходили, але уражене ребро ще сковувало мої рухи.

Здавалося все йшло на поправку та черговий інцидент, який трапився приблизно через місяці два після затиснення телицями, знов вивів мене з ладу.

Під час лютневих погодних примх, відлига змагалась з похолоданням, кучугури змінювались на калюжі, потім стрімчаки замерзали… Якось взагалі пішла крижана злива, яка застигла дзеркальною ожеледдю. Звісно, впасти під час такого лиха дуже просто, і при цьому злегка забити сідниці дуже весело й навіть корисно, але я не впав на благословенну п’яту опорну… Йшов обережно, як ніколи, розставляючи ноги та балансуючи руками, впевнений, що достатньо навчений усім премудростям слизької дороги. Та коли після дивного польоту луснувся тим самим боком об матінку Землю, раптово занотував, що мені ще вчитися, й вчитися. Знов гострий біль пришпилив мене, як голка до дошки метелика, знову запаморочення від нестачі повітря, й знову прикре відчуття втрати такого довгоочікуваного здоров’я. Насилу діставшись домівки, обережно впав на диван і почав мріяти про всі круги пекла, які мене чекають у найближчі два-три тижні. Здавалося, що моїм стражданням не буде ні кінця, ні краю.

Але цього разу біль був ще сильніший, я не міг навіть голосно говорити, а ветеринарні заходи, які потрібно було виконувати не дозволяли непомітно похворіти. Тому на третій день своїх страждань я покірно поїхав до лікарні, здаватися.

Лікар мене зустрів буденно, навіть втомлено. Попрохав оголити торс, уважно оглянув, ніжно тицьнувши холодними пальцями прямісінько у центр болю. Дозволив одягатися. «Скоріш за все сильний забій, але «рентген» не завадить» повідав він схилившись над моєю карткою. Відверто кажучи, мені було все одно чи там тріщина чи забій чи перелом – зараз мені хотілося, рецепти на якесь знеболююче, відкрити лікарняний, та скоріше лягти хворіти на домашньому дивані. Та ось лихо – без «рентгену» лікар пальцем не ворухне.

Ходою коника з вивихнутим плечиком я підходжу до рентген кабінету. Десь з третього разу мені вдається, своїм зломленим голосом, встановити «хто тут крайній». Черга доволі цікава: один чоловік з милицями, другий з шиною на шиї, дві жіночки з підв’язаними руками, матуся з немовлятком. Стояти мені важко, але всі сидячи місця зайняті, а на вигляд я єдиний хто може постояти.

У темному коридорі тишу порушують тільки теревені двох жіночок - вони жваво обговорюють графік роботи кабінету, обурюються з приводу… з будь якого приводу, й очевидно знаходять у цьому втіху. Металеві двері кабінету відчиняються, виходе поважний чоловік з акуратною бинтовою перемоткою на голові, замість нього пропускають матусю з немовлям. Через хвилину лунає приглушений дитячий крик, але він заповнює весь лікарняний коридор, навіть жіночок змушує замовкнути. Черга де що ожила після того як підійшов наступний пацієнт. Це був середніх літ, з свистячою задишкою, але без гіпсу та милиць, чоловік у довгому плащі, що висів на ньому як на опудалі. Після традиційного «хто крайній», я підняв руку, на що він прохрипів «Буду за вами».

Стоячи у цьому непривітному, темному коридорі, я, почував себе доволі нещасною людиною, мимо волі, пригадав ту мить, коли мою грудну клітку розплющили телиці. «Треба ж так боятися туберкульозу» шкодуючи зллився сам на себе. «Слід було «стріляти» тих клятих «кіз» навмання, все одно вони не прореагували». З іншого боку, чітко усвідомлював, що туберкульоз достатньо лукавий, можливо оці болісні пригоди, це легенький ляпас від зарази, мовляв «я теж можу оборонятися». Така собі помста за усі оті викриті мною вогнища цієї підступної інфекції. Не оминув я у своїх роздумах й крижаної дороги, об яку я луснувся, обновивши бувшу травму. Треба ж такому – скільки ходив, коли був здоровий, під ноги не дивився, можна сказати ґави рахував, ніколи навіть носком за камінчик не зачепився. Цього ж разу, йшов як сапер по мінному полю, і раптом бац! Я знов каліка на одне ребро!... А ще в мені проснувся якийсь нестримний страх, що все може повторитись, й не один раз - воно ж, як то кажуть, де тонко там і рветься. А дихання на повні груди, як й вільне перевертання з боку на бік під час сну, назавжди залишилось позаду, у спогадах.

