Ночі напроліт 6,7

Про кров(6)

Вода набула кольору іржі, коли я занурила в неї свої джинси. Знаю чому. Пам`ятаєш – це твоя кров. Випадкові краплини, якими ти заплямував мене, коли ми обійнялись. Якось ми усе тоді забули довкола і твоя рана відкрилась. Я щось і змивати її не хотіла, твою кров…

В нашому житті часом трапляються безперервні містифікації, такі дивні-дивні речі, на які не знаєш як і реагувати. Коли я тебе побачила, я якось дивилась на тебе безвідривно, наче завислий комп. А потім сказала, що тебе вже десь зустрічала. Не в тому річ.

Або один раз когось побачивши починаєш так м`яко змінюватись, планувати. Закохуватись в когось ніжно так, на відстані, за його відсутності. Стільки доступних тобі знайомих відходить на другий план, і близьким та стає той, що поза межами досяжності.

Буває кров, яку не хочеться змивати і яку носити на собі приємно.

Буває кров, яку так само можна лизнути, як і свою власну.

Я знала одного чоловіка, з яким хотіла бути вічно.

Якось я уявила собі власну смерть.

Йду по широкій кам`яній пустелі до краю світу. На краю урвища всесвіту в просторі зависло щось незвичайне, велетенське, прекрасне. Воно постійно перетворювалось, проте залишалось цілісним. Це була любов. Тоді підійшов він. Він помер раніше і чекав мене. Він підійшов, щоб назавше залишитися зі мною в цьому спокійному просторі смерті. Там нам вже ніщо би не завадило любити.

Але це були лише миттєві марення моєї хворої душі.

Кров його мені завше видавалась синьою. Я навіть не пам`ятаю, як вона виглядала, чи вона взагалі в нього була. Його кров видавалась мені синьою. І хоча мені тоді постійно хотілось його з`їсти, поглинути – його кров я би нізащо не лизнула, і не носила би на собі. Бо його кров – синя й отруйна. Бо він сам – отрута.

Буває кров, яку хочеться носити на собі і яку ти нізащо не змиєш, а змиваючи – обов`язково лизнеш.

Нейролепсі я твоя(7)

Саме коли ти заснув – я припинила спати. Звідкись лилося таке ніжне проміння й висвітлювало нас, наче ми один одного фотографували. Світлини залишалися лише в мене, адже ти нічого не бачив.

Я з кожним днем все більше сплю. Навмисне. Як алкоголь сприяє нашій втечі від реальності, так для мене сон. Дивно що весь світ ще не узалежнився від сну.

Мені сниться кінець світу, я опираюся зі всіх сил, ось-ось загину… Коли прокидаюся – засинаю навмисне ще раз і ще раз - де вже нарешті той кінець, ніяк не програю. І не сниться, що я роботу знайшла, не сниться сумка з грошима, не сниться ніякого здійснення планів. Не того я напевне хочу.

Ти всю ніч розповідав безперервно. Ти розповідав дещо вдруге і втретє, в кінці кожної півгодинної розповіді ти ще пам`ятав, до чого вів спочатку і що взагалі тим всім хотів сказати. Твоє безсоння саме перетворювалося в спалахи. Ті засвітлені фото проявлялися і падали на нас, коли ти раптом заснув. Тому я залишилась з ними, ловила їх, ловила..

Ти покидаєш мене знову і знову.

Це так часто – прозорий ранок, світло-русий, світло-свіжо-простір. В просторі цьому ми покидаємо, або покинуті бредемо.

Я прийду – спатиму весь день. Ти спатимеш весь тиждень, два і три.

Я прийду – спатиму весь тиждень, два і три.

Якщо ти спатимеш – я не прийду.