***

я настільки мовчу, що зриваюсь на крик.

встановити зв’язок, проковтнути язик.

зупинившися, з жахом намацати стіну.

як завжди, я поставила все. як завжди,

все пропало. ну що ж – піднімайся, іди

і плати свою ціну.

я гадала, що руки не брешуть, якщо

навіть брешуть вуста. я гадала, ніщо

неспроможне закреслити дику взаємність тремтіння.

але я помилилася: наші тіла

нам чужі, і якщо навіть я і була

на межі – ти не креслив цих ліній.

виявляється, зраджують слина і піт.

виявляється, вихід там само, де вхід.

я лечу, як болід, я тремчу, як старий паралітик.

ти пішов, не забравши нічого. тоді

що ж я марю? ходжу, як у темній воді,

неспроможна ні плакати, ані як слід захворіти.

втім, це слабкість – а слабкість пасує не всім.

і земля, що кружляє навколо осі,

не зупиниться, скільки її не гамсель кулаками.

тож не варто аж надто молитись на дим

чи на пам’ять. збираймо пожитки, ходім:

кожен з нас – за своїми зірками.

світло ріже, бо світло – це скалки дзеркал.

подивіться – я радісна, я говірка!

я пишу – отже, щось у мені ще від мене зосталось!

тільки пальцями страшно торкатись лиця,

бо не знаю, хто з нас – справжня я, а хто ця,

що всім вам посміхалась.

слів бракує. і там, за словами, – пітьма.

чули голос мій, скажете? ні, я – німа.

щонайбільше – відлуння, а може й гудіння антени.

мої смисли колись ще розчавлять мене.

ти правий, що крапки розставляєш. я – не

та, котра доведе божевільні твої теореми.

слів бракує. лишились одні цигарки.

я ще буду півночі латати дірки

на своїй усезнаючій, всепам’ятаючій шкірі.

кожен подих – поріз, кожен дотик – це шрам,

але навіть у цій хірургії всім нам

ще воздасться – залежно від нашої віри.

тож я вірю: у справжність імен і знамень.

через силу я вірю у завтрашній день,

в те, що коло – не коло, а дещо подібне спіралі.

в те, що кожен кінець – ще не зовсім кінець,

що у жилах штовхається кров – не свинець.

в те, що всі ми живі – хоч би скільки разів помирали.

тільки тут моя віра – блазнівський ковпак.

і дзеркала сміються, що все це не так.

і у роті – цей смак: райських яблук, а може - блювоти.

та хоча й не спрацьовує Пісня Пісень

в наші дні, все одно – я б віддала усе

за один твій украдений дотик.