Лікарка, що випустила мамусю з дитинкою, запросила відразу двох жінок – мовляв, поки одна буде готуватися іншу знімуть - так швидше буде. Після того як дві балакучі подруги зникли за дверима кабінету у коридорі зависла цілковита тиша, лише здалеку було чути якусь метушню, та невиразні голоси. Після того як на знімок пішли чоловіки, незважаючи на те що чергу більш ніхто не займав, я підійшов ближче до дверей, за мною підтягся й «крайній».

Зашли ми вдвох. Оскільки роздягався я теж обережно, мій напарник швидко скинув плаща, стягнув з себе сорочку разом з светром, залишившись у штанях, які були на нього неймовірно великими, важко підсвистуючи диханням, пішов до процедурної. Мимовільно побачивши його оголене тіло я відсахнувся – це була виснажена людина, на якій, як згадка про минуле благополуччя, висіли складки шкіри. Він озирнувся до мене як би вибачаючись за те, що пішов «без черги», та я кивком погодився. Тільки зараз я зміг роздивитися це, вистраждане жовтушне обличчя, й майже байдужий до всього оточуючого погляд.

Після «фото» він так же швидко одягнувся та зник з кабінету. Лікарі, поки націлювали на мене «рентген» вели легковажну розмову, обговорюючи постійного клієнта. Я пригадав як автолюбителі, жваво бесідують про свої авто, як вчителі переговорюються про учнів, як ветеринари можуть ділитися враженнями про чергову хвору тварину - в цьому ж немає нічого поганого. Напевно, не було нічого нехорошого і в розмові цих двох лікарок, тим більше, що вони виражали співчуття старому знайомому.

«Боже мій, - сказала одна, спрямовуючи «пушку» на мою грудну клітину, - навіщо його було сюди посилати?» Жіночка з дальньої кімнати, грюкаючи обладнанням відповіла «Для нього «ТеБеЦе» мрією було б, а так… тільки плівку перевели.» В мене сіпнулось вухо від знайомого «ТеБеЦе» - це абревіатура латиницею, що означає туберкульоз. «Не дихайте й не ворушіться! – наказала жінка, вийшовши у сусідню кімнату, а потім відповіла подрузі – там минулого разу такі клішні стирчали, дивно що він взагалі ходить...» Гул обладнання вгасив кілька слів, а потім несподівано почулась звернення до мене – «Все, можете одягатися».

Хотілося скоріше покинути цей похмурий кабінет, але я не міг швидко одягнутись, через що почув ще декілька промов між жінками. «Дивись яке тут лихо» сказала одна, на що інша зітхнувши відповіла «Скоріш за все ми його більше не побачимо».

«Ось хто нещасний, ось у кого горе» думав я йдучи лікарняними коридорами, не в змозі забути побачене та почуте, яке врізалось у мою свідомість. В мене було що? – ледь помітна тріщинка на ребрі, майже пошкрябана, вона рано чи пізно загоїться, залишаться лише спогади. Завдяки пережитому я стану обережніше, хитріше, можливо навіть мудріше. А чоловік, легені якого своїми клішнями розчавив рак, не доживе навіть до наступного відвідування рентген кабінету. Звісно, що я у порівнянні з ним, відчув себе просто щасливою людиною.

3 жовтня 2017 р.

Читати коментарі (4)
Рейтинг Оцінили Переглянули
3 Анатоль , Гаврилишин Наталія , Ігор Стожар. 57
( написати коментар )
Анатоль
2017-12-22 15:37:03

Цікаво пишете про роботу, про тварин.

Теж кілька разів ребра ламав, тож розумію Вас.

(відповісти)
Василь Усатенко
2017-12-23 21:31:05

Більшість зближує! Не очікував що Ви вподобаєте! Дякую!

(відповісти)
Василь Усатенко
2017-12-23 21:31:06

Більшість зближує! Не очікував що Ви вподобаєте! Дякую!

(відповісти)
Василь Усатенко
2017-12-23 21:37:46

Довбаний Андроїд!

(відповісти)
( написати коментар )