Міграція

1.

- ...все дуже просто! Ти говориш мені, наприклад, "сад". Остання буква "д", значить мені треба на цю букву придумати слово. "Дядько", наприклад. Тут остання "я", значить на "я" треба. Зрозуміло? Давай, я кажу тобі – сад.

- Мама...

-Ні. Чому "мама"? Це ж на іншу букву зовсім, а тобі треба на "д". Давай, відповідай, наприклад, "дядя"...

- Мама!

- Та ні. Неправильно. Чому знов мама?

- Ми вчора з мамою сиділи ввечері в саду і ніякого дяді там не було. Тільки я і мама!

Все починається з гри. Гри у слова. Чужі, бездушні слова, з якими нічого не пов’язано, які говориш тільки для того, щоб щось сказати. Спочатку це нелегко і незрозуміло навіщо. Але з часом, чим більше дізнаєшся цих чужих слів, тим простіше стає ними бавитися. Можна робити з них все, що завгодно – складувати у мозаїку, плести тоненькі павутинки, розтоплювати чи морозити чиїсь души. А там бачиш твої слова, в які ти нічого не вносив свого, якими ти просто жонглював, як хороший досвідчений артист, стають для когось дорожчими за власне ім’я. Кумедно, еге ж? А потім, ти акуратно збереш свої речі в одну сумку разом з усією твоєю словесною майстерністю і вийдеш на чужі дороги, підеш чужими вулицями, містами, якомога подалі від свого рідного краю. Туди, в чужі дома. І вже там шукатимеш тепло і довіру. Але так не буває, щоб овець приймали за своїх у вовчій зграї (хоча, хтозна, може десь глибоко у кожній вівці живе сірий). Білу ворону рано чи пізно впізнають і виженуть з ганьбою з голуб’ятні. А якщо і залишать, вона приречена на самотність і постійні знущання. Єдине, в чому вона може знайти спокій, опинившись у вакуумі, - це презирство. Презирати всіх і все те, до чого ти йшов, заради чого зрікся від свого рідного. Презирати поки не видохнешся, не виплеснешся до кінця – така доля тих, хто свідомо зрікається свого коріння, чи кому випадок обрубив джерело життя. А люди, як слова, що без найголовнішого, без коріння, розпадаються у кращому випадку на звукоімітації. Вони знеособлюються, розчиняються у часі, висихають зсередини і спустошуються. Таких дуже легко впізнати – вони тягнуть за собою жалюгідні закривавлені обрубки, їх очі застилає туман, і вони, як сліпці, постукують перед собою паличкою чи йдуть за поводирем – собакою, або ганчірковою лялькою.

2.

Навіщо? Тепер вже пізно задаватися цим питанням. Навіщо прагнемо втекти з ясності у темноту? Навіщо намагаємося позбутися власного, щоб поповнитися чужим. Заковтнути чуже-переварити-не переварити-виплюнути-заковтнути наступне. І так без кінця. По колу, вже прагнучи повернутися до свого. Але ж своє вже далеко позаду. Залишилися тільки спогади. Пам’ятати. Пам’ятаєш як бігали босі по гарячому піску на дорозі, як ганяли курей на подвір'ї, об’їдалися зеленими абрикосами, черешнями, запиваючи все це молоком з-під корови. Пам’ятаєш як дражнили гусей, лазили по деревах і старих закинутих сільських будинках. Як шукали на нічному небі чумацький шлях і дражнили зірки дулями. Як збирали колорадських жуків у банку, ховалися від усіх в сіні. Безтурботні, перманентно обпалені кропивою, у реп’яхах і синцях. Такими ми були, поки трималися бік-о-бік, поки нас не розвели в різні сторони вузенькі стежки та інтереси. Коли саме це сталося, ми вже не пам’ятаємо. Тільки один спогад – це перше відчуття холоду та темноти, коли входиш у ліс, що всі звали дорослим життям. Недаремно ми ж так впиралися і не хотіли туди йти. Але ж потрапивши туди, вже вороття немає. І ми ще перегукуємося з тобою певний час:

- егей!.. ти тут?

- тут.

- а мені тебе не видно.

- та ось же я! Повернись вправо. Бачиш - стою між двох маленьких ялинок.

- ага, тепер бачу. Як справи?

- Нормально. А в тебе?

- Як мене дістало це твоє "нормально". Можеш щось нормальне сказати. Ми тут з тобою бредемо вже скільки. І вже скільки не бачились, і ось нарешті я тебе бачу, і ти мені оцю кислятину кидаєш - "нормально". Фу.

- Ну а що тобі сказати. Ти ж і сама все і так знаєш.

- знаю... У мене теж все..."нормально". Тільки павутина обличчя огидно лиже.

- а ти обережно йди. І махай перед собою палицею. Легше буде.

- ти теж так робиш?

- усі так роблять. Ну годі стояти на місці. Мені вже час. Перетнемось ще якось.

- чекай! Куди ж ти знову... ми ж стільки не бачились...

