ТРИ ДНІ З ЖИТТЯ НАВЕСНІ

ДЕНЬ ПЕРШИЙ

ДЕНЬ:

І вийшла я в небо – високо,

Весни до болю упилась,

І кров моя березовим соком

У жилах березових лилась.

А весни небесні линуть, линуть – ждуть,

Витягують душу на журавлине крило-плече,

У венах у мене гаряча солона ртуть

Пече.

І встану я рано озонової пори,

Щоб жити до вічності, дихати - до нестями,

Під шаром сухої потрісканої кори

На серцевині леліяти нові шрами.

І встану я, кану я - каменем, листом, сном,

Хвилиною вічності, вічністю скороплину,

Під акварельним натягнутим полотном

Падаю. Підіймаюся. Лину.

НІЧ:

Пуста і грішна. Ось він – горизонт.

Глухі кути, назад не повертати.

Порозбирати вчинки на цитати,

Де зникнув зміст і вигорів резон.

Живу – і крапка. Це важливо – як?

І дні як дні. Не завжди до лиця.

Гірке безсоння, як старий коньяк.

А «завтра» – нам ніхто не обіцяв.

ДЕНЬ ДРУГИЙ

ДЕНЬ:

Сотні тисяч «якби» обплітають порожню долю.

Всі дороги пусті. На дорогах тебе нема.

Я тебе не люблю, мій чарівний червіний королю.

Ну, хіба на свята. Ну, хіба крадькома.

Зав`язати б дороги у вузлики – і усього.

Щоб на пам`ять, чи щастя, чи, зрештою, просто так.

Ти не любиш доріг, перестояних до гіркого.

А мої, калинові, якраз отакі на смак.

Перестояна ніжність, немов навісна оскома.

Не-моя не-любов, пережита у сірі вірші.

Сотні тисяч «якби» - я із ними давно знайома.

Ну, подумаєш, просто буде на кілька більше.

НІЧ:

(пауза на три удари серця)

Любов до запиту. На потім. На колись.

А термін вийшов, як виходять з ладу.

Були надії – та перевелись

На цілих кілька плиток шоколаду.

(два удари)

Любов мою до запиту

Сухим чеканням запито,

Сухим чеканням, як сухим вином.

І падають пробачені

Надії передплачені,

Надії передбачені в геном.

(удар)

Не потрібна. Всього лише. Хлепчу печаль з калюжі.

Видивляюся лиця на когось (на тебе?) схожі.

Я всього лиш щеня. Недолюблене дуже-дуже.

І відтоптують лапи засліплені перехожі.

ДЕНЬ ТРЕТІЙ

ДЕНЬ:

Привіт вітрам! Я травень привідкрила.

А кров у скронях б`є, як б`ють копитом коні.

Душа моя – стривожені вітрила,

Стривожено-стриножено червоні.

І буде небо, море і Всевишній,

І я-піщинка, і піщинка-світ.

І мить – на кілька днів, на кілька тижнів:

У Всесвіті моєму квітнуть вишні.

А отже – все буде. Як слід.

Упасти б вгору – де найглибші зорі,

А найгостріша - проштрикне навічно.

І море знатиме. Припливи символічно

Лічитимуть миттєвості прозорі.

А Бог – усюди. Це його хода.

Цей травень і вітрильники, і зливи,

Коли душа солона, як вода,

Прозора вічність кольору оливи.

НІЧ:

Ніщо не вічне. Поготів – любов.

Коли нема для чого і для кого.

І всує! Всує сонми молитов!

Настояна на Часі до гіркого,

Надірвана мелодія трембіти,

Лише одне тепер прошу у Бога:

О, Господи! Не дай мені любити.

Коли нема ні сліз, ані жалю:

Холодний осад – як довічна втома.

Розбито все, що було з кришталю.

Жбурляю сни – іронію ловлю.

Чому я скло? Причина невідома.

Жила як вміла. І не вміла жити.

Сто першу вічність випито до дна.

Звершилося. Не дай мені любити.

Довершена. Довершено одна.