Блокнот (8, 9)

У тебе дар на таких – без передиху, без відстрочки,

Аж божевілля зводить у манівці.

Він носить серце у лівій кишені сорочки,

Як обручку на правій руці.

Він світлий образ, він сонячний легкий промінь,

Його волосся – достигла під небом мідь,

Такий колись зустрінеться на пероні –

І все. Розбирай валізи. І вже не їдь.

І скільки не живи в автомат-режимі,

І як не переборюй їдучий бром,

У тебе розвивається о-дер-жи-мість,

Попелюшкин синдром.

Такого смирення й холоду – метастазно.

І що, моя мила, з серцевих таких напружень?

І ти посміхнися йому, посміхнися люб`язно.

Але байдуже.

***

Ріка Часу ніколи не мала броду:

Невічні люди лягають на вічні теми.

А ми з тобою напівкам’яні тотеми –

Засновники роду.

Ніхто нас не возвеличить на свій Парнас,

Нехай наш рід – не народ. І нехай – не плем’я,

Нехай він не з Передгір`я, не з Середзем`я –

Він. Означає. Нас.

Хай нас немає на їхніх рельєфах лиць,

Нехай клястимуть не раз мандрівним баластом,

Що нас не скинути, ані з плечей покласти

На пустоту полиць.

Хай нас нестимуть – і потом тектиме лють,

І кожен крок віддаватиме в душі сталлю,

А там, де інших зупинить сліпе провалля –

Нас перекинуть впоперек – і пройдуть.