Остання надія

Ні... Ні... Нічого такого...

Ніяке таке почуття

Тривогу не викливає

І в серці мені не співа.

Ні... Ні... Такою не бути...

Такою як інші – усі...

Як тільки виникне щирість

Так все і буде завжди...

Так... Так... Сама, як тополя,

Що «співи» свої простягла,

Як кажуть, від Сяну до Дону,

І радісно слуха вона.

Як вітер зі сходу манить скарбами,

Як захід і північ леліє словами...

А південь... Ну південь як завжди – все те ж,

Цікавить різністю меж...

І всюди прекрасно... і всюди красиво

Хоч щастя і радість вже там

Та все ж серце тополі

Болить за свій рідний – наш край...

Болить воно... плаче, страждає...

Кривавими слізьми себе умиває.

За тих, хто і знати – не знає

Що насправді ж вона помирає...

Та і сама та тополенька мила

Думає: «Що ж, це неважливо»...

«Справді важливим є те,

Що називають ЛЮДИНА...»

З цими словами схилила

(Добра, Українська ЛЮДИНА)

Свою голову і... «полетіла»...

Полетіла, де справді важлива

Її національна сила...

І не знала тоді країна,

Що померла її остання надія...