Ми розходимося знову далеко, і не чутно як хрустить під ногами гілля та шишки. Йдемо мовчки, не розбираючи дороги. Лісом. А може вже й не лісом. Може вийшли у дике поле. Чи у болотні драговини. Ми здивовано піднімаємо очі від землі, коли помічаємо нарешті, що її, землю, застилає густий, грузлий, як кефір, туман.

Туман – навколо. Туман – в нас. Все давно вже втратило чіткість і форму, стало розмитим, розпливчастим. І ми такі ж безформні, безконтурні. Я не бачу, не відчуваю себе. Чи існую я? Якщо так – яка ж я нині? Пам’ятаю який ти - темне волосся, щира посмішка, коли ти говориш, то трохи смішно кривиш нижню губу. І я пам’ятаю твоє ім’я. Ти – мій Друг. А хто я? Невідомо. Знати хоча б, як вийти з цього клятого туману. Може просто пальнути в небо і влучити у того, хто заливає мені очі цим кефіром. Влучити в себе? Куди б не пішла – скрізь натикаюся на чорний гладкий нерухомий ставок. Без рибок і комах – мертвий ставок. Коли зазираю у нього, на мене з води дивиться чиєсь знайоме обличчя, але де його раніше бачила, пригадати не можу. Страшне обличчя. Воно то скалиться по-звірячому, то посміхається; то перекошується злістю, то втомою та нещастям. Може це воно винне в тому, що з нами сталося.

- Ей… як ти там? Чи є тут хто? – я кричу беззвучно цьому обличчю, кричу тобі, своєму Другові, кричу кому-небудь. Але тиша мені у відповідь. Може, ти теж десь борешся, як і я, з туманом та дурним обличчям з мертвого ставка. Може тобі теж самотньо.

А мені вже не самотньо - вигадала собі подружку, ганчіркову ляльку, яка тепер завжди зі мною. У неї червоний сарафан, солом’яне волосся, конопатий ніс, довгі вії і вона вміє посміхатися, як ти. Тепер мені не страшно – я не сама.

3.

Позаду залишився дім. З якого ти виніс всі потрібні для себе речі. Для тебе, що звик і прагне скрізь відчуватися як вдома. Потрібні думки зібрані в окремому куточку мозку і складені стопкою. Це ті думки, що розважатимуть тебе в дорозі краще ніж будь-який кросворд. Ти і себе зібрав. Залишилося тільки скласти списки людей, що були колись в пригоді, і нині вони знадобляться тобі в останнє, щоб сказати під дзвін бокалів "до побачення". Друзі? Ні. Їх у списку немає. Їх не залишилося – вас розвів різними стежками час і життя. І не вони бажатимуть тобі щасливої дороги, не вони казатимуть "не забувай нас, приїжджай, повертайся".

Ти їдеш. І наче п’яний, брестимеш очами по чужих обличчях, що стали рідними кілька секунд тому. Простиш їм образи, забудеш недомовки. І будеш безкінечно вдячним їм за те, що вони зараз поруч, і що тобі є кому сказати "до побачення", а хтось відповідає "удачі".

А з наближенням часу від’їзду все більше відчуваєш себе беззахисним кошеням, якого віддають у "добрі руки". Чи маленьким зернятком, що підхопив вітерець і несе геть. З рідного городу на мінне поле. Подалі від всього рідного, близького. Від того, хто дав тобі життя. І у роздумах-сльозах саме про нього ти засинатимеш вперше розлучений з домом.

4.

Знаєш? Хоча, звідки тобі знати, про що я зараз думаю, що відчуваю. Адже, ми так далеко один від одного – шістнадцять годин потягом чи сорок хвилин літаком. А до біса цю відстань. Все одно ближче і рідніше за тебе нікого у мене немає. Стільки з тобою пов’язано: м’яті вишні за пазухою - як наїдалась ними до оскоми, а батьки сварилися через чергову забруднену футболку; а як було добре залізти на найвище на дворі дерево, заховатися у листі і дивитися скільки ще вистачить жмурці терпіння шукати мене; а перший поцілунок – такий незграбний під товстими старими тополями.

Росла та зрослася з тобою так, що відриватися довелося з м’ясом. Живу з розірваними ранами. Загоюються потрохи. Ще кілька життів і буде як нове.

Розумієш, не могла з тобою залишитися. Надто велике бажання жити далі. Ти вже давно гинеш, затягуючи у прірву все, що тебе оточує. Повільно. Частинами. Вже відмовили ноги. Кажуть, скоро паралізує. Мозок з’їдає пухлина - гидка істота. Віриш, не має сил, щоб витягнути тебе з того бруду, поставити на ноги. Слабка для нас двох. Тепер залишилося тільки спостерігати. Про твою смерть напишуть газети. І те, що від тебе залишиться, може покажуть на телебаченні. А я, згадуючи тебе, марно б’юся головою об стіну – прости. Прости мене. Але ж ті, хто вже став на дорогу, назад не вертаються. Їм доля йти.

Далі і далі.