з ненаписаних листів - "про Київ"

Ти весь час просиш мене розповісти про столицю. Я посилаю тобі красиві глянцеві проспекти з видами лаври, Софіївського собору, Хрещатику, Майдана. Але ти все одно у кожному листі просиш розповісти, наче я і не присилала нічого, наче ти нічого і не бачила. Що ж тобі треба? Дивись як на сонці блищать поміж дерев куполи церков, немов голівки кульбабки. Дивись скільки безтурботної молоді збирається на Майдані, принаймні так вона виглядає на листівці. Дивись який шумний Андріївський узвіз, викладений камінням і художніми галереями та салонами. Дивись який широкий та красивий Дніпро. Маріїнський палац, Аскольдова Могила, Замкова гора, Фроловський монастир, Родина-мати з піднятим мечем. Що ж тобі треба? Всі приїжджаючі вважають, що не побували у місті, якщо все це не побачили на власні очі. Бо що є найважливішим за те, щоб повернувшись сказати: "А бачили ми того вашого Самсона, роздираючого левову пащу. Якийсь кепський у нього вигляд". От і ти бачила. Навіть їхати нікуди не треба. Все можна уявити. І що ж тобі все-таки ще треба? Може розповісти яке це місто вранці? Воно прокидається не під воркіт голубів, а швидше під каркання ворон. Вулиці зранку підметені. На смітниках не сидять коти чи собаки. Їздять тролейбуси, маршрутки, автобуси, машини, вантажівки – довгою безкінечною колоною. Переходи підземні, наче хтось не наважився посягнути на рух колони. Люди поспішають на роботу. Багато людей. Практично всі їздять на роботу в метро. Але спочатку вони запихаються у тролейбуси, маршрутки та автобуси, щоб потім виплюнутися біля метро і, через запахи смажених чебуреків, через печива, цукерки, молоко, жіночу білизну із шкарпетками, розповіді радіо ведучого про те, що очікує сьогодні на риб, продертися до метро. Вони йдуть такою ж стрункою колоною, як машини. Проте тут підземні переходи не передбачені, і якщо захочеться комусь перейти дорогу цій колоні, доведеться стиснути зуби та попрацювати ліктями. Такі ж колони пересуваються й у підземних переходах, що ведуть до самих потягів. У переходах за звичай продають в окремих кіосках пресу, ковбасу, батарейки, понад стінами інваліди демонструють своє каліцтво, бабусі – своє жебрацтво – усі просять грошей. На що їм не вистачає? У бабусь є квартира і пенсія, і їм не треба платити одну-дві сотні доларів за оренду. У інвалідів є також пенсія і пільги. На що вони просять? На хліб та воду? Якось з приводу свого весілля несла величезний торт та цукерки на роботу. Мене зупинила бабуся, яка стала просити гроші "на помідори". Я вийшла заміж в середині січня, коли помідори коштують від десяти гривень за кіло. В столиці просять скрізь – у переходах, на базарах, на вулицях, в метро. Це молоді жінки працездатного віку з дітьми, старі люди або самі діти. Перегукуючись у метро з продавцями газет, пакетів, українсько-англійських словників, валиків для чищення одягу та іграшок Ваня із Тайваня, перегукуючись з музикантами, вони розповідають, що не мають можливості працювати, і тому, мовляв, Христа Раді дайте грошей хто скільки зможе. І дехто дає, заохочуючи лінь і паразитизм.

А в день на дорогах Києва скупчуються, утворюючи тисняву, по кілька десятків машин, як легкових, так і автобусів, маршруток, стоять одна за одною, а якісь розумник виїжджає на тротуар і чеше "впереди планеты всей". В день у Києві нема чим дихати, бо в натовпі завжди знайдеться якийсь красень чи красуня, що затягуватиметься сигаретою і пускатиме тобі в ніс свій вуглекисло-нікотиновий дим, а вирвавшись з натовпу потрапляєш у зону розповсюдження вихлопних газів. В день столиця починає потрохи засмічуватися, і легкий вітерець піднімає в повітря нічийні целофанові пакети – жовті, рожеві, блакитні, білі. І так вони літають, безпритульні, до вечора, поки за ними не прийдуть двірники. Увечері люди діляться на дві частини. Перша розтікається з центру по спальних районах, повторюючи ранок тільки в зворотному напрямку: ті ж самі обличчя, спотворені нетерпимістю усього людського в радіусі метра навколо своєї особи, ті ж самі колони, ті ж самі лікті. А друга – сидить у парках-вулицях-лавочках-макдональдсах-глобусах і п*є пиво чи щось, освідмлюючи та зливаючись з безкінечністю свого столичного буття. Ввечері можна, нарешті, роздивитися місто, старенькі будинки - особняки позаминулого чи початку минулого століть, спотворені часом і графіті, вузькі вулиці, що зі зникненням натовпу здаються вже не такими й вузькими. Місто готується до ночі і ховає свої клики, дозволяючи себе роздивитися без перешкод. І це дві чи три години – коли все стихає на землі, а небо ще не темніє – заради яких можна жити в цьому місті.

Але, що значать мої теревені, у порівнянні з листівками. Краще я тобі вишлю ще трохи глянцу, на ньому ці дві-три години здаються вічністю. Глянцевою вічністю.