Псевдопоема з двома героями та однією мною

1.

такий рожевий рожевий вечір,

агонія сонця судомить шиби,

між неба й дна - протилежних течій -

місто голе стоїть за ширмою.

світло торкається вуст і вулиць,

повітря лягає на груди й нижче.

ми - ті, що вчора дрімали в мулі,

а вже сьогодні трактати пишуть.

а вже сьогодні несемо повні

долоні суті - між пальців сутінь,

між тим весною підхопить, як повінню,

і до чиєїсь плоті прикрутить.

і смійся тоді, і кричи, і борсайся

("я - повелитель вселенських істин!").

мусиш іти спрагою босий -

доки і п'яти тобі не тріснуть,

доки себе не згризеш до кістки,

мусиш дуріти (читай - кохати).

заходиш за ширму - там голе місто,

і вже до біса тоді трактати...

такий рожевий рожевий вечір,

неначе місто облито кров'ю.

в повільних корчах танцюють плечі,

а ти стоїш - і не знаєш, до речі,

що з нею робити, з тою любов'ю.

2.

Немовлята. Відтінки зеленого. Пил по штормах.

Креслиш мапу себе, усамітнившись в темній кімнаті.

Якщо чорні на вікнах сліди – значить буде зима

Або, може, війна – чи ж у тому сліди винуваті?

Червоточини всюди – не ходить вже білими й Бог.

Ми забули, в які кольори фарбувати вітрила,

Ми забули, чи є в нас вітрила, та й решту все, бо

Повертатись – по всіх цих віках – все одно не хотіли.

Реманент свій зібравши, набравши у рота води,

Ти вступаєш у бій із речима, розверстими настіж.

Той, що Син був, колись не боявся – і морем ходив,

Хоч вода і була не цілком християнської масті.

Все одно із вчорашнього дня не верне ні один...

Щойно вмочуєш лапи у день – помираєш, і все тут.

Фея, п’яна пилком, заблукала у лісі картин,

Від яких вже насправді зостались самі лиш мольберти.

Білий бик. Білий місяць. І білі лілеї. Це сон.

Тут розвішано діри дверей, наче плетені рядна...

Тільки голос страшний і холодний пливе між колон

Це співає, як птаха, над трупом твоїм Аріадна.

Вона виє, гойдається, руки розбризкавши голі,

Обіймає тебе – невідданно, посмертно, всуціль...

Океани ревуть, ти ховаєш між пальчиків голод,

Як тонку тятиву, що вже нюхом намацала ціль.

Віхоть місяця з лоба відкинувши, ніч увійшла.

Страшно в наступ, бо справді: куди не поткнешся – все тіло.

Виють нерви і пальці тоненько по шкірі спішать

І встигають (якби голова лишень так не боліла)...

Ти прокинешся – пил по штормах і вологі кімнати...

Повні зали води – ковзанки для майбутніх месій.

Тут збиратимуть крапельки крові твоєї дівчата

З розпашілими грудями, повними весн і весіль.

І кричать немовлята – чужі, але також під серцем.

Ти не винна, що ніч, але винна в усьому, що крім.

В глибині лабіринту горбато і глухо сміється

І черкає копитом об камінь стривожений Крит.

Тут порвуться всі низки і порснуть між пальців разки,

І стривожений мармур завиє багряною барвою...

А тебе вже нестиме врочистий німий Мінотавр

В оберемку на берег інакший

– тієї

ріки.

3.

оскільки біль легітимує ніч

трояндове драже тремтить у венах,

стікає плавно стеля по плечах,

приходить хтось через вікно і, може,

спитає згодом, як твоє ім'я,

щоб довго язиком його торкатись

яка жахлива руханка дерев:

немов танцює бідний паралітик,

підвішений на довгих мотузках,

вимахує кінцівками, неначе

самі кінцівки ті махають ним -

а зала вже шалено аплодує

і ось ти на арені простирадел,

де темрява вже наставляє ріг,

а ти, своїм сіпнувши білим тілом,

за тілом заховавшися, стоїш -

чекаєш, щоб зручніш встромити піку

у теплу і криваву плоть бика,

який стече незнаними зірками

у скойку твоїх стулених колін...

хіба подібна ти на матадора?

вже тільця обважнілих цигарок

так просяться лягти тобі на губи,

так просяться в твоїх губах зотліть

і відлетіти у свою валгаллу,

у димний свій, у свій пожовклий рай,

воскреснути? та це вже буде зранку,

а поки що гризи перо і думай,

кого з цих гостроносих арбалетів

назавтра в своє ліжко запросИть...

оскільки ніч легітимує все

4.

(подарунок на день народження в ніч з 29 на 30 березня)

Тут забагато літаків.

Тут ними вимощене небо,

І бортові вогні волають,

Немов роззявлені роти.

Без тебе безумовно легше

І навіть звичніше без тебе,

Та досі ще гноїться пам'ять

Там, де її торкався ти.

Такі ці літаки безбожні...

