Маки

Я пам'ятаю цей вітер. Раніше я теж стояла тут, піднявши свої руки високо до неба, здавалось, бажаючи відчути волю. А він, пребирав моє волосся так, як перебирає тут кожну травинку. Вони кволі хиляться, а я гордо підіймаю голову догори, неначе бажаючи сказати йому, що я сильна та горда, що не здамся і взагалі мене дуже тяжко буде подолати. Чую звуки кроків, але не повертаюсь. Хтось насмілився порушити мій спокій, проте мені хочеться зробити вигляд, що зараз все як раніше і нічого не змінилось. Та тишу перериває голос, такий приємний і до болю знайомий:

-- Таня, я так і знав, що зможу тебе зустріти тут. А ти не змінилась. Все така ж вперта. – Підіймаю голову догори і задивляюся в зелені очі.

-- Влад… Для чого ти прийшов, повернувся?

-- Тепер ти так зустрічаєш…

Та я його обірвала не дала договорити. На мить здалось, що мені буде боляче чути відповідь.

-- Кого? Зачекай будь ласка, не називай.

-- Боїшся подивитись в очі своїм помилкам? Не лякайся, вони більше не повторяться, все буде по-іншому, так як ти захочеш.

-- А я не хочу більше ніяк, -- відвертаю своє обличчя, ховаю погляд, -- з мене досить. Чому ти надаєш собі право вирішувати все для мене? Чому?

-- А ти як і колись не вмієш мені брехати, бо, розуміючи для чого я тут, все ж таки запитуєш про це мене.

-- Влад. А ти залишився таким ж єхидним.

-- Таня, чому ти так часто повторюєш моє ім’я? Думаєш, що воно стало звучати інакше? Хочеш скажу? – Киваю, але не думаю, що справді цього хочу.

-- Танічка, ти тоді сказала неправду мені, бо ти мене любила незбагненно, всім серцем. Знаєш, якщо ти досі приходиш сюди, то і тепер мене кохаєш. Поміть, навіть погляд твій як і раніше направлений на ті червоні маки, які ти в день нашої першої зустрічі зривала тут.

-- Ти ж знаєш, що я вічно любила польові квіти. Не пов’язуй себе з ними. І взагалі це не правда. Ти прекрасно знаєш, що за все моє життя я любила лише одну людину.

-- Ти не зможеш обманути ні мене, ні себе. Я більше тобі не повірю.

-- Про яке продовження стосунків може йти мова, якщо ти мені не довіряєш? Що тобі потрібно? Я ніколи більше не буду твоєю.

-- Подивимся як ти заговориш після цього?

Влад поцілував мене і я згадала як тоді вперше він мене поцілував. Поцілунок був довгим та терпким, а від нього пахло абрикосами. Треба ж, а я їх раніше не любила. Але я зустріла його… Влада. Таких як він, мабуть, ніколи не існувало до цього. Він був уважним до кожного мого слова, так турботливо мене опікав, розумів мене з- півслова, але водночас був дотепним і єхидним. Дивно, але мені саме це в ньому подобалось, бо такою була я. Не знаю чому я тоді його відпустила, адже він був неначе принцом з казки. Не раз, розповідаючи мені про щось, повторював, що він моя половинка, розповідав багато історій і мені чомусь хотілось вірити кожному сказаному ним слову. Я втратила голову. Влад не раз мені говорив, що ладен здійснити будь-які мої бажання, але до деякого часу я його ні про що не просила. Просто мені подобалось усе таким як було. Але щастя було недовгим. Якось, розгнівавшись на нього, я сказала, щоб він зникнув, здійснив моє бажання. Він послухав, оскільки пообіцяв мені. А я часто приходила сюди і сьогодні, в день нашої зустрічі, я мріяла зустріти тут його. А Влад лише протягнув мені оберемок маків, які я так люблю. Обманути себе неможливо, я чекала цієї миті більше за все в житті. Бережіть свої другі половинки, не відпускайте їх, бо вони можуть не повернутись. Як добре, що Влад повернувся…