Лунатичне

Розбите скло -

i склянка на друзки.

І краплі крові, змішані з вином,

течуть струмком,

виростаючи у річку

несвідомості -

заллє потоп

хвилями споминів...

Розчаруй, відчаруй мене -

так бо хотілося легкості!

Десь у парку Кульпаркова

каштани ще лунко гупають,

очманілі дерева

зіжовклі виростки струшують..

і дзенькіт, мов музика - друзки

летять врізнобіч.. і відлунить

серце сповільненим гупанням...

А то ж бо хотілося легкості,

чи божевілля?

A-a-a! У-у-у!

Bити чи пpосто молитись?

Лунатичне вдивляння в вікно -

ґрати на тлі блідого місяця,

випрані душі на шнУрі

прозорістю світяться..

A скільки над містом

кружляє вже янголів!

Відчаруй мене! Помились в мені...

Не розітнути

тих дев?яти зачарованих кіл..

Страх же - як хвиля,

що прИйде й накриє -

і навіть на березі

наздоженуть

потвори-акули.

Лиш далі униз. Лише вділ -

там, ще нижче - душа й біла тьма:

не розірвати, не стерти той крейдяний круг -

це чари, прокляття - я незахищена.

Відчаруй, відпусти. I прости...

Бачиш, відчинене навстіж вікно:

дуновіння зими ще слабке -

лиш запах сирої землі

та прілого листя.

I вибухiв магії барв

феєрверків осіннього лісу

ще зовсім не знищено..

І простір... і вже не повітря,

а вакуум -

невагомість вростає

корінням у жили.

Терпнуть кінцівки.

Спомин, сп?яніння.

Мов відлиск багровий

вечірнього світла,

вино... як вина...

Допиваєш усе до кінця.

Серце, не бійся!

Іду в ніч навпростець -

не уникну шмагання в обличчя

кістлявих гілок

і кривавих долонь

кленового листя...