спокій

Та мене не вистачить на усе.

І, мабуть, я істинно жалюгідна.

Бо така розпатлана карусель –

Ніби все, що мені потрібно.

Посидіти, подихати – вечір сирий, як дно

У найглибших, за-Маріанських пустих западин.

І коли накриває, аж видихнути не ладен,

Атмосферні, аж ніби ядерні, перепади,

Як холодне сухе рядно –

От покинути і поїхати в Баден-Баден.

Або ще там кудись. Насправді – усе одно.

Залишити якусь записку або листа.

Подавати про себе звісточки телефонні,

Як платівка на старенькому патефоні:

Все чудово, чудово – такі чарівні міста.

Ці слова усередині рвуться, немов кіста.

Ти така божевільно, невиправлено пуста,

Ніби брязкальце на плафоні.

І скрижаль на твоєму фоні

Така проста.

І говориш у білу слухавку: ти послухай.

Ну який я герой – ніякий, не в тому справа.

Просто скельце, якому надто тісна оправа

І гнута дужка.

Бо коли кожен день – така гамівна вертушка,

Кожен вечір – така нестримна людська заграва

Відпускає великодушно,

Немов Варраву.

В слухавці – глухо.

І тоді ти говориш: я просто – людська істота.

Я не хочу багато – якесь там житло, робота.

І спокій.

І якщо цього мало на твOїй шкалі високій,

То я – не ти.

Я не вмію отак тягти.

І мовчання склепляє рота.