Як завжди

Ці крапельки дощу. Я так люблю на них дивитись. Спочатку я занурююсь в їх музику, споглядаючи, а потім помічаю, що на моєму обличчі з’являються такі ж. Так часто це трапляється, я вже й звикла, що все має бути саме так, що все має повторитись. Цей дощ. Ці сльози. Ця самотність. Біль. Від неї стає дуже тяжко дихати. Спочатку починаю питати у себе де ти, що з тобою, а потім… просто зціпивши зуби даю волю серцю. Знову дощить. Моя улюблена погода. І дарма, що скоро може промокнути дах над моєю головою, дарма, що я змокну до нитки. Ти ж не простудиш своєї совісті, правда? А в мене завжди буде все так, по старій схемі. Кожен день без тебе, кожен день як останній на світі. І мені знову набридне таке життя і я як завжди опущу голову донизу, коли побачу тебе. Прийду додому і буду допивати прохолодний чай, залишений мною вранці. Несмачний, гіркий. Точно як мої гіркі будні. В таку погоду хочеться закричати від цього душевного неспокою, який прориває мене зсередини, але я вже звикла про все мовчати. Мовчати при наших зустрічах, при всій тій серцевій недостатності, яка мене постійно супроводжує і ніколи більше не сказати тобі про те, як я хочу до тебе, як я хочу бути з тобою поруч. Ти ж не зрозумієш. Ти ніколи мене не розумів. А я завжди обожнювала дощ і зливалась з ним, ховаючи свої сльози. А ти знову пройдеш повз мене, вдаючи, що мене не помітив, а я посміхнусь фальшиво, щоб ти подумав, що все у мене добре. Я завжди була веселою, енергійною, але коли я бачила тебе хотілось заплакати. Мабуть мені завжди буде боляче змиритись з цим всім, що мене завжди оточує. Але знову буде день… без тебе… з цим холодним сильним дощем…знову захочеться тебе обійняти і це бажання буде як завжди марним… і як завжди ти не будеш знати про те, що я зараз плачу за тобою…