В метро

Жовтий стаканчик з пластмаси,

гірчичні, теплі панчохи,

впалі щоки, хустка на лоба

майже на самі очі.

Ну що тут мовчки заробиш, стара,

під стіною?

От якби була молода,

то пішла б по вагонах,

бадьоро пішла б, з малою

дитиною і голосила б

"самі ми нє мєсниє...

подайте на операцію"

і заробила б собі на хліб

та на якусь хоч одну з тих квитанцій.

Повз тебе щодня

біжать потоки сірої маси:

хто з роботи до дому, хто навпаки,

і ніхто не бачить

твого стакана з пластмаси.

А була б інвалідом, стара,

хтось котив би тебе у колясці,

безногу або безруку,

та на протез успішно божився і клявся б.

Ну чого тут стояти тобі

однією ногою в могилі?

Ти ж ціла, уже не молода

і до того ж не маєш малої дитини.

Іди додому собі,

чи кудись, тільки йди.

Ні.

Стоїть, як влита.

Жовтий стаканчик та гірчичні панчохи

шепочуть до сірої маси щодня

"подайте люди...

подайте!

хоч трохи..."