зі старого

***

Перша осінь, як вершки на молоці.

Впало сонце на тумани. Осінь просто.

Перші ночі з заморозками та ці

Шедевральні дні, що розтяглися в просторі.

Тут, здається, час застиг, немов драглі,

Світ набув погожої святої ясності.

Комарі бринять, неначе скрипалі,

Що під стелею мордують струни ясочки-

Скрипки. Світло йде нізвідки, мов на тлі

Старосвітських та чудних картин-абстракцій.

Глючний світ, що потрива на полотні

Рівно стільки, як зазначено в контракті.

Дев’яносто днів повітря. Розкіш. Блаж.

Боже мій, яке ж бо щастя жити й дихати,

Убирати в себе звучний цей пейзаж,

Світлу осінь убирати всю до крихти.

***

у півтори ноги – на піку –

без кисню – з крицею у скронях –

всі болячки старого віку

розквітли велико як сонях –

без тиску груди – тільки сітка –

темніє зір – ростуть легені –

усе минуле – тільки міт – а

нове потоне у геєнні –

на піку згорбилась хвилина –

секунди падають по одній –

душе – найвища ти вершина

міжтисячлітньої безодні –

із маківкою в гущу синю –

серед безмовної завії –

ти платиш за свою гординю

відсутністю ковтка надії

***

наприкінці шляху несила

впаду собою в землю вдарю

спливу калюжею чорнила

на склі засохну кіновар’ю

оглухли нафіґ меценати

горлянки тішачи розливом

а ти ридань ґвалтовна зливо

вистукуй тактами кантат

розстроєні лади безладні

мої поранені пелюстки

душевні покриви булатні

хітинові немов молюски

втомилось море клекотати

діставши вуст моїх припливом

і вірш поволі й терпеливо

вчиняє самоатентат

***

Фізичним болем доторкнеться тиша,

Ключі в руці. А відчинити двері

Незмога. Певно, вся вселенни биша

В моменті, що створився на папері.

То крутяться слова, як центрифуга.

Дзеркала, в світло вставлені сітківки,

Немов сонця, підкотяться до пруга,

Чи то як коні – цокають підківки,

Ні, просто пульс. У вухо впершись кистю,

Півсню од відчаю. О, де подіну

Себе, коли цей звук – мов дощ по листю,

Хоч, як колись, випрошуй анальгіну?

Різкого болю посекундні стигми

Ростуть чимраз, і відпущу попруги.

Я космонавт, який ще, може, встигне

Знайти собі четвертий вимір другий.

***

засиплються скроні

плач обтинає віти

холодна густа вода

хиткий пором прижене

пройде тисячліття

доля дасть обновіти

в якийсь малий ембріон

живцем загнавши мене

мільйони народжень

так обридитись можна

і чуєшся ніби ти

пророк що усе спізнав

і голос сопілки

й густа трава придорожна

і богові очі

з порожніх небесних нав

***

Ось я,

Суди мене, суди!

Навалюй речення на речення!

Словомалюй,

Словоблуди,

Словокатуй!

Ми й так приречені.

Ось наш

Несправжній перший рай.

(твір винахідливого дяблика?..)

Словогори!

Слововбивай!

Гріхи зривай,

Неначе яблука!..

Ось я!

Вуглини по лицю.

Вугілля сліз.

Старого попелу.

Словошмагай!

Словолупцюй,

Витійствуй,

Мов,

Вигадуй зопалу!

Ось я.

Моя щока горить.

Горить душа.

Із пекла вихопи!..

Біжать стрічки слововідкрить.

І ти кричиш.

І важко дихати.

Як жаль!

Це все була лиш гра.

Прощаюсь раптом,

Різко й володно.

Навсе розлучені…

Ура!..

Виходжу геть.

Так смертно холодно.

***

не забудьтесь до жалощів нащо мені

ця подачка мов дідові в чарку монета

бо хоч разом зі шкірою скину смішні

ці смішні ці смішні ці смішні ці тенета

бо набридне ж до відчаю і підберу

пурпурову спідницю циганки фортуни

а тоді западусь збожеволію вмру

лиш старого мотиву не виллю на струни

***

поночі в голову лізе усяке хлам’я

всяке верзеться

буває що й дах зриває

як мені вас малювала

моя услужлива пам’ять

я на хвилину забулась

подумала сон триває

ще не було цілунків

ще не впала завіса

тільки смагляву шкіру

легко пестили руки

бачиш це просто жарт лукавого біса

бачите очі диявола з-під перуки