***

дороги знову слідів не просять.

примарне «поруч» згортає простір.

пучки втрачають чутливість – досвід

підступно зі шкіри робить пергамент.

відбитки пальців – вже менше почерк,

вже більше пам’ять. вмирають стоячи

ті, що задубли, а решті – боляче.

перетворіть мене хтось на камінь.

генії місця міняють позначки,

певно, зумисне. тому навпомацки

швидше, ніж зрячим. речі, навпочіпки

сівши, марять, і ти – їх марення,

ти їм наснилась. і всі ці зачіпки

спогадів – більше не мають значення.

в кого завгодно проси пробачення.

це – не життя, це якесь потьмарення.

крихкість усього, що є, – на максимум.

тексти – не тексти, суцільні максими

скороминущості. чистиш пастою

зуби, обручки. сплачуєш мито

минулому, згадуєш щось. що саме? –

просто вже стільки всього між нами

нашарувалося, що місцями

не розрізнити, де, власне, ми там:

в одязі, в потязі, в милі чи в захваті,

в певному вчора, сьогодні чи завтра, чи,

може, в ніколи. собі ж бо заздрячи

тій, учорашній, міняю тему

записів. ліпше про місто, міст якийсь,

місце, де можна лягти і виспатись.

чи то полежати мовчки, вістрями

вій час від часу лоскочучи темінь.

ось воно як – вийти з дому й зникнути.

телефонуй, але тільки зрідка, бо

це небезпечно, я ж можу звикнути.

голод на голос лікують ватою.

голод на тіло лікують... марно, втім.

еритроцити ідуть, як армії,

в серця судомне пекло, та в мармурі

цих не увічнять малих солдатів.

втім, не увічнять і нас. ну, плакали,

ну, говорили дурниці, знаками

часом обмінювалися. заколот

не підняли, між тим, і режимів

ми не скидали злочинних. кидались

в крайнощі тільки, та швидко видихлись.

скоро господь нам сторінки видалить –

цей найтерплячіший із адмінів.

грубо? що зробиш – цей сленг ще в моді.

місяць минув уже. я відтоді

думаю – хто нам дітей народить

наших, якщо ми самі не здатні

навіть зачати. у наших землях

жодні не проростали зерна.

ми приміряли вінки із терну,

як ідіоти. за це і платимо.

сонечко, зайчику, що ж це робиться?

борсаймось – може, хоч хтось сподобиться

кинуть нам линву, інакше – втопимось,

вже затікає в легені небо.

нас, закривавлене м’ясо вічності,

вловить у сіті якийсь доброзичливець.

ми і не встигнем письмово викласти,

що ж за рибалка закинув невід…