Хіба ж їм можна - так - летіти?

Хіба ж їм можна - так - кричати?

Хіба ж це досі десь не гріх?

До того ж, наступа на п'яти

Упертий, непотрібний квітень -

Якщо розбити на цитати,

І то не вистачить на всіх.

А зайві пальці просять брати,

А зайві руки десь на грудях,

А зайве слово крапле з рота,

Як цівка слини, на паркет.

Скажи, хіба так можна жити?

Хіба за це іще не судять?

Повісився на власній цноті

Мій найвідвертіший секрет.

Які жахливі одкровення

(Так це ж лайно розкішне - бути!),

І рота смикається кутик,

Як стрілка - від секунд тонка.

О, мій Господь нерівноденний,

Пошли, прошу, в хвилину скрути

Комусь - у пляшечці отрути,

Для мене - склянку молока.

5.

божевільні люди ночами читають бродського

вогнедишне небо не сміє ставати під вікнами

їхній пропахлий кавою та алкоголем простір

це смертний вирок, це страх похилого віку

в чотири стіни одразу впираються плечі

так буває, якщо раптово вимкнути світло

в пропахлий кавою та алкоголем вечір

ми всі виглядаємо прибульцями з того світу

і морок гойдається, повільно нас заколисуючи

божевільні люди цілують собі подібних

але тільки крізь пальці, тільки крізь хутра лисячі

крізь п'яне повітря і крізь дзеркала срібні

а вночі божевільні люди читають бродського

смокчуть ображено пальці в передчутті ранку

адже він прийде - стрункий та рожевокостий

і щедро насипле

по дрібці солі

у кожну

йому підставлену

ранку

6.

ніч, а отже і ти десь не спиш

в пустопорожньому цьому місті.

я видалила електронні листи,

я - напів'янгол, напівкентавр.

дерева вже вирушили на пости,

там, за вікном, ворушиться листя,

людина, вийшовши на пустир,

стає значущою, як пентакль.

все можна виміряти в цигарках.

у псів приблудних вологі очі,

і я підбираю спідниці низ,

щоб не вмочити в пам'ять поділ.

зелений місяць, зелений паркан,

тим часом до іншого краю ночі

лишилось вже кілька хвилин, а ми

ні в чому іще не зізнались собі.

і руки сидять на плечах, як птахи

німі - ще не вміють співати по тілу,

а під язиком ховається слово

тупе й небезпечне, як рецидивіст,

готовий сяйнути ножичком. Сонце,

страшне і велике, як крововилив,

дереться пожежними сходами вгору,

щоб місяць за ноги стягнути вниз.

він (місяць) вже висів давно на трубі.

мій рот відмовлявся артикулювати

слова про болюче й належне, але

обручики дима так справно низав.

самими плечима всміхаюсь тобі.

цілую усе, що не можу пізнати,

цілую усе, що хоч трохи балет,

навіть якщо це насправді - базар.

дерева танцюють повільний фокстрот

і тіпає тілом повішений місяць.

людина, вийшовши на пустир,

стає порожньою, як стріла.

сидіти до ночі в якомусь бістро

і похапцем - так, щоб ніхто не помітив -

своєю долонею провести

по пальцях твоїх на краєчку стола.

7.

просочуй крізь тіло моє дроти,

нижи мене гостро й повільно - навиліт,

я ви-три-ма-ю, тільки б це був ти,

а не якийсь порцеляновий виріб.

засукуй мене, як рукав. скажи,

як схочеш, що все це нічого не значить.

хай тільки тіло поруч лежить

і порцеляновим потом плаче.

смикай лиштву - я роз'їдусь по швах,

тріщина витріщить чорну утробу...

ось тобі ночі найкращий шмат

і найтемніший - відмовся спробуй!

бо якщо тіло, затерте до дір,

так ще уміє боліти (наскрізно),

значить, жбурляю його тобі -

хоч і до тебе бували різні,

хоч і до тебе боліло, та

ново щоразу тріскає шкіра.

так магдалена свого христа

зацілувала в криваві діри,

і хоч ти знаєш: куди - до них...

тіло судомно благає бою.

кидаю зброю - нема дурних! -

тільки б лежати

тепер

з тобою.

8.

не руш мене -

я буду чиста-чиста,

я ледве що

не розчинюсь в повітрі,

тож не руйнуй мене

солодким лезом,

глухонімою піснею

ножа.

таємніша

від найстаріших містик,

я зневажаю

ошаліле вістря.

не руш мене,

а свій солодкий безум

сховай між стегон,

щоб не заважав.

не руш мене,

не смикай струни крові.

народжений в утробі

вир шаліє,

і пальці, пальці,

божевільні пальці

навпомацки

вирощують ім'я

твоє. глухий

і потаємний говір,

задушений

за полисками віял,

так вміє

твого слуху дотикатись,

як твого духу

дотикаюсь я.

але не руш, не руш,

це - жар за муром,

це - кров у склянці,

глиниста і бура,

готова вічно в скло

грудьми тулитись,

аж доки

через вінця потече,

це звук в пітьмі,

нанизаний на рухи,

це потаємний

танець білих духів

і п'яний дух

тісних, обдертих кухонь,

і ще мільйони

збочених речей.

не руш мене -

нехай канонізують,

зітри сліди

від губ своїх і пальців,

молись, молись,

вгамуй жадібне тіло

(не тіло - склеп,

що в нім душа лежить).

я дозволяю

згадувати всує

і дозволяю

з іншими злягатись...

не думай тільки,

що мені боліло,

я просто часом

дихати не вміла,

та це мені

не заважало жить.

9.

випусти пальці із клітки. їм

стільки ночей моє тіло снилось.

запеленає тебе дим,

а ти уяви, що то Божа милість.

в принципі, можна стояти між -

вічність, і хто нас за це засудить?

випусти пальці, візьми-но ніж,

тільки б не страшно іти між люди.

йди, відтинай усе зайве. так

завжди буває опісля ігор.

бачиш мене? ось я - перст, верста,

рана, червоним напхана снігом.

хочеш, відкрай і мене! приходь,

я відчиню - ми ж бо друзі давні.

вчора тіло казало, що ти - Господь,

та то були застарілі дані.

10.

Якщо ми все ж дотичні (знаєш, як? -

навшпиньки вставши, впившися губами),

без жодних слів, без жодних моногамій

моє ім'я сховай в своє ім'я.

Якщо ми все ж дотичні (знаєш, хто

у ніч мою твоє засіяв тіло?),

вичерпуй кварти зоряного пилу

з моїх найпотаємніших пустот.

Якщо ми все ж дотичні (знаєш, де

лежить межа торкання і вмирання -

та, за якою тіло стане гранню,

а трохи згодом зовсім пропаде?),

Якщо ми все ж дотичні - доторкнись.

(ти знаєш, я уже не знаю міри...

страшне "люби" і ще страшніше "віруй"

до ложа мого поночі зійшлись

і мовчки стали).

11.

в мені загубилася голка твого поцілунку,

мене вже дві ночі тому нанизало на тебе,

і ось я тепер вже вдесяте згризаю пальці,

і ось я тепер вже вдесяте ламаю кригу

між пам'яттю про - і твоєю присутністю в тілі.

мене заливає гарячим дощем твого "поруч",

а голки твоїх поцілунків вилазять крізь пори,

і ось я вже зовсім схожа на ляльку вуду...

милий, я більше не буду

ломитися в двері, коли є вікно (я знаю),

коли є вікно і за ним твоя тінь (я знаю),

і в тебе вуста - сорок тисяч голок (я знаю),

там, де її немає,

вони всі мої (чи вуста? чи голки?). я вип'ю

твоє стояння обабіч мого падіння,

як бути, якщо я таки розіб'юся об тебе?

як бути, якщо барва крові тобі не пасує?

як бути з нитками, якими до тебе пришита

змучена я? милий, навчи мене жити

вже вкотре без тебе (бо я забуваю уроки,

я надто тупа - імена не лишають і сліду

чужі, вони ходять в крові між твоїми голками,

дивуючись трохи і також вмираючи трохи,

аж доки залишиться порох блакитний - і тільки).

а я так хворію тобою, хворію тобою -

від мене зосталась одна нескінченна судома,

одна лихоманка, що вперто нас тягне докупи...

милий, як тепер бути?

що нам робити з тими, хто "до" і хто "після"?

хто нас пробачить і хто з нас вижене бісів?

хто нас навчить хірургічним шляхом розривати під ранок обійми?

милий, як неспокійно...

хто той штукар, що мене відокремить від тебе?

я - все ж таки глина чи, може, одне з твоїх ребер?

чи, може, одна з картин божевільного Мунка?

в мені загубилася голка твого поцілунку...

милий, але ми будемо жити.

12.

Погуляли - і годі, і спати лягаймо на дно,

Хоч вчорашнє іще слід у слід невідступно ходитиме.

Розстели мені ніч, наче міллю побите рядно,

Будем поруч лежати і так, ні про що, говорити.

Злий пісок порожнечі горітиме в наших руках,

Спрагла бездотиковість триматиме свічку над ліжком.

Обійми мене - мертво, як птах, - обійми мене трішки,

Щоб мені між грудей так повільно твій голос стікав.

Наші тіні на стінах все зроблять сьогодні за нас,

Їх примарні тіла протанцюють нам нашу хворобу,

Хай холодним серпом золотих місяців колообіг

Кровообіг нам спинить - і зразу ж настане зима.

Що б було, якби третій між нас не лежав (чи то морок?)?

Що б було, якби ми не забули довершену мову

Пробігання по тілу поспішного вуст і долонь?

Що б було, якби нас якось звали інакше - не нами?

Що б було, якби камінь ти був - якби я була камінь?

Чи кохалися б ми капітелями білих колон?

березень-квітень 2007