Навіть не гавань

кораблі мене наскрізь проходять – я навіть не гавань.

голосіння війни накриває мене – і не ранить.

ти ідеш, ти живий, ти торкаєшся світу ногами,

і в слідах проростають прозорі свинцеві корали.

скільки крові в тобі… я прийму кораблі, ти не бійся!

всі порожні міста розстелю на шляху твого війська.

є ще бах, але баха залишимо, певно, на після –

разом з теплим пальто, разом з жовтою пляшкою віскі,

разом з мертвими. мертві уміють найліпше чекати.

з моїх башт я вже бачу твій траурний флот – я вже бачу.

я прийму кораблі. ти запишеш мене в свій цитатник.

головне – не спинись, головне – не дошукуйся значень.

нам дощаті підлоги пророчать ще ночі і ночі.

ти стріляй – з твоїх стріл виростають відмінні тирани.

я прийму кораблі. я поставлю їх просто на площі.

є ще бах – але це забагато, це не для поранених.

боже мій, як ти скупо і тонко, і точно все зміряв!

моя гавань прийме всі твої кораблі – і не більше.

боже мій, боже мій, ті, хто знають, у що вони вірять,

взяті в небо живими – й нічого уже не напишуть.

а вже ось він, поріг: ми – профани, ми пахнемо блудом,

ми – залізні дерева, ми – замки і башти із льону.

нам ще буде das seine, та доки чекаємо суду,

розмісти в наших ранах сліпучі свої легіони.

надсилай кораблі. на вітрила не зваживши навіть,

все одно ми посиплем зі скель, ми загатимо море…

боже мій, ті обранці, на котрих спочине твій намір,

вже сказали усе – все сказали, тепер не говорять.

ну а в нас голоси розпанахують діри і діри,

і слова проїдають лакуни німими ротами.

я чекаю від тебе – своєї незламної віри,

якщо ми ще твої – тоді сам повертайся за нами.

я прийму кораблі – я достатньо порожня для цього.

на дощатій підлозі – профани – ми слухаєм баха.

прокажи мені, господи, справжнє ім’я мого бога.

покажи мені, господи, справжнє лице мого